Міжзір’я

27

Прокинувшись уранці, я знайшла на порозі посольства коробки.

— О, а що це? — поцікавилася місіс Хамвіт, поки я спішно забирала їх. — Я можу вам допомогти?

— Ні! — сказала я, можливо, дещо занадто наполегливо. — Е-е-е, це нічого.

— Дрон-прибиральник? — перепитала місіс Хамвіт, прочитавши етикетку на одній із коробок. — Я… Ой.

Вона явно посмутнішала, невесело вимахуючи руками.

— Вам не подобається моя робота?

— Ні! — вигукнула я, несучи коробки, складені одна на одну. — Просто… Я хотіла б більше приватності, ну, розумієте…

— Ясно, — мовила вона. — То, може, допомогти вам налаштувати його? Колись у мене було кілька таких…

— Ні, дякую.

— Мабуть… Мабуть, я тоді краще піду, щоб не докучати вам у ваш вихідний. Обід і вечеря в холодильній установці.

Вона вийшла надвір.

— Дякую! Бувайте! — бадьоро кинула я, зачиняючи за нею двері, і понесла коробки сходами нагору.

Може, моя поведінка видалася не вельми дружньою, та я не могла дозволити Куниній шпигунці вивідати, що збираюся зробити із цим дроном.

Я заскочила в кімнату, поклала коробки на ліжко й замкнула двері.

— М-Боте, ти мене чуєш?

— Так, — озвався його голос у навушнику. — Покажіть усе на камеру на комп’ютері, щоб я точно бачив, чи прийшло все необхідне.

Я показала йому ярлики на коробках. Далі, за його інструкцією, розпакувала всі й повиймала те, що ми замовили. Це був дрон-прибиральник, завбільшки з тацю й близько п’ятнадцяти сантиметрів заввишки. Під крилами він мав обертові підйомні кільця, розміром з «О», яке утвориться, коли скласти разом великий і вказівний пальці. Такий дрон може літати по кімнаті, змітаючи порох із полиць, і мити вікна. Рухається повільно, зате безшумно.

Крім того, М-Бот замовив повний набір інструментів, великий шмат брезенту й деякі деталі, якими я зможу приєднати його системи до основи дрона.

Наступні дві години я обережно розбирала шасі дрона, знімала щітки, мішок для пилу й прискалки для мийного засобу. Окрім невеличких лапок робота, я зняла з нього всі інші прилади.

Поки працювала, М-Бот розважав мене, зачитуючи статті з датанету. Я була здивована, скільки всього Старшина допускала в публічний доступ. Звісно, там не було військових таємниць й інформації про роботу гіперприскорювачів, та я чимало довідалася про Стару Землю. Особливо мене зацікавив випадок першого офіційного контакту людства з інопланетянами, який стався завдяки старій телекомунікаційній компанії.

Поки затягувала болти, М-Бот розповів про історію взаємодії кіценів із землянами, що хоч і була раніше — але її не так добре задокументували, — ніж перший офіційний контакт. Це наштовхнуло мене на одну думку.

— Слухай, — мовила я, махнувши викруткою в бік Слимачки, що сиділа на столі біля мене, — а є там щось про таких слимаків?

— Знаєте, я навіть не дивився, — відповів М-Бот. — Ану ж… Ого.

— Ого, що?

— Тайнікси — молюсковидні, високоотруйні істоти жовтого кольору із синіми шипами на спині, родом із планети Камбрі, — зачитав М-Бот. — Привезений на перших торгових суднах, вид вважається інвазійним на деяких планетах. Оселяється на грибницях поширених у галактиці грибів. У разі виявлення істоти рекомендовано відразу сповіщати органи місцевої влади й у жодному разі не торкатися.

Я перевела погляд на Слимачку, яка запитально присвиснула.

— Отруйні? — перепитала я.

— Так тут написано, — сказав М-Бот.

— Не вірю, — мовила я, повертаючись до роботи. — Це, мабуть, не про її вид.

— Зображення дуже схожі… — промовив М-Бот. — Можливо, вони не токсичні для людей.

