Міжзір’я

ЕПІЛОГ

Звук дедалі гучнішав, що глибше спускався Йорґен.

Це було не гудіння, як тоді, коли він уперше побачив Спенсу. Навіть не знав, чи звук це взагалі. Недд й Артуро того гудіння не чують, тож, можливо, воно йому просто ввижається.

Але Йорґен його чув. Це була тиха музика, яка гучнішала з кожним тунелем, який вони обслідували за останні п’ять днів пошуків. Не раз і не двічі натикалися на глухий кут, відтак були змушені повертатися. Та залишалося ще трохи. Вони були так близько, що він відчував його тут, за стіною. Треба знайти прохід ліворуч…

Спустившись уступом, він забрів по коліна у воду. Над головою тримав промисловий ліхтар, такий, які брали із собою техніки, що спускалися в глибокі тунелі лагодити обладнання, наприклад, труби, що качали воду з підземних резервуарів.

— Знову вода? — пролунав позаду голос Артуро, від світла чийого ліхтаря Йорґен відкидав довгу тінь. — Йорґене, треба повертатися. Кажу тобі, той звук, що ми чули, — луна сирени. Можливо, на нас напали.

Тим паче треба й далі шукати. Рушив знову крізь чимраз глибшу воду. Він мусив побачити те, що чує. Має дізнатися, чи вигадка це, чи він… можливо… чує сам Детрит.

Безглуздя, коли так подумати. Хлопцям про це ще не розповідав, сказав тільки, що має завдання від Кобба. І це була правда. Певною мірою.

«А ще всі переконані, що я не здатен ослухатися наказу, — подумав він. — Не вважають мене ризиковим, відчайдухом? Ха!»

Спуститися в глибокі печери без припасів, прихопивши лише кілька друзів? Покладаючись на інтуїцію, шукати щось, що, можливо, міг чути тільки він?

— Йорґене? — погукав Недд, вийшовши до Артуро на край води. — Ходімо. Ми тут уже цілу вічність тиняємося. Артуро діло каже. Час повертатися.

— Ми майже на місці, — промовив Йорґен, чалапаючи вже по стегна у воді й притримуючись рукою за кам’яну стіну. — Спів. Ось тут. Треба якось подолати цю стіну.

— Добре, — протягнув Артуро. — Пропоную повернутися й перевірити, чи є ця зона на мапах. Так і побачимо, чи є тут обхід…

Помітивши, як змінюється течія води, Йорґен заходився обмацувати стіну.

— Під самою поверхнею є тунель. Якщо він достатньо широкий, я в нього пролізу.

— Ні, — кинув Артуро. — Йорґене, навіть не думай туди лізти. Застрягнеш і потонеш.

Йорґен покинув наплічник і пустив свій водонепроникний ліхтар за течією. Відтак опустився у воду й обмацав розщелину. Вона виявилася достатньо широка.

— А Спенса спробувала б, — мовив він.

— Е-е-е, — протягнув Недд, — а Дзиґа точно найкращий приклад для наслідування? Хіба що в тому, як робити дурниці.

— Вона це весь час робить, — відповів Йорґен. — У неї багатий досвід.

Артуро кинувся забрати його, та перш він ніж почав його відмовляти чи витягувати з води, Йорґен глибоко вдихнув, пірнув і погріб у тунель.

У воді нічого не бачив, бо рухи підіймали мул із дна. Ліхтар теж не допоміг би, тому доводилося пливти навпомацки, хапаючись за стіни кам’яного тунелю й повзучи в темній воді.

Пощастило, що тунель виявився не довгим. Це взагалі навіть не тунель був, а просто діра в камені з метр-півтора завдовжки.

Він виринув у темній печері й миттю відчув себе бовдуром. Що сподівався побачити чи знайти в темряві? Смерть хіба що.

Аж раптом почув звуки. Навкруги лунала музика. До нього закликали флейти. Невже то сама планета промовляє до нього?

Коли очі трохи призвичаїлися, він зрозумів, що може бачити. Стіни навколо крихітного плеса, у якому він стояв, були вкриті синювато-зеленими люмінесцентними грибами. На землі вони розросталися до величезних розмірів, живлячись, либонь, багатою на поживні речовини водою, що крапала з труби, прокладеної уздовж стіни.

