Міжзір’я

2

Серце тьохнуло від захвату.

Ворожий ас. Воювати з дронами, безперечно, весело, але там бракувало однієї речі — відчуття особистого протистояння. А от бій з асом — це вже наче щось із легенд Ба, де безстрашні льотчики Старої Землі сходилися на герць у дні Великих війн. Людина проти людини.

— Я проспіваю тобі пісню, — прошепотіла я. — Твій корабель згорить, душа покине тіло, а я співатиму. Це буде ода нашому бою.

Дещо драматично, згодна. Друзі сміялися, коли я говорила, ніби героїня древніх легенд, тож довелося навчитися стриманості. Однак від себе не втечеш, та й казала я ці речі не для друзів, а для себе.

А ще — для ворога, з яким збиралася розправитися.

Ас помчав у мій бік, нальоту намагаючись підбити мене, поки я була зайнята дронами. Та я тільки посміхнулася й пірнула, загарпунивши брилу космічного мотлоху. Завдяки цьому вийшло швидко розвернутися й водночас заховатися за уламком від пострілів. М-Ботові гравітаційні конденсатори здебільшого поглинали перевантаження, однак, виписуючи арку, я все одно відчувала, як мене тягне донизу. Майже всі постріли прийшлись на уламок, але один мало не влучив у мене. Трясця. У мене ж досі щит не перезавантажений.

— Чудова нагода розвернутися й привести його до групи, — сказав М-Бот. — Як спочатку було в плані…

Та замість того, помітивши, що ворожий пілот стріляє не влучно, я розвернулася й погналася за ним.

— Драматично мовчу, — додав М-Бот, — натякаючи на вашу безвідповідальну поведінку.

Я відкрила вогонь по асу, але той закрутився навколо своєї осі, вимкнувши двигун, і далі понісся на інерції. Щоправда, тепер він летів хвостом до мене. Керувати кораблем, який летить задки, майже неможливо, тому цей маневр зазвичай був ризикований. Проте, коли твій щит цілий, а у ворога його немає зовсім…

Покинувши переслідування, я взяла ліворуч, ухиляючись від пострілів. Зосередити всі зусилля на одному асі я не наважилася, тому на якусь мить повернулася до дронів, підірвала одного й помчала в гущу його уламків, що зашкребли по крилу М-Бота й застукотіли по склу.

Точно. Я ж без щита. Ще й у космосі, де після того, як зіб’єш ворога, уламки не падають на землю. Характерна для початківця помилка, яка нагадувала, що, попри всю мою підготовку, до бою в невагомості мені ще треба звикати.

Виконавши хвацький маневр, ас упав мені на хвіст. Він виявився великим майстром, і це, з одного боку, було навіть цікавіше. З іншого ж…

Я спробувала повернутися на поле бою, та переді мною виринула зграя дронів, відрізавши шлях до відступу. Здається, трохи я таки перестаралася.

— Викликай Йорґена, — наказала я М-Боту. — Скажи, що я в пастці й можу привести ворога в його засідку. Запитай, чи не згодяться вони з командою допомогти мені.

— Ну нарешті, — промовив М-Бот.

Я продовжувала виляти, відстежуючи ворожого аса через датчик відстані. Трясця. Якби ж лише чути його, як дронів.

Ні, це навіть краще, подумала я. Треба пильнувати, щоб дар не перетворився на заваду.

Скрипнула зубами, і мені раптово сяйнуло. Неспроможна повернутися на поле бою, я пірнула до Детриту. Оборонна шкаралупа навколо планети була не суцільна, а складалася з величезних платформ із казармами, верфями й гарматами. Ми потроху почали освоювати майданчики, що розташовувалися найближче до поверхні, однак горішні шари досі залишалися запрограмовані автоматично відкривати вогонь по всьому, що до них наближалося.

Ввімкнула прискорювач і розігналася до швидкості, від якої в атмосфері зореліт задвигтів би, а то й зовсім розвалився б. Утім, у космосі я відчувала лише прискорення, але не швидкість.

