Капітула Дюни

***

«Я ось-ось помру!» — думала Люцілла.

«Прошу, любі Сестри, хай цього не станеться, доки я не передам коштовний вантаж, який несу у своєму розумі!»

Сестри!

Ідея сім’ї рідко знаходила явне вираження серед Бене Ґессерит, але вона там була. У генетичному сенсі вони були родичами. А завдяки Іншим Пам’ятям часто знали, якими саме. Не потребували спеціальних термінів, таких як «сестра у третіх» чи «двою­рідна бабуся». Бачили родинні зв’язки, як ткач бачить своє полотно. Знали, як основа й уток творять тканину. Тканина — це слово краще, ніж «сім’я», пасувало до створеного Бене Ґессерит Сестринства, але саме прадавній інстинкт сім’ї надавав основу.

Зараз Люцілла думала про своїх Сестер лише як про сім’ю. Сім’я потребувала того, що вона несла.

«Я була дурною, що шукала притулок на Гамму!»

Але її пошкоджений не-корабель не міг шкутильгати далі. Якими диявольськи екстравагантними були Всечесні Матрони! Ненависть, яка з цього випливала, наповнювала її жахом.

Дороги втечі з Лампадаса встелено смертоносними пастками, периметр Простороскладки всіяно малими не-кулями, кожна з яких містила проєктор поля і лазеростріл, що відкривав вогонь при контакті. Коли лазер вдаряв у генератор Гольцмана в не-кулі, ланцюгова реакція вивільняла ядерну енергію. Дзижчання поля пастки — і нищівний вибух безшумно поширюється, пронизуючи твоє тіло. Дорого, але ефективно! Достатня кількість таких вибухів — і навіть гігантський корабель Гільдії перетворюється на скалічену руїну в порожнечі. Аналітична захисна система її корабля збагнула характер пастки лише тоді, коли вже стало надто пізно, але й так вона вважала, що їй пощастило.

Не почувалася щасливою, виглянувши крізь вікно на другому поверсі ізольованого сільського дому на Гамму. Вікно було відкритим, а пополудневий вітерець ніс із собою неуникний запах нафти, чогось брудного у димі від вогню надворі. Харконнени залишили на цій планеті свій нафтовий слід, такий глибокий, що, можливо, його ніколи не вдасться усунути.

Її тутешнім контактом був відставний сукійський доктор, але вона знала про нього більше, знала таємниці, відомі ліченим Сестрам Бене Ґессерит. Ці знання належали до особливої класифікаційної рубрики: таємниці, про які ми не розмовляємо навіть між собою, бо це нам зашкодило б. Таємниці, які ми не передаємо від Сестри до Сестри, ділячись життями, бо немає відкритих шляхів. Таємниці, яких ми не зважуємося знати, доки не постане така потреба. Люцілла наткнулася на цю таємницю завдяки завуальованому зауваженню Одраде.

«Знаєш деяку цікаву річ про Гамму? Ммм, є там ціла спільнота, об’єднана тим, що всі її члени споживають лише освячену їжу. Цей звичай завели іммігранти, які так і не асимілювалися. Тримаються одні одних, уникають шлюбів із чужаками, таке всяке. Це, звичайно, розпалює прадавні байки: чутки, перешіптування. Такі поголоси ще посилюють ізоляцію. А їм саме цього й треба».

Люцілла знала древню спільноту, яка ідеально підпадала під цей опис. Це її зацікавило. Спільнота, про яку вона думала, начебто вимерла невдовзі після Другої Космічної Міграції. Обміркований перегляд Архівів ще більше розпалив її цікавість. Спосіб життя, туманний, як звично для поголосу, опис релігійних ритуа­лів — надто ж світильників — і дотримування свят із забороною будь-якої роботи в такі дні. А жили вони не тільки на Гамму!

Одного ранку, скориставшись незвичайною нагодою тимчасового затишшя, Люцілла ввійшла до кабінету, щоб випробувати своє «проєкційне припущення», не настільки надійне, як ментатський еквівалент, а все ж більше, ніж просто теорія.

— Здогадуюся, що для мене є нове завдання.

— Я помітила, що ти багато часу проводиш в Архівах.

— Мені здавалося, що це було б тепер корисним.

