Капітула Дюни

***

Діставшись бар’єра в кінці коридору, Скителі помітив хвилювання вартових та інших. Саме поспішний людський рух, та ще й так рано, привернув його увагу і притяг до бар’єра. Ось пройшла ця сукійська докторка, Джаланту. Знав докторку, відколи Одраде прислала її до нього, «бо в тебе хворий вигляд». «Чергова Превелебна Мати, що має шпигувати за мною!»

«Ах, дитя Мурбелли! Тому ця заметня довкола і сукійка».

Та хто такі ці всі інші? Так багато бене-ґессеритських накидок він ніколи досі не бачив. Не тільки аколітки. Серед тих, хто метушився далі по коридору, переважали Превелебні Матері. Вони нагадали йому великих птахів-стерв’ятників. Нарешті вийшла аколітка, несучи на руках дитину. Дуже таємничо. «Якби ж я мав доступ до Кораблесистеми!»

Він сперся об стіну і чекав, але всі позникали в різних люках і дверях. Він знав, куди вела частина з них, решта зоставалися загадкою.

На Святого Пророка! От Мати Настоятелька власною персоною. Вступила у ширші двері, через які вже зайшла більшість присутніх.

Нема сенсу питати Одраде, коли він знову з нею побачиться. Тепер вона тримала його у своїй пастці.

«Пророк тут і в повіндських руках!»

Ніхто більше в коридорі не з’являвся, тож Скителі повернувся до свого помешкання. Ідентифікаційний монітор на дверях замерехтів при його проході, та він змусив себе не дивитися туди. «ID — це ключ». З його знаннями цей ґандж у системі керування іксіанським кораблем манив, наче сирена.

«Коли ворухнусь, дадуть мені обмаль часу».

Було б відчайдушно використати корабель та його вміст як заручників. Секунди, впродовж яких можна досягти успіху. Хтозна, які фальшиві панелі могли тут бути вбудовані, скільки таємних люків, звідки ті страхітливі жінки могли кинутися на нього. Він не сміє розпочати цю гру, доки не вичерпані всі інші можливості. Надто ж тепер… після повернення Пророка.

«Підступні відьми. Що ще змінили на цьому кораблі? Тривожна думка. Чи мої відомості досі актуальні?»

Присутність Скителі за бар’єром не уникла уваги Одраде, та вона мала інші нагальні справи. Мурбеллині злоги (вона любила цей стародавній термін) почалися в належний час. Одраде хотіла, щоб ця подія відволікла Айдаго, доки Шіана намагатиметься повернути пам’ять башара. Думки про Мурбеллу часто відволікали Айдаго. А Мурбелла, вочевидь, не мог­ла бути з ним тут, принаймні не зараз.

У його присутності Одраде зберігала обачну чуйність. Врешті-решт, він був ментатом.

Вона знову застала його за консоллю. Вийшовши зі спускового пандуса до коридору, що вів до його помешкання, вона почула клацання реле і характеристичне гудіння ком-поля. Відразу зрозуміла, де його шукати.

Коли Одраде забрала його до спостережної кімнати, звідки вони мали стежити за Шіаною й дитиною, він перебував у якомусь дивному настрої.

«Непокоїться через Мурбеллу? Чи через те, що мав зараз побачити?»

Спостережна кімната була довгою і вузькою. Три ряди крісел, повернутих у бік оглядової стіни, суміжної з таємною кімнатою, де мав проходити експеримент. Обшир, з якого велося спостереження, залишився в сірій напівтемряві, лише з двома малими світлокулями у верхніх кутках за кріслами.

Були присутні дві сукійки… хоча Одраде побоювалася, що вони можуть виявитися неефективними. Джаланту, яку Айдаго вважав найкращою з сукійок, була з Мурбеллою.

«Показуємо нашу турботу. Вона достатньо щира».

Уздовж оглядової стіни розставлено слінгокрісла. Поблизу був аварійний вхід до іншої кімнати.

Стреггі провела хлопчика зовнішнім переходом, звідки він не бачив спостерігачів, і завела до кімнати. Її облаштовували під наглядом Мурбелли: спальня, частина Теґових речей із його помешкання, і ще деякі речі з кімнат, які ділили між собою Айдаго й Мурбелла.

