Капітула Дюни

***

Туди й сюди, туди й сюди. Увесь день туди й сюди. Одраде переходила від одного ком-запису до іншого, шукаючи — нерішуче, неспокійно. Спершу погляд на Скителі, тоді на юного Теґа з Мурбеллою та Дунканом, тоді довге стояння біля вікна. Дивилася крізь нього, думаючи про останній рапорт Бурзмалі з Лампадаса.

Як швидко зможуть вони спробувати відновити пам’ять башара? Чи буде відновлений гхола слухняним?

«Чому немає більше звісток від Раббі? Чи маємо ми розпочати Екстреміс[11] Прогрессіва, ділячись між собою усіма можливими пам’ятями?» Вплив такої процедури на мораль був би руйнівним.

Записи висвітлювалися над її столом, а помічниці й радниці тим часом входили й виходили. Необхідні перерви. Підпиши це. Завізуй те. Зменшити меланж цій групі?

Беллонда була тут, сиділа за столом. Перестала питати, чого шукає Одраде, просто стежила непохитним поглядом. Немилосердним.

Вони встигли посперечатися про те, чи нова популяція піщаних червів у Розсіянні зможе воскресити згубний вплив Тирана. Цей нескінченний сон, прихований у кожному черві, що повернувся до життя, досі непокоїв Белл. Але сама численність популяції свідчила про те, що вплив Тирана на їхнє призначення добіг кінця.

Тамелейн приходила раніше, щоб попрохати у Беллонди якихось записів. Беллонда під свіжим враженням від нового поповнення Архівів завела звинувачувальну промову про зміни в численності Сестринства і відтік ресурсів.

Одраде дивилася крізь вікно, як сутінки наповзали на крає­вид. Тіні зливалися з навколишньою темрявою. Коли геть споночіло, вона помітила далекі вогники світла в домах на плантаціях. Знала, що це світло ввімкнули значно раніше, проте мала відчуття, наче воно створене ніччю. Час від часу якісь із вогників згасали — це люди пересувалися у своїх домівках. «Немає людей — немає світла. Не марнуйте енергії».

Мерехтіння світла на якусь мить прикувало її увагу. Варіація старого питання про дерево, що падає у лісі: чи існував звук, якщо ніхто його не чув? Одраде віддала свій голос тим, хто твердив, що вібрації існували незалежно від того, чи якийсь сенсор їх зареєстрував.

«Чи таємні сенсори відстежують наше Розсіяння, ідучи за ним слідом? Які нові таланти та винаходи використовують ті, з першого Розсіяння?»

Беллонда вирішила, що вже досить довго мовчала.

— Дар, ти розсилаєш тривожні сигнали по всій Капітулі.

Одраде залишила це без коментаря.

— Хай що ти зараз робиш, це сприймається як нерішучість. — «Як сумно звучить голос Белл». — Впливові групи дискутують, чи не слід тебе змістити. Проктори голосують.

— Тільки Проктори?

— Дар, ти справді якось махнула рукою Праксі та сказала їй, що добре бути живою?

— Справді.

— Чого ти цим добивалася?

— Переоцінки. Нема звістки від Дортуйли?

— Ти вже питала про це кільканадцять разів! — Беллонда вказала на робочий стіл. — Постійно повертаєшся до останнього рапорту Бурзмалі з Лампадаса. Ми там чогось недогледіли?

— Чого наші вороги так чіпко тримаються Гамму? Скажи мені, ментатко.

— Мені бракує даних, і ти це знаєш!

— Бурзмалі не був ментатом, але змальований ним перебіг подій відзначається впертою силою. Я кажу собі, що він, врешті-решт, був улюбленим учнем башара. Зрозуміло, що Бурзмалі має риси свого вчителя.

— Облиш це, Дар. Що такого ти бачиш у рапорті Бурзмалі?