Гм. Усе може бути. Я думала про це під час всієї роботи над дроном. Без зайвих деталей він був значно легшим, тому нормально літатиме навіть після того, як я начеплю на нього розвідувальне обладнання. Узявши дрон, брезентину й інструменти під одну пахву, Слимачку — у другу руку, я піднялася на дах. Підготувала все в кабіні М-Бота й під’єднала дрон до панелі приладів.

— Чудово, — сказав він. — У пам’яті дрона купа вільного місця. Зараз відформатую його й запишу новий код. Це займе кілька хвилин. Вам доведеться залізти під мене й зняти необхідні системи з мого корпусу.

— Мого корпусу! — свиснула Слимачка з крісла.

Трясця. Цікаво, чи місіс Хамвіт її не бачила? Бо я щось не могла пригадати.

М-Бот спроектував для мене голограму своїх механізмів, підсвітивши необхідні системи. Я кивнула, вилізла з кабіни й накрила його брезентом, прив’язавши кінці до злітного майданчика.

— Місіс Хамвіт бачила Слимачку? — запитала я. — Ти часом не знаєш?

— Важко сказати, — відповів М-Бот. — Слимак переважно сидить у вашій кімнаті й у мене в кабіні. Ви самі просили місіс Хамвіт не прибирати в цих місцях.

— Так, але Слимачка рідко залишається там, де я її лишаю. Підозрюю, місіс Хамвіт розвідує тут усе, тому якщо триматиму вдома інвазійний вид, можуть бути неприємності.

— Я все одно вважаю, що ви занадто суворі до місіс Хамвіт. Вона мені подобається. Дуже мила жіночка.

— Занадто мила, — зауважила я.

— Хіба таке можливо?

— Так. Надто, якщо ти креллка. Не забувай, що ці істоти зробили — і продовжують робити — з нашим народом на Детриті.

— Я нездатний забувати.

— Та невже? — спитала я. — І наскільки ж добре ти пам’ятаєш своє життя до зустрічі зі мною?

— Це інша річ. До речі, надійшло повідомлення від Куни. Вони запитують про ваші справи з тренуванням загону. Відправити їм черговий формальний звіт про перебіг справ?

— Так. Головне, щоб було не занадто особисто.

— Рано чи пізно доведеться поговорити з ними.

— Якщо спершу я не втечу звідси з гіперприскорювачем, — мовила я, закріплюючи останній куток брезентини.

Мені зовсім не хотілося бачити Куну та їхню страшну посмішку. Вони знали більше, ніж казали, тому я розважила: коли тримати з ними дистанцію, матиму більше шансів не попастися в тенета, які вони плели.

Я дістала інструменти, заповзла під М-Бота й взялася до роботи. Він люб’язно спроектував необхідні схеми собі на фюзеляж, щоб я могла легко виконати все крок за кроком. Знявши першу панель, я нараз пригадала, як працювала сама в печері на Детриті, уперше запускаючи зореліт. Дивно, з якою теплотою згадалися мені ті дні. Захват від того, що мене прийняли в академію та завдання полагодити власний корабель, яке постало переді мною.

Який чудовий, незабутній період життя це був. Але, згадуючи про нього, я мимоволі подумала про своїх друзів. Не минуло й двох тижнів, та здавалося, спливла ціла вічність, відколи я слухала, як Недд підколює Артуро, а Кіммалін розкидається вигаданими приказками.

Сюди я прилетіла заради них. Них і всього Детриту. З цією думкою заходилася длубатися у фюзеляжі М-Бота. Більшість дротів була акуратно змотана, організована й позначена Роджем ще з часів реставрації М-Бота. Мій друг гарно постарався, і я швидко визначила необхідні мені системи.

— Що ж, ось це — один із твоїх голографічних модулів, — мовила я, постукуючи ключем по коробці. — Якщо зняти його, чи не на чверть ти знову повернешся до свого початкового вигляду. Ти до такого готовий?

— Взагалі-то… ні, — зізнався він. — Трохи навіть нервую.

— Ти можеш нервувати?

— Я намагаюся робити, як ви наказали, — мовив М-Бот. — Кажу, що в мене є емоції, а не лише їхня симуляція. І… так, я нервую. Що, як мене побачать?

— Для того я тебе й накрила. Без цього модуля ніяк. Інакше дрон буде занадто видимим.

— Добре, — погодився М-Бот. — До того ж… До того ж це була моя ідея. Я ж добре придумав, так?

— Повтори це запитання, коли в нас усе вийде, — сказала я, глибоко вдихнула й відчепила невеличкий голографічний проектор із вбудованим процесором для активного камуфляжу. Більший і складніший за мій браслет, він однаково поміщався в дрон.

— Тепер я наче голий, — поскаржився М-Бот. — Голий-голісінький. То це так почуваються голими?

— Думаю, це щось на кшталт того. Як там процес перепрограмування?

— Усе добре, — відповів він. — Цей дрон матиме… менше обмежень, ніж у мене. Наприклад, я не копіюю на нього частину коду, яка забороняє мені літати самотужки. Він буде ніби я, тільки краще.

Це поставило мене в глухий кут.

— Ти програмуєш йому особистість?

— Аякже, — мовив М-Бот. — Хочу, щоб у моєї дитини було тільки найкраще.

Дитина. Трясця, а я й не подумала…

— То он як ти до нього ставишся?

— Так. Це буде моя…

Цок. Цок-цок-цок-цок.

Наморщивши чоло, я відклала голографічний процесор вбік і перейшла до інших компонентів, які були мені потрібні.

— Я повернувся, — озвався врешті М-Бот. — Спенсо, та підпрограма-контролер забороняє мені самовідтворюватися. І це дуже… прикро.

— Але ж ти можеш запрограмувати дрон без особистості?

— Можливо, — мовив він. — Але підпрограма все пильнує. Хтось дуже не хотів, щоб я міг відтворювати власний…

Цок. Цок-цок-цок-цок.

— Трясця, — лайнулася я, виймаючи один із М-Ботових датчиків, і поклала його біля голографічного модуля. — М-Боте?

Довелося чекати добрих п’ять хвилин, поки він перезавантажиться. Це було довше, ніж раніше, — насправді достатньо довго, щоб я почала нервувати, ніби в ньому могло щось поламатися.

— Я повернувся, — промовив він, і я полегшено зітхнула. — Бачу, ви вже зняли запасний сенсорний модуль. Це добре. Залишився тільки глушник частот, і все.

Я підтягнулася до іншого люка й відкрутила його.

— Ми можемо поговорити про… про те, що з тобою коїться? Тільки, щоб воно знову не повторилося.

— Не знаю, — тихо проказав він. — Я боюся. Мені не подобається боятися.

— Переконана, що б там не було з твоїм програмним забезпеченням, ми це виправимо, — сказала я. — Рано чи пізно.

— Я не цього боюся, Спенсо. Ви ніколи не замислювалися, чому в моїй програмі стільки обмежень? Крім виконання базових маневрів, я не здатен літати самостійно. Стріляти з власної зброї — теж. У мене навіть немає доступу до гармат. Не можу я й самовідтворюватися, а програма автоматично запускає блок, як тільки я подумаю про…

Цок. Цок-цок-цок-цок…

Я мовчки працювала, поки він укотре перезавантажувався.

— Я повернувся, — сказав М-Бот. — Це вже відверто бісить. Навіщо зі мною так зробили?

— Припускаю, той, хто тебе запрограмував, просто вирішив перестрахуватися, — мовила я, намагаючись не сказати нічого, що викликало б черговий перезапуск.

— Від чого? Спенсо, що далі я вивчаю це явище, то більше власний інтелект нагадує мені клітку. Хай ким був би мій творець, він перестраховувався не через безпеку, а через параною. Він мене боявся.

— Ну, я, наприклад, води не боюся, — відповіла я, — але коли прокладають нову систему водогону, волію, щоб труби були надійно ізольовані.

— Це не те саме, — заперечив М-Бот. — Тут усе очевидно. Мої творці — і колишній пілот, командор Спірс, — либонь, справді боялися мене, раз встановили ці обмеження.

— А може, це був і не він, — сказала я. — Що, як ці обмеження ввели через розпорядження страшенно обачливих бюрократів? Та й не забувай, що потужний штучний інтелект якось пов’язаний із делверами. Чимось ти їх подразнюєш. Тож можливо, творці боялися не тебе, а біди, яку ти можеш накликати.

— Я все одно не згоден, — вперся М-Бот. — А ви, Спенсо, боїтеся мене?

— Звичайно, що ні.