— Шукаєш зв’язки?

— Здогади. — Таємна спільнота на Гамму — це євреї, чи не так?

— Тобі може знадобитися спеціальна інформація з огляду на те, куди ми збираємося тебе послати. — Сказано напрочуд недбало.

Люцілла без запрошення опустилася на Беллондине слідокрісло.

Одраде взяла стилос, черкнула щось на принагідному аркуші та подала його Люціллі так, щоб приховати від комунікаторів.

Люцілла зрозуміла натяк і схилилася над записом, затуливши його головою.

«Твій здогад правильний. Мусиш радше померти, ніж виявити це. Така ціна їхньої співпраці, знак великої довіри». Люцілла порвала записку на дрібні клаптики.

Одраде, вдавшись до ідентифікації очей та долоні, розпечатала панель у стіні позаду неї. Вийняла маленький рідуліанський кристал, вручила його Люціллі. Кристал був теплим, але Люціллу пройняло холодом. Що може бути настільки таємним? Одраде витягла захисний ковпак з-під робочого стола і повернула його перемикач.

Люцілла тремтячими руками вкинула кристал у вмістилище, натягла ковпак на голову. В її свідомості негайно з’я­вилися слова, промовлені вголос надзвичайно старою вимовою, спеціально оброблені для кращого розуміння.

«Люди, які привернули вашу увагу, — євреї. Багато віків тому вони ухвалили захисне рішення. Щоб уникнути постійних погромів, зникли з очей суспільності. Космічні подорожі зробили таке зникнення не лише можливим, а й привабливим. Сховалися на незліченних планетах — це було їхнє власне Розсіяння. Імовірно, існують планети, які належать їм і там живуть лише їхні люди. Це не означає, що вони закинули довговічні практики, чудово розроблені через необхідність виживання. Давня релігія повинна зберегтися, хоча й у дещо зміненій формі. Імовірно, раббі давнини не почувся б не на місці за менорою шабату єврейської оселі вашого віку. Та їхня потайливість така, що можна працювати все життя поруч із євреєм, ні про що не здогадуючись. Вони називають це “повним прикриттям”, хоча й знають, як це небезпечно».

Люцілла сприйняла це без питань. Те, що трималося в такій таємниці, вважатиме небезпечним кожен, хто запідозрить його існування. «Бо навіщо ж тримати це в таємниці, га? Скажи мені!»

Кристал далі вливав свої секрети їй у свідомість. «Поставши перед лицем загрози викриття, відповідають стандартною реакцією: “Шукаємо релігії наших коренів. Це відновлення, повернення до життя, найкращого з нашого минулого”».

Люцілла знала цю схему. Завжди існували якісь «навіжені відновленці». Це гарантовано гасило більшу частину інтересу. «Оті? Ет, чергова група відновленців».

«Ця маскувальна система, — продовжував кристал, — не спрацювала з нами. Маємо власний добре документований єврейський спадок і фонд Інших Пам’ятей, звідки знаємо причини утримання таємниці. Ми не втручалися в цю ситуацію, доки я, Мати Настоятелька, під час і після битви під Корріном (справді глибока давнина!) не побачила, що нашому Сестринству потрібна таємна спільнота, група, яка відповіла б на наші запити про допомогу».

Люцілла відчула приплив скептицизму. Запити?

Мати Настоятелька давнини передбачала скептицизм. «Інколи ми ставимо вимоги, від яких вони не можуть ухилитися. Та вони так само ставлять вимоги нам».

Люцілла відчула, що її поглинула містичність цієї підпільної спільноти. Це було більше, ніж надзвичайно таємним. Її незугарні питання в Архівах найчастіше було відкинуто. «Євреї? Хто це? О так, древня секта. Подивися сама. Нам бракує часу на марні релігійні пошуки».

Кристал ще не все сказав. «Євреїв розважає, а інколи бентежить те, що ми, в їхній інтерпретації, копіюємо їх. Наші розплідні записи з домінантною жіночою лінією для контролювання схеми схрещень сприймаються як єврейські. Євреєм можна бути лише тоді, коли твоя мати — єврейка».

Кристал дістався до висновків. «Діаспора буде збережена в пам’яті. Дотримання цієї таємниці — справа нашої найвищої честі».