— Він заповнює порожнє полотно. Не до кінця, але… привертає увагу, як він постійно посилається на Гамму. Багато економічних сил мають з нею потужні зв’язки. Чому наші вороги не перерубали цих ниток?

— Вочевидь, вони входять до тієї ж системи.

— А якщо ми здійснимо повномасштабну атаку на Гамму?

— Ніхто не захоче вести справи, якщо довкола насилля. Ти про це?

— Частково.

— Більшість учасників цієї економічної системи, ймовірно, забажають кудись перебратися. На іншу планету з іншим підлеглим населенням.

— Чому?

— Там вони мали б змогу будувати надійніші прогнози. І, звичайно, посилили б оборону.

— Той союз, який ми там відчуваємо, Белл, подвоїв би зусилля, щоб знайти і знищити нас.

— Безперечно.

Лаконічний коментар Беллонди змусив думки Одраде звернутися назовні. Вона здійняла погляд на далекі гори з покритими снігом вершинами, що виблискували в зоряному світлі. Напасники прийдуть звідти?

Тиск такої думки міг би притупити слабший інтелект. Але Одраде не потребувала літанії проти страху, щоб зберегти ясність мислення. Вона мала простішу формулу: «Глянь в обличчя своєму страхові або ж він вилізе тобі на плечі».

Її постава була прямою: найжахливіші речі у Всесвіті походили з людського розуму. Нічна мара (білий кінь вимирання Бене Ґессерит) мала як міфічну, так і реальну форму. Мисливська сокира могла вдарити у розум чи плоть. Але від жаху, що корениться в розумі, годі втекти.

«То глянь йому в обличчя!»

Із чим вона зіткнеться в цій темряві? Не з безликою мисливицею з сокирою, не з падінням у невідому прірву (те й те візуалізація, здобута завдяки її крихті таланту), а з цілком матеріальними Всечесними Матронами і хто там іще їх підтримує.

«А я не смію використовувати навіть незначного ясновидіння, щоб вести нас. Можу цим замкнути наше майбутнє у незмінній формі. Муад’Діб і його син Тиран зробили таке, і Тиран тридцять п’ять століть виплутував нас із цього».

Її увагу привернули рухомі світелка на невеликій відстані. Садівники працювали допізна, досі обрізали сади, наче ці поважні дерева мали б жити вічно. З вентиляційних отворів до неї доходив слабкий запах диму вогнищ, у яких спалювали обрізані гілки. Садівники Бене Ґессерит дуже уважно ставляться до таких деталей. Ніколи не залишай мертвого дерева, щоб не привабити паразитів, які потім можуть перейти на живе дерево. Чисто й охайно. Плануй наперед. Тримай лад у своїй оселі. Ця мить є часткою вічності.

«Ніколи не залишай мертвого дерева?»

Чи була Гамму мертвим деревом?

— Що такого в цих садах? Чого вони так тебе зачаровують? — хотіла знати Беллонда.

Одраде відповіла, не повертаючи голови:

— Вони відновлюють мої сили.

Усього дві ночі тому вона пішла туди прогулятися, холодна погода бадьорила її, туман стелився по землі. Під ногами шаруділо листя. Слабкий запах компосту там, де нечастий дощ осідав у тепліших долинках. Болотяний дух, доволі привабливий. Життя, як це йому властиво, ферментує навіть на цьому рівні. Голі вітки над нею чітко вирисовувалися на тлі зоряного світла. Справді гнітюче, коли порівняти з весняною порою чи сезоном збору врожаю. Та прекрасно у своєму перебігу. Життя вкотре чекає поклику до дії.

— Не переймаєшся Прокторами? — спитала Беллонда.

— Як вони проголосують, Белл?

— Скоро дізнаємося.

— Інші підтримають їх?

— Твої рішення викликали занепокоєння. Наслідки.

