Міжзір’я

11

Людина. Вона була молода — десь двадцять із хвостиком — і вдягнена в незнайому мені синьо-червону форму. За нею з корабля виліз крелл, схожий на лицаря в латах, що були, однак, темно-зеленого кольору й напівпрозорі.

— Що відбувається? — запитав М-Бот. — Це що, сирени?

Не відповівши йому, я вибігла з будівлі й сягнула в кишеню по невеликий пістолет. Людина.

Трясця. Зупинилася на сходах, але поперед мене, велично й спокійно, вийшли Куна. Людина й крелл попрямували до нас, і я спробувала заспокоїтися.

— Ой, леле, — широко змахнувши руками, озвався крелл голосом, що линув із передньої частини лат. — Куна з Департаменту інтеграції видів! Не очікував зустріти вас тут. Ой, леле.

— Вінзіку, для цього у звіті я залишили спеціальну примітку, — відповіли Куна. — Там сказано, що ми очікуємо на прибуття цієї пілотеси. Вона представляє вид, який я запросили для участі в нашій програмі.

— Ой, леле. То це і є наша посланниця? А я навіть не знав, що ви до нас летите! Напевно, тепер ви вважаєте, що в нас тут бардак. Але зазвичай комунікація між департаментами проходить краще!

Я виступила з-за спини Куни. Мені не треба було, щоб мене хтось від когось захищав, надто істота, якій я не довіряла. Але водночас… переді мною стояв крелл. Ще й звертався до мене!

Я знала, що крелл — це абревіатура, що розшифровується як Ketos redgor Earthen listro listrins. Це була така собі інопланетна поліція, яка наглядала за моїм народом. Сама ж раса називалася варваксами. Усе це я розуміла, та ніяк не зуміла перестати називати тих крабів у скафандрах креллами.

Людина трималася позаду, привертаючи до себе увагу перехожих на вулиці. Дорогою сюди на мене геть не зважали, але повитріщатися на неї, показуючи щупальцями, вусиками й руками, зібрався цілий натовп різноманітних інопланетян.

— Людина, — сказала я.

— Не бійтеся! — мовив Вінзік. — Вона повністю ліцензована. Вибачте, що притягнув її із собою, просто, розумієте, є одне питання… Не сприйміть це за зайву наполегливість або грубість із мого боку… Але обговорити його ми маємо невідкладно.

— Можна було б обійтися без цього, Вінзіку, — сказали Куна. — Усе під контролем.

— Куно, за безпеку відповідаю я, а не ви! Брейд, ходімо. Годі вже цього спектаклю посеред вулиці. Прошу всередину. Добре?

Як і до цього, розмовляючи, крелл енергійно махав руками. Його голос, який автоматично перекладав мій значок, звучав мені як жіночий, однак я знову не була впевнена щодо статі істоти.

— Я можу розповісти вам усе про посланницю, — наполягли Куна.

— Ет, ні, — сказав крелл. — Мені дуже, дуже шкода, але такий уже протокол! Ходімо всередину.

Трясця. Інші крелли, яких я бачила на вулиці — ті, що були такі чемні-приємні, — порівняно з цією істотою здавалися акторами-любителями. Те, як він розмовляв й поводився, — кучеряво з нальотом фальшивої чемності — страшенно обурювало.

Куні я так само не довіряла. Знала, що вони намагалися маніпулювати мною. Але ця істота… від неї по шкірі мені дерло морозом.

Та я однаково увійшла в будинок. Ставши біля дверей, Куна спокійно пропустили Вінзіка всередину. Останньою зайшла людина. Вона була на кілька сантиметрів вища за мене, м’язиста. У кожному її кроці відчувалася сила. Мала худе обличчя, що здавалося дещо… занадто суворим, як для її віку. Волосся було стрижене їжачком.

— Брейд, перевір її, — розпорядився Вінзік.

Відчувши тиск на свою свідомість, я зойкнула, широко розплющивши очі, і спробувала чинити опір.

— Цитонікиня, — сказала дівчина, Брейд, мовою Старшини. — Сили потужні.

— Це вказано в документах, — почали Куна. — Її народ подорожує за допомогою примітивної цитоніки, однак вони недостатньо дослідили це явище, щоб становити загрозу.

— Вона не має ліцензії, — сказав Вінзік. — Не варто вашому департаменту ігнорувати цей факт.

— Вона…

— Вона тут, перед вами, — відрізала я, втомившись від цього цирку. — Якщо хочете сказати щось, кажіть напряму мені.

Куна й Вінзік поглянули на мене з виразами, які я розтлумачила собі як подив: Куна сахнулися, а Вінзік раптово скинув руками. Брейд же, людина, тільки лукаво гмикнула.

— Ой, леле, яка агресивна! — промовив Вінзік, сплескуючи в долоні з легким клацанням. — Посланнице, ви усвідомлюєте, яку небезпеку становите для нас — та й для свого ж народу? Вам відомо, що такою поведінкою ви можете накликати велике руйнування?

— Я… маю певне розуміння, — обачно сказала я. — Куна пояснили мені, що ви плануєте прийняти нас до Старшини, аби ми замість цитоніки користувалися вашими зорельотами.

— Так, так, так, — махаючи руками, відповів Вінзік. — Бо ви — загроза для цілої галактики. Але ми можемо допомогти. Якщо вашу расу приймуть до Старшини.

— А якщо ні? — запитала я. — Нападете?