«Лігво звіра», — подумала Одраде. Кімната видавалася занедбаною через навмисний безлад, звичний для кімнат Айдаго: одяг, звалений на слінгокрісло, сандалі в кутку. Спальна мата, яку використовували Айдаго з Мурбеллою. Оглядаючи її раніше, Одраде зауважила запах чогось схожого на слину. Аромат сексуальної інтимності. Це теж мало вплинути на підсвідомість Теґа.

«Звідси походять дикі речі, те, що ми не можемо придушити. Яке ж зухвальство думати, що ми можемо цим керувати. Але ми мусимо».

Коли Стреггі роздягла хлопця і залишила його оголеного на маті, Одраде виявила, що її пульс прискорився. Посунула крісло вперед, зауваживши, що її компаньйонки з Бене Ґессерит наслідують цей рух.

«Мої любі, — подумала вона. — Хіба ж ми не вуаєристки?»

Такі думки були цієї миті неуникними, та Одраде відчула, що вони її принижують. З цим вторгненням вона щось утратила. Мислення вкрай не бене-ґессеритське. Але дуже людське!

Дункан набрав завчено байдужого вигляду, як легко було розпізнати, вдаваного. Надто багато суб’єктивності в його думках, щоб він міг добре функціонувати як ментат. Саме цього вона зараз від нього й хотіла. Participation Mystique! Оргія як енергетичний чинник. Белл правильно це розпізнала.

Поблизу сиділи три Прокторки, обрані завдяки їхній силі, але тут вони нібито як лише спостерігали. Одраде звернулася до однієї з них:

— Гхола хоче повернути собі первісну пам’ять, але й украй цього боїться. Це головний бар’єр, який слід подолати.

— Биче лайно! — вилаявся Айдаго. — Знаєш, над чим ми зараз працюємо? Його мати була однією з вас і вишколила сина. Яка імовірність того, що вона навчила його захищатися від ваших імпринтерок?

Одраде різко обернулася до нього. Ментат? Ні, він поринув у своє недавнє минуле, переживаючи його наново й порівнюючи. Хоча ця згадка про імпринтерок… Чи це так перша «сексуальна колізія» з Мурбеллою повернула йому пам’яті інших гхолівських життів? Глибокий опір імпринтингу?

Прокторка, до якої зверталася Одраде, вирішила проігнорувати це зухвале втручання. Коли Беллонда її проінструктувала, вона прочитала архівні матеріали. Усі троє знали, що їм можуть наказати вбити хлопчика-гхолу. Матиме він сили, небезпечні для них? Спостерігачі не знатимуть, доки Шіана не досягне успіху. Або ж доки не зазнає невдачі.

— Стреггі розповіла, чому він тут, — сказала Одраде Айдаго.

— Що вона розповіла? — Занадто категоричний тон для звертання до Матері Настоятельки. Прокторки пильно глянули на нього.

Одраде змусила себе заговорити з обдуманою м’якістю:

— Стреггі сказала, що Шіана поверне йому спогади.

— І що він сказав?

— Чому цього не зробить Дункан Айдаго?

— Вона чесно йому відповіла? — «Знову повернувся у власне минуле».

— Чесно, але нічого не відкривши. Стреггі сказала, що Шіана знає кращий спосіб. І що ти погодився.

— Глянь на нього! Він навіть не рухається. Ви ж не обпоїли його якимсь трунком?

Айдаго гостро зиркнув на Прокторок.

— Ми не посміли б. Але він внутрішньо зосереджений. Ти ж пам’ятаєш, що це необхідно?

Айдаго відкинувся на спинку крісла, опустив плечі.

— Мурбелла раз у раз повторює: «Він ще дитина. Він ще дитина». Знаєш, ми через це посварилися.

— Я вважаю твій аргумент слушним. Башар не був дитиною. Ми будимо саме башара.

Він підняв схрещені пальці.

— Сподіваюся.

Вона відхилилася, дивлячись на його схрещені пальці.

— Я й не знала, Дункане, що ти забобонний.

— Я молився б до Дура, якби вважав, що це допоможе.

«Пам’ятає біль власного пробудження».

— Не показуй співчуття, — пробурмотів він. — Відвернись від нього. Дай йому внутрішньо зосередитись. Тобі потрібен його гнів.

Це були слова з його власного досвіду.

Зненацька він сказав:

— Можливо, це найдурніша річ, яку я підказав. Я мав би піти звідси і побути з Мурбеллою.

— Ти в добрій компанії, Дункане. І зараз ти нічого не можеш зробити для Мурбелли. Глянь! — Це Теґ схопився з мати і глянув на комунікатори під стелею.

— Ніхто не прийде мені на допомогу? — запитав Теґ. У його голосі чулося більше розпачу, ніж передбачено на цій стадії. — Де Дункан Айдаго?

Коли Айдаго рвонув вперед, Одраде поклала руку йому на плече.

— Залишайся на місці, Дункане. Ти теж йому не допоможеш. Ще ні.

— Хтось мені скаже, що я маю робити? — Юний голос звучав тонко й самотньо. — Що ви збираєтесь робити?

Шіана прочитала сигнал і ввійшла до кімнати через прихований люк позаду Теґа.

— Ось я.

Її тіло облягала лише тонка, мов павутина, сукня, блідо-блакитна, майже прозора. Вона підійшла до хлопця, стала перед ним.

Він здивовано глянув. Це Превелебна Мати? Він ніколи не бачив, щоб хтось із них так одягався.

— Ти повернеш мені спогади? — Сумнів і розпач.

— Я допоможу тобі самому їх повернути. — Кажучи це, вона вислизнула з одежі і відкинула її вбік. Сукня полетіла на підлогу, мов великий блакитний метелик.

— Що ти робиш? — глянув на неї Теґ.

— А як ти думаєш, що я роблю? — Вона сіла поруч і поклала руку йому на пеніс.

Його голова схилилася вперед, наче хтось позаду його штовх­нув. Дивився на її долоню, що викликала в нього ерекцію.

— Навіщо ти це робиш?

— Не знаєш?

— Ні!

— Башар знав би.

Глянув на її обличчя, таке близьке до нього.

— Ти знаєш! Чому мені не скажеш?

— Я не твоя пам’ять!

— Чому ти так наспівуєш?

Вона торкнулася губами його шиї. Спостерігачі добре чули наспівування. Мурбелла назвала його інтенсифікатором — відгуком, пов’язаним із сексуальною реакцією. Наспівування стало голоснішим.

— Що ти робиш? — майже закричав, коли вона посадила його на себе, широко розвівши ноги. Загойдалася, розминаючи йому спину.

— Відповідай, бодай тебе! — Це вже справжній крик.

«Звідки взялося це “бодай тебе”?» — замислилася Одраде.

Шіана ввела його в себе.

— Ось тобі відповідь!

Його рот сформувався у безмовне «Ох».

Спостерігачі бачили її зосередження у Теґових очах, але Шіана стежила за ним й іншими чуттями.

«Відчуй напруження його стегон, пульсування блукаючого нерва, зверни особливу увагу на потемніння його сосків. Коли доведеш його до цієї точки, утримуй цей стан, доки його зіниці не розширяться».

— Імпринтерка! — Від Теґового зойку спостерігачі підскочили.

Він бив кулаками Шіану по плечах. Усі по той бік оглядової стіни помітили мерехтіння в його очах. Коли він звивався туди-сюди, з них наче визирало щось нове.

Одраде схопилася на ноги.

— Щось пішло не так?

Айдаго зостався у своєму кріслі.

— Те, що я передбачав.

Шіана відштовхнула Теґа, вивільняючись від його пальців, що намагалися подряпати її.

Він розтягся на підлозі та підвівся, крутнувшись зі швидкістю, яка вразила спостерігачів. Шіана і Теґ кілька довгих ударів серця дивилися одне одному в очі. Він повільно випростався і лише тоді подивився униз, на себе. У цю мить оглядав ліву руку, тримаючи її перед собою. Тоді перевів погляд на стелю, пробіг очима кожну стіну. Знову подивився на своє тіло.

— Що це в біса таке… — Голос і далі по-дитячому писклявий, але дивно дорослий.

— Ласкаво просимо, гхоло-башаре, — промовила Шіана.