У цьому Белл була майстринею: багато інформації в кількох словах. Більшість рішень Бене Ґессерит проходили крізь потрійний лабіринт: Ефективність, Наслідки і (найважливіше) Хто Може Виконати Накази? Справу та особу підбирали з великою ретельністю, прецизійною увагою до деталей. Це мало значний вплив на Ефективність, а та, своєю чергою, позначалася на Наслідках. Добра Мати Настоятелька могла за кілька секунд пробратися крізь лабіринти ухвалення рішень. Тоді Централь наповнювалася життям. Очі яснішали. Розходилася звістка: «Вона діяла без зволікань». Це творило атмосферу довіри між аколітками та іншими учнями. Превелебні Матері (особливо Прокторки) очікували Наслідків, щоб оцінити їх.

Одраде заговорила, звертаючись водночас до свого відображення у вікні і до Беллонди.

— Навіть Матері Настоятельці потрібний час.

— Та звідки його взяти в такому сум’ятті?

— Ти наполягаєш на швидкості, Белл?

Беллонда відсахнулася у своєму слідокріслі, наче Одраде її штовхнула.

— Терпіння за цих часів дається вкрай тяжко, — промовила Одраде. — Але визначення слушної миті впливає на ті вибори, які роблю я.

— Які в тебе наміри стосовно нашого нового Теґа? Ось питання, на яке ти мусиш відповісти.

— Якби наші вороги покинули Гамму, куди б вони подалися, Белл?

— Ти атакувала б їх там?

— Трохи підштовхнула.

— Небезпечно доливати олії до цього вогню, — тихо сказала Беллонда.

— Нам потрібна нова карта для торгів.

— Всечесні Матрони не торгуються!

— Та я думаю, що їхні спільники роблять це. Переберуться вони на… скажімо, Перехрестя?

— Що такого цікавого в Перехресті?

— Там головна база Всечесних Матрон. А наш дорогоцінний башар зберіг у своєму любому ментатському розумі пам’ятне досьє цього місця.

— Ох. — Чи то слово, чи то зітхання.

Тут увійшла Тамелейн. Стояла мовчки, вимагаючи уваги, доки Одраде та Беллонда не глянули на неї.

— Проктори підтримали Матір Настоятельку. — Тамелейн підняла пазуристий палець. — З перевагою в один голос!

Одраде зітхнула.

— Скажи нам, Там. Прокторка, з якою я привіталася в коридорі, Пракса, як голосувала вона?

— Вона голосувала за тебе.

Одраде вимучено усміхнулася Беллонді.

— Посилай шпигунів і агентів, Белл. Мусимо схилити мисливиць до зустрічі на Перехресті.

«До ранку Белл пункт за пунктом відтворить мій план».

Коли Беллонда і Тамелейн пішли, обмінюючись буркітливими репліками, в яких відчувалася стурбованість, Одраде вийшла в короткий коридор, що вів до її приватного помешкання. Коридор патрулювали звичайні аколітки і Превелебна Мати-служебниця. Кілька аколіток усміхнулися Одраде. Отже, до них уже дійшла звістка про голосування Прокторів. Чергова криза минула.

Одраде перейшла через вітальню до спальної келії, де, як і була у вбранні, витяглася на вузькому ліжку. Одна світлокуля купала кімнату в блідо-жовтому світлі. Її погляд проминув карту пустелі, перейшов до картини ван Гога в захисній рамі, що висіла над узніжжям її ліжка.

«Хатини в Кордевілі».

«Краща карта, ніж та, на якій зазначено наростання пустелі», — подумала вона. «Нагадай мені, Вінсенте, звідки я походжу і що ще можу зробити».

Цей день вичерпав її сили. Вона перетнула межі втоми, сягнувши місця, де думки замикалися в дедалі тіснішому колі.

Обов’язки!

Вони стали для неї облямівкою. Одраде знала, що коли її облягають обов’язки, вона стає найнеприємнішим зі своїх «я». Змушеною витрачати енергію просто для підтримки видимості спокійної поведінки. «Белл бачила це в мені». Дратує до божевілля. Сестринству перекрито всі шляхи виходу, майже відібрано можливість діяти.

