Капітула Дюни

***

«Вони не знають ані моїх думок, ані можливостей, — міркував Скителі. — Їхні Правдомовці не можуть мене прочитати». — Хоча б це він врятував від катастрофи — мистецтво облуди, яке засвоїв від своїх досконалих лицеплясів.

Тихо рухався по своїй частині не-корабля, стежив, каталогізував, міряв. Кожним поглядом важив людей чи місце, оцінюючи їх розумом, навченим шукати слабкі місця.

Кожен Пан тлейлаксу знав, що одного дня Бог може поставити йому завдання, щоб випробувати відданість.

Дуже добре! Ось таке завдання. Бене Ґессерит, які запевняли, наче поділяють його Велику Віру, дали фальшиву клятву. Були нечистими. Він більше не мав одновірців, які очистили б його після повернення з чