Капітула Дюни

***

Зранку на Централь насунулося товсте покривало хмар, і кабінет Одраде заповнив сірий спокій. Вона відчувала, що це відповідає її внутрішній нерухомості. Наче б не сміла ворухнутися, бо це могло потривожити небезпечні сили.

«Мурбеллин день Агонії, — подумала вона. — Я не повинна думати про лихі прикмети».

Погодна служба безапеляційно попередила про хмари. Це було випадкове переміщення. Вжито корегувальних заходів, але вони вимагали часу. Поки слід очікувати сильного вітру, можливі опади.

Шіана й Тамелейн стояли біля вікна, дивлячись на ледь контрольовану погоду. Торкалися раменами.

Одраде стежила за ними, сидячи у кріслі за столом. Від вчорашнього Поділу ця пара наче стала однією особою, що не було чимось несподіваним. Траплялися прецеденти, хоча й не надто численні. Обміни, що відбувалися за наявності отруйної меланжевої есенції чи у смертну мить, нечасто дозволяли дальший живий контакт між учасницями. Цікаво було стежити за цією парою. Зі спини здавалися дивно схожими своєю напруженою непорушністю.

Екстремальна сила, що уможливлювала Поділ, диктувала серйозні зміни особистості. Одраде це було так знайомо, що вона мусила виявляти терпимість. Хай там що приховувала Шіана, Там теж це приховувала. Щось пов’язане з основами людяності Шіани. А Там можна було вірити. Доки чергова Сестра не Поділиться з однією з них, слід приймати присуд Там. Це не завадить сторожовим псам перевіряти та стежити за дрібницями, але нова криза їм зараз не потрібна.

— Це Мурбеллин день, — сказала Одраде.

— Вона з великою ймовірністю не виживе, — сказала Беллонда, схилившись уперед у своєму слідокріслі. — Що тоді буде з нашим дорогоцінним планом?

«Нашим планом!»

— Екстреміс, — відповіла Одраде.

У такому контексті це слово мало кілька значень. Беллонда витлумачила його як можливість здобуття пам’ятеособи Мурбелли в мить її смерті.

— У такому разі ми не можемо дозволити Айдаго спостерігати!

— Мій наказ залишається в силі, — сказала Одраде. — Це Мурбеллине бажання, і я дала слово.

— Помилка… помилка… — пробурмотіла Беллонда.

Одраде знала джерело Беллондиних сумнівів. Усі відчували: десь углибині Мурбелли приховувалося щось украй болісне. Це змушувало її уникати певних питань, — як у тварини, що боїться зіткнення з хижаком. Хай що це було, процес за­йшов далеко. Індуктивний гіпнотранс може цього не з’ясувати.

— Гаразд! — Одраде заговорила голосно, аби підкреслити, що це стосується всіх її слухачів. — Раніше ми цього не робили. Але не можемо забрати Дункана з корабля, тому мусимо самі піти до нього. Він буде присутнім.

Беллонда так і не вийшла з глибокого невдаваного шоку. Жоден чоловік, крім самого клятого Квізац Хадераха і його сина Тирана, ніколи не знав подробиць таємниці Бене Ґессерит. Обидва ці монстри зазнали Агонії. Дві катастрофи! Байдуже, що Тиранова Агонія спрацювала на клітинному рівні, щоб з часом перетворити його на симбіонта піщаного черва (ані справжнього черва, ані справжню людину). І Муад’Діб! Зважився на Агонію — і гляньте, що з цього вийшло!

Шіана відвернулася від вікна і зробила крок до столу. В Одраде виникло дивне враження, ніби дві жінки стали постаттю дволикого Януса: спина до спини, але одна особа.

— Твоя обіцянка збентежила Белл, — сказала Шіана. Який лагідний у неї голос.

— Він може виступити каталізатором, що допоможе Мурбеллі пройти крізь це, — відповіла Одраде. — Ви схильні недооцінювати силу любові.

— Ні! — промовила Тамелейн від вікна попереду. — Ми боїмося її сили.

— Можливо! — Белл досі була згірдливою, та для неї це природно. Вираз її обличчя свідчив, що вона зоставалася невблаганно впертою.