Заплющила очі та спробувала створити образ командирки Всечесних Матрон, до якої могла б звернутися. «Стара… просочена владою. Мускулиста. Сильна, з тією притаманною їм блискавичною швидкістю». Обличчя Одраде не бачила, перед її внутрішнім зором постало тільки тіло.

Беззвучно формуючи слова, Одраде промовила до безликої Всечесної Матрони: «Нам тяжко дозволити вам коїти власні помилки. Учителям це завжди тяжко. Так, ми вважаємо себе вчителями. Вчимо не так окремих осіб, як цілі види. Даємо уроки всім. Якщо ви вбачаєте в нас Тирана, то маєте рацію».

Образ у її свідомості не відповів.

Як учителі можуть навчати, якщо в них немає змоги вийти зі схованки? Бурзмалі мертвий, невідомо, що вийде з гхоли Теґа. Одраде відчувала тиск, зосереджений на Капітулі. Не дивно, що Проктори голосували. Сестринство обплутала павутина. Нитки міцно тримали. А десь у цій павутині сиділа навпочіпки безлика командирка Всечесних Матрон.

Павуча Королева.

Її присутність можна було розпізнати з діянь слуг. Пастка, сплетена з ниток павутиння, здригалася, напасники в пориві безумного насилля кидалися на спутані жертви, не зважаючи на те, скільки з них загине, а скількох вони знищать самі.

Хтось наказав цей пошук: Павуча Королева.

«Чи вона при своєму розумі, якщо виходити з наших стандартів? На яку страшну небезпеку послала я Дортуйлу?»

Всечесні Матрони перейшли межі мегаломанії. Порівняно з ними Тиран здавався кумедним піратом. Лето ІІ принаймні знав те, що знали й Бене Ґессерит: як балансувати на вістрі клинка, усвідомлюючи, що поранишся до смерті, зіслизнувши з цієї позиції. Знав ціну, яку слід заплатити за здобуття такої влади. Всечесні Матрони ігнорували цей неуникний фатум, вирубуючи та вирізуючи все довкола себе, наче велетень у судомах жахливої істерики.

Досі ніхто не зумів успішно їм протистояти, тож тепер вони вирішили відповісти убивчим шалом берсеркерів. Істерика з добровільного вибору. Доцільна.

«Це все тому, що ми залишили свого башара на Дюні, щоб він там використав своє нечисленне військо у самогубчій обороні? Невідомо, скількох Всечесних Матрон він убив. І Бурзмалі при смерті Лампадаса. Мисливиці, безперечно, відчули укол його жала. Не згадуючи вже про вишколених Айдаго чоловіків, яких ми посилаємо, озброївши технікою сексуального поневолення Всечесних Матрон. Самі вони стають невільницями цих чоловіків!»

Чи достатньо цього, щоб викликати такий шал? Можливо? Та як же розповіді з Гамму? Невже Теґ проявив новий талант, що нажахав Всечесних Матрон?

«Якщо повернемо пам’ять нашому башарові, мусимо пильно за ним стежити».

Чи втримає його не-корабель?

Що насправді змусило Всечесних Матрон так реагувати? Вони жадають крові. Ніколи не принось таким людям поганих новин. Нічого дивного, що їхні слуги поводяться як шаленці. Могутня особа в нападі страху може вбити того, хто приносить погані звістки. Не принось поганих звісток. Краще загинь у бою.

Люди Павучої Королеви зайшли за межі пихи. Далеко зайшли. Немає можливостей осуду. З таким же успіхом можна картати корову за те, що вона їсть траву. Корова гляне на тебе бездумними очима, наче питаючи: «Хіба ж я не це маю робити?» І її правда.