— Нападемо? — промахав руками Вінзік. — А я думав, ви наблизилися до вищого інтелектуального розвитку. Яка ж агресія, ой, леле! Якщо відмовитеся приєднатися до нас, можливо, нам доведеться вжити заходів з ізоляції вашого виду. У нас є цитонічні інгібітори, що не дозволять вам покинути рідної планети, але нападати на вас ми не збираємося.

Вінзік притулив руки до грудей — жест, що хоч і був мені незнайомий, але чітко передав його обурення самою тільки думкою про атаку. Отже, він такий самий, як і Куна. Але хай би скільки не запевняв, що вони прагнуть миру, я знала правду.

— Вінзік — голова Департаменту захисних служб, — пояснили Куна. — Досвіду в ізоляції видів йому не позичати.

Голова… голова сил, які тримають мій вид у неволі. Я почувалася дивно, немов уві сні, і збагнула, що розмовляю із самим генералом креллівських військ. І хоч вигляд Вінзік мав не дуже войовничий, його манери не могли ввести мене в оману.

Власне, він прямо відповідав за те, що робили з нами. І за смерть тата. Але чому такий високопоставлений чиновник прибув особисто поговорити про таку дрібницю, як можливе порушення протоколу з боку Аланік?

Я перевела погляд із Куни на Вінзіка, гадаючи, чи не вистава це часом. Спочатку з пропозицією до мене приходять чемні й приязні Куна. Далі, із сиренами й погрозами, прилітає зорельотом Вінзік, пропонуючи те саме. Вони справді хотіли здобути контроль над цитоніками. І це й не дивно, адже ті, хто вміє виконувати гіперстрибки, загрожують монополії Старшини на дальні подорожі. То чи точно мої вміння аж такі небезпечні, чи це все-таки брехня?

Миттю я пригадала страшну картину, як знищували народ Детриту делвери. Ні. Загроза точно реальна. Проте майже напевно Старшина навмисне її перебільшувала й користалася нею для встановлення контролю над усією галактикою.

Брейд, людська дівчина, не зводила з мене очей. Поки інші двоє всіляко жестикулювали й запевняли у своїй неагресивності, вона нерухомо стояла. Її становище тут було мені очевидним. Вона була їхньою зброєю. Якщо я вийду з-під контролю… вона мене зупинить.

— Мені потрібна ваша обіцянка, — сказав Вінзік, виймаючи із сумки, що висіла в нього на боку, планшет. — Ні, присяга! Ой, леле, це вже я, мабуть, дещо перегнув. Ви не виконуватимете гіперстрибків поблизу Міжзір’я й дотримуватиметеся обмежень, які ми застосовуємо до цитоніків. Заборонено проводити — навіть намагатися — ментальні атаки на місцевих мешканців. Обходити блокувальні щити, що унеможливлюють цитонічні стрибки в регіоні, теж заборонено. І ніяких мислеклинків, хоч я й не думаю, що ви знаєте, як це робиться.

— А якщо я не погоджуся? — спитала я.

— Вас викинуть, — сказала Брейд. — Негайно.

Прищуливши очі, вона пильно поглянула на мене.

— Брейд, — озвався Вінзік. — Не треба агресії! Посланнице, переконаний, ви розумієте необхідність таких заходів. Просто дайте мені слово, цього буде достатньо! Зрештою, за вас ручається Куна.

— Добре, обіцяю дотримуватися ваших правил, — промовила я, потайки сподіваючись незабаром повернутися на Детрит із краденим гіперприскорювачем.

— От бачите, Куно? — сказав Вінзік, клацаючи щось у своєму планшеті. — Усе, що від вас вимагалося — привести із собою відповідного чиновника! Тепер усе за протоколом. Ой, леле.

Вінзік подибав геть, забравши свою охоронницю. Я провела їх насупленим поглядом, спантеличена дивною розмовою.

— Перепрошую за це, — сказали Куна, — особливо за людину. У Департаменті захисних служб подумали, що було б добре дати вам чітке застереження. — Повагавшись трохи: — Але можливо, воно й на краще. Вам було б добре мати союзника тут, де з усібіч вас оточує абсолютно нова атмосфера. Як гадаєте?

Куна знову посміхнулися, від чого мене вчергове узяли дрижаки.

— Хай там як, а я надаю вам право виконувати замовлення, щоб ви могли забезпечити себе всім необхідним. Це місце вважайте таким собі посольством — домівкою вашого виду на Міжзір’ї, коли ми будуватимемо тут наше спільне майбутнє. Якщо вам треба зв’язатися зі мною, відправте повідомлення в Департамент інтеграції видів, і я постараюся відповісти якомога скоріше.

На тому Куна попрощалися й вийшли надвір, де вирував нескінченний потік різнобарвного натовпу.

Я зморено опустилася на сходинку й вирячилася на перехожих. Це був безперервний плин різноманітних істот, здавалося, щоразу нових видів.

— М-Боте? — запитала я.

— Я тут, — відповів його голос у навушнику.

— Ти хоч щось уторопав?

— Здається, тут точиться боротьба за вплив, — сказав М-Бот, — і одна зі сторін хоче використати вас у цій грі. Той Вінзік — високопоставлений чиновник, статусом не нижчий від Куни. Дуже незвично, що вони обоє особисто явилися на зустріч із представницею, на перший погляд, другорядного виду.

— Так, — погодилась я.

Від пішоходів перевела погляд на чорне небо. Десь там, під прицілами бойових кораблів Старшини, був Детрит.

— Заберіть мене звідси, — попрохав М-Бот. — Мені незатишно на громадській стоянці. У вашій квартирі має бути якийсь дріт або роз’єм, через який я зможу під’єднатися до інформаційної мережі станції. Там можна пошукати більше інформації.