Міжзір’я

ІНТЕРЛЮДІЯ

Цілий день Йорґен провів, навчаючись випікати хліб.

Спенсина бабуся, хоч і сліпа, була майстерною пекаркою. Вони сиділи разом у її крихітній однокімнатній квартирці у Вогненній. Матері Спенси видали нову квартиру, але бабуся захотіла зостатися тут. Казала, їй подобається «дух» цього місця.

Крізь вікно лилося червоне світло, у повітрі стояв запах жару від апарата. Жар можна відчути на нюх, збагнув Йорґен. Чи принаймні розжарений метал. Це був дух горілого, але він не пекучий. Так пахнули печі, що настільки довго були у вогні, аж спікся попіл усередині них.

Ба примусила його працювати, як вона: покладаючись виключно на дотик і нюх. Він заплющив очі й витягнув руку до металевого горщика з порошком. Узяв дрібку, підніс до носа й понюхав.

— Борошно, — сказав він, вдихаючи цілісний, але чомусь брудний, запах мелених зерен. — Треба приблизно пів кілограма.

Узявши мірну чашку, він занурив її в борошно, зважуючи рукою, а не на око. Потримав у руці, намацав миску в себе на колінах і пересипав борошно в неї.

— Молодець, — промовила Ба.

Рахуючи до ста, він перемішав борошно пальцями.

— Далі олія, — сказав, підносячи до носа відповідний контейнер.

Нюхнувши його, кивнув і нахилив, наливаючи в миску по пальцю. Вона хотіла, щоб він відміряв усе так — на дотик. Потому налив води.

— Дуже добре, — мовила Ба.

Говорила вона терпляче. Такий голос міг би мати камінь, подумав Йорґен. Прадавній, мудрий камінь, що давно лежить на одному місці.

— Краще було б глянути, чи правильно все зважив, — сказав він. — Бо мені здається, насправді я не відміряв нічого.

— Ну, звісно ж, ти все правильно відміряв, — запевнила вона.

— Але не точно.

— Міси. Помацай тісто. Правильне на дотик?

Він почав місити, не розплющуючи очей. Вона не дозволила йому взяти електричну збивачку, тому він робив усе руками, відчуваючи, як тягуче тісто напинається між пальцями, як змішувалися всі складники.

— Як на мене, — промовив він, — сухувате.

— Ану, — випростала вона руку до миски. — Так і є, правильно. Значить, треба додати води.

Він зробив, як велено, тримаючи очі заплющеними.

— Ти ще ні разу не підглянув, — зауважила Ба. — Коли я вчила Спенсу, вона постійно розплющувала одне око. Доводилося вигадувати, як зробити так, щоб вона не підглядала — ладнати з цього гру, — поки вона нарешті навчилася.

Йорґен продовжував місити. Він уже й не намагався зрозуміти, як Ба знає, підглядає він чи ні. Вона була точно сліпа: стара зморщена жінка мала повністю білі очі. Але в ній клекотіла сила. Біля неї він відчував те саме гудіння — хоч і слабше — що й біля Спенси й інопланетянки.

— І не скаржишся, — вела далі Ба. — Уже п’ять днів учишся пекти хліб на дотик і ще жодного разу не запитав, чому я кажу тобі робити саме так.

— Старший офіцер наказав мені вчитись у вас. Припускаю, з часом я все зрозумію.

Ба тільки гигикнула на це. Неначе… Неначе хотіла, щоб він нарікав на дивне навчання. Однак Йорґен знав не одного солдата, який розповідав про перші дні навчання й однакові завдання, які їм давали. Частіше так бувало з наземними командами, аніж з пілотами, та він усе одно розумів.

Найперше Ба хотіла навчити його слухати інструкції. Це він може. Це логічно. Але йому хотілося, щоб вона поквапилась. У день першої атаки крейсери виконали ще два пробні залпи по Детриту, обидва з яких перехопили. Відтоді ворожі сили чекали, стягуючи ресурси й збільшуючи флот. Така бездіяльність креллів тільки більше його напружувала.

У креллів тепер була велетенська гармата. Йорґен мусив швидко опанувати нове вміння, переконатися, що воно піде на користь його флоту, а тоді відзвітувати Коббу.

Того він навіть не збирався нарікати. Бо тепер його безпосереднім командиром була сама Ба.

— Чуєш щось? — запитала Ба, поки він місив тісто.

— Легеньке гудіння від вас, — мовив він. — Я вже казав. Щоправда, я його не зовсім чую, а скоріше відчуваю. Це ніби вібрація від далекої машини, через яку труситься земля.