«Чого ми роздратували їх, знаючи можливі наслідки? Ми ж не схожі на когось, хто вдаряє палицею в круглий сірий предмет і виявляє, що це осине гніздо. Ми знали, по чому вдаряємо. План Тарази, і ніхто з нас проти нього не заперечував».

Сестринство протиставилося ворогу, свідомою політикою якого було істеричне насилля. «Побіжимо, гнані амоком!»

А що станеться, якщо Всечесні Матрони зазнають болісної поразки? У що виллється їхня істерика?

«Я боюся цього».

Чи зважиться Сестринство підлити олії в цей вогонь?

«Ми мусимо!»

Павуча Королева подвоїла б свої зусилля, аби розшукати Капітулу. Настала б ескалація насилля до ще огиднішого рівня. Що тоді? Всечесні Матрони підозрюватимуть всіх і кожного в симпатії до Бене Ґессерит? Можуть вони звернутися проти тих, хто їх підтримує? Вони обмірковували самотність у Всесвіті, позбавленому інших форм свідомого життя? Більш імовірно, що їм це і на думку не спало.

«На кого ти скидаєшся, Павуча Королево? Як ти мислиш?»

Мурбелла розповідала, що вона не знала найвищої очільниці, ба навіть командирів нижчої ланки у своєму Ордені Горму. Але вона представила їм опис помешкання такої командирки. Інформативний опис. Що якась особа називає домом? З ким зближується, щоб ділитися дрібними настановами життя?

Більшість із нас вибирає компаньйонів та оточення так, щоб вони віддзеркалювали нас самих.

Мурбелла розповідала: «Одна з її особистих служниць завела мене до приватного простору. Хизувалася, демонструючи, що має доступ до святині. Публічний простір був охайним і чистим, але приватні кімнати — справжній безлад. Вбрання валяється там, де його скинули, баночки з мазями відкриті, постіль незастелена, на підлозі посуд із засохлою їжею. Я спитала, чому вони не прибрали цього безладу. Вона відповіла, що це не її робота. Ту, що має все це прибрати, впустять до приміщення, аж коли смеркатиме».

«Таємна вульгарність».

Розум такої людини відповідає видовищу в її домівці.

Очі Одраде різко розплющилися. Вона зосередила погляд на картині ван Гога. «Мій вибір». Ця картина перекинула міст у далеку людську історію, недоступну Іншій Пам’яті. «Ти послав мені звістку, Вінсенте. Завдяки тобі я не стану відтинати собі вухо… і не посилатиму марних любовних листів тим, кому до них байдуже. Принаймні це я можу зробити, щоб ушанувати тебе».

У спальній келії витав знайомий аромат, перцева терпкість гвоздики. Улюблені квіткові парфуми Одраде. Помічниці тримали його тут, як тло запаху.

Вона знову заплющила очі й подумки повернулася до Павучої Королеви. Одраде відчула, що ця вправа творить інший вимір тієї безликої жінки.

Мурбелла казала, що командирці Всечесних Матрон достатньо віддати наказ — і все, чого вона зажадає, буде їй доставлено.

— Усе?

Мурбелла описувала відомі приклади: грубо деформовані сексуальні партнери, пересолоджені ласощі, емоційні оргії, розпалені демонстрацією крайнього насилля.

— Вони завжди прагнуть крайнощів.

Звіти шпигунів та агентів підкріпляли й доповнювали напівзахоплені описи Мурбелли.

— Усі вони кажуть, що мають право керувати.

«Ці жінки еволюціонували з автократичної бюрократії».

Було багато доказів на підтвердження цього. Мурбелла згадувала уроки історії, які розповідали, що ранні Всечесні Матрони вели дослідження, щоб досягнути сексуального домінування над своїми популяціями, «коли податки стали надміру обтяжливими для тих, над ким вони панували».

«Право керувати?»

Одраде не здавалося, що ці жінки наполягають на такому праві. Ні. Вони виходили з того, що їхня слушність не може бути поставлена під сумнів. Ніколи! Жодних помилкових рішень. Ігнорування наслідків. Цього ніколи не траплялося.

