Капітула Дюни

***

Перед лице Великої Всечесної Матрони Люціллу вкотили в циліндричній клітці — клітці всередині клітки. Шиґаструнна сітка змушувала її триматися в центрі.

— Я Велика Всечесна Матрона, — привітала її жінка в масивному чорному кріслі. Дрібненька жіночка в червоно-золотому трико. — Клітка для твого захисту, якби ти спробувала вдатися до Голосу. У нас на нього імунітет. Наш імунітет має форму рефлексу. Ми вбиваємо. Багато ваших так загинуло. Знаємо Голос і використовуємо його. Пам’ятай це, коли я випущу тебе з клітки.

Махнула слугам, які доставили клітку.

— Ідіть! Ідіть!

Люцілла оббігла поглядом кімнату. Без вікон. Майже квадратна. Освітлена кількома сріблястими світлокулями. Кислотно-зелені стіни. Облаштована як типове приміщення для допитів. Кімната розміщена високо. Її клітку підняли сюди у нуль-трубі невдовзі після світанку.

Панель позаду Великої Всечесної Матрони різко відсунулася вбік, і до кімнати на прихованому механізмі плавно в’їхала менша клітка. Ця була квадратною, а в ній стояла істота, яку вона спершу прийняла за голого чоловіка. Доки той не обернувся і не глянув на неї.

Футар! Мав широке обличчя, вона розгледіла ікла.

— Хочу терти спину, — сказав Футар.

— Так, котику. Пізніше я потру тобі спину.

— Хочу їсти, — сказав Футар. Глянув на Люціллу.

— Пізніше, котику.

Футар продовжував вивчати Люціллу.

— Ти Вожатий? — спитав він.

— Звичайно, що вона не Вожатий!

— Хочу їсти! — наполягав Футар.

— Я сказала: пізніше! А зараз просто сядь і муркай мені.

Футар присів навпочіпки в кутку клітки, з його горлянки вирвався гуркітливий звук.

— Хіба ж вони не милі, коли муркають? — Велика Всечесна Матрона явно не чекала відповіді.

Присутність Футара здивувала Люціллу. Ці створіння начебто повинні полювати на Всечесних Матрон і вбивати їх. Хоча він зачинений у клітці.

— Де ви його піймали? — спитала Люцілла.

— На Гамму. — Вона сама не зрозуміла, як багато сказала.

«А це Перехрестя», — подумала Люцілла. Розпізнала це ще з ліхтера вчора ввечері.

Футар перестав муркотіти.

— Їсти, — буркнув він.

Люцілла теж хотіла б щось з’їсти. Їй три дні не давали їжі, і вона була змушена придушувати напади голоду. Допомагали маленькі ковтки води з літротари в кутку, але та вже майже спорожніла. Слуги, які її привезли, сміялися з прохань їжі. «Футари люблять пісне м’ясо!»

Найбільше її мучив брак меланжу. Цього ранку вона почала відчувати перші болі абстинентного синдрому.

«Невдовзі мені доведеться вкоротити собі віку».

Полчища Лампадаса благали її витримати. «Будь відважною. Що, як ця дика Превелебна Мати підведе нас?»

Павуча Королева. Так Одраде називає цю жінку.

Велика Всечесна Матрона далі вивчала її, підперши рукою підборіддя. Слабке підборіддя. На обличчі без позитивних рис негативні привертали до себе погляд.

— Знаєш, що врешті-решт ви програєте, — промовила Велика Всечесна Матрона.

— Насвистуй, ідучи повз цвинтар, — відповіла Люцілла, а тоді їй довелося пояснити цей вислів.

На обличчі Великої Всечесної Матрони з’явився вираз ввічливого інтересу. «Як цікаво».

— Будь-яка моя помічниця вбила б тебе на місці за такі слова. Це одна з причин, чому ми тут лише вдвох. Цікаво, чому ти це сказала?