— А коли випростатися, як я тебе вчила? Якщо уявити, ніби летиш серед зірок?

Йорґен спробував зробити, як вона казала, та нічого не вийшло. Отак просто… уявити, ніби несешся в космосі? Пролітаєш повз зорі? Він бував там у зорельоті, тому мав чітке уявлення процесу. І для чого йому це все?

— Нічого? — перепитала Ба.

— Нічого.

— І співу не чуєш? Не відчуваєш ніби як далекий поклик?

— Ні, сер, — сказав він. — Тобто, ні, Ба.

— Вона десь там, — мовила Ба тріскучим голосом. — І їй страшно.

Йорґен розплющив очі. Побачив перед собою Ба: всохлу стареньку — самі шкіра й кості — з молочно-білим волоссям і каламутними білими очима. Вона сиділа, задерши голову, мовби виглядала в небо.

Різко замружився.

— Вибачте, — сказав він, — я підглянув. Але… невже ви її відчуваєте?

— Так, — тихо відповіла Ба. — Це було сьогодні. Я відчула, що вона жива. І налякана, хоч і досі відмовляється визнавати це.

— Ви можете отримати від неї якісь вісті? — спитав він, відчуваючи, як між пальців протискується тісто. — Або, може, повернути її?

— Ні. Контакт був моментальний, побіжний. Для більшого мені бракує сил. Та й, якщо я навіть могла б, повертати її не можна. Це її бій, і вона мусить боротися.

— Бій? Вона в небезпеці?

— Так. Як і всі ми. Чи більша та загроза? Можливо. Випростайся, Йорґене. Полинь серед зірок. Прислухайся до них.

Він спробував. О, як же він старався. Напружив усі, як йому здавалося, необхідні м’язи. Тужився, примушуючи себе уявити те, про що вона казала.

Коли нічого не ставалося, йому здавалося, ніби підводить Спенсу. Це було дуже неприємне відчуття.

— Мені прикро, але нічого не виходить, — сказав він. — Можливо, краще б хтось із моїх родичів спробував.

Стиснувши кулак, він притиснув його до лоба.

— Не треба було казати їй летіти. Я мусив учинити за протоколом. Це я у всьому винен.

Ба пхикнула.

— Повертайся до тіста.

Як тільки він замісив знову, вона заговорила:

— Я розповідала тобі історію про Станіслава, героя майже-війни?

— Майже-війни?

— Було це на Старій Землі, — повела Ба, і Йорґен почув шарудіння мисок, бо вона почала готувати хліб до випікання. — У часи, коли дві великі країни навели одна на одну страшну зброю, і цілий світ напружено чекав, боячись, що може статися, якщо два велетні вступлять у війну.

— Мені знайоме це відчуття, — мовив Йорґен. — Просто зараз крелли націлили на нас свою зброю.

— Так і є. Так-от, Станіслав був простим черговим офіцером, оператором системи сповіщення, яка мала повідомляти його народ про напад. Його обов’язком було негайно сповістити командування, якщо система щось перехопить.

— Щоб його народ міг вчасно евакуюватися? — запитав Йорґен.

— Ні, ні. Та зброя була подібна до бомби, яку несуть креллівські бомбардувальники. Після неї не залишається нічого живого. Порятунку не було. Станіславовий народ знав, що коли ворог ударить, їм кінець. Його завданням було не зупинити це, а лише сповістити, щоб завдали удару у відповідь. Це вже знищило б не один народ, а обидва. Мені здається, він жив у постійній напрузі, сподіваючись — молячись — щоб йому ніколи не довелося сповнити свій обов’язок. Це важкий тягар.

— Який тягар? — перепитав Йорґен. — Він же не був генералом, який ухвалює рішення, а звичайним оператором. Усе, що йому треба було зробити, це передати інформацію далі.

— Та попри те, він цього не зробив, — тихо промовила Ба. — Йому надійшло повідомлення. Комп’ютерна система сповістила, що ворог здійснив запуск! Сталося те, чого він найбільше боявся, і Станіслав розумів, що коли показники правильні, усі, кого він знав і любив, неминуче загинуть. Але в нього виник сумнів, йому здалося, що ворог випустив занадто мало ракет, та й система була нова і її не випробували як слід. Ось так він вагався, думав, але врешті вирішив не повідомляти керівництво про те, що сталося.

— Він порушив протокол! — вигукнув Йорґен. — Не виконав свого основного обов’язку.