Одраде сіла на своєму ліжку, знаючи, що знайшла те розуміння, якого шукала.

«Помилки ніколи не трапляються».

Щоб це помістити, потрібен вкрай великий мішок несвідомого. І крихітна свідомість, що зиркає на бурхливий Всесвіт, створений ними самими.

«Ох, мило!»

Одраде покликала свою нічну помічницю, аколітку першого ступеня, і попросила меланжевого чаю з небезпечним стимулянтом. Чогось такого, що могло б допомогти їй відсунути на пізніше потребу організму в сні. Але дорогою ціною.

Аколітка трохи повагалася, перш ніж виконати цей наказ. За мить повернулася з малою тацею, на якій парувала чашка чаю.

Одраде вже давно вирішила, що меланжевий чай, приготований з води із холодних глибоких джерел Капітули, має смак, який вкарбувався в її психіку. Гіркий стимулянт позбавив Одраде свіжості цього смаку і надгриз її сумління. Спостерігачі рознесуть цю звістку. Клопоти, клопоти, клопоти. Проведуть Проктори ще одне голосування?

Вона ковтала потроху, даючи стимулянтові час спрацювати. «Жінка, засуджена до страти, відмовляється від останнього обіду. П’є чай».

Невдовзі відклала порожню чашку й розпорядилася подати тепле вбрання.

— Іду прогулятися в садах.

Нічна помічниця нічого не сказала. Усі знали, що вона часто ходила туди прогулятися, навіть поночі.

За кілька хвилин Одраде опинилася на вузькій обгородженій стежці, що вела до її улюбленого місця. Дорогу освітлювала мінікуля, коротким повідцем прикріплена до правого плеча. До огорожі підійшла невелика черідка чорної худоби Сестринства. Дивилася, як проходить Одраде. Вона глянула на вологі морди, вдихнула густий запах люцерни в парі, що виходила з їхніх ніздрів, і зупинилася. Корови понюхали, відчули феромон, розпізнали у ній свою. Повернулися до паші, купу якої залишили під огорожею пастухи.

Відвернувшись від худоби, Одраде глянула на безлисті дерева по той бік пасовиська. Мінікуля вималювала круг жовтого світла, що підкреслювало зимову суворість.

Мало хто розумів, чому це місце так її приваблювало. Не достатньо було сказати, що вона знайшла тут утихомирення неспокійних думок. Навіть взимку, коли мороз скрипить під ногами. У цьому саду панувала дорогоцінна тиша, яка буває поміж бурями. Вона погасила мінікулю і дозволила ногам вільно ступати знайомою дорогою в темряві. Час від часу поглядала на світло зірок, що виднілися між голим віт­тям. Бурі. Відчула, що наближається буря, якої не міг передбачити жоден метеоролог. Буря породжує бурю. Шаленство породжує шаленство. Помста породжує помсту. Війни породжують війни.

Старий башар був майстром у розбиванні таких замкнутих кіл. Чи його гхола теж матиме цей талант?

Яка небезпечна гра.

Одраде озирнулася на худобу — темна рухлива пляма, освітлена зорями пара. Тварини тісно з’юрмилися, щоб зігрітися, вона почула знайоме хрумтіння, з яким вони пережовували пашу.

«Мушу рушати на південь, у пустелю. Мушу зустрітися з Шіаною лицем в лице. Піщана форель процвітає. Чому ж не з’являються піщані черви?»

Заговорила вголос, звертаючись до худоби, що з’юрмилася при огорожі:

— Їжте свою траву. Саме це ви й маєте робити.

Одраде знала, що коли шпигуни зі сторожових псів випадково почують це зауваження, їй доведеться представити серйозне виправдання.

«Та цієї ночі я зазирнула у серце наших ворогів. І пожаліла їх».