Люцілла зняла з голови ковпак.

— Ти дуже добра кандидатура для виконання вкрай делікатного доручення на Лампадасі, — промовила Одраде, повертаючи кристал до схованки.

«Це минуле і, схоже, мертве. Глянь, куди завело мене “делікатне доручення” Одраде!»

Зі свого спостережного пункту в гаммійському сільському домі Люцілла зауважила, що на територію садиби в’їхала велика фура. Біля неї розгорнулася бурхлива діяльність. Працівники з усіх боків обступили фуру з контейнерами для городини. Вона відчула терпкий запах соку з порубаних стебел.

Люцілла не відступила від вікна. Господар забезпечив її місцевим одягом — довгою сукнею з грубої сірої тканини і ясно-синьою хусткою, щоб прикрити волосся пісочного кольору. Важливо було не робити нічого, що могло привернути надмірну увагу. Вона бачила, як інші жінки зупинялися, щоб оглянути працю на фермі. Її присутність тут можна було витлумачити як вияв цікавості.

Це була довга фура, силові підвіски якої напружено працювали з тягарем продукції, вже розкладеної по розділених секціях. Оператор стояв у прозорій кабіні спереду, тримаючи руки на важелі рульового управління й дивлячись перед собою. Широко розставивши ноги, він спирався об мережу похилих підпорок, а лівим стегном торкався силової плитки. Це був великий чоловік з темним обличчям, покритим глибокими зморшками, і з перетканим сивиною волоссям. Його тіло було продовженням механізму — керувало тяжким рухом. Минаючи Люціллу, він перевів погляд на неї, а тоді знову на дорогу, на широкий вантажний майданчик, окреслений довколишніми будівлями.

«Вбудований у свою машину», — подумала вона. Це дещо казало про те, як люди були пристосовані до того, що вони робили. На думку Люцілли, це мало б зменшити їхню силу. Якщо надто сильно пристосовуватися до однієї речі, інші здібності атрофуються. Ми стаємо тим, що робимо.

Зненацька вона уявила себе теж оператором якоїсь великої машини, що нічим не відрізнявся від того чоловіка з фури.

Велика машина прокотилася повз неї з подвір’я, а оператор більше на неї не глянув. Раз уже її бачив. Навіщо дивитися двічі?

Вона подумала, що її господарі мудро вибрали для неї криївку. Околиця рідко заселена, найближче сусідство — гідні довіри робітники, перехожі не надто цікаві. Тяжка праця притуплює цікавість. Коли її сюди привезли, вона зауважила характер околиці. Уже вечоріло, і люди тяжкими кроками розходилися по домівках. Густоту міського населення певної території можна оцінити, коли припиняється робота. Рано в ліжко — значить, ти у ледь заселеному регіоні. Нічна активність свідчить про те, що люди зостаються неспокійними, знервованими внутрішнім усвідомленням вібрування інших активних людей у надмірній близькості від них.

«Що довело мене до такого інтроспективного стану?»

На початку першого відступу Сестринства, до найгірших атак Всечесних Матрон, Люцілла переживала труднощі. Вона не могла впоратися з певністю, що «хтось на нас полює з наміром убити».

Погром! Так назвав це Раббі, перш ніж рушити того ранку «глянути, що зможу для тебе зробити».

Вона знала, що Раббі вибрав це слово з давньої та гіркої пам’яті, але від часу першого свого досвіду на Гамму, до цього погрому, Люцілла не почувалася настільки зв’язаною обставинами, яких не могла контролювати.

«Тоді я теж була втікачкою».

Теперішня ситуація Сестринства нагадувала те, що вони витерпіли під владою Тирана. От тільки, як стало ясно з часом, Бог-Імператор ніколи не збирався ліквідувати Бене Ґессерит, прагнув лише керувати ними. І він, звісно, керував!

«Де ж цей клятий Раббі?»

Він був великим дужим чоловіком у старомодних окулярах. Його широке обличчя побуріло від сонця. Небагато зморщок попри вік, який вона змогла визначити з його голосу та рухів. Окуляри привертали увагу до глибоко посаджених карих очей, які напрочуд пильно стежили за нею.