Серед тих грибів, висвистуючи так, що він чув їх не тільки розумом, а й вухами, ховалися жовті створіння. Слимаки, схожі на улюбленця Спенси.

Їх там були цілі сотні.

Я прокинулася від м’якого вітерцю, що віяв мені на лице.

Розгублено закліпала, побачивши біле світло навкруги. Я була в приміщенні з делвером. Ні, це неможливо! Я…

Кімната навколо мене почіткішала. Я лежала в ліжку, застеленому білими простирадлами, однак стіни були не зовсім білі, а кремові. З вікна відкривався краєвид на вулиці Міжзір’я, усередину задував, напинаючи штори, м’який вітерець.

Я була під’єднана до трубок, моніторів… Це лікарня. Я сіла, намагаючись зрозуміти, як сюди потрапила.

— А! — почувся знайомий голос. — Спенсо?

Обернувшись, я побачила Куну, що, вдягнені в офіційний хітон, зазирнули у двері. На щастя, до мого халата був прикріплений значок-перекладач.

— Лікарі казали, ви незабаром прокинетеся, — мовили Куна. — Як ви? Вас мало не вбила різка декомпресія. На майбутнє: не раджу виходити у відкритий космос без шолома! Після інциденту з делвером минуло три дні.

— Я…

Я торкнулася свого обличчя, помацала горло.

— Як я вижила?

Куна усміхнулися. Вони мали в цьому помітні успіхи. Сівши на стілець біля мене, дістали планшет і запустили голограму. На ній у посадковий док Міжзір’я влетів шатл.

— Щит навколо міста впав, — промовили Куна, — та атмосферу втримувала штучна гравітація. Морріумур каже, що коли делвер щез, ви опинилися у відкритому космосі, тому вони швидко схопили вас і затягнули до себе в кабіну.

На голограмі кабіна шатла Морріумура відчинилася, і вони встали, тримаючи на руках непритомну мене. Їх зустріли з оваціями. Видно, я добре навчилася розуміти емоції діонів, бо миттю роздивилася сум’яття на Морріумуровому лиці.

— Морріумур думали, на них розсердяться, так? — спитала я. — Вони думали, що вскочать у халепу за те, що полетіли в бій.

— Так, але на те в них не було жодних причин, — сказали Куна й перемкнули на іншу голограму. На ній двоє діонів тримали на руках фіолетове немовля. У рисах батьків я упізнала Морріумура, принаймні по половині від кожного обличчя. — Виявилося, родичі, котрі ратували за перешаблонування, швидко змінили думку, оскільки шаблон став знаменитістю. Тепер у мого народу є перший за кілька сторіч військовий герой! Щоправда, спливе ще кілька років, поки Морріумур підростуть достатньо, щоб розуміти свою славу.

Я усміхнулася й лягла на подушку, відчуваючи втому, але не біль. Хай чим мене лікували, воно діяло. Очевидно, медичні технології Старшини значно переважали наші.

— Я не можу затримуватися, — сказали Куна. — У мене ще виступ на слуханнях.

— Вінзік? — запитала я. — Брейд?

— Тут усе… складно, — мовили Куна. — Вінзік досі має деяку підтримку в уряді, а свідчення про недавні події дещо різняться, тому він намагається запевнити всіх, ніби делвера викликали люди, а всіх нас врятували хоробрий діон Морріумур. Але я сповнені рішучості й навіть добилися дозволу вийти на зв’язок із вашим народом. До цього взаємодіяти з людьми із заповідника дозволяли лише службовцям Вінзіка. Як же здивувався дехто з наших чиновників, почувши спокійну, раціональну відповідь від вашого адмірала Кобба! Це довело, що вільні люди — не хаотична пошесть, як усі думали. Гадаємо, Вінзіка змусять піти з посади. Було б добре, якби ви виступили перед пресою. Боюся… з цієї причини мені довелося попросити лікарів розбудити вас трохи раніше.

— Усе гаразд. Я рада, що…

Різко сіла. Стоп. М-Бот!

