Капітула Дюни

***

Скителі насвистував, прогулюючись коридором перед своїм приміщенням. Це були його пообідні вправи. Проходжуватися туди-сюди. Насвистуючи.

«Хай привчаються до мого насвистування».

Насвистуючи, він складав слова на цю мелодію. «Тлейлаксанська сперма нічого не розкаже». Ці слова знову й знову прокручувалися у нього в голові. Вони не могли використати його клітини, щоб заповнити генетичні прогалини й вивідати його таємниці.

«Мусять прийти до мене з дарами».

Одраде вже забігала до нього раніше «по дорозі на зустріч із Мурбеллою». Вона часто нагадувала йому про полонену Всечесну Матрону. У цьому була якась мета, але він гадки не мав, яка саме. Погроза? Це ніколи не виключено. Врешті-решт усе стане явним.

— Сподіваюся, ви не боїтесь, — сказала Одраде.

Вони стояли біля щілини, крізь яку до нього надходила їжа. Він саме чекав появи ланчу. Меню не повністю відповідало його смакам, але було стерпним. Сьогодні він замовив морепродукти. Невідомо, в якій формі їх отримає.

— Боюся? За себе? Ах, люба Мати Настоятелько, для вас я безцінний живим. То чого ж мені боятися?

— Моя Рада залишає за собою рішення щодо ваших останніх прохань.

«Цього я й очікував».

— Було б помилкою накладати на мене пута, — сказав він. — Це обмежує ваші можливості вибору. Ослаблює вас.

Щоб скомпонувати ці слова, йому знадобилося кілька днів. Він чекав їхнього наслідку.

— Це залежить від того, з яким наміром використовувати знаряддя, Пане Скителі. Деякі знаряддя ламаються при неправильному використанні.

«Будь ти проклята, відьмо!»

Він посміхнувся, показуючи гострі ікла.

— Випробування на злам, Мати Настоятелько?

Вона вдалася до рідкісних своїх гумористичних випадів.

— Ви справді сподівалися, що я вас посилю? За що ви зараз торгуєтеся, Скителі?

«То я більше не Пан Скителі. Вдармо її плазом клинка!»

— Ви посилаєте своїх Сестер у Розсіяння, сподіваючись, що деякі з них уникнуть знищення. Якими є економічні наслідки вашої істеричної реакції?

«Наслідки! Вони завжди говорять про наслідки».

— Ми намагаємося виграти час, Скителі. — Дуже урочисто.

Він на мить задумався. За ними стежили комунікатори. Ніколи цього не забувай! «Економіка, відьмо! Кого і що ми купуємо та продаємо?» Він подумав, що ця ніша біля щілини для їжі — дивне місце для торгу. Погане керування економікою. Управлінська діяльність, сеанси планування та стратегії, надто ж у скрутні часи, повинні відбуватися за зачиненими дверима, у високих приміщеннях, з краєвидами, які не відволікають присутніх від справ.

Серійні спогади з його минулих життів не підтвердили цього. «Необхідність. Люди ведуть свої комерційні справи, де можуть, — на палубах вітрильників, на гамірних вулицях, заповнених метушливими клерками, у просторих залах традиційної біржі, де їм над головами пропливає інформаційний потік, який усі можуть бачити».

Планування і стратегія могли походити з цих високих приміщень, але їхні прояви були як загальнодоступна інформація на біржі — видимі всім.

Тож хай комунікатори дивляться.

— Які ваші наміри щодо мене, Мати Настоятелько?

— Зберігати вас при житті та силі.

«Обережно, обережно».

— Але не давати мені свободи дій.

— Скителі! Говорите про економіку, а тоді прагнете чогось задарма?

— Але моя сила для вас важлива?

— Вірте цьому!

— Я вам не вірю.

Щілина для їжі в цю мить викинула його ланч: соте з білої риби під делікатним соусом. Він почув запах трав. Вода у високій склянці, легкий аромат меланжу. Зелений салат.Один із найкращих їхніх витворів. Він почув, що йому тече слинка.