— Всечесні Матрони, — сказав він (саме тут, у цій верхній кімнаті з голими стінами), коли вона виклала йому своє становище. — Ей-вей! Це складно.

Люцілла очікувала такої відповіді, ба більше, бачила, що й він це знає.

— На Гамму перебуває Навігатор Гільдії, що допомагає розшукувати тебе, — промовив Раббі. — Він із Едріків, як мені казали, дуже могутній.

— У моїх жилах тече кров Сіони. Він не може мене побачити.

— Як і мене чи когось із моїх людей, з тієї ж причини. Знаєш, ми, євреї, пристосовуємося до багатьох вимог.

— Цей Едрік — лише жест, — сказала вона. — Він небагато може зробити.

— Але його привезли сюди. Боюся, що ми не маємо змоги безпечно відправити тебе з планети.

— То що ми можемо зробити?

— Побачимо. Мої люди не цілковито безсилі, розумієш?

Вона розпізнала щирість і турботу про неї. Він спокійно розповідав про опір сексуальним підступам Всечесних Матрон, «роблячи це непримітно, щоб не розбурхати їх».

— Піду шепну дещо у кілька вух, — сказав він.

Завдяки цьому вона почувалася дивно відновленою. Часто перебування в руках медика-професіонала приховувало в собі щось холодне, відсторонене, а то й жорстоке. Її заспокоїло знання, що сукійців кондиціоновано на чуйність до своїх пацієнтів, співчуття та підтримку. (Усі ці речі, що можуть забутися в разі нагальної потреби.) Вона доклала зусиль, щоб заспокоїтися, зосередившись на власній мантрі, яку здобула при вивченні самотньої смерті.

«Якщо я маю померти, мушу пройти крізь трансцендентний урок. Мушу відійти з миром».

Це допомогло, але вона й далі відчувала тремтіння. Раббі надто довго не було. Щось пішло не так.

«Чи я не помилилася, довірившись йому?»

Попри дедалі сильніше почуття приреченості, Люцілла, подумки прокручуючи зустріч із Раббі, змусила себе до бене-ґессеритського практикування наївності. Її Проктори називали це «невинністю, природно поєднаною з браком досвіду, станом, який часто плутають із невіглаством». У цій наївності зливалися всі речі. Вона була близькою до ментатського проєктування. Інформація, прийнята без упереджень. «Ти — дзеркало, в якому відображається Всесвіт. Це відображення — увесь твій досвід. Образи відбиваються від твоїх чуттів. Виникають гіпотези. Важливі, навіть якщо помилкові. Ось винятковий випадок, коли з кількох неправильних припущень можуть випливати надійні рішення».

— Ми твої добровільні слуги, — сказав Раббі.

Це неодмінно мало стривожити Превелебну Матір.

Пояснення, що містилися в кристалі Одраде, зненацька стали неадекватними. Добровільно служать майже завжди заради вигоди. Люцілла прийняла це твердження як цинічне, але підкріплене значним досвідом. Спроби усунути таку тенденцію з людської поведінки незмінно розбивалися об скелі застосування. Соціалістичні та комуністичні системи змінювали тільки системи розрахунку вигоди. Величезна управлінська бюрократія — її системою розрахунку була влада.

Люцілла перестерегла себе, що ця тенденція проявляється завжди однаково. Глянь на розлогу ферму цього Раббі! Вихідна допомога сукійцеві після відставки? Вона вже бачила дещо, приховане за високим суспільним становищем: слуги, багатше житло. Мусить бути ще більше. Незважаючи на систему, зав­жди було одне й те саме: найкраща їжа, прегарні коханки, подорожі без обмежень, чудові вілли для проведення відпустки.

«Коли бачиш це так часто, як ми, воно дуже втомлює».

Вона знала, що мислить гарячково, але не мала сил запобігти цьому. «Виживання. Найнижчим рівнем піраміди вимог завжди є виживання. А я загрожую виживанню Раббі та його людей».

Він підлещувався до неї. «Маємо завжди стерегтися людей, що до нас підлещуються, рознюхуючи, якими силами ми повинні б володіти. Як лестить нам видовище натовпу численних слуг, що чекають наших наказів! Як це нас роз­слаблює».

