Міжзір’я

42

— Прийом? — прозвучав у моєму приймачі кіценівський голосок.

Відсутнім поглядом я витріщалася в пустоту.

— Аланік… Я… Я не знаю вашого справжнього імені. Це Корі. Ми… у нас великі втрати. Володар Гешо загинув. Я взяла командування на себе, але не знаю, що робити.

Гешо? Загинув? Кіценівський корабель підлетів до мене. У його фюзеляжі була чорна вирва, яку команда затулила щитом.

— Сили Старшини відступають, — оголосила Вейпор. — їхні зорельоти покидають поле бою та повертаються на «Міри й ваги». Мабуть, налякалися, бо їхня зброя не подіяла.

— Вона подіяла, — прошепотіла я. — Просто полетіла на Міжзір’я. Вони… Вони не замовкли — не вимкнули комунікації. Він їх почув.

— Ще раз! — попросила Корі. — Можете повторити? Кажете, делвер полетів на Міжзір’я?

— Так.

Це я його відправила.

— Ні! На станції залишилися наші сім’ї! І члени екіпажу в лазареті. Там, на Міжзір’ї… мільйони невинних життів!

До мене підлетів дрон. То Вейпор викрала собі нове судно. Я ж дивилася на зорі, слухаючи їхній спів.

— Вінзік… чудовисько, — промовила Вейпор. — Це саме сталося з людьми. Коли вони спробували використати делвера під час другої війни, він напав на тих, хто його викликав. Вінзікова трансляція з місця подій вказала делверу прямий шлях на його ж домівку!

Звичайно, це була правда, утім, не обійшлося тут і без мене. Бо це зробила я. Зорі милі… я відправила його вбити їх. Брейд мала рацію. Ми здатні контролювати цих істот.

— Не можна цього допустити, — розпачливо вигукнула Корі. — Може, вийде повернутися на «Міри й ваги»? Що, як вони візьмуть нас із собою на Міжзір’я? Щоправда… це займе час. Кораблю доведеться дочекатися повернення всіх винищувачів. Поки він повернеться в місто, спливе щонайменше півгодини.

Занадто довго. Міжзір’я приречене. Куна, місіс Хамвіт, Морріумур — усі вони загинуть. Через мене. Аж ось я відчула… ніби делвер уловив мою лють. Як таке можливо?

— Що ти накоїла? — звернулася до мене Брейд через передавач.

Я глянула вбік і побачила, що вона підлетіла до мене.

— Що ти накоїла?

— Я зробила те, що мала, — прошепотіла я, — щоб врятувати свій народ.

Тільки зробивши це, прирекла на загибель інший. Та чи можна було винуватити мене за такий вибір? Я знала, що навіть якщо Вінзікові кораблі доженуть делвера, єдина їхня «зброя» проти нього може тільки відвертати його увагу. Вони спробують повернути його сюди й знищити нас.

Ми або вони.

Зореліт Брейд зник, стрибнувши в безвість.

— Що нам робити? — запитала Вейпор.

— Не знаю, — сказала Корі. — Я… Я…

Ми не могли нічого вдіяти. Я перезапустила свій щит, відкинулася на спинку крісла й прийняла те, що сталося.

Тепер це проблема Старшини. Вони це почали. От і отримали. Переживала я лише за М-Бота й Слимачку. Але з ним усе буде добре. Він же зореліт.

Та й що я могла вдіяти? Тут або ми їх, або вони нас. Розвернула корабель від зірок, готуючись повертатися додому.

Ні.

Мої руки спорснули з керування.

— Це не моя війна, — прошепотіла я.

«Герої собі випробувань не обирають», — промовив голос Ба.

— Я не знаю, як це зупинити.

«Герої відповідають за власні дії».

— Це наші вороги! Вони вважають, що ми заслужили на знищення!

«Доведи, що вони помиляються».

— Е-е-е… Аланік? — невпевнено покликала Корі, підлітаючи до мене.

Глибоко зітхнувши, я виглянула на зорі.

Трясця. Я не могла їх покинути.

Не могла втекти від цієї війни.

— Станьте впритул до мене, — наказала я кіценам і Вейпор. — Якщо вийде, притуліться крилами до мого зорельота.

— Для чого? — спитала Вейпор, але виконала наказ. Її крило торкнулося мого з одного боку, з другого так само вчинили кіцени. — Що ми робимо?

— Заходимо в темряву, — відказала я і закинула нас у безвість.