— Гібрис, — пробурмотіла Шіана.

— Що? — Беллонда так різко обернулася в слідокріслі, що воно аж пискнуло від обурення.

— Ми зі Скителі маємо спільну ваду, — сказала Шіана.

— О? — Беллонда намагалася розкусити Шіанину таємницю.

— Ми думаємо, що творимо історію, — промовила Шіана. Повернулася на своє місце біля Тамелейн, обидві продовжували дивитися крізь вікно.

Беллонда знову перевела погляд на Одраде.

— Ти це розумієш?

Одраде проігнорувала її. Нехай ментатка сама опрацює! Проєктор на робочому столі клацнув, висвітилося повідом­лення. Одраде прочитала його вголос:

— На кораблі ще не готово.

Глянула на дві напружено непорушні спини перед вікном.

Історію?

На Капітулі до появи Всечесних Матрон було обмаль того, що Одраде подобалося вважати творенням історії. Лише поступове вивищення Превелебних Матерів, які проходили крізь Агонію.

Як ріка.

Ріка пливла і кудись віддалялася. Стоїш на березі (як думала іноді Одраде, саме це вони тут і роблять) і стежиш за водоплином. Карта може розповісти, куди відпливла ріка, та жодна карта не відкриє основоположніші речі. Карта ніколи не покаже побіжних рухів вантажів, що пропливають річкою. Куди вони прямують? У цю епоху карти мають обмежену вартість. Роздруківка чи проєкція з Архіву — це не ті карти, яких вони потребували. Десь мусила бути краща, до якої прив’язані всі ці життя. Цю карту можна тримати в пам’яті і час від часу витягувати, щоб придивитися зблизька.

«Що сталося з Превелебною Матір’ю Перінте, яку ми відіслали торік?»

Карта-в-пам’яті перейняла б контроль і створила «Сценарій Перінте». Звичайно, насправді на ріці була ти сама, але це не мало особливого значення. Такої карти вони потребували й досі.

«Нам не подобається, що нас підхоплюють чужі течії, що ми не знаємо, з чим зіткнемося за наступним поворотом ріки. Зав­жди віддаємо перевагу перельоту, хоча кожна командна позиція мусить залишатися часткою інших течій. Кожен потік містить непередбачувані речі».

Одраде глянула вгору й помітила, що три компаньйонки за нею стежать. Тамелейн і Шіана повернулися спинами до вікна.

— Всечесні Матрони забули, що чіпляння за будь-яку форму консерватизму може бути небезпечним, — сказала Одраде. — Невже ми теж про це забули?

Вони й далі пильно на неї дивилися, але й слухали. Будучи надто консервативним, стаєш неготовим до несподіванок. Саме цього навчав Муад’Діб, а його син Тиран зробив цей урок незабутнім назавжди.

Похмурий вираз Беллондиного обличчя не змінився.

Тараза в глибокому закутку свідомості Одраде прошепотіла: «Стережись, Дар. Мені щастило. Я швидко здобувала перевагу. Як і ти. Але не можна покладатися на удачу, і це їх турбує. Навіть не очікуй, що тобі пощастить. Буде куди краще, якщо довірятимеш своїм образам води. Нехай Белл скаже своє слово».

— Белл, — промовила Одраде, — я думала, що ти погодилася з Дунканом.

— У певних межах. — З виразним звинуваченням.

— Думаю, нам слід рушати до корабля, — з вимогливим натиском заговорила Шіана. — Тут не таке місце, де добре чекати. Невже ми боїмося того, чим вона може стати?

Там із Шіаною одночасно обернулися до дверей, наче той самий ляльковод потяг їх за мотузки.

Одраде втішила ця переміна. Шіанине питання їх стривожило. «Чим може стати Мурбелла? Каталізатором, Сестри мої. Каталізатором».

Коли вони вийшли з Централі, їх торгнув вітер, тож Одраде була вдячна за пневматичний транспорт. Піші прогулянки можуть почекати теплішої погоди, без цього бурхливого штормику, що шарпає їхню одіж.

Коли вони сіли в приватний транспортник, Беллонда знову завела свою звинувачувальну пісню:

— Усе, що він робить, може бути прикриттям.

Одраде вкотре виголосила часто повторюване застереження Бене Ґессерит, яке мало обмежити залежність від ментатів:

— Логіка сліпа і часто знає лише своє минуле.

Озвалася Тамелейн із несподіваною підтримкою:

— Белл, у тебе починається параноя!

Шіана висловилася м’якше:

— Я чула, Белл, як ти казала, що логіка добра для гри в пірамідальні шахи, але часто надто повільна, коли йдеться про виживання.

Беллонда сердито мовчала, лише слабке сичання повітря в тунелі порушувало тишу.

«Не можна вносити на корабель свої обра`зи».

Одраде припасувала свій тон до Шіаниного:

— Белл, люба Белл. Нам бракує часу обмірковувати всі наслідки ситуації. Ми більше не можемо сказати: «Якщо так станеться, то за цим має відбутися ще й таке, а ми в цьому випадку повинні зробити те й те».

Беллонда справді захихотіла.

— Ох, бодай мене! Звичайний розум — це такий безлад. І я не можу вимагати того, чого ми всі потребуємо і не можемо мати, — часу, достатнього для кожного плану.

Це говорила Беллонда-ментатка, повідомляючи: вона знає про ґандж гордині у власному звичайному розумі. Що це погано організоване, неприбране місце. «Уявіть собі, з чим мириться не-ментат, якому нав’язано такий непорядок». Вона потяглася рукою через перехід, поплескала Одраде по плечі.

— Усе гаразд, Дар. Я поводитимуся чемно.

«Що подумав би хтось ззовні про цей обмін фразами?» — міркувала Одраде. Усі четверо вони діяли спільно заради однієї Сестри.

«А також заради Агонії Мурбелли».

Люди бачили тільки зовнішню сторону маски Превелебної Матері, яку вони носили.

«Коли мусимо (а за цих часів переважно так і є), функціонуємо на дивовижному рівні компетентності. У цьому немає гордині, просто факт. Але розслабившись, чуємо на краях белькотіння, як у звичайного простолюду. Просто у нас більший обсяг. Живемо у малих спільнотах, як усі інші. Простір для духу, простір для тіла».

Беллонда опанувала себе, склавши руки на колінах. Знала, що планує Одраде, і зберігала це для себе. Це була довіра, яка виходила за межі ментатської проєкції, сягаючи чогось більш базисно людського. Проєкція — чудове еластичне знаряддя, та все-таки знаряддя. Врешті-решт, усі знаряддя залежать від тих, хто їх використовує. Одраде не знала, як їй висловити свою подяку, не зменшуючи довіри.

«Мушу мовчки йти по своєму канату».

Відчувала під собою прірву, образ із нічних кошмарів, вичаруваний цими роздумами. Одраде хотілося обернутися і розпізнати переслідувача, та вона опиралася цьому пориву. «Я не повторю помилки Муад’Діба!» Провидче застереження, яке вона вперше відчула на Дюні в руїнах січі Табр, не буде прогнано, доки не настане кінець чи їй, чи Сестринству. «Невже я створила цю жахливу загрозу сама, власними страхами? Напевне ні!» А все ж відчувала, що в цій древній фрименській фортеці вдивлялася в Час, немов усе минуле і все майбутнє заморожено в картині, яку вони не можуть змінити. «Я мушу цілковито вирватися від тебе на волю, Муад’Дібе!»

Прибуття на Летовище вивело її з цієї страшної задуми.

Мурбелла чекала в приміщенні, наготованому Прокторками. У центрі був малий амфітеатр. Стіна, що оббігала його ззаду, була метрів сім завдовжки. М’які лави, крутою дугою розставлені на сходинках, могли помістити не більше двадцяти спостерігачів. Прокторки без пояснень залишили її на найнижчій лаві — вдивлятися у стіл на силових підвісках, з ременями по боках, які мали утримувати ту, що на ньому лежатиме.

«Мене».

«Дивний ряд кімнат», — подумала вона. Раніше її ніколи не допускали до цієї частини корабля. Тут вона почувалася відкритою, виставленою на загальний огляд навіть сильніше, ніж просто неба. Менші кімнати, крізь які її привели до амфітеатру, призначалися для нагальних медичних потреб: тут були реанімаційне обладнання, санітарні запахи, антисептики.