Це помилка Всечесних Матрон.

Що затримує Раббі?

Роздивляється, скільки може отримати за Превелебну Матір Люціллу?

Двері внизу грюкнули, струснувши підлогу під її ногами. Вона почула квапливі кроки на сходах. Якими примітивними були ці люди. Сходи! Люцілла обернулася, коли двері відчинилися. Ввійшов Раббі, несучи з собою багатий запах меланжу. Став біля дверей, оцінюючи її настрій.

— Вибач за запізнення, люба леді. Мене викликали на допит до Едріка, Навігатора Гільдії.

Це пояснювало запах прянощів. Навігатори завжди купалися в оранжевому газі меланжу, їхні риси часто були затуманені його випарами. Перед внутрішнім зором Люцілли постали рот Навігатора у формі маленької літери «v» і потворна кляпа носа. Скроні Навігатора пульсували, ніс і рот здавалися крихітними на гігантському обличчі. Люцілла бачила, в якій небезпеці мусив почуватися Раббі, слухаючи співуче завивання голосу Навігатора з одночасним механічним перекладом на безособовий ґалах.

— Чого він хотів?

— Тебе.

— Чи він…

— Він не знає напевне, але я не сумніваюся, що нас підозрює. Щоправда, він усіх підозрює.

— За тобою стежать?

— У цьому немає потреби. Можуть мене знайти, коли захочуть.

— Що ми зробимо? — Вона відчула, що говорить надто швидко, надто голосно.

— Люба леді… — Він підійшов до Люцілли на три кроки, і вона побачила краплини поту на чолі та носі. Страх. Чула цей запах.

— Добре, то що?

— Коли дивитися на те, що приховується за діяльністю Всечесних Матрон, з економічного погляду, — воно видається нам досить цікавим.

Ці слова кристалізували її побоювання. «Я знала! Він продає мене!»

— Як добре знаєте ви, Превелебні Матері, в економічних системах завжди є прогалини.

— Так? — Глибока обережність.

— Неповне придушення торгівлі будь-яким товаром зав­жди призводить до збільшення прибутку торговців, особливо дистриб’юторів вищого рівня. — В його голосі звучав застережливий сумнів. — Переконання, що можна контролювати небажані наркотики, затримуючи їх на своїх кордонах, є помилковим.

Що він хотів цим сказати? Його слова стосувалися елементарних фактів, відомих навіть аколіткам. Збільшені прибутки завжди використовувалися для купівлі безпечних шляхів в обхід прикордонної варти, а часто — для купівлі самої варти.

«Він підкупив слуг Всечесних Матрон? Напевно, не вірить, що може це зробити безпечно для себе».

Люцілла чекала, доки він збереться з думками, вочевидь, шукаючи ту їхню форму, яка, на його гадку, може бути прийнятною для неї.

Чому він привернув її увагу до прикордонної варти? Адже, безперечно, саме це він і зробив. Звичайно, вартові завжди мали напоготові раціональне пояснення того, що зраджують своїх командирів. «Якщо я цього не зроблю, то зробить хтось інший».

Вона посміла дати собі право сподіватися.

Раббі прокашлявся. Було очевидно, що він знайшов бажані слова та упорядковував їх.

— Я не вірю, що для тебе існує якийсь спосіб вибратися з Гамму живою.

Вона не очікувала такого відкритого присуду.

— Але…

— Інформація, яку ти містиш у собі, — це інша річ, — сказав він.

Ось що приховувалося за привертанням уваги до кордонів і варти!

— Раббі, ти не розумієш. Моя інформація — не просто кілька слів та кілька засторог. — Вона кінчиком пальця стукнула себе по чолі. — Тут зберігається багато цінних життів, незамінний досвід, знання такі важливі, що…

— Ах, але ж я розумію, люба леді. Наша проблема в тому, що ти не розумієш.

«Завжди ці посилання на нерозуміння!»

— Цієї миті я покладаюся на твою честь, — промовив він.

«Ах, легендарні честь і незламність обітниці Бене Ґессерит, коли ми вже дали наше слово!»

— Ти знаєш, що я радше помру, ніж вас зраджу, — запевнила вона.

Він широко розвів руки в жесті безпорадності.