Хлопець почав місити тісто завзятіше, притискаючи його до дна широкої, мілкої миски.

— Твоя правда, — погодилася Ба. — Але ось перед ним постало ще одне випробування: комп’ютер сповістив про ще один запуск. Цього разу масованіший, хоч і досі підозріло малий. Він знову задумався. Знав, що його обов’язок — сказати своєму народові вдарити у відповідь і, поки можливо, завдати ворогові смерті. Усередині нього боролися людина і воїн. Зрештою він вирішив, що комп’ютерна система дала збій і став чекати, пітніючи… і жодна ракета не вдарила. Того дня він став єдиним героєм війни, якої так і не сталося. Людиною, що запобігла кінцю світу.

— Але він ослухався наказу, — не вгавав Йорґен. — Ухвалювати подібні рішення було не його роботою. Цим повинно було зайнятися його керівництво. Те, що виявилося, ніби він мав рацію, звісно, виправдовує його вчинок, але якби він схибив, його запам’ятали б у кращому разі як боягуза, у гіршому — як зрадника.

— Якби він помилився, — прошепотіла Ба, — його ніколи не запам’ятали б. Бо не було б кому пам’ятати.

Йорґен розплющив очі. Подивився на туге тісто у своїх руках і заходився місити його ще завзятіше, мнучи, тиснучи, відчуваючи злість через те, чого не міг пояснити.

— Навіщо ви розповідаєте мені цю історію? — запитав він у Ба. — Спенса казала, їй ви розказували про героїв, що відрубували голови страховиськам.

— Бо вона потребувала таких історій.

— А мені, по-вашому, мені потрібна така, бо я люблю порядок? Ба, я не бездушна машина. Я сам допомагав Спенсі полагодити її зореліт. Принаймні не казав нікому, що вона робить, коли допоміг їй викрасти двигун Веремії. Проти правил.

Ба не відповіла, тому Йорґен і далі місив тісто, розминаючи його ще й ще, формуючи його, як давні ковалі — метал.

— Усі думають, ніби через те, що люблю структурованість, організацію, я якийсь прибулець! Ну, вибачте, що я намагаюся у всьому прогледіти алгоритм. Були б усі, як той Станіслав, у війську діявся б хаос! Ніхто не стріляв би, остерігаючись, що відданий їм наказ може бути хибною тривогою! Жоден пілот не полетів би, бо ж хто знає, раптом комп’ютер помилився й ніякого ворога насправді нема?

Кинувши кавалок тіста на дно миски, він сперся спиною на стіну.

Ба взяла тісто й пом’яла пальцями.

— Прекрасно, — сказала вона. — Нарешті замісив як слід. Буде добрий хліб, хлопче!

— Я…

— Заплющ очі, — наказала Ба, гмикнувши.

Йорґен втер чоло рукавом. Досі сам не розумів, наскільки стомився.

— Послухайте, може я і правильно зробив, наказавши Спенсі летіти. Але міг і помилитися. Я не…

— Заплющ очі, хлопче!

Відкинув голову на стіну, але таки зробив, як вона веліла.

— Що чуєш?

— Нічого, — зізнався він.

— Не будь таким упертим. Чуєш, як назовні гудуть машини, працює апарат?

— Ну, це й так ясно. Але…

— А люди на вулицях? Чуєш, як вони повертаються додому з роботи?

— Мабуть.

— А власне серце? Його ти чуєш?

— Не знаю.

— Прислухайся.

Він зітхнув, але зробив, як було сказано, і спробував услухатися. Почув, як всередині б’ється його серце, але, мабуть, лише через примху старої.

— Станіслав став героєм не тому, що ослухався наказу, — мовила Ба. — Він герой, бо знав, коли треба ослухатися. Цього я навчилася від матері, яка привела нас сюди — це було останнє, що вона зробила. Думаю, вона відчула тут щось. Щось, чого ми потребували.

— Значить, треба дивитися на не зорі, — кинув Йорґен, досі сердитий, — а спрямувати погляд собі під ноги.

— Я завжди хотіла повернутися до зірок, — сказала Ба.

— Мені подобається літати, тому не зрозумійте мене хибно, — мовив Йорґен, не розплющуючи очей. — Та з іншого боку, тут мій дім. Я хочу не покидати, а захистити його. Буває, коли лежу в ліжку в глибоких печерах, присягаюсь, я…

— Я, що? — спитала Ба.

Йорґен різко розплющив очі.

— Я щось чую. Але не вгорі. Воно під нами.