— Насолоджуйтесь ланчем, Пане Скителі. У ньому немає нічого, що могло б заподіяти вам шкоду. Хіба ж це не міра довіри?

Не дочекавшись його відповіді, вона сказала:

— Що спільного між довірою і нашими переговорами?

«Яку гру вона зараз веде?»

— Ви розповіли мені, який намір маєте стосовно Всечесних Матрон, але не сказали, що задумали щодо мене. — Прозвучало жалібно, але годі цього уникнути.

— Я маю намір змусити Всечесних Матрон усвідомити, що вони смертні.

— Як ви це робите й зі мною!

Невже в її очах блиснуло задоволення?

— Скителі. — Таким лагідним голосом. — Люди, яких змусили усвідомити, справді слухають. Не лише слухають, а й чують. — Вона глянула на його тацю. — Хочете чогось особливого?

Він внутрішньо виструнчився, найкраще, як умів.

— Трохи напою-стимулятора. Це допомагає, коли я мушу напружено мислити.

— Звичайно. Я простежу, щоб його прислали негайно. — Вона перевела увагу з ніші до головної кімнати його помешкання. Скителі слідкував за тим, де зупинявся її погляд, перебігаючи з місця на місце, з предмета на предмет.

«Усе на своєму місці, відьмо. Я не тварина в норі. Речі мають бути під рукою, де я можу знайти їх без роздумів. Так, це стимручки біля мого крісла. Тож я використовую ’ручки. Зате уникаю алкоголю. Ти помітила?»

Коли принесли стимнапій, він виявився зі смаком гіркого зілля, який Скителі за мить ідентифікував. Касмін. Генетично модифікований зміцнювач крові з гаммійської фармацевтики.

Вона мала намір нагадати йому про Гамму? Ці відьми такі підступні!

Поглузувала з нього в питанні економіки. Він відчував цей укол, коли обернувся в кінці коридору та продовжив свої вправи, шпарко повертаючись до помешкання. Який клей насправді тримав укупі Стару Імперію? Багато кріплень, одні дрібні, інші значні, та передусім економіка. Лінії зв’язків часто сприймаються як зручність. А що стримувало їх від того, щоб попідривати одні одних? Велика Конвенція. «Підірви когось, і ми об’єднаємось, щоб підірвати тебе».

Він зупинився перед дверима, вражений раптовою думкою.

Що це було? Якої кари достатньо, щоб зупинити жадібних повінд? Чи все зводилося до клею, що складався з нематеріальних компонентів? Осуд з боку рівних тобі? Та що, як ці рівні не сахалися жодної непристойності? Можеш робити все, що завгодно. А це дещо казало про Всечесних Матрон. Напевне, так і було.

Він тужив за покоєм-сагрою, де міг би оголити свою душу.

«Ягісту зник! Невже я останній Машейх?»

Його груди немов спорожніли. Дихання вимагало зусиль. Можливо, краще було відкрито торгуватися з цими жінками Шайтана.

«Ні! Це сам Шайтан спокушає мене!»

Він увійшов до своїх покоїв у покаянному настрої.

«Маю змусити їх заплатити. Заплатити дорого. Дорого, дорого, дорого». Кожне «дорого» супроводжувалося кроком до крісла. Коли Скителі сів, його права рука автоматично потяглася до ’ручки. Невдовзі він почув, що його розум набрав розгону, а думки ллються у чудесній злагоді.

«Вони не здогадуються, як добре я знаю цей іксіанський корабель. Він тут, у мене в голові».

Наступну годину він міркував, як увічнити цю мить, щоб, коли приспіє час, розповісти товаришам, як він затріумфував над повіндами. З Божою поміччю!

Це мають бути блискучі слова, сповнені драматизму та напруги його випробувань. Хай там як, історію завжди пишуть переможці.