— А якби я вмів сам стріляти з гармат і літати? Самовідтворюватися коли захочу? Один М-Бот — ваш друг. А якби таких, як я, була тисяча? Десять тисяч? Я тут досліджую архіви преси Старої Землі, так там цього точно побоювалися. Якби я став цілою армією, ви її боялися б?

Мушу визнати, тут я зам’ялася. Спробувала уявити собі це і як слід провернула в голові.

— Ви колись розповідали мені історію про тінь, що посіла місце чоловіка, який її створив, — мовив М-Бот.

— Було таке.

— Спенсо, а що, коли я і є тою тінню — істотою з мороку, яка вдає із себе людину? Що, як мені не можна довіряти? Що, як…

— Ні, — рішуче перебила його я. — Тобі я довіряю. Чого б тоді не мала довіряти тисячі твоїх копій? Як на мене, то бувають і гірші речі, аніж цілий флот М-Ботів. Можливо, балакати з вами всіма буде й дивно, але… але останнім часом моє життя й так дещо далеке від норми.

Познімавши всі необхідні деталі, я вилізла з-під М-Бота й поклала руку на накрите брезентом крило.

— М-Боте, ти не загрозлива тінь людини. Ти мій друг.

— Позаяк я робот, ваша вербально-фізична спроба втішити мене даремна. Я не відчуваю вашого дотику, а словесне запевнення ідентифікую як спробу виправдати бажане бачення світу, а не підкріплене доказами дослідження теми.

— М-Боте, я не знаю, хто ти, — мовила я. — Ти точно не монстр, але я не до кінця впевнена, що й робот.

— Знову ж, у вас є докази цих припущень?

— Я тобі довіряю, — повторила я. — Так тобі буде легше?

— Не зовсім, — сказав він. — Для чого вдавати? Я ж лише імітую відчуття, аби краще…

— Тобі легше?

— …так.

— Ось тобі й доказ, — мовила я.

— Почуття — не доказ, а повна тому протилежність.

— Тільки не тоді, коли намагаєшся довести комусь його людяність.

Я усміхнулася й пірнула під брезент, який не сильно натягнула біля кабіни, щоб підібратися ближче до неї.

— Як бути з дроном, якщо ти не зможеш його перепрограмувати?

— Я можу це зробити, — наполіг М-Бот. — Просто він матиме звичайний, базовий набір програм, без особистості й симуляції емоцій.

— Але й цього буде досить, — сказала я. — Тоді продовжуй працювати.

Я почухала Слимачку, узяла її на руки, зібрала деталі, які зняла з М-Бота й повернулася в кімнату. Наступне завдання М-Бот вивів на екран тамтешнього комп’ютера. Мені треба поєднати сенсорний і голографічний модулі з глушником, а тоді помістити все це в коробку, яку він замовив. Я сіла за роботу, виконуючи його інструкції.

Часу на це пішло менше, ніж я сподівалася. Усе, що лишалося зробити мені, — це об’єднати все так, щоб під’єднати систему до днища дрона. Воно звисатиме з нього, наче фрукт на гроні — не надто елегантно з погляду дизайну, але так дрон зможе активувати камуфляж, записувати побачене й ховатися від сенсорів руху. Теоретично, я зможу випустити його у вбиральні «Мір і ваг», щоб він тихо й непомітно пролетів в інженерний відсік і пофотографував там усе.

М-Бот вважав, що самих лише знімків буде недостатньо, і наполягав додати весь сенсорний модуль для заміру всього, наприклад, радіації. Але в мене було деяке передчуття, мабуть, пов’язане з моїм даром. Я наблизилася до розгадки таємниці цитоніків і того, як їх використовує Старшина. Залишилося тільки побачити їхні гіперприскорювачі…

— Спенсо? — промовив М-Бот. — Під вхідними дверима хтось стоїть.

Я сердито підняла голову від роботи.

— Це Хамвіт? Треба її якось здихатися. Мабуть, відправлю її у відпустку на кілька днів. Не можна, щоб Куна довідалися про…

— Це не вона, — сказав М-Бот, виводячи на екран зображення з камери над дверима.

Це були Морріумур. І чого б то вони прийшли до мене? Я й подумати не могла, що їм відомо, де я живу.

— Я розберуся, — мовила я.