Капітула Дюни

***

Люцілла застерегла себе, що не слід дозволити надміру звикати до цієї кислотно-зеленої кімнати та присутності у ній Великої Всечесної Матрони. Це було Перехрестя, бастіон тих, хто прагнув знищити Бене Ґессерит. Це був ворог. День сімнадцятий.

Безпомилковий ментальний годинник, налаштований під час Агонії прянощів, підказав їй, що вона пристосувалася до добового ритму планети. Пробудження на світанку. Невідомо, коли дістане їжу. Всечесні Матрони обмежили її одною трапезою на день.

І завжди цей Футар у своїй клітці. Нагадування: «Ви обоє в клітках. Так ми поводимося з небезпечними тваринами. Можемо час від часу випускати їх, щоб розім’яли ноги та розважили нас, але потім повертаємо до клітки».

Мінімальна кількість меланжу в їжі. Не через ощадливість. Не з їхнім багатством. Дрібна демонстрація того, «що могло б бути твоїм, якби тільки ти була розсудливою».

«Коли вона прийде сьогодні»?

Прибуття Великої Всечесної Матрони не мали усталеного часу. Випадковий характер появ, щоб збити ув’язнену з пантелику? Імовірно. Були й інші справи, що поглинали час очільниці. Привчай небезпечне домашнє звіря до регулярного розкладу, коли зможеш.

«Я можу бути небезпечною, Павуча Леді, та я не твоє домашнє звіря».

Люцілла відчувала присутність пристроїв сканування, що передавали не лише зовнішні зорові образи. Вглядалися в плоть, шукаючи приховану зброю, роздивляючись, як працюють частини тіла. Має вона якісь дивні імпланти? Може, їй хірургічно додали органи?

«Нічого такого, Мадам Павучихо. Ми покладаємося на те, що дано нам від народження».

Люцілла знала найвищу безпосередню небезпеку — що в неї виникне відчуття невідповідності оточенню. Наглядачі поставили її у вкрай недобре становище, та не знищили її бене-ґессеритських здібностей. Вона могла змусити себе померти, перш ніж шер у її тілі вичерпається настільки, що сягне точки зради. Вона й досі мала власний розум… і полчища Лампадаса.

Панель Футара відкрилася, і він вислизнув у своїй клітці. Тож Павуча Королева вже в дорозі. Як зазвичай, посилає перед себе погрозу. Рано сьогодні. Раніше, ніж будь-коли досі.

— Доброго ранку, Футаре, — весело продекламувала Люцілла.

Футар глянув на неї, але нічого не сказав.

— Ти мусиш ненавидіти сидіти в клітці, — сказала Люцілла.

— Не люблю клітки.

Вона вже встановила, що ці створіння мають обмежені мовленнєві здібності, але їхній обшир не був іще ясним.

— Либонь, вона й тебе морить голодом. Хочеш мене з’їсти?

— Їсти. — Виразна демонстрація зацікавлення.

— Хотіла б я бути твоїм Вожатим.

— Ти Вожатий?

— А ти мене слухався б, якби я ним була?

Тяжке крісло Павучої Королеви здійнялося зі схованки під підлогою. Її ще нема й тіні, та слід припускати, що вона слухає цю розмову.

Футар дуже пильно вдивлявся в Люціллу.

— Вожаті тримають вас у клітках і морять голодом?

— Вожаті? — Виразно питальна інтонація.

— Я хочу, щоб ти вбив Велику Всечесну Матрону. — Це не буде для них несподіванкою.

— Вбити Даму!

— І з’їсти її.

— Дама — отрута. — Пригноблено.

Ооо, хіба ж це не цікава інформація?

— Вона не отруйна. Її м’ясо таке ж, як і моє.

Футар підступив до неї так близько, як дозволила клітка. Лівою рукою відтяг нижню губу. Запалений червоний шрам, схожий на опік.

— Бачиш отруту, — сказав він, відводячи руку.

«Цікаво, як вона це зробила?» Від неї не пахне отрутою. Людська плоть плюс адреналіновий наркотик, що робить очі оранжевими при реакції на гнів… та при інших реакціях, розкритих Мурбеллою. При почутті цілковитої вищості.

Наскільки далеко сягає тямущість Футара?

— Це була гірка отрута?

Футар скривився і сплюнув.

«Дія швидша і могутніша за слова».

— Ти ненавидиш Даму?

Вищирив зуби.

— Ти її боїшся?

Посмішка.

— То чого ж не вб’єш її?

— Ти не Вожатий.

«Отже, для вбивства йому потрібен наказ Вожатого!»

Велика Всечесна Матрона ввійшла і опустилася на крісло.

Люцілла знову завела веселу декламацію:

— Доброго ранку, Дамо.

— Я не давала тобі дозволу так мене називати. — Низький голос, в очах з’являються перші оранжеві цятки.

— Ми тут порозмовляли з Футаром.

— Я знаю. — Більше оранжевої барви в очах. — І якщо ти його мені розбестила…

— Але, Дамо…

— Не називай мене так! — Встала з крісла, очі запалали оранжевим блиском.

— Сядь, — сказала Люцілла. — Так допит не ведуть. — Сарказм, небезпечна зброя. — Вчора ти сказала, що хочеш продовжити нашу дискусію про політику.

— Звідки ти знаєш, котра зараз година? — Знову опустилася в крісло, та очі й далі палали.

— Усі бене-ґессеритки мають цю здібність. Навіть недовго пробувши на якійсь планеті, можемо відчувати її ритм.

— Дивний талант.

— Це кожна людина може. Питання в чутливості.

— А я могла б навчитися? — Оранжева барва зникає.

— Я кажу — кожна. Ти ж досі людина, чи не так? — На це питання ще не було повної відповіді.

— Чому ти кажеш, що відьми не мають уряду?

«Хоче змінити тему. Наші здібності її турбують».

— Я не це сказала. Ми не маємо конвенційного уряду.

— І навіть суспільного кодексу?

— Не існує суспільного кодексу, що відповідав би всім потребам. Те, що в одному суспільстві вважається злочином, в іншому є моральною вимогою.

— Люди завжди мають уряд. — Оранжева барва повністю зникла. «Чого її так це цікавить?»

— Люди мають політику. Я вже казала тобі це вчора. Політика — мистецтво демонструвати щирість і цілковиту відвертість, водночас якомога більше приховуючи.

— Тож ви, відьми, приховуєте.

— Я цього не сказала. Коли ми кажемо «політика», це попередження для наших Сестер.

— Я тобі не вірю. Люди завжди творять якусь форму…

— Угоди?

— Слово, не гірше за будь-яке інше. — «Її це сердить».

Коли Люцілла не відповіла, Велика Всечесна Матрона похилилася вперед.

— Ти щось приховуєш!

— Хіба ж я не маю права приховувати від тебе речі, які можуть допомогти тобі подолати нас? — «Ось тобі соковитий шматочок приманки».

— Я так і думала! — Із задоволеним виразом відкинулася на спинку крісла.

— То чого ж цього не виявити? Думаєш, що у владі завжди є ніші, які можна заповнити, і не знаєш, що про це кажуть у моєму Сестринстві.

— Розкажи мені, прошу. — «Вона невправно володіє сарказмом».

— Ти віриш, що все це узгоджується з інстинктами, що сягають племінних часів і ще далі. Вожді та Старійшини. Таємнича Мати і Рада. А ще раніше Сильний Чоловік (чи Жінка), що стежить, аби всі були нагодовані, аби всіх охороняло вогнище біля виходу з печери.

— Це має сенс.

«Невже?»

— О, я погоджуюсь. Еволюцію форм прокладено доволі ясно.

— Еволюція, відьмо! Одну річ накладено на іншу.

«Еволюція. Бачиш, як вона хапає ключові слова?»

— Це сила, яку можна взяти під контроль, обернувши її проти себе самої.

«Контроль! Глянь, який інтерес ти викликала. Вона любить це слово».

— Тож ви творите закони, як усі інші!

— Можливо, правила регламентації, та хіба ж усе не тимчасове?

Інтенсивний інтерес.

— Звичайно.

— Але вашим суспільством керують бюрократи, які знають: до того, що вони роблять, не можна докласти й тіні фантазії.

— А це важливо? — «Справді здивована. Глянь на її гримасу».

— Лише для тебе, Всечесна Матроно.

— Велика Всечесна Матроно! — «Хіба ж вона не уразлива!»

— Чому не дозволяєш мені називати тебе Дамою?

— Ми не близькі.

— То з Футаром ви близькі?

— Годі змінювати тему!

— Хочу чистити зуби, — озвався Футар.

— Стули пельку! — «Справді от-от вибухне».

Футар опустився навпочіпки, але наляканим не був.

Велика Всечесна Матрона звернула оранжевий погляд на Люціллу.

— То що там бюрократи?

— Вони не мають простору для маневру, бо таким чином їхні зверхники обростають жиром. Якщо не бачиш різниці між правилом і законом, то обидва мають силу закону.

— Не бачу різниці. — «Вона не знає, що виявила».

— Закони виражають міф про вимушену зміну. Завдяки цьому чи іншому закону настане блискуче майбутнє. Закони усталюють майбутнє. Вважається, що правила усталюють минуле.

— Вважається? — «Цього слова вона теж не любить».

— У кожному разі дія є ілюзорною. Як призначення комісії для вивчення проблеми. Що більше людей у комісії, то більше упереджених поглядів на проблему.

«Обережно! Вона справді про це думає, прикладаючи ці слова до себе».

Люцілла надала голосу найрозважливішого тону.

— Живете в перебільшеному минулому і намагаєтесь збагнути якесь нерозпізнане майбутнє.

— Ми не віримо у ясновидіння. — «Вірите, та ще й як! Нарешті. От чого вона залишала нас живими».

— Дамо, прошу. В обмеженні себе тісним колом законів завжди є щось розбалансоване.

«Будь обережною! Вона тебе не стримала, коли ти назвала її Дамою».

Велика Всечесна Матрона засовалася на своєму кріслі, аж воно заскрипіло.

— Але ж закони необхідні!

— Необхідні? Це небезпечно.

— Як це?

«М’якше. Вона відчуває загрозу для себе».

— Необхідні норми та закони унеможливлюють адаптацію. Тож неодмінно наступає повний крах. Це як банкіри, що думають, наче купили майбутнє. «Влада за мого часу! К бісу моїх потомків!»

— А що можуть зробити для мене потомки?

«Не кажи цього! Глянь на неї. Вона реагує, виходячи із загального божевілля. Дай їй ще трохи посмакувати».

— Всечесні Матрони починали як терористи. Спершу бюрократи, а терор як обрана зброя.

— Коли зброя у твоїх руках, використай її. Та ми були бунтівницями. Терористи? Це надто хаотично.

«Вона любить це слово — “хаос”. В її розумінні воно означає все, що поза ними. Навіть не питає, звідки ти знаєш про їхні початки. Погодилася з нашими таємничими здібностями».

— Хіба ж не дивно, Дамо… — «Не реагує, продовжуй…» — Як швидко бунтівники впадають у старі схеми, здобувши перемогу? Це не так пастка на шляху всіх урядів, як ілюзія, що очікує кожного, хто здобуває владу.

— Ха! А я думала, що ти скажеш мені щось нове. Ми це знаємо. «Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно».

— Це помилка, Дамо. Правда тонша, але й більш всепроникна. Влада притягує тих, хто піддатливий на розбещення. Хто вразливий до корупції.

— Ти смієш звинувачувати мене в корупції?

«Стеж за очима!»

— Я? Звинувачувати тебе? Єдина людина, яка може це зробити, — ти сама. Я просто викладаю тобі думку Бене Ґессерит.

— І нічого мені не розповідаєш!

— Проте ми віримо, що понад усякими законами існує мораль, яка мусить вартувати, мов сторожовий пес, і пильно стежити за всіма спробами запровадити незмінні правила.

«Ти використала обидва слова в одному реченні, а вона не помітила цього».

— Влада завжди працює, відьмо. Такий закон.

— А уряди, які усталюють себе на достатньо довгий час, дотримуючись цього переконання, неодмінно просякають корупцією.

— Мораль!

«Вона не надто добре володіє сарказмом, особливо коли змушена перейти в оборону».

— Я справді намагалася допомогти тобі, Дамо. Закони небезпечні для всіх — і для невинних, і для винуватих. Не важливо, ким ти себе вважаєш — могутнім чи беззахисним. Вони не містять людського розуміння, не розуміють і самі себе.

— Не існує такої речі, як людське розуміння!

«Відповідь на наше питання. Не людина. Порозмовляй з її підсвідомістю. Та відкрита навстіж».

— Закони завжди потребують інтерпретації. Зв’язані законом не хочуть мати простір для виявів співчуття. Їм взагалі не потрібен вільний простір. «Закон є закон!»

— Так і є! — «Глибока оборона».

— Це небезпечна думка, надто ж для невинних. Люди знають це інстинктивно, тому подібні закони викликають у них обурення. Робляться всякі дрібниці, часто підсвідомі, щоб підважити «закон» і тих, хто займається подібними нісенітницями.

