Міжзір’я

ІНТЕРЛЮДІЯ

Йорґен Вейт ступив у лазарет, тримаючи під пахвою шолом. Можливо, варто було б залишити його, але носити із собою правила не забороняли, та й так йому було затишніше. Бо із шоломом він почувався готовим летіти щомиті — мав ілюзію контролю над ситуацією.

Проте істота, що лежала в лазареті, доводила протилежне. До інопланетянки під’єднали купу трубочок і моніторів, на лице наділи маску, що контролювала дихання, та найбільше Йорґенову увагу прикували паски, якими вона була скута по руках. Керівництво СОНу хотіло перестрахуватися, хай Спенса й запевняла, що прибулиця не становить загрози.

Фізіологія інопланетної льотчиці спантеличила сонівських медиків, які тільки спромоглися зашити рани, сподіваючись, що колись вона отямиться. За останні два дні Йорґен заходив до неї не менше ніж шість разів. І хоч розумів, що вона навряд чи опритомніє найближчим часом, хотів поговорити з нею першим. Бо він мав запитання.

Ти можеш знайти Спенсу?

З кожним днем, який вона проводила десь далеко, без зв’язку, він відчував дедалі більшу тривогу. Чи правильно було дозволяти їй полетіти ось так? Чи не зрадив він її, відпустивши саму, без підмоги, кудись, де її могли взяти в полон і катувати?

Сказавши їй летіти, він порушив протокол СОНу. Тож якщо її через це схопили… Порушення протоколу він завжди вважав найгіршим, що може статися, але незчувся, як і сам став порушником. Того й прийшов сюди. Ця інопланетянка має цитонічний дар, а значить — здатна відшукати Спенсу й врятувати її.

Але для цього вона спершу повинна прокинутися. До Йорґена підійшла лікарка з текою та показала записи показників життєдіяльності інопланетянки. Йорґен не розумів їх, але до пілотів завжди було інакше ставлення. Навіть найвищі чиновники поступалися дорогою людині зі значком пілота.

Йорґену було байдуже до людської уваги, але значок він носив, бо так веліла традиція. Його народ існував, жив завдяки тому, що працювала його військова машина. Тож коли вже йому судилося бути серед головних її механізмів, він із честю носитиме це звання.

— Є якісь зміни? — запитав він у лікарки. — Розкажіть щось, чого немає в документах. Вона крутилася, розмовляла уві сні?

Лікарка похитала головою.

— Нічого такого. Пульс нерівний, але ми не знаємо, чи для її виду це норма. Вона може дихати нашим повітрям, але рівень кисню в крові низький. Знову ж, ми не знаємо, норма це чи ні.

Усе так само, як і до цього, а отямитися вона може аж за кілька тижнів — або й узагалі ніколи. Інженери вивчали її зореліт, але їм поки не вдалося зламати шифру на банках даних.

Хай скільки б усього вивчали науковці, таємниці, які цікавили Йорґена найбільше, залишалися сховані в мозку цієї істоти. Нахилившись до неї, він… відчув електричний імпульс. Тілом пробігла хвиля шоку, неначе його облили холодною водою. Він відчував це, стоячи над нею та слухаючи розмірений свист її дихання.

Він почував те саме, коли познайомився зі Спенсою. Спочатку списав усе на симпатію — безсумнівно, так і було. Бо скільки б вона його не доймала, його вабило до неї, як метелика — на вогник. Та існувало там і ще дещо. Було воно і в цієї інопланетянки. Він знав, що це родинна таємниця, яку ретельно оберігають.

Повернувся до лікарки:

— Будь ласка, додайте вказівку повідомити мене в разі найменших змін у її стані.

— Я це вже зробила, — відповіла лікарка.

— За інструкцією, яка написана внизу аркуша з показниками, ви вже сповістили мене про стан її здоров’я, тому я маю оновити запит. Пункт 1173-6 Протоколу.

— О, — мовила вона, зиркаючи на звіт, — добре.

Йорґен кивнув їй і вийшов із лазарету, повернувшись у коридор Головної платформи. Саме йшов до ангара свого корабля поговорити з техніками, коли завили сирени. Він закляк, слухаючи сигнал, що розносився стерильним металевим коридором.

Загроза обстрілу, подумав він. Це недобре.

Пробившись крізь натовп пілотів, що бігли до своїх зорельотів, Йорґен попрямував у командний пункт. Загроза обстрілу, не нальоту. Це не просто наліт винищувачів, а дещо більше. Гірше.

Відчуваючи млость, він пройшов пост охорони й ступив у командний пункт. Там сирена не гуділа. СОН уже переніс значну частину командування з «Альти» на Головну платформу. Адмірал Кобб хотів відділити військові об’єкти від цивільних, аби зменшити потенційний ризик креллівських ударів.

Щоправда, переносити штаб ще не завершили, тому по всьому приміщенню тут тягнулися сплутані дроти й висіли тимчасові монітори. Йорґен не став турбувати командирів, що зібралися біля великого екрана з дальнього краю зали. Хоч ранг і дозволяв йому долучитися до них, він не хотів нікому заважати. Замість того пройшовся рядом комп’ютерів до робочого місця Енсайн Нідори — молодої зв’язківиці, з якою вони разом навчалися в школі.

— Що відбувається? — спитав він, нахиляючись до неї.

У відповідь вона просто показала на свій монітор, на якому — якщо вірити напису внизу — була трансляція з камери розвідувального корабля за межами оборонного щита. У бік планети рухалися два велетенські креллівські кораблі.

— Виходять на рубіж, — прошепотіла Нідора. — Звідти — крізь шпарину між платформами, що має з’явитися зовсім скоро, — вони вдарять по «Альті».

— Ми можемо щось вдіяти? — запитав Йорґен.

Нідора похитала головою.

— Ми ще не встановили контролю над далекобійними гарматами на зовнішніх платформах. А коли б і мали його, ті кораблі настільки далеко звідси, що встигнуть ухилитися, доки залпи долетять до них. А от планета ухилитися не може.

Йорґену скрутило шлунок. З орбіти ворог може бомбардувати поверхню Детриту, несучи вогонь і погибель. Через тривале бомбардування й гравітацію планети ті кораблі здатні розбомбити навіть найглибші печери.

— Які в нас шанси? — запитав Йорґен.

— Усе залежить від того, наскільки далеко просунулися інженери…

З відчуттям безпорадності Йорґен спостерігав, як два кораблі вийшли на ударні позиції й розкрили гарматні порти.

— Відповідь на пропозицію переговорів не надійшла, — почувся голос трохи далі. — Не схоже, щоб вони збиралися спочатку зробити попереджувальний постріл.

Крелли завжди так чинили. Жодних попереджень. Жодних переговорів. Жодних ультиматумів. З даних, яких викрала Спенса, у СОНі знали, що до цього часу крелли лише стримували людей. Та півроку тому ворог перейшов до спроби повного винищення.

— Але чому тепер? — запитав Йорґен.

— Чекали, коли платформи вишикуються, — відповіла Нідора. — Уперше за кілька тижнів їм відкриється прямий доступ до «Альти». От і вийшли на позиції.

І справді, поки Йорґен дивився на екран, невмолимий рух шарів платформ, які захищали Детрит, вирівняв їх так, що між ними утворилася шпарина. У ту ж мить кораблі випустили потужний залп ракет, кожна — розміром із винищувач. Подумки Йорґен відправив молитву зорям і духам своїх пращурів, що жили серед них. Хай скільки б він вдосконалював свою майстерність за штурвалом зорельота, проти таких великих кораблів битися не міг.

Тепер доля всього людства перебувала в руках Святих й інженерів СОНу.

У приміщенні запала така тиша, що Йорґен чув, як б’ється його серце. Затамувавши подих, усі присутні дивилися, як до планети мчить шквал ракет. Та раптом щось змінилося: запрацювали прадавні механізми, і одна платформа зрушила з місця збоку від шпарини. На другому моніторі Нідори замерехтіли рядки — звіти від інженерів і розвідників.

Планета Детрит була нелегкою мішенню. На екрані Нідори з’явилася платформа, яка рухалася. Плаский металевий лист, вона, здавалося, сунулася страшенно повільно — як, власне, і бомби. Йорґен спостерігав за всім цим із такої відстані, що йому було страшно уявити масштаби: платформа сягала сотні кілометрів завширшки.

Ось ракети наблизилися ще, і тоді почали спрацьовувати, пускаючи в космос сліпучі енергетичні розряди, секції платформи. Промені врізалися в ракети, зустрічаючи їхню силу колосальними зарядами енергії, що розривали їх на шматки й сповільнювали рух. Навколо платформи запустився щит, поглинаючи уламки, щоб вони не посипалися на поверхню.

Усі присутні в командному пункті полегшено видихнули. Ворожі кораблі повільно відлетіли, немовби демонструючи, що це було лише випробування оборонної системи планети, хоч і цілили в саму «Альту», яку залюбки знищили б раз і назавжди.

Йорґен поплескав Нідору по спині й відійшов до стіни, глибоко вдихаючи, щоб погамувати нерви. Хоч якісь добрі новини. На зв’язок по головній лінії привітати інженерів із вдалою роботою вийшов один із віцеадміралів.

Дивно, але адмірал Кобб залишився, де й був, біля монітора, тримаючи в руках чашку кави й не зводячи погляду з екрана, навіть коли всі кинулися вітати одне одного.

Йорґен підійшов до нього.

— Сер? — запитав він. — Щось ви не дуже задоволені. Інженери ж устигли налагодити лінію оборони.

— Ту платформу інженери не чіпали, — тихо проказав Кобб. — Це була стара програма захисту Детриту. Нам пощастило, що поблизу виявилася робоча платформа, досі здатна вести протиракетну оборону.

— О, — прохопився Йорґен, відчуваючи, як вивітрюється його радість. — Але ж… ми досі живі, сер.

— Капітане, подивіться на показники потужності внизу екрана, — мовив Кобб. — Той залп вивільнив колосальний об’єм енергії. Ці старі платформи ледве дихають. Навіть якщо вдасться полагодити решту, на виробництво нових сонячних колекторів підуть місяці, коли не роки. А навіть якщо і з цим ми впораємося, й оборона працюватиме далі… радше, якщо крелли продовжать інтенсивні бомбардування, з часом вони таки проб’ються крізь платформи. Ця система не призначена захищати від тривалих атак. Це — останній рубіж, щоб стримати неприятеля, щоб дати час крейсерам союзників долетіти до нас на підмогу. Біда лиш у тому, що в нас немає союзників із крейсерами.

Йорґен озирнувся на святкування, що вирувало в командному пункті. Одягнені в бездоганно цупкі форми СОНу, офіцери мали дуже солідний вигляд. Але це був лише фасад. Бо порівняно з ресурсами ворога, СОН був навіть не армією, а ватагою голодранців з однією рушницею на двох.

— Якщо зостанемося на цій планеті, нам кінець, — мовив Кобб. — Усе просто. Безперечно, це яйце з напрочуд твердою шкаралупою, та щойно ворог збагне, що ложкою її не розбити, то візьметься за молоток. А наш єдиний шанс порятуватися безслідно зникнув. Та дівчина…

— Сер, я не шкодую про своє рішення, — сказав Йорґен. — Спенса повернеться. Просто треба дати їй трохи часу.

— Однак краще було б порадитися зі мною, — відповів Кобб.

Жодних наслідків для Йорґена його вчинок не потягнув. Авжеж, на свій захист він міг би навести пункт 17-6 Статуту, який давав йому право ухвалювати подібні рішення, але правда полягала в тому, що в тій місії він був навіть не командиром. Рятувальним загоном керував полковник Нґ, і Йорґен мусив спершу порадитися з ним або зв’язатися з Коббом.

Зараз же виявлялося, що, відрядивши Спенсу, він прирік усіх на загибель. Якщо зостанемося на цій планеті, нам кінець. Усе просто…

Йорґен глибоко вдихнув.

— Сер, мені треба порушити ще одне правило.

— Однаково я й половини їх не знаю, капітане, тому не хвилюйтеся.

— Ні, сер, я про… правило, заведене в моїй родині. Це те, про що не можна говорити.

Кобб пильно оглянув його.

— Вам відомо, скільки зусиль поклала моя родина, аби приховати розмови про дефект, аби про нього ніхто не довідався? — повів Йорґен. — Це той самий дефект, що був у Спенсиного батька…

— Цитонічний дар? — уточнив Кобб.

— Це неспроста, — мовив Йорґен.

— Знаю. Дехто з твоїх пращурів володів цим даром. Він не обмежувався лише командою, яка обслуговувала двигуни. То що, синку, ти теж почав чути й бачити дивні речі?

Міцно стиснувши губи, Йорґен кивнув.

— Білі вогники, сер. Я бачу їх краєм ока. Вони… Вони схожі на очі.

Ну от. Він це сказав. А чого ж так упрів? Хіба це було так важко?

— Ну що ж, це вже щось, — сказав Кобб, відставляючи вбік чашку, яку тут же підхопив асистент і побіг налити ще кави. — Пішли зі мною. Хочу познайомити тебе з деким.

— Це хтось із психологічної служби флоту? — спитав Йорґен.

— Ні. Це літня жінка, що пече неймовірно смачні пироги.