Люцілла зиркнула на Футара, що так і сидів навпочіпки.

— Футари з’явилися не вчора і не випадково. Їх генетично створили з диких тварин і з однією метою.

— Стережись! — Оранжеві спалахи в очах Великої Всечесної Матрони.

— Футарів творили впродовж поколінь, — вела далі Люцілла.

— Ми полюємо на них заради власного задоволення!

— А мисливці стають дичиною.

Велика Всечесна Матрона зірвалася на ноги, її очі стали повністю оранжевими. Футар розхвилювався й заскавчав. Це заспокоїло жінку. Вона повільно сіла назад у крісло. Простягла руку до клітки з Футаром.

— Усе гаразд, котику. Невдовзі ти поїси, а потім я потру тобі спину.

Футар знову замуркав.

— То ти думаєш, що ми повернулися сюди як утікачки, — сказала Велика Всечесна Матрона. — Так! Не пробуй відмагатися!

— Черви часто повертаються, — промовила Люцілла.

— Черви? Ти про тих монстрів, яких ми знищили на Ракісі?

Люцілла відчула спокусу штурхонути цю Всечесну Матрону, спровокувавши її на драматичну відповідь. Достатньо її стривож — то напевне уб’є.

«Прошу, Сестро! — благали полчища Лампадаса. — Витримай!»

«Думаєте, я можу звідси втекти?» Це змусило їх замовкнути, тільки один голос слабко протестував: «Пам’ятай! Ми як древня лялька: сім разів униз, вісім разів угору». Голос приходив разом з образом фігурки, що погойдувалася. Маленька червона лялечка, усміхнуте обличчя Будди та руки, сплетені на товстому череві.

— Ти, вочевидь, маєш на увазі відроджених посланців Бога-Імператора, — сказала Люцілла. — Я про дещо інше.

Велика Всечесна Матрона якийсь час обмірковувала це. Оранжеве полум’я в її очах зблякло.

«Вона зі мною грається, — подумала Люцілла. — Намислила мене вбити і згодувати своєму котику».

«Але подумай, яку тактичну інформацію ти б доставила, якби ми втекли!»

Ми! Та годі було заперечити доречність цього протесту. Її клітку вивезли з ліхтера ще за денного світла. Підходи до лігвища Павучої Королеви було заплановано так, щоб ускладнити доступ, але це планування розсмішило Люціллу. Дуже давнє, застаріле планування. Вузькі місця на доріжках зі спостережними башточками, що виростали з-під землі, мов матово-сірі гриби, які в належних місцях з’являються на своїй грибниці. У критичних місцях круті повороти. Жоден звичайний наземний транспортник не міг би подолати такі повороти на високій швидкості.

Вона згадала, що про це йшлося у Теґовій критиці захисту Перехрестя. Безглуздий захист. Досить привезти тяжку техніку чи якось інакше пробитися крізь ці примітивні інсталяції — й противника ув’язнено в ізольованих об’єктах. Там, природно, є підземні комунікації, але їх можна зруйнувати вибухівкою. Зв’язати їх, відрізати від джерел постачання — і впадуть один за одним. Дорогоцінна енергія не тектиме більше вашими трубами, ідіотки! Видимість безпеки — от що підтримують Всечесні Матрони. Для самозаспокоєння! Їхні захисники мусять витрачати багато енергії на пустопорожні демонстрації, щоб дати цим жінкам фальшиве почуття безпеки.

Коридори! Не забудь про коридори!

Так, коридори у цій колосальній будівлі були величезними, достатніми, щоб помістити гігантські контейнери, в яких Навігатори Гільдії змушені були мешкати на земній поверхні. Внизу, вздовж окремих приміщень, — вентиляційні системи для відведення і повернення витоків меланжевого газу. Люцілла могла собі уявити люки, що відкриваються і закриваються з грюканням і вібрацією. Схоже, гільдієрам не заважають гучні звуки. Лінії передачі енергії до мобільних силових підвісок, мов товсті чорні змії, звивалися крізь коридори та вповзали до кожної кімнати, яку вона бачила мигцем. Усе для того, щоб завадити Навігатору нюшити там, де він захоче.

Багато людей, яких вона побачила, мали провідники-напульсники. Навіть Всечесні Матрони. Тож можуть тут заблукати. А понад усім височіє гігантський купол даху з фалічними вежами. Новим мешканцям це здалося привабливим. Надійна ізоляція від грубого довкілля (куди й так ніхто з поважних людей не ходив, хіба що вбити когось чи простежити за рабами, їхньою кумедною роботою і розвагами). Більшість того, що вона бачила, здавалося занедбаним, це свідчило про мінімальні витрати на підтримку ладу. «Вони небагато змінили. Отже, складений Теґом план місцевості досі точний».

«Бачиш, якими цінними можуть бути твої спостереження?»

Велика Всечесна Матрона вийшла із задуми.

— Можливо, я дозволю тобі жити. За умови, що ти вгамуєш частку моєї цікавості.

— Звідки певність, що я не відповім на твою цікавість потоком чистого лайна?

Вульгарність розвеселила Велику Всечесну Матрону. Вона ледь не засміялася. Схоже, ніхто досі її не перестеріг, що слід бути насторожі з Бене Ґессерит, коли вони вдаються до вульгарності. Причиною такої поведінки є певність у якійсь загрозі. «Без Голосу, еге ж? Вона думає, що це єдиний мій засіб?» Велика Всечесна Матрона сказала та відреагувала достатньо, щоб дати будь-якій Превелебній Матері надійне руків’я для керування нею. Сигнали тіла і мови завжди містять більше інформації, ніж необхідно для розуміння. Можна вдатися до цієї неминучої додаткової інформації.

— Ти вважаєш нас привабливими? — спитала Велика Всечесна Матрона.

«Дивне питання».

— Люди з Розсіяння мають певну привабливість. — «Хай вона думає, що я бачила багатьох їх, і її ворогів теж». — Ви екзотичні, себто незвичайні і нові.

— А наша сексуальна справність?

— Природно, що в цьому є аура. Збудлива та магнетична для декого.

— Але не для тебе.

«Переходь до підборіддя! — Це була підказка полчищ. — Чому ні?»

— Я оглядала твоє підборіддя, Всечесна Матроно.

— Оглядала? — Здивовано.

— Це, очевидно, підборіддя з твого дитинства. Ти мала б пишатися цією пам’яткою юності.

«Геть не вдоволена, але незугарна це показати. Бий у підборіддя знову».

— Б’юся об заклад, що коханці часто прагнуть цілувати твоє підборіддя, — промовила Люцілла.

А тепер гнів, якому вона теж не може дати волю. «Ану, залякай мене! Попередь, щоб я не вдавалася до Голосу».

— Цілувати підборіддя, — повторив Футар.

— Я сказала: пізніше, котику. А зараз стули пельку!

«Розрядилася на бідному котику».

— Але в тебе є питання, які ти хочеш мені поставити, — сказала Люцілла. Чистісінький мед. Черговий застережний сигнал для тих, хто знає, що й до чого. «Я одна з тих, що все заливають цукровим сиропом: “Як мило! Як приємно бути у твоєму товаристві. Хіба це не прекрасно! Яка ж ти розумна, що придбала це так дешево! Легко. Швидко”. Вставте власне означення».

Велика Всечесна Матрона якийсь час збиралася з силами. Відчувала, що потрапила у незручне становище, але не могла сказати, як до цього дійшло. Приховала цю миттєву розгубленість загадковою усмішкою, тоді промовила:

— Але я казала, що випущу тебе.

Натиснула щось збоку крісла, секція циліндричної клітки від’їхала вбік, забравши з собою шиґаструнну сітку. Тієї ж миті з панелі в підлозі піднялося низьке крісло. Просто перед нею, менше ніж за крок.

Люцілла сіла на крісло, майже торкаючись колінами своєї інквізиторки. «Ноги. Пам’ятай, що вони убивають ногами». Зігнула пальці, усвідомлюючи, що стискає долоні в кулаки. Клята напруга!

— Тобі слід поїсти й попити, — сказала Велика Всечесна Матрона. Штовхнула щось інше збоку свого крісла. Перед Люціллою з’явилася таця: тарілка, ложка, склянка, повна червоної рідини. «Показує мені свої іграшки».

Люцілла взяла склянку.

«Отрута? Спершу понюхай».

Вона спробувала напій. Стимчай і меланж. «Але ж я го­лодна».

Люцілла повернула на тацю порожню склянку. Напій залишив їй на язику гострий запах меланжу. «Що вона робить? Заманює мене?» Люцілла відчула приплив полегшення від прянощів. У тарілці були боби в пікантному соусі. Перевіривши першу ложку страви, чи немає там небажаних додатків, Люцілла з’їла її всю. Часник у соусі. На мить вона поринула в Пам’ять, шукаючи інформації про цей інгредієнт — додаток до витонченої кухні, засіб проти вовкулак, сильні ліки проти здуття.

— Тобі смакує наша їжа?

Люцілла обтерла підборіддя.

— Дуже смачно. Ти заслужила компліменти за вибір кухаря. — «Ніколи не хвали кухаря у приватній садибі. Кухаря можна замінити. Господиня незамінна». — Приємний акцент часнику.

— Ми вивчили частину бібліотеки, порятованої з Лампадаса. — Зловтішання: «Бачиш, що ви втратили?» — Так мало сенсу у всій цій писанині.

«Вона хоче, щоб ти була її бібліотекаркою?» Люцілла мовчки чекала.

— Частина моїх помічниць вважає, що там можуть бути вказівки стосовно вашого відьомського гнізда чи принаймні спосіб швидко його ліквідувати. Стільки мов!

«Вона потребує перекладача? Прикинься тупою!»

— Що тебе цікавить?

— Дуже небагато. Хто міг би потребувати відомостей про Батлеріанський Джигад?

— Вони теж нищили бібліотеки.

— Не стався до мене протекційно!

«Вона кмітливіша, ніж ми думали. Вдайся до щирості».

— Я думала, що це до мене ставляться протекційно.

— Послухай мене, відьмо! Думаєш, що можеш бути безжалісною, захищаючи своє гніздо, та ти не знаєш, що таке бути безжалісною.

— Думаю, ти ще не сказала мені, як я маю вдовольнити твою цікавість.

— Ми хочемо твоєї науки, відьмо! — Вона знизила голос. — З твоєю допомогою ми могли б досягти утопії.

«І здолати всіх твоїх ворогів, щоразу досягаючи оргазму».

— Ти вважаєш, що наука приховує ключі до утопії?

— І кращої організації наших справ.

«Пам’ятай: бюрократія возвеличує конформізм… Зроби так, щоб ”фатальна дурість” возвеличилася до рангу релігії».

— Парадокс, Велика Всечесна Матроно. Наука мусить бути новаторською. Приносити зміни. Тому наука та бюрократія ведуть невпинну війну.

«Знає вона своє коріння?»

— Та подумай про силу! Продумай про те, що можеш контро­лювати! — «Не знає».

Припущення Всечесної Матрони стосовно контролю захопили Люціллу. Контролюєш свій Всесвіт, не врівноважуючи його. Твій погляд постійно звернений назовні і ніколи — всередину. Не вчишся відчувати власні тонкі реакції, нарощуєш м’язи (сили, владу), щоб подолати все, окреслене тобою як перепона. Чи ці жінки сліпі?

Коли Люцілла не озвалася, заговорила Всечесна Матрона:

— Ми знайшли в бібліотеці багато інформації про Бене Тлейлакс. Ви приєднувалися до них у багатьох проєктах, відьмо. Численних проєктах: обнулення невидимості не-кораблів, проникнення в таємниці живої клітини, ваша Міссіонарія Протектіва і ще щось, назване «Мовою Бога».

Люцілла роблено посміхнулася. Вона боїться, що десь у всьому цьому може бути справжній бог? «Дай їй трохи посмакувати! Будь щирою!»

— Ми ні в чому не приєднувалися до тлейлаксу. Ваші люди неправильно витлумачили знайдене. Тебе турбує протекційне ставлення? Як гадаєш, що відчував би з цього приводу Бог? Ми прищеплюємо захисні релігії, які мають нам допомогти. Такою є функція Міссіонарії. Тлейлаксу мають одну-єдину релігію.

— Ви організовуєте релігії?

— Не до кінця. Організаційний підхід до релігії завжди є апологетичним. Містить у собі виправдання. А ми не виправдовуємося.

— Ти починаєш викликати в мене нудьгу. Чого ми так мало знайшли про Бога-Імператора? — «Вхопила кігтями».

— Можливо, ваші люди знищили ці матеріали.

— Ах, то ви цікавитеся ним.

«Як і ви, мадам Павучихо!»

— Я припустила б, Велика Всечесна Матроно, що Лето ІІ і його Золотий Шлях були предметом вивчення у багатьох ваших академічних осередках.

«Це було жорстоко!»

— Ми не маємо академічних осередків.

— Твоя зацікавленість ним несподівана для мене.

— Випадкова зацікавленість, не більше.

«А цей Футар вискочив з дуба, розколотого блискавкою!»

— Ми називаємо його Золотий Шлях «гонитвою за папірцем». Він здмухував клаптики паперу в нескінченні вітри й казав: «Бачите? Ось як воно летить!» Це і є Розсіяння.

— Дехто віддає перевагу назві «Пошук».

— Він справді міг передбачати майбутнє? Це вас цікавить? — В яблучко!

Велика Всечесна Матрона кашлянула в кулак.

— Ми кажемо, що Муад’Діб творив майбутнє. Лето ІІ зробив його несотворенним.

— Та коли б я могла знати…

— Прошу! Велика Всечесна Матроно! Люди, які прагнуть, щоб оракул передбачив їхнє життя, насправді хочуть знати, де сховано скарб.

— Та звичайно ж!

— Знати все майбутнє, аби ніщо не застало тебе зненацька? Про це йдеться?

— Аж забагато слів.

— Ти не хочеш майбутнього, хочеш нескінченно продовжити теперішнє.

— Я не зуміла б висловити це краще.

— І ти казала, що я викликаю в тебе нудьгу!

— Що?

«Оранжеві плямки в очах. Стережись».

— Жодних несподіванок? Ніколи? Що може бути нуд­нішим?

— Ах… Ох! Але я не це мала на увазі.

— Тоді, боюся, я не розумію, чого ти хочеш, Велика Всечесна Матроно.

— Байдуже. Повернемося до цього завтра.

«Відстрочка!»

Велика Всечесна Матрона підвелася.

— Назад до клітки.

— Їсти? — Голос Футара звучав жалібно.

— Маю для тебе чудову їжу внизу, котику. А потім потру тобі спину.

Люцілла ввійшла до своєї клітки. Велика Всечесна Матрона кинула їй услід подушку з крісла.

— Використай це як захист від шиґаструни. Бачиш, якою милою можу я бути?

Двері клітки з клацанням зачинилися.

Футар у своїй клітці в’їхав назад у стіну. Панель за ним закрилася.

— Стають такими неспокійними, коли голодні, — сказала Велика Всечесна Матрона. Відкрила двері кімнати і на мить оглянулася на Люціллу. — Тут ніхто тебе не потурбує. Я забороняю будь-кому іншому входити до цієї кімнати.