Її перехід до цього приміщення був невідкличним, на жодне її питання не відповіли. Прокторки забрали її з вправ прана-бінду в класі для просунутих аколіток. Сказали лише: «Наказ Матері Настоятельки».

Кваліфікація охоронниць-Прокторок багато їй розповіла. Делікатні, але наполегливі. Супроводжували її, аби відвернути втечу і впевнитися, що вона пішла, куди наказано. «Я не намагатимусь утекти!»

Де Дункан?

Одраде обіцяла, що він буде з нею під час Агонії. Якщо його немає, значить, це ще не остаточне випробування? А може, його сховали за якоюсь таємною стіною, крізь яку він може бачити, зостаючись невидимим?

«Хочу, щоб він був біля мене!»

Знали вони, як керувати нею? Звичайно, знали!

«Погрозою, що відберуть у мене цього чоловіка. Цілком достатньо, щоб мене тримати і вдовольняти. Вдовольняти! Яке марне слово. Доповнювати мене. Це краще. Я стаю меншою, коли ми нарізно. І він теж це знає, бодай його».

Мурбелла усміхнулася. «Звідки він це знає? Бо він теж так доповнюється».

Як це може бути коханням? Вона не почувала, щоб потяг її ослаблював. Бене Ґессерит, так само як Всечесні Матрони, запевняли, що кохання ослаблює. Вона ж завдяки Дункану почувалася сильнішою. Навіть його дрібні знаки уваги додавали сил. Коли він вранці приносив чашку стімчаю, над якою здіймалася пара, чай видавався кращим, бо був із його рук. «Можливо, між нами щось більше за кохання».

Одраде та її компаньйонки ввійшли до амфітеатру на найвищому рівні і якийсь час стояли, дивлячись на фігурку, що сиділа внизу. Мурбелла мала на собі довгу одіж старшої аколітки з білою облямівкою. Сиділа, поклавши лікті на коліна, спершись підборіддям на кулаки і пильно дивлячись на стіл.

«Вона знає».

— Де Дункан? — спитала Одраде.

На цих словах Мурбелла встала і озирнулася. Питання підтвердило її підозри.

— Я довідаюся, — сказала Шіана і покинула їх.

Мурбелла мовчки чекала, відповідаючи поглядом на погляд Одраде.

«Мусимо її здобути», — подумала Одраде. Ніколи ще потреба Бене Ґессерит не була такою великою. Якою незначущою фігуркою здавалася Мурбелла там унизу, а скільки приховувалося в її особистості. Майже овальне обличчя, розширене при бровах, виявляло нове для неї самовладання Бене Ґессерит. Широко розставлені зелені очі під дугами брів не кліпають, тепер без оранжевих зблисків. Маленькі вуста більше не віддимаються.

«Вона готова».

Шіана повернулася, ведучи з собою Дункана.

Одраде кинула на нього короткий погляд. Знервований. Тож Шіана йому сказала. Добре. Це було виявом дружби. Він може тут потребувати друзів.

— Сидітимеш тут на місці, доки я тебе не покличу, — сказала Одраде. — Залишайся з ним, Шіано.

Нічого не кажучи, Тамелейн підійшла до Дункана, і вони з Шіаною стали навколо нього. За делікатним жестом Шіани всі троє сіли.

Разом із Беллондою Одраде спустилася на рівень Мурбелли і підійшла до столу. Оральні шприци по той бік були наготовлені, але залишалися порожніми. Одраде показала шприци і кивнула Беллонді. Та вийшла у бічні двері, шукаючи Превелебну Матір-сукійку, відповідальну за есенцію прянощів.

Відсунувши стіл від задньої стіни, Одраде почала розкладати ремені та регуляційні підкладки. Рухалася методично, перевіряючи, чи все потрібне наготовано на малій поличці над столом. Вистілка для рота, щоб Агоністка не прокусила собі язика. Одраде впевнилася, що вистілка достатньо міцна. У Мурбелли сильні мускули щелепи.

Мурбелла мовчки стежила за роботою Одраде, намагаючись не видавати тривожних звуків.

Беллонда повернулася з есенцією прянощів і почала наповнювати шприци. Отруйна есенція мала гострий запах гіркої кориці.

Піймавши погляд Одраде, Мурбелла сказала:

— Я вдячна, що ти сама за цим наглядаєш.

— Вона вдячна! — глузливо промовила Беллонда, не піднімаючи очей від роботи.

— Залиш це мені, Белл. — Одраде зосередила увагу на Мурбеллі.

Беллонда не зупинилася, та в її рухах з’явилося щось відсторонене. Беллонда затерлася? Мурбеллу ніколи не переставало дивувати, як затираються аколітки, поставши перед Матір’ю Настоятелькою. Були там, але й не були. Мурбелла не досягла цього, навіть завершивши випробувальний період і ввійшовши в просунутий статус. Беллонда теж?

Пильно вдивляючись у Мурбеллу, Одраде промовила:

— Я знаю, які застереження приховуєш ти у грудях, обмеження, які ти накладаєш на своє входження поміж нас. То й добре. Я через це не сперечатимусь, бо загалом твої застереження не надто відрізняються від тих, що притаманні кожній із нас.

Щирість.

— Різниця, якщо хочеш знати, у почутті відповідальності. Я відповідаю за Сестринство… ба більше — за його виживання. Це глибока відповідальність, на яку я часом споглядаю жовчно.

Беллонда чмихнула. Одраде начебто й не помітила цього, продовжуючи:

— Сестринство Бене Ґессерит дещо прокисло від часів Тирана. Наш контакт із вашими Всечесними Матронами не поліпшив становища. Всечесні Матрони просякли смородом смерті та декадентства і сходять із ним у велику тишу.

— Чому ти кажеш це мені зараз? — У голосі Мурбелли чувся страх.

— Бо якимсь чином найгірше декадентство Всечесних Матрон тебе не торкнулося. Може, завдяки твоїй спонтанній натурі. Хоча вона дещо пригашена після Гамму.

— Це ви зробили!

— Ми просто забрали в тебе трохи дикості, дали тобі кращу рівновагу. Завдяки цьому твоє життя буде довшим і здоровішим.

— Якщо переживу це! — Різко кивнула на стіл позаду себе.

— Рівновага — це те, про що ти мусиш пам’ятати, Мурбелло. Гомеостаз. Кожна група, що вибирає самогубство, маючи інші можливості, робить це через божевілля. Гомеостаз розхитується і руйнується.

Коли Мурбелла втупилася в підлогу, Беллонда гримнула:

— Слухай її, дурепо! Вона робить все, що в її силах, аби тобі допомогти.

— Усе гаразд, Белл. Це між нами.

Коли Мурбелла далі вдивлялася у підлогу, Одраде промовила:

— Мати Настоятелька віддає тобі наказ. Глянь на мене!

Голова Мурбелли шарпнулася вгору, вона подивилася Одраде в очі.

Це була тактика, до якої Одраде вдавалася рідко, проте завжди з чудовими результатами. Таким чином можна було довести аколіток до істерики, а тоді навчити їх, як впоратися з надмірно емоційною реакцією. Мурбелла здавалася більше розлюченою, ніж зляканою. Прекрасно! Та зараз настав час обережності.

— Ти скаржилася на повільний темп освіти, — сказала Одраде. — Ми зробили це обдумано, піклуючись насамперед про твої потреби. Усіх твоїх ключових учителів обрано з огляду на їхню стійкість, серед них не було нікого імпульсивного. Мої інструкції були недвозначними — не давати тобі надто багато вмінь надто швидко. «Не відкривайте шлюзів перед силами, якими вона не може керувати!»

— А звідки ти знаєш, чим я можу керувати? — Досі розлючено.

Одраде лише усміхнулася.

Коли Одраде мовчала, Мурбелла почувалася знервованою. Виставила себе на посміховисько перед Матір’ю Настоятелькою, Дунканом та іншими? Яке приниження.