Швидко долетіла до найближчої платформи. Довга, тонка, вона була дещо викривлена, наче справжня яєчна шкаралупа. Ас і решта дронів не відставали. На такій швидкості вести бій було вкрай небезпечно. Я не встигла б відреагувати на зіткнення з дрібним об’єктом, а найлегший дотик до сфери керування збив би мене з курсу швидше, ніж я зрозуміла б це.

— Спенсо? — погукав М-Бот.

— Я знаю, що роблю, — зосереджено відрізала я.

— Не сумніваюся, — відповів М-Бот. — Але… про всяк випадок… ви ж пам’ятаєте, що зовнішні платформи ми не контролюємо?

Я повністю зосередилася на тому, щоб якомога ближче підійти до поверхні металевої платформи й не врізатися в щось. Її гармати зафіксували моє наближення й відкрили вогонь. Щоправда, окрім мене, обстрілювали вони і ворога.

Я перейшла до маневрів. Чи то пак, хаотичного виляння. Відірватися від дронів я могла на класі, зате вони брали чисельністю. А от біля самої поверхні платформи перевага ворога перетворилася на перешкоду, бо для гармат цілями були ми всі.

Декілька дронів яскраво вибухнули вогненними кулями, що, утім, миттю згасли в космічному вакуумі.

— Цікаво, чи радіють ті гармати тому, що після стількох років простою нарешті мають змогу знову постріляти? — запитав М-Бот.

— Заздриш? — пхикнула я, виконуючи черговий маневр.

— Зі слів Роджа, у них немає повноцінного штучного інтелекту, лише прості функції пошуку цілі. Тож моя заздрість до них це те саме, що ваша — до щура.

Ще один дрон підбили. Ще трохи. Поки чекала на підкріплення, я хотіла вирівняти сили.

Нальоту я знову поринула в транс. І хоч управління гармат не чула, у такі миті чистої концентрації я зливалася в єдине ціле зі своїм зорельотом.

Відчула на собі погляди очей. Серце тьохнуло. Гармати не припиняли вогню… переслідувачі не відставали, продовжуючи обстріл…

Ще трошки…

Я поринула в себе й відчула кожнісінький механізм М-Бота. Наді мною нависла серйозна небезпека. Я мусила рятуватися.

Тепер точно вийде.

— Вмикай цитонічний гіперприскорювач! — наказала я, намагаючись зробити те, що одного разу в мене вже вийшло: телепортувати корабель.

— Цитонічний гіперприскорювач — неактивний, — відповів М-Бот.

Трясця. Той єдиний раз, коли він спрацював, корабель повідомив мене про його активацію. Я пробувала повторити це, але… не розуміла навіть, як тоді вдалося. Я перебувала в небезпеці, на волосинці від смерті. І тоді… зробила…

Щось.

Зблиск пострілу гармати неподалік засліпив мене, і, зціпивши зуби, я взяла вище й вийшла із зони досяжності оборонних гармат. Ворожий ас уцілів, хоч кілька пострілів у нього все ж влучили, тож, можливо, його щит ослабнув. Окрім нього, залишилося ще три дрони.

Я вимкнула двигун, розвернула корабель і полетіла задки. Такий маневр означав, що я збираюся відстрілюватися. Ясна річ, ас негайно ухилився. З ослабленим щитом він був уже не такий хоробрий. Та замість стріляти, я погналася за ним, одночасно рятуючись від дронів, які налетіли на місце, де я була ще мить тому.

Впавши асові на хвіст, я спробувала підлетіти настільки близько, щоб вистрілити. Хоч ким він був, діяв напрочуд майстерно: виконав серію складних маневрів, не скидаючи швидкості. Варто було пропустити один поворот, і він відривався. Швидко зібравшись, я перехопила його на віражі й пустила залп. Однак перебувала занадто далеко, тож усі постріли схибили, розчинившись у космосі.

М-Бот озвучував мені показники швидкості й кути поворотів, щоб я зайве не відволікалася навіть на долю секунди на панель приладів. Подавшись наперед, я намагалася повторювати маневри за ворожим зорельотом — кожнісінький поворот, виверт і ривок, — вичікуючи критичної миті, коли синхронізуюся з ним для влучного пострілу.

Щоправда, кожної секунди він міг розвернутися й вистрілити у відповідь, тож, напевно, пильнував мене так само, як я — його, сподіваючись застати мене зненацька.

Повне зосередження. Напруга на межі кипіння. Цей дивний момент, коли інопланетний пілот дублював усі мої рухи — теж напружений та упрілий — і наближав парадоксально близький бій. Прийде коротка мить, і ми синхронізуємося. І тоді я його вб’ю.

Усе життя я чекала цього: бою із справжнім пілотом, звідки живим вийде тільки один. У такі миті я билася не за СОН і людство, а щоб довести собі, що здатна на це.

Він шуснув ліворуч тої ж миті, що і я. Відтак, на хвильку синхронізувавшись зі мною, розвернувся, і ми обоє випустили залп одне по одному.

Він промахнувся. Я влучила. Перший мій постріл пробив його пошкоджений щит. Другий прийшовся трохи лівіше від кабіни, розірвавши дископодібний зореліт у сліпучому спалаху.

Вакуум миттю поглинув вогонь, а я взяла правіше, ухиляючись від уламків. Глибоко вдихнула, щоб погамувати серце. Внутрішня оббивка шолома була мокра від поту, що стікав мені по щоках.

— Спенсо! — вигукнув М-Бот. — Дрони!

Трясця.

Я розвернула зореліт і шугнула вбік, ухиляючись від трьох сліпучих вибухів, що осяяли мою кабіну. Смикнулася, однак виявилося, підстрелили не мене. Це один за одним вибухали дрони. Повз мене прошмигнули два сонівські винищувачі.

— Дякую, — сказала я, ввімкнувши груповий канал на передавачі.

— Без проблем, — відповіла Кіммалін. — Як казала Свята, «пильнуй за найрозумнішими, бо вони, зазвичай, найдурніші».

Розмовляла вона з акцентом, неспішно й завжди напрочуд зичливо — навіть коли сварила мене.

— Я думала, за планом, ти мала б відволікати дрони й вести їх на нас, — сказала ФМ своїм упевненим тоном, що звучав так, ніби говорила людина, удвічі старша од неї.

— Саме це я і збиралася зробити.

— Ага, — кинула ФМ. — І тому вимкнула передавач, щоб не слухати, як Йорґен верещить на тебе?

— Не вимикалася я. Просто М-Бот пустив завади на лінії.

— Йорґен не любить спілкуватися зі мною! — радо включився М-Бот. — Я розумію це з того, як він зі мною розмовляє!

— Хай там як, а ворог відступає, — мовила ФМ. — Пощастило тобі, що ми не стали чекати, поки ти визнаєш свою помилку, і самі прийшли на допомогу.

Досі рясно стікаючи потом і відчуваючи, як гупає моє серце, слизькими руками я перезапустила щит, розвернула корабель і полетіла до двох інших винищувачів. Дорогою минула уламки збитого зорельота, які неслися з тією ж швидкістю, що й у момент влучання. Ось як воно відбувається в космосі.

Зореліт не вибухнув, а радше розпався на дві частини, тому я вся похолола, побачивши тіло ворожого пілота — квадратну фігуру інопланетянина. Можливо, захисний костюм вберіг його від вакууму…

Ні. Пролітаючи повз, я помітила, що костюм роздерло вибухом. Сама істота нагадувала невеликого двоногого краба — хирлявого та яскраво-синього, зі щитком на черевці. Таких я бачила в шатлах біля космічної станції, що звіддалі стежила за Детритом. Це були наші наглядачі, і хоча зі здобутих даних ми дізналися, що називаються вони варваксами, та досі кликали їх креллами, хоч і розуміли, що «крелл» — то абревіатура, яка мовою Старшини означає орган контролю за людьми, а не назву раси.

Цей був точно мертвий. Рідина, що заповнювала його скафандр, вилилася в космос, де вибухово закипіла, а тоді замерзла крижаною парою. Дивне місце — космос.

Я зосередила погляд на тілі, гальмуючи М-Бота, і замугикала одну з пісень своїх пращурів. Це була пісня вікінгів, яку виконували для полеглих.

Ти бився гідно, подумки звернулась я до душі крелла, що покидала його тіло. Надлетіли розвідувальні кораблі, які спостерігали за боєм із відносної безпеки ближче до поверхні планети. Ми завжди забирали уламки креллівських зорельотів, особливо тих, якими керували живі пілоти, сподіваючись, що так знайдемо старшинський гіперприскорювач. У космосі вони літали, використовуючи технології, а не свідомість своїх пілотів.

— Дзиґо? — погукала Кіммалін. — Ти йдеш?

— Так, — відповіла я, розвернулася й порівнялася з нею та ФМ. — М-Боте, як оцінюєш майстерність того пілота?

— Майже, як ваша, — сказав М-Бот. — А ще його корабель був набагато досконаліший, аніж ті, з якими ми мали справу досі. Спенсо, скажу чесно — здебільшого, бо програмування не дозволяє мені брехати, — мені здається, що все могло скінчитися навпаки.

Я кивнула, бо думала так само. З тим асом ми йшли ніздря в ніздрю. З одного боку, це підтверджувало, що мої вміння не обмежуються даром входити в безвість. Однак, коли вийшла з трансу й відчула характерну для закінчення битви втрату мети, я зрозуміла, що страшенно непокоюся. За всю війну ми бачили не так багато чорних зорельотів, якими керують ті істоти.

Якщо крелли справді хочуть знищити нас, чому відряджають так мало асів? Та й… невже це найкращі їхні пілоти? Я була вправна, проте й літала менше ніж рік. У перехоплених даних згадували, що наш ворог керує велетенською галактичною коаліцією, що складається із сотень планет. Безумовно, у них є пілоти, майстерніші за мене.

У всьому цьому найбільше мене дивувала одна річ. Крелли відправляли на бій із нами щонайбільше сотню дронів за раз, а віднедавна — сто двадцять… Та однаково цього було замало, зважаючи на чисельність їхньої коаліції.

То що ж відбувається? Чому вони нам піддаються?

Кіммалін, ФМ і я приєдналися до решти нашої групи. СОН із кожним днем сильнішав. Сьогодні ми втратили лише один корабель, хоча колись у кожній битві губили від півдесятка зорельотів. Але все тільки починалося. За останні два місяці ми почали відправляти в бій перші винищувачі, які виготовили за технологіями, запозиченими в М-Бота. Спливло всього пів року після тяжкого удару, якого ми зазнали в Другій битві за Альту, але поштовх, який вона дала нашому бойовому духу — разом з усвідомленням, як наші пілоти покращили свої вміння, — робив нас щодня сильнішими.

Перехоплюючи ворожі кораблі тут і не підпускаючи їх до планети, ми розширили коло своїх пошукових операцій. Завдяки цьому вдалося не лише взяти під контроль захисні платформи біля поверхні, а й зібрати матеріали для нових винищувачів.

Усе це дало неабиякий поштовх будівництву й збільшило чисельність війська. Ще трохи, і в нас буде вдосталь підйомних каменів і пілотів, щоб відряджати на бій по кількасот кораблів за раз.

Усе це в купі забезпечувало нам невпинний прогрес. Та попри те, у глибині душі я непокоїлася. Поведінка креллів насторожувала. Та й навіть без того ми відставали від них у головному: вони могли подорожувати галактикою, коли ж ми були обмежені однією планетою.

Хіба що я колись навчуся контролювати свій дар.

— Ем, Спенсо? — озвався М-Бот. — На зв’язку Йорґен. Схоже, він злий.

Я зітхнула й ввімкнула передавач.

— «Небовись» десять, слухаю.

— З тобою все добре? — суворо запитав він.

— Так.

— Це добре. Решту обговоримо пізніше.

Перервав зв’язок.

Я скривилася. Він був не злий… а злющий.

Позаду мене, на «Небовисі» дев’ять, летіла Седі — новенька, яку призначили моєю напарницею. У траєкторії її зорельота вчувалася знервованість дівчини, або ж то я забагато вигадувала. За планом, ми мали розділитися, коли крелли кинуть усі сили на мене. На щастя, їй стало розважливості не летіти за мною, а виконувати наказ і триматися групи.