— Як ти смієш називати це нісенітницями? — Наполовину підвелася з крісла, тоді знову опустилася.

— О, так. А закон в особах тих, хто заробляє ним на життя, обурюється, почувши слова, схожі на мої.

— І це слушно, відьмо. — «Але вона не наказала тобі замовкнути».

— «Більше закону! — кажете ви. — Ми потребуємо більше закону». Тож творите нові інструменти неспівчуття і, між іншим, нові ніші для тих, хто паразитує на системі.

— Так завжди було і завжди буде.

— Знову помилка. Це рондо. Котиться й котиться, доки не зачепить не ту особу чи не ту групу. Тоді настає анархія. Хаос. — «Глянь, як підскочила». — Бунтівники, терористи, дедалі сильніші вибухи дикого насилля. Джигад! А все тому, що створено щось нелюдське.

«Приклала руку до підборіддя. Стеж за цим!»

— Як ми так далеко відхилилися від політики, відьмо? Таким був твій намір?

— Ми не відхилилися й на частку міліметра!

— Здогадуюся, що ти зараз скажеш. Що ви, відьми, практикуєте якусь форму демократії.

— Під таким пильним наглядом, якого ти не можеш і уявити.

— Випробуй мене. — «Вона думає, що ти розповіси їй таємницю. Виклади одну».

— Демократія вразлива. Вона легко сходить на манівці, коли перед електоратом проходять парадом цапи-відбувайли. Багаті, жадібні, злочинні, тупі лідери і так далі, до нудоти.

— Ваші переконання такі ж, як і наші. — «Боже, як розпачливо вона прагне, щоб ми були такими, як вона».

— Ти казала, що ви були бюрократами, які збунтувалися. Знаєте цю ваду. Бюрократична верхівка, недосяжна для електорату, завжди розростається до меж енергії системи. Крадучи її у літніх, пенсіонерів, кого завгодно. Особливо ж у тих, кого ми називали колись середнім класом, бо звідти походить більша частина енергії.

— Ви вважаєте себе… середнім класом?

— Ми не думаємо про себе як про щось жорстко окреслене. Але Інша Пам’ять розповідає нам про вади бюрократії. Я припускаю, що ви маєте якусь форму суспільної служби для «нижчих класів».

— Ми дбаємо про своїх людей. — «Яке огидне відлуння».

— Тож знаєте, як це вражає систему голосування, послаблюючи її. Головний симптом: люди не голосують. Інстинкт підказує їм, що це марна річ.

— Демократія, хай там як, — ідіотська ідея!

— Ми погоджуємося. Вона легко скочується в демагогію. Це хвороба, до якої вразливі всі системи, що ґрунтуються на виборах. Але демагогів легко ідентифікувати. Вони багато жестикулюють, виголошують ритмізовані проповіді, вживаючи при цьому слова, що дзвенять від релігійного запалу та богобійної щирості.

«Вона хихотить!»

— Щирість, за якою нічого не стоїть, вимагає тривалої практики, Дамо. Цю практику завжди можна викрити.

— Завдяки Правдомовцям?

«Дивись, як вона схилилася вперед! Ми знову її піймали».

— Завдяки кожному, хто вивчає ознаки: повторення. Значні зусилля, щоб привернути увагу до слів. Немає потреби звертати уваги на слова. Стеж, що робить ця людина. Так ти збагнеш мотиви.

— То ви не маєте демократії. — «Розкажи мені більше таємниць Бене Ґессерит».

— Навпаки, маємо.

— Я думала, що ти казала…

— Ми добре її стережемо, пильнуючи за речами, які я щойно описала. Небезпеки великі, але є й винагороди.

— Знаєш, що ти мені сказала? Що ви — зграя дурнів!

— Мила леді, — втрутився Футар.

— Стули пельку, а то відішлю тебе назад, до стада!

— Ти не мила, Дамо.

— Бачиш, що ти наробила, відьмо? Ти його зіпсувала!

— Здогадуюся, що знайдуться й інші.

«Ох. Глянь на цю посмішку».

Люцілла точно підібрала посмішку, пристосувавши дихання до ритму Великої Всечесної Матрони. «Бачиш, які ми схожі? Звичайно, я хочу тебе поранити. Хіба ж ти не зробила б цього на моєму місці?»

— Тож ви знаєте, як змусити демократію робити те, чого ви хочете. — Зловтіха.