Одраде нагадала собі, що недобре змушувати Мурбеллу надміру усвідомлювати свою вразливість. Зараз це погана тактика. Не треба її провокувати. У неї гостре відчуття доречності, пристосування до потреб моменту. Це саме те, що, як вони побоювалися, могло мати своїм джерелом мотивацію завжди вибирати шлях найменшого спротиву. «Нехай так не буде!» Настав час цілковитої чесності. Найвище знаряддя освіти Бене Ґессерит. Класична техніка, що пов’язує аколітку з учителькою.

— Я буду поруч з тобою під час твоєї Агонії. Якщо тобі не вдасться, тужитиму.

— Дункан? — Спитала зі сльозами на очах.

— Йому дозволено допомагати тобі всім, чим може.

Мурбелла глянула вгору, на ряди сидінь. На коротку мить її погляд завмер на Айдаго. Він трохи припіднявся, але рука Тамелейн, що лежала на його плечі, втримала.

«Можуть убити мою кохану, — подумав Айдаго. — Я повинен сидіти тут і просто дивитися, як усе відбувається? — Але ж Одраде казала, що йому дозволено допомагати. — Це вже неможливо зупинити. Я мушу довіряти Дар. Але, підземні боги! Їй не збагнути глибини моєї туги, якщо… якщо…» — Він заплющив очі.

— Белл. — Голос Одраде прозвучав гостро, наче вістря ножа при всій його ламкості. Був сповнений почуття відкидання.

Беллонда взяла Мурбеллу за передпліччя й допомогла сісти на стіл. Той ледь загойдався, пристосовуючись до ваги.

«Це справжній схил», — подумала Мурбелла.

Вона ледь відчувала, що її припинають ременями, що довкола неї йде діловита метушня.

— Це звична рутина, — промовила Одраде.

«Рутина?» Мурбелла ненавиділа рутину вступу до Бене Ґессерит, усі ці студії, слухання та реагування на Прокторок. Особливу відразу викликала в неї необхідність удосконалення реакцій, які вона вважала достатньо добрими, але не могла цього показати під поглядом пильних очей.

«Достатньо добрі! Яке небезпечне слово».

Розпізнання — саме те, чого вони прагнули. Саме такого важеля потребували їхні аколітки.

«Якщо ти цього не терпиш, зроби це краще. Використай свою відразу як провідника, переходь саме до того, чого потребуєш».

Той факт, що вчителі так ясно бачили її поведінку, був чудовою річчю! Вона хотіла мати це вміння. О, як вона хотіла!

«Я мушу бути в цьому найкращою».

Ось те, чому могла позаздрити кожна Всечесна Матрона. Зненацька вона побачила себе нібито подвійним зором: як Бене Ґессерит і як Всечесна Матрона водночас. Це сприйняття лякало.

Якась рука торкнулася її щоки, пересунула їй голову і зникла.

«Відповідальність. Невдовзі я довідаюся, що вони розуміють під “новим відчуттям історії”».

Погляд Бене Ґессерит на історію захоплював її. Як вони бачать своє множинне минуле? Це було щось, вписане в грандіозніші схеми? Спокуса стати однією з них була нездоланною.

«Ось мить, коли я це збагну».

Вона побачила, як оральний шприц погойдується над її ротом. Беллондина рука підсунула його.

— Ми несемо свій Грааль у нашій свідомості, — промовила Одраде. — Якщо здобудеш цей Грааль, неси його обережно.

Шприц торкнувся її губ. Мурбелла заплющила очі, але відчула пальці, що відкривали їй рота. Холодний метал торкнувся зубів. Закарбовані в пам’яті слова Одраде нагадали їй:

«Уникай надмірності. Надмір виправлень — і от у тебе на руках постійний безлад, необхідність робити більше й більше виправлень. Коливання, осциляції. Фанатики — чудові творці осциляцій.

Наш Грааль. Містить у собі лінійність, бо кожна Превелебна Мати несе ту саму детермінацію. Ми разом вічно зберігатимемо його».

Гірка рідина потекла їй до рота. Мурбелла конвульсивно ковтнула. Відчула, як вогонь спливає її горлом униз, до шлунка. Болю не було, лише трохи запекло. Вона замислилася, чи це й усе. Відчула тепло в шлунку, не більше.

Повільно, так повільно, що вона відрахувала кілька ударів серця, тепло потекло назовні. Коли дісталося кінчиків пальців, відчула, що її тіло здригається в конвульсіях. Спина вигнулася дугою над вистеленим столом. Щось м’яке, але надійне прийшло на зміну шприцу в її роті.

Голоси. Вона чула їх і знала, що це людська розмова, але не могла розрізнити слів.

Сконцентрувавшись на голосах, вона усвідомила, що втратила контакт зі своїм тілом. Плоть десь звивалася і був біль, але вона перебувала далеко від цього.

Долоня торкнулася її долоні, міцно стиснула. Розпізнала дотик Дункана, зненацька з’явилися тіло і страждання. Легені боліли, коли вона вдихала. Не боліли, коли видихала. Тоді відчула, що вони якісь пласкі і наче не до кінця наповнені. Почуття сутності в живому тілі стало тонкою ниткою, що звивалася крізь інші сутності. Вона відчувала довкола себе інших людей, їх було набагато більше, ніж міг помістити маленький амфітеатр.

У полі зору з’явилася інша людина. Мурбелла почувалася, як у фабричному човнику… в космічному човнику-шатлі. Шатл був примітивним. Надто багато ручних пристроїв керування. Надто багато блимання світла. За штурвалом жінка — дрібна й неохайна, спітніла від роботи. Довге каштанове волосся зав’язане у вузол, світліші пасма звисають довкола вузьких щік. Єдиний її одяг — коротка сукня блискучих кольорів — червоного, синього, зеленого.

«Механізми».

Мурбелла усвідомлювала, що за межами доступного їй простору містилися величезні механізми. Сукня жінки різко контрастувала із сірим і тягучим відчуттям механізмів. Жінка говорила, але її губи не ворушилися.

— Слухай-но, ти! Коли настане твій час перейняти конт­роль, не ставай руйнівницею. Я тут, щоб допомогти тобі уникнути руйнівників. Ти це знаєш?

Мурбелла намагалася заговорити, але не могла видобути голосу.

— Не старайся так сильно, дівчино! — сказала жінка. — Я тебе чую.

Мурбелла спробувала відвести погляд від жінки.

«Де це місце?»

Один оператор, величезний склад… фабрика… усе автоматизоване… павутина ліній зворотного зв’язку, сконцентрованих у цьому крихітному приміщенні зі складним керувальним приладдям.

— Хто ти? — спитала Мурбелла, думаючи, що вона шепоче, і почула ревіння власного голосу. Сильний біль у вухах!

— Не так голосно! Я твоя провідниця від могаляти, та, що не допускає до тебе руйнівників.

«Захисти мене, Дуре! — подумала Мурбелла. — Це не якесь місце, це я».

З цією думкою кімната керування зникла. Мурбелла була мандрівницею у порожнечі, приреченою ніколи не знати спокою, ніколи не знаходити притулку ні на хвилину. Усе, крім польоту її думок, стало нематеріальним. Вона складалася не із субстанції, а з тонкого зчеплення, в якому розпізнала свідомість.

«Я збудувала себе з імли».

З’явилися Інші Пам’яті, фрагменти досвідів, про які вона знала, що це не її власні. Обличчя цікаво зиркали на неї, домагаючись уваги, але жінка з-за штурвала шатла відтягла її геть. Мурбелла відчула потребу спитати, але не могла викласти це питання зв’язно.

— Це життя з твого минулого. — Говорила жінка з-за штурвалу шатла, але її голос став безтілесним і долинав із невизначеного місця.

— Ми потомки людей, що робили огидні речі, — сказала жінка. — Не любимо зізнаватися, що серед наших предків були варвари. Та Превелебна Мати мусить у цьому зізнатися. Ми не маємо вибору.

Мурбелла вже здобула хист запитувати подумки. «Чому я мушу…»

— Розмножуються переможці. Ми їхні потомки. Перемоги часто здобувалися за високу моральну ціну. Варварство — ще занадто слабке визначення деяких речей, які робили наші предки.

Мурбелла відчула на щоці знайому долоню. Дункан! Дотик повернув страждання. «Ох, Дункане! Ти завдаєш мені болю!»