— Ти намагалася провести зі мною імпринтинг! — Гнівне звинувачення. — Думаєш, мати не навчила мене відвертати це? — Раптом на його обличчі з’явився відсторонений вираз. — Гхола?

— Дехто вважає тебе радше клоном.

— Хто… Шіана! — Він обертався, знову оглядаючи кімнату. Приміщення вибрано через прихований доступ. Жодного видимого входу. — Де ми?

— На не-кораблі, який ти привів на Дюну незадовго до того, як тебе вбили. — Досі все за правилами.

— Убили… — Ще раз глянув на свої руки. Спостерігачі, здається, бачили, як гхолівські фільтри спадають з його пам’я­ті. — Мене вбили… на Дюні? — Майже жалібно.

— Ти лишався героєм до кінця, — підтвердила Шіана.

— Мої… люди, яких я взяв із Гамму… вони…

— Всечесні Матрони зробили з Дюни приклад покарання. Мертва куля, звугліла на жужіль.

На його обличчі відбився гнів. Він сів, схрестивши ноги, стиснуті в кулаки руки на колінах.

— Так… я вивчав це на історії… себе. — Знову глянув на Шіану. Вона й далі сиділа на маті тихо й непорушно. Це було таке поринання у пам’ять, яке можна оцінити, лише пройшовши крізь Агонію. Зараз потрібен був цілковитий спокій.

— Не втручайся, Шіано, — прошепотіла Одраде. — Нехай це станеться. Дай йому осмислити це. — Дала рукою знак трьом Прокторкам. Вони підійшли до люка, стежачи за нею замість таємної кімнати.

— Якось воно дивно — думати про себе як про історичну особу, — сказав Теґ. Дитячий голос, але відчуття дорослості зосталося. Заплющив очі, глибоко вдихнув.

Одраде, залишаючись у кімнаті, звідки вела спостереження, впала у крісло і спитала:

— Що ти бачив, Дункане?

— Коли Шіана відштовхнула його від себе, він обернувся зі швидкістю, якої я ніколи досі не бачив, хіба що в Мурбелли.

— І навіть швидше.

— Можливо… це тому, що його тіло молоде і ми дали йому вишкіл прана-бінду.

— Це щось інше. Ти насторожив нас, Дункане. Щось невідоме в маркерах Атрідівських генів. — Вона глянула на пильних Прокторок і хитнула головою. «Ні. Ще ні». — Ця його мати, бодай її! Провела гіпноіндукцію, щоб блокувати ім­принтинг, і приховала його від нас.

— Та подивись, що вона нам дала, — зауважив Айдаго. — Більш ефективний спосіб відновити пам’ять.

— Ми мали б здогадатися самі. — Одраде сердилася сама на себе. — Скителі запевняв, що тлейлаксу вдавалися до болю та зіткнення. Це мене дивує.

— Спитай його.

— Це не так просто. Наші Правдомовиці не мають щодо нього певності.

— Він непрозорий.

— Коли це ти його вивчив?

— Дар! Я маю доступ до записів комунікаторів.

— Я знаю, але…

— Прокляття! Уважно дивишся на Теґа? Глянь на нього! Що відбувається?

Одраде швидко перевела увагу на дитину, що сиділа в сусідній кімнаті.

Теґ глянув на комунікатори, на його обличчі малювалася страхітлива напруга.

Це було для нього наче пробудження зі сну під час конфлікту, наче рука ад’ютанта труснула його. Щось потребує його уваги! Він отямився, сидячи в командному центрі не-корабля. Поруч із ним стояла Дар, тримаючи долоню на його шиї. Дряпала? Слід зробити щось нагальне. Що? Його тіло якесь неправильне. Гамму… а зараз вони на Дюні і… Він пам’ятав різні речі: дитинство на Капітулі? Дар як… як… Дальші спогади плуталися. «Вони намагалися провести зі мною імпринтинг!»

Свідомість обпливала цю думку, наче ріка, що шукає собі дороги між скелями.

— Дар! Ти там? Ти там!

Одраде сіла глибше в крісло, приклавши долоню до підборіддя. Що тепер?

— Мати! — Який звинувачувальний тон!

Одраде торкнулася транспластини біля крісла.