— Техніка доволі тонка, але нескладна. Створи систему, де більшість людей невдоволена туманно чи виразно.

«Вона так це бачить. Глянь, як киває в такт твоїм словам».

Люцілла теж трималася ритму кивків Великої Всечесної Матрони.

— Це розбудовує загальнопоширене відчуття мстивого гніву. Тоді надай такому гнівові цілі, якщо потребуєш їх.

— Тактика відвертання уваги.

— Я волію думати про це як про розсіювання уваги. Не давай часу на питання. Поховай свої помилки під новими й новими законами. Вдавайся до шахрайства, торгуй ілюзіями. Тактика кориди.

— О так! Це добре. — «Вона майже радісна. Дай їй іще кориди».

— Розмахуй яскравим плащем. Вони на нього кинуться і будуть збиті з пантелику, виявивши, що за ним немає матадора. Це отуманює електорат, як отуманює бика. Наступного разу менше людей використає свій виборчий голос із розумом.

— І тому ми це робимо!

«Ми це робимо! Вона сама себе чує?»

— Тоді нарікай на апатичних виборців. Виклич у них почуття провини. Тримай їх у темряві. Годуй їх. Розважай їх. Не переборщуй!

— О так! Ніколи не переборщуй.

— Дай їм зрозуміти, що їх чекає голод, якщо вийдуть зі строю. Дай їм глянути, як нудоту насилають на тих, хто розхитує човен. — «Дякую, Мати Настоятелько. Це вдалий образ».

— Чи не дозволити бикові час від часу дістати матадора?

— Звичайно. Бий! От він! Тоді чекай, коли сміх затихне.

— Я знала, що ви не дозволяєте демократії!

— Чому ти мені не віриш? — «Обережно, не спокушай долі!»

— Бо ви мали б дозволити відкрите голосування, присяжних, суддів і…

— Ми називаємо їх Прокторами. Це різновид Загального суду.

«Тепер ти її заплутала».

— І жодних законів… правил, як ти хотіла б їх називати?

— Хіба ж я не казала, що в нас вони визначені окремо? Правило — минуле. Закон — майбутнє.

— Ви якось обмежуєте цих… цих Прокторів?

— Вони можуть ухвалювати довільне рішення, яке забажають, так, як повинен діяти суд. До біса закон!

— Це дуже тривожна ідея. — «Вона неабияк стривожена. Глянь, як потьмяніли її очі».

— Перший принцип нашої демократії: жодних законів, які б обмежували суд присяжних. Такі закони дурні. Дивовижно, якими дурними можуть бути люди, коли вони діють у малих самодостатніх групах.

— Ти називаєш мене дурною?

«Стережись оранжевого кольору».

— Схоже, існує закон природи, згідно з яким самодостатнім групам майже неможливо діяти на просвітлений лад.

— Просвітлений! Я так і знала!

«Це небезпечна посмішка. Будь обережною».

— Це означає плисти в потоці сил життя, так регулюючи свої дії, щоб життя могло тривати далі.

— І, звичайно, щоб якомога сильніше ощасливити якомога більшу кількість людей.

«Швидко! Ми були надто спритними! Змінюй тему!»

— Це той елемент, який Тиран оминув на своєму Золотому Шляху. Він брав до уваги не щастя, а лише виживання людства.

«Ми ж тобі сказали: змінюй тему! Глянь на неї! Казиться від люті!»

Велика Всечесна Матрона відвела руку від підборіддя.

— А я збиралася запросити тебе до нашого ордену, зробити тебе однією з нас. Звільнити тебе.

«Збий її з цієї теми! Швидко!»

— Не кажи нічого, — промовила Велика Всечесна Матрона. — Навіть і рота не розкривай.

«Що ти накоїла!»

— Ти допомогла б Логно чи ще комусь, і вона опинилася б на моєму місці. — Глянула на Футара, що й досі сидів навпочіпки. — Їсти, котику?

— Не їсти мила леді.

— То я кину її тіло зграї!

— Велика Всечесна Матроно…

— Я ж тобі казала мовчати! Ти посміла називати мене Дамою.

Вона миттю схопилася на ноги. Двері Люціллиної клітки відкрилися, гримнувши об стіну. Люцілла спробувала ухилитися, але її тримала шиґаструна. Не побачила удару ногою, що розтрощив їй скроню.

Коли Люцілла помирала, її свідомість наповнилася лютими криками — це полчища Лампадаса давали волю емоціям, що їх стримували впродовж багатьох поколінь.