Крізь цей біль вона відчувала прогалини в життях, що відкривалися їй. Частина була закритою.

— Лише те, що ти спроможна зараз прийняти, — сказав безтілесний голос. — Інші прийдуть пізніше, коли ти станеш сильнішою… якщо виживеш.

«Селективний фільтр. — Слова Одраде. — Необхідність відкриває двері».

Від інших сутностей долинали невгамовні зойки. Лементи: «Бачиш? Бачиш, що діється, коли ти ігноруєш здоровий глузд?»

Агонія наростала. Вона не могла втекти від цього. Кожен нерв охопило полум’я. Вона хотіла плакати, викрикувати погрози, благати порятунку. Агонія супроводжувалася сум’яттям емоцій, але вона їх ігнорувала. Усе, що відбувалося, було нанизано на тонку нитку існування. Нитка могла обірватися!

«Я помираю».

Нитка нап’ялася. От-от урветься! Опиратися марно. М’язи не слухалися. Та, імовірно, у неї не зосталося жодних м’язів. Вона й так не хотіла їх мати. Це було пекло, що ніколи не закінчиться… навіть якщо нитка розірветься. Уздовж нитки палав вогонь, його язики лизали її свідомість.

Чиїсь долоні трусили її, тримаючи за плечі. «Дункане… ні». Кожен рух був болем поза межами всього, що вона вважала можливим. Це заслуговувало називатися Агонією.

Нитка вже не напиналася. Відступала назад, стискалася. Стала дрібкою, сосискою абсолютного болю, поза яким нічого не існувало. Відчуття існування стало неясним, прозираним… прозорим.

— Бачиш? — долинув здалеку голос її провідниці-могаляти.

«Я щось бачу».

Це було не зовсім бачення. Далеке усвідомлення інших. Інших сосисок. Інших Пам’ятей, упакованих у шкірки загублених життів. Тяглися за нею вервечкою, довжини якої вона не могла визначити. Напівпрозорий туман. Його завіса час від часу рвалася, і вона бачила проблиски подій. Ні… не самих подій. Пам’яті.

— Стань співсвідком цього, — сказала провідниця. — Бачиш, що діяли наші предки. Зробили недостатнім найгірше прокляття, яке ти спроможна вигадати. Не виправдовуй це потребами тих часів! Просто пам’ятай: невинних нема!

«Огидно! Огидно!»

Вона більше не могла цього витримувати. Усе стало віддзеркаленнями і розриванням туману. Десь була слава, яку — Мурбелла знала — вона могла здобути.

«Відсутність цієї Агонії».

Ось воно. Скільки слави було б у цьому!

Де ж цей прославлений стан?

Губи торкалися її чола, її вуст. «Дункан!» Вона потяглася вгору. «Мої руки вільні!» Її пальці занурилися в таке знайоме волосся. «Це дійсність!»

Агонія відступила. Лише тоді вона усвідомила, що пройшла крізь біль, страшніший, ніж можна описати словами. Агонія? Спалила Мурбеллину психіку, перетворила її. Вона ввійшла в Агонію одною особою, а вийшла іншою.

«Дункан! — Розплющила очі, і от просто над нею його обличчя. — Я й досі його кохаю? Він тут. Він — якір, за який я чіплялася у найгірші моменти. Та чи я його кохаю? Чи зберег­ла я рівновагу?»

Відповіді не було.

Звідкись заговорила Одраде — Мурбелла не могла побачити звідки.

— Зніміть із неї це вбрання. Рушники. Вона вся мокра. І принесіть належну одіж.

Шум біганини, тоді знову Одраде:

— Мурбелло, ти пройшла цей тяжкий шлях. Я рада, що можу це сказати.

Таке піднесення в її голосі. Чому вона рада?

«Де ж це почуття відповідальності? Де Грааль, який я по­винна відчувати у своїй свідомості? Хай хтось мені відповість!»

Та жінка з-за штурвала шатла зникла.

«Зосталася тільки я. А я пам’ятаю звірства, які нажахали б і Всечесну Матрону».

Тут вона побачила проблиск Грааля, та це була не річ, а питання: «Як правильно встановити рівновагу?»