Ми чекали на команду від центру управління польотами повертатися на планету, тому якийсь час ще залишалися в космосі. Поки дожидали, зі мною порівнялася Кіммалін. Я повернула голову й заглянула їй у кабіну. У шоломі, що ховав її довге чорне волосся, вона мала дуже чудернацький вигляд.

— Чуєш, — звернулася вона до мене по приватній лінії, — точно все добре?

— Так, — відповіла я.

Це була неправда. Щоразу застосовуючи свої дивні вміння, я відчувала конфлікт усередині. Наші пращури боялися таких, як я — людей із цитонічними здібностями. До того, як опинилися на Детриті, мій рід обслуговував двигуни нашого флоту, живлячи й захищаючи їх.

Нас так і кликали: моторниками. Інші члени екіпажу сторонилися нас, через що в нашій культурі виникли певні традиції й забобони. Вони існували й понині, коли вже ніхто не пам’ятав, хто такі ті цитоніки.

Та невже це прості забобони, за якими нічого не приховується? Я відчувала зло, з яким очі дивилися на мене. Зрештою-бо, мій батько напав на власний загін. І хоч ми вважали, що до цього його примусили крелли, я все одно непокоїлася. На записі його голос звучав дуже лиховісно.

Я непокоїлася, бо мої дії можуть принести більше небезпеки, ніж будь-хто здатен собі уявити.

— Народе, — підлетівши, звернулася до нас Седі, — що означає цей сигнал у мене на консолі?

Я зиркнула на вогник на датчику відстані й, лайнувшись, виглянула в пустоту. Там, удалині, ледве виднілася орбітальна станція, біля якої з’явилося дещо інше. Два об’єкти, навіть більші за неї.

Бойові кораблі.

— У систему прибули два нові кораблі, — сказав М-Бот. — Мої датчики підтверджують здогад центру управління. Схоже, це крейсери.

— Трясця, — вилаялася в загальну лінію ФМ.

До цього часу ми билися лише з винищувачами, однак із перехоплених даних знали, що у ворога є щонайменше п’ять подібних великих бойових кораблів.

— Наші дані про їхнє озброєння неповні, — мовив М-Бот. — Інформація, яку ми з вами перехопили, містить лише узагальнені описи. Проте мої датчики кажуть, що ці кораблі, найпевніше, оснащені для бомбардування планети.

Бомбардування. З відкритого космосу вони могли запускати снаряди, здатні перетворити на попіл навіть тих, хто сховався в найглибших печерах.

— Захисних платформ їм не здолати, — сказала я.

Ми вважали, що саме через них крелли застосовували низьковисотні, а не орбітальні, бомбардувальники. Захисні платформи навколо планети збудували, щоб унеможливити бомбардування планети з космосу.

— А якщо спочатку вони знищать їх? — запитала Седі.

— Оборона занадто міцна, — відповіла я.

Частково це була звичайна бравада. Ми не знали напевно, чи здатна оборонна система Детриту захистити планету від бомбардування. Можливо, коли здобудемо повний контроль над нею, перевіримо її повну потужність. Проте до тих часів було ще далеко.

— Ти щось чуєш? — спитала Кіммалін.

Я напружила цитонічні чуття.

— Тиха, спокійна музика, — сказала я. — Майже, як статичний шум, тільки… красивий. Щоб розібрати, що вони кажуть, треба підійти ближче.

Я завжди мала дар чути зірки й у дитинстві вважала це магією. Під час навчання й бесід із бабусею виявилося, що «музика» — це звук понадсвітлових сигналів, які проходять крізь безвість. Найпевніше, те, що я зараз чула, було комунікацією, яку станція або кораблі вели з рештою Старшини.

Чекати довелося довгенько, бо прийшов наказ лишатися на позиціях, щоб перевірити, чи рухаються ті кораблі. Вони стояли на місці. Схоже, чого б їх сюди не прислали, відбудеться це не найближчим часом.

— Є нове розпорядження, — врешті оголосив у спільний канал Йорґен. — Кораблі припинили рух. Ми отримали наказ повертатися на Головну платформу. За мною.

Зітхнувши, я розвернула зореліт і взяла курс на планету.

Я вижила в бою. Тепер настав час вислуховувати догану.