— Я цілковито в цьому певний, люба леді. Не про зраду йдеться, а про те, чого ми досі не виявили вашому Сестринству.

— Що ти намагаєшся мені сказати? — наказово, майже Голосом (її попереджали, що не слід використовувати Голосу з цими євреями).

— Я мушу взяти з тебе клятву. Мушу мати твоє слово, що ти не використаєш проти нас того, що я збираюся тобі відкрити. Ти мусиш пообіцяти, що приймеш мій розв’язок нашої дилеми.

— Я маю зробити це наосліп?

— Лише тому, що я прошу в тебе цього й запевняю, що ми дотримаємо своїх зобов’язань перед вашим Сестринством.

Вона глянула на нього, намагаючись пробити поглядом бар’єр, який він здійняв між ними. Можна було прочитати його поверхові реакції, але не те таємниче, що приховувалося за несподіваною поведінкою.

Раббі чекав, доки ця грізна жінка ухвалить рішення. Превелебні Матері завжди викликали в нього неспокій. Він знав, яким мусить бути рішення Люцілли, і жалів її. Помітив, що вона спроможна прочитати цей жаль у виразі його обличчя. Вони знали так багато і так мало! Їхні сили були явними. А їхні знання про Таємний Ізраїль такі небезпечні!

«А все ж ми винні їм цей борг. Вона не з Обраних, але борг — це борг. Честь — це честь. Правда — це правда».

Бене Ґессерит уберегли Таємний Ізраїль у численні часи скрути. А погром — це те, про що його народ знав без дальших пояснень. Погром був закарбований у психіці Таємного Ізраїлю. А завдяки Невимовному вибраний народ ніколи не забуває. Так само, як і не прощає.

Спогади, свіжість яких підтримував щоденний ритуал (з періодичним натиском на колективний взаємообмін), кидали яскраве світло на те, що, як знав Раббі, він мусить зробити. І ця бідна жінка! Вона теж стала бранкою спогадів і обставин.

У казан! Нас обох!

— Маєш моє слово, — сказала Люцілла.

Раббі повернувся до єдиних дверей кімнати і розчинив їх. Там стояла літня жінка у довгій коричневій сукні. За жестом Раббі вона ввійшла досередини. Мала волосся барви старого дерева-плавника, акуратно зв’язане у вузол на потилиці. Обличчя витягнуте й покрите зморшками, темне, мов сушений мигдаль. Зате очі! Повністю сині. І ця сталева твердість у них.

— Це Ребекка, одна з нашого народу, — промовив Раббі. — Я певен, що ти вже побачила: вона зробила дещо небезпечне.

— Агонія, — прошепотіла Люцілла.

— Зробила це вже давно і добре нам служила. А тепер вона служитиме тобі.

Люцілла мусила впевнитися.

— Ти можеш Ділитися?

— Я ніколи не робила цього, леді, але знаю про це. — Із такими словами Ребекка наблизилася до Люцілли і зупинилася, коли вони ледь не зіткнулися.

Похилилися одна до одної, майже торкнувшись лобами. Їхні долоні здійнялися і вхопилися за простягнуті назустріч руки.

Коли їхні свідомості зімкнулися, Люцілла послала сильну проєкційну думку: «Це мусить дістатися до моїх Сестер!»

— Я обіцяю, люба леді.

Не могло бути омани в цьому повному змішуванні свідомостей, у цій абсолютній щирості, живленій неминучою та певною смертю або отруйною есенцією меланжу, яку древні фримени слушно називали «малою смертю». Люцілла прийняла обітницю Ребекки. Ця дика Превелебна Мати євреїв присвятила життя її дотриманню. А ще щось! Люцілла задихнулася, побачивши це. Раббі задумав продати її Всечесним Матронам. Водій фури був одним із їхніх агентів. Прибув сюди, аби впевнитися, що на фермі справді перебуває жінка, яка відповідає опису Люцілли.

Щирість Ребекки не залишила Люціллі жодної можливості втечі: «Це єдиний спосіб, яким ми можемо порятуватися самі і не порушити нашу клятву».

Саме тому Раббі навів її думки на вартових і владних посередників. «Хитро, хитро. І я прийму це. Він знав, що я це зроблю».