— Мій зореліт, Куно! Сюди я прилетіла на дуже особливому кораблі. Де він?

— Не хвилюйтеся, — відповіли Куна. — Вінзіковий департамент вдерся в посольство після вашого відльоту, але я працюю над поверненням усього вашого майна. Ваш лідер, Кобб, теж наголошував на важливості зорельота.

Я заспокоїлася, неспроможна, утім, позбутися млосної тривоги за М-Бота. Та коли вже так, кращої розв’язки годі було очікувати.

— Делвер пішов? — спитала я.

— Наскільки нам відомо, — відповіли Куна. — Але це дивно, адже з’явившись, делвери не йдуть із Всесвіту роками, чинячи безлад. Хай що ви зробили, це врятувало не лише Міжзір’я. До всього, зважаючи на масштаби трагедії, втрати напрочуд малі. Морріумур і Вейпор пояснили все, як могли, однак ми досі не розуміємо… як ви його прогнали.

— Змінила перспективу, — сказала я. — Показала йому, що ми живі. Виявляється, він не хотів нас знищувати.

Куна ще раз усміхнулися. Так, вони справді наловчилися в цьому. Здавалося це вже не такий моторошним.

Щось у всій цій ситуації тримало мене в напрузі, але я присилувала себе заспокоїтися. Усе ж вирішилося. Здається… війна скінчилася, або принаймні ми близько до цього. Коли вже Старшина розмовляє з Коббом, це велетенський прорив. Та і я сама лежу в старшинській лікарні без голограми, і все добре.

Усе вийшло. Сама не знаю як, але вдалося. Усміхнувшись до Куни, я простягнула руку. Вони взяли її. Я сподівалася, що далі справами займуться дипломати й політики, а я свою місію виконала.

Заплющила очі.

І подумала, що все далеко не так. Відпустила руку Куни, устала й почала висмикувати трубки з руки.

— Спенсо? — здивувалися Куна. — Що ви робите?

— Де мій одяг?

— Ваші речі — он на тій полиці, — сказали Куна. — Але заспокойтеся. Ви в безпеці.

Я вдягнулася, натягнувши випрані комбінезон і куртку, і начепила перекладач. Мій браслет, на щастя, залишили, тому я вдягнула його на руку, хоч і не потребувала голограми. Постукала по ньому, намагаючись зв’язатися з М-Ботом, але відповіді не отримала.

Підійшла до вікна, досі не впевнена до кінця, що мене непокоїть. Частково страх цей був абстрактний. Вінзік викликав делвера задля втілення своїх амбіцій. Навряд чи він прийме поразку, як шляхетний генерал, і здасть меча противнику.

Виглянула на місто у вікно, тримаючись дещо збоку, щоб мене не було видно знадвору. Це вже параноя, еге ж?

— Думаю, вам ще треба відпочивати, — сказали Куна спокійним тоном, хоча пальці їхні й посмикувалися, виказуючи роздратування.

Я мало не погодилася з ними, аж раптом уторопала, що тут не так. Це через неї я не могла заспокоїтися, це її моя інтуїція розпізнала миттєво, поки я ще не склала все докупи.

Тиша.

Вікно було відчинене, ми були лише на третьому поверсі. Проте я не чула нічого — ні стукоту кроків, ні голосів перехожих. Вулиці були порожні.

Я звикла до шуму на Міжзір’ї, з його нескінченними натовпами пішоходів. Рух там не припинявся ні на мить. Місто ніколи не засинало, проте сьогодні вулиці пусті. Невже всі так налякалися атаки делвера, що досі не виходять з будинків?

Ні, подумала я, помітивши в провулку рух. Діон у коричневому смугастому однострої. Потім ще двоє спрямували групу перехожих в інший бік.

Ця форма точнісінько нагадувала ту, що була на діонах, які прибирали за демонстрантами після переговорів. Її ж носили й ті, що вислали гориловидного інопланетянина в екзиль.

Обчіплюють район, збагнула я. Прибирають зайвих свідків із вулиць.

— Це ще не кінець, — сказала я Куні. — Треба забиратися.