— Вітаю, Майлсе. Підемо прогулятися в садах?

— Більше жодних ігор, Дар. Я знаю, навіщо вам потрібний. Хоча й попереджаю: насилля приводить до влади не тих людей, що слід. Наче ви цього не знаєте!

— Ти й досі вірний Сестринству, Майлсе, попри те, що ми тільки-но спробували?

Він глянув на насторожену Шіану.

— Я досі ваш слухняний пес.

Айдаго вищирився, Одраде кинула на нього грізний погляд.

— Ти і твої кляті історії!

— Усе гаразд, Майлсе, більше жодних ігор, але я маю знати про Гамму. Кажуть, ти рухався там швидше, ніж може простежити око.

— Це правда. — Рівний тон, наче б сказав «Що за дідько».

— А просто зараз…

— Це тіло надто юне для таких навантажень.

— Але ти…

— Я спромігся на один ривок, а тепер страшенно голодний.

Одраде глянула на Айдаго. Він кивнув. Це правда.

Вона відкликала Прокторок від люка. Ті завагалися, проте підкорилися. Що їм наказала Белл?

Теґ ще не договорив.

— Невже я помиляюся, дочко? Оскільки кожна особистість відповідальна найбільше за самого себе, то творення себе вимагає найвищої дбайливості й уваги?

«Ця клята мати навчила його всього!»

— Я перепрошую, Майлсе. Ми не знали, як тебе підготувала мати.

— Чия була ідея? — Глянув він на Шіану.

— Моя ідея, Майлсе, — озвався Айдаго.

— О, ти теж там? — Пам’ять поверталася, текла тонкою цівкою.

— І пам’ятаю, якого болю ти мені завдав, повертаючи спогади, — сказав Айдаго.

Це протверезило Теґа.

— Поставимо крапку, Дункане. Вибачення непотрібні. — Він глянув на мікрофони, що передавали їхні голоси. — Як там повітря на вершині, Дар? Достатньо розріджене для тебе?

«Що за дурна ідея, — подумала вона. — І він це знає. Взагалі не розріджене». Повітря було тяжким від дихання всіх довкола, зокрема й тих, хто хоче спільно з нею стати свідками драматичної події, тих, що носяться з ідеями (часом це ідея, що вони краще виконали б її роботу), тих, що пропонували допомогу, і тих, що допомоги вимагали. Розріджене, справді! Відчувала, що Теґ намагається їй щось сказати. Що?

«Інколи я мушу бути автократкою!»

Вона почула саму себе, як вона каже це під час однієї з прогулянок у садах, пояснюючи слово «автократ» і додаючи: «Я маю владу і мушу її використати. Це страшенно на мене тисне».

«Ти маєш силу, тож користуйся нею! — Ось що казав їй ментат-башар. — Убий мене чи звільни мене, Дар».

Та все ж на якийсь час вона пригальмувала і зрозуміла, що він це відчув.

— Майлсе, Бурзмалі мертвий, але він тримав тут резервні сили, які вишколив сам. Це найкращі…

— Не надокучай мені дрібними деталями! — Який командний голос! Тонкий і писклявий, але в іншому фундаментальний.

Не кажучи й слова, Прокторки повернулися до люка. Одраде сердитим помахом наказала їм іти назад. Лише тоді збагнула, що все вирішила.

— Віддайте йому вбрання і виведіть звідти, — промовила вона. — Стреггі сюди.

Перші Теґові слова стривожили Одраде і змусили її задуматися, чи не помилилася вона.

— Що, як я не воюватиму так, як ти хочеш?

— Але ж ти казав…

— Я багато чого казав за своє… свої життя. Битва не зміцнює моральності, Дар.

Вона (і Тараза) чули вже цю думку у викладі башара, і не раз. «Війна залишає по собі постійне бажання “їсти, пити та веселитися”, а це часто призводить до невблаганної моральної катастрофи».

Правильно, але вона не знала, що він мав на увазі, нагадуючи це. «На кожного ветерана, що повертається додому з новоздобутим відчуттям призначення (“я вижив, у цьому мусила бути Божа воля”), припадає значно більше таких, що повертаються додому з ледь прихованою гіркотою, готових шукати “легкий шлях”, бо вони бачили так багато воєнних потрясінь».

Такими були слова Теґа і її віра.

Стреггі поквапом увійшла до кімнати, та перш ніж встигла заговорити, Одраде дала їй знак стати збоку і мовчки чекати.

Аколітці вперше вистачило відваги не підкоритися Матері Настоятельці.

— Дункан повинен знати, що в нього ще одна донька. Мати й дитина живі та здорові. — Вона глянула на Теґа. — Вітаю, Майлсе. — Лише тоді Стреггі відступила до задньої стіни і стала там непорушно.

«Вона краща, ніж я сподівалася», — подумала Одраде.

Айдаго розслабився у кріслі, відчувши тепер тривожну напругу, що не давала йому належно оцінити те, за чим він спостерігав.

Теґ кивнув Стреггі, але заговорив до Одраде:

— Більше жодних слів Богові на вухо? — Важливо було контролювати їхню увагу, він сподівався, що Одраде це розпізнає. — Якщо ні, то я справді голодний.

Одраде здійняла палець, давши цим сигнал Стреггі, і почула, як аколітка виходить.

Вона зрозуміла, на що Теґ звертав її увагу, і цілковито впевнилася в цьому, коли він сказав:

— Може, цього разу ви справді залишили шрам.

Колючка в бік Сестринства, яке хвалилося: «Ми не дозволяємо шрамам нагромаджуватися в нашому минулому. Шрами часто приховують більше, ніж відкривають».

— Деякі шрами показують більше, ніж приховують, — сказав він. Глянув на Айдаго. — Правда, Дункане? — Один ментат питав у іншого.

— Здається, я знову втрапив у давню суперечку, — сказав Айдаго.

Теґ подивився на Одраде.

— Бачиш, дочко? Ментат пізнає давню суперечку, почувши її. Ви пишаєтесь тим, що знаєте, чого від вас вимагається на кожному кроці, та монстр за цим поворотом створений вами самими!

— Мати Настоятелька! — Це одна з Прокторок, яка не могла дозволити неналежних звертань.

Одраде проігнорувала її. Відчувала гіркоту, різкість і певність. Внутрішня Тараза нагадала їй суперечку: «Ми сформовані асоціаціями Бене Ґессерит. Певним чином вони нас притуплюють. О, коли це необхідно, ріжемо швидко й глибоко, та це інший різновид притуплювання».

— Я не братиму участі в притуплюванні вас, — сказав Теґ. Отже, він пам’ятав.

Стреггі повернулася з мискою тушенини: шматки м’яса плавали в коричневій підливі. Теґ опустився на підлогу і швидко запрацював ложкою.

Одраде сиділа мовчки, її думки помчали туди, куди звернув їх Теґ. Превелебні Матері оточували себе твердою оболонкою, а з ними все ззовні (зокрема й емоції) сприймалося як проєкції. Мурбелла мала рацію: Сестринство мусило наново навчитися відчувати емоції. Якщо зостануться лише спостерігачами, вони приречені.

Вона звернулася до Теґа:

— Тебе не просили притуплювати нас.

І Теґ, і Айдаго почули в її голосі щось інше. Теґ відклав порожню миску, але Айдаго заговорив першим.

— Культивація, — сказав він.

Теґ погодився. Сестри рідко бували імпульсивними. Впорядковували свої реакції навіть у часи небезпеки. Були вище того, що більшість людей вважає культивацією. Керувалися не так мріями про владу, як власним широким світоглядом, що вміщав живу та майже безмежну пам’ять. Тож Одраде втілює в життя старанно обміркований план. Теґ зиркнув на пильних Прокторок.

— Ви були готові вбити мене, — промовив він.

Ніхто не відповів. Не було потреби. Усі розпізнали ментатську проєкцію.

Теґ обернувся, заглянув у кімнату, де повернув собі пам’ять. Шіана зникла. На краю його свідомості шепотіли нові спогади. У належний час заговорять в повний голос. Таке дрібне тіло. Це було складно. І Стреггі… Він зосередився на Одраде.

— Ти спритніша, ніж я думав. Але моя мати…

— Не думаю, що вона передбачила це, — зауважила Одраде.

— Ні… не була настільки Атрідкою.

Електризоване слово за цих обставин. У кімнаті запанувала особлива тиша. Прокторки підступили ближче.

Ця його мати!

Теґ проігнорував Прокторок, що нависли над ним.

— Відповідаючи на питання, якого ви не поставили: я не можу пояснити, що сталося зі мною на Гамму. Моя фізична та ментальна швидкість кидає виклик усяким спробам логічного пояснення. Мав би я належні розмір та енергію, міг би за один удар твого серця очистити цю кімнату й прокласти собі дорогу з корабля назовні. Ох, — здійняв руку. — Я й досі ваш слухняний пес. Зроблю, що вам потрібно, але, можливо, не так, як ви собі це уявляєте.

Одраде бачила збентеження на обличчях Сестер. «Що це я напустила на нас?»

— Ми спроможні не випустити жодну живу істоту з цього корабля, — сказала вона. — Хай ти швидкий, але сумніваюся, що ти швидший за вогонь, який поглинув би тебе, якби ти спробував вийти без нашого дозволу.

— Я вийду звідси в слушний час і за вашим дозволом. Скільки у вас спеціальних військ Бурзмалі?

— Близько двох мільйонів, — вирвалося в неї.

— Так багато!

— У нього було більш як удвічі більше на Лампадасі, коли їх знищили Всечесні Матрони.

— Нам доведеться бути хитрішими за сердегу Бурзмалі. Чи не залишили б ви нас удвох із Дунканом, щоб ми все обговорили? Для цього ви і тримаєте нас тут, чи не так? Через нашу спеціальність? — Усміхнувся, глянув угору, на комунікатори. — Я певен, що ви детально вивчите нашу дискусію, перш ніж дасте згоду.

Одраде та її Сестри обмінялися поглядами. У всіх на губах застигло те саме питання: «Що ще ми можемо зробити?»

Стоячи так, Одраде подивилася на Айдаго.

— Ось справжня робота для ментата-Правдомовця!

Коли жінки вийшли, Теґ забрався в одне з крісел і глянув у спорожнілу кімнату за оглядовою стіною. Усе відбувалосятак близько, він досі відчував, як калатає його серце від надмірного напруження.

— Показне видовище, — сказав він.

— Я бачив і кращі. — Украй сухо.

— Зараз я хотів би велику склянку марінету, та сумніваюся, чи цьому тілу таке під силу.

— Белл чекатиме Дар, коли та повернеться до Централі, — зауважив Айдаго.

— Хай би ту Белл поглинула пекельна прірва! Мусимо знешкодити Всечесних Матрон, перш ніж вони знайдуть нас.

— А наш башар уже має план.

— К бісу цей титул!

Вражений Айдаго різко вдихнув.

— Скажу тобі дещо, Дункане! — Інтенсивно. — Якось, прибувши на важливу зустріч з потенційними ворогами, я почув, як це оголосив ад’ютант. «Башар тут». Я, будь воно прокляте, ледь не перечепився об цю абстракцію.

— Ментатське розмивання.

— Звичайно, це воно. Та я знав, що титул відділяє мене від чогось такого, що я не смів утратити. Башар? Я був кимось більшим! Був Майлсом Теґом, це ім’я дали мені батьки.

— Ти був ланкою ланцюга імен!

— Напевне, і я усвідомив, що моє ім’я віддаляє мене від чогось первиннішого. Майлс Теґ? Ні, я був чимось глибиннішим. Я чув, як моя мати казала: «Ох, яке прекрасне дитя». Тож я мав інше ім’я: «Прекрасне Дитя».

— І ти пішов глибше? — Айдаго виявив, що його це схвилювало.

— Я потрапив у пастку. Ім’я веде до імені, що веде до імені, що веде до безіменності. Ввійшовши до того важливого приміщення, я був безіменним. Ти колись наражався на таке?

— Один раз. — Неохоче зізнання.

— Ми всі переживаємо таке принаймні раз. Але я там був. Мене поінформували. Я мав відомості про всіх за тим столом — обличчя, ім’я, титул і все минуле.

— А насправді тебе там не було.

— О, я бачив на їхніх обличчях чекання. Бачив, як вони мене оцінюють, міркують, непокояться. Але вони мене не знали!

— Це дало тобі відчуття великої сили?

— Точнісінько так, як нас попереджали в школі ментатів. Я спитав себе: «Це розум на своєму початку?» Не смійся. Це дражливе питання.

— То ти пішов глибше? — Захоплений Теґовими словами, Айдаго проігнорував застережні сіпання на краю своєї свідомості.

— О, так. І опинився в знаменитій Дзеркальній Залі, яку нам описували і радили тікати звідти.

— То ти пам’ятав, як звідти вийти і…

— Пам’ятав? Ти, вочевидь, був там. Невже пам’ять вивела тебе звідти?

— Допомогла вийти.

— Попри застереження, я забарився там, оглядаючи «самість моєї самості» та нескінченні перестановки. Відображення відображень, і так до нескінченності.

— Зачарування «ядром власного его». Бодай його, мало хто вибрався з таких глибин. Тобі пощастило.

— Я не певен, чи можна це назвати щастям. Знав, що мусить бути Перша Свідомість, пробудження…

— Яке відкриває, що воно не перше.

— Та я хотів знайти себе серед своїх коренів!

— А люди на тій зустрічі зауважили в тобі щось дивне?

— Пізніше я виявив, що сиджу з дерев’яним виразом, який приховував усю цю ментальну гімнастику.

— Ти нічого не казав?

— Я сидів дуб дубом. Це було витлумачено як «очікувана стриманість башара». Що значить репутація.

Айдаго почав було усміхатися і тут згадав про комунікатори. Відразу збагнув, як сторожові пси витлумачать такі одкровення. Дикий талант у небезпечного потомка Атрідів! Сестри знали про дзеркала. Кожен, хто втік звідти, неодмінно викликав підозру. Що ті дзеркала йому показали?

Наче почувши небезпечне питання, Теґ сказав:

— Мене піймали, і я знав, що можу побачити себе прикованим до ліжка овочем. Але геть цим не переймався. Дзеркала були всім, аж доки щось не випливло з води, і я побачив свою матір. Виглядала більш-менш так, як перед самою смертю.

Айдаго глибоко, з тремтінням зітхнув. Невже Теґ не розуміє, що комунікатори записують усе сказане?

— Сестри, либонь, уявляють собі, наче я ледь не потенційний Квізац Хадерах, — сказав Теґ. — Черговий Муад’Діб. Биче лайно! Як ти любиш казати, Дункане. Ніхто з нас не пішов би на такий ризик. Знаємо, що він створив, і ми не безумці!

Айдаго пересохло в горлі. Приймуть вони Теґові слова? Він казав правду, але…

— Узяла мене за руку, — промовив Теґ. — Я відчував її дотик! Вона вивела мене з тієї Зали. Я думав, що вона зі мною, аж тут отямився — і я сиджу за тим столом. Рука й досі поколювала від того дотику, але її не було. Я це знав. Просто зосередився і перейняв контроль. Сестринство могло там здобути значну перевагу, і я її здобув.

— Це було щось, прищеплене твоєю матір’ю…

— Ні! Я бачив її так само, як Превелебні Матері бачать Іншу Пам’ять. Це була її манера мовлення. «Чого, до всіх чортів, ти гаєш тут час, якщо є робота?» Вона ніколи не покидала мене, Дункане. Минуле не покидає нікого з нас.

Зненацька Айдаго розгледів мету Теґової декламації. «Чесність і щирість, справді!»

— Ти маєш Іншу Пам’ять!

— Ні! Крім тієї, що у всіх інших у нагальних випадках. Дзеркальна Зала була нагальним випадком, що дав мені змогу побачити й відчути джерело допомоги. Але я туди не повернуся!

Айдаго зрозумів. Більшість ментатів ризикнула один раз зануритися у Нескінченність, збагнувши при цьому минущий характер імен і титулів, але розповідь Теґа була чимось значно більшим за твердження про час як потік і живу картину.

— Я думаю, пора нам цілковито зайнятися справами Бене Ґессерит, — сказав Теґ. — Сестри мусять знати, що можуть цілком довіряти нам. Є робота, яку слід виконати, а ми й так згаяли достатньо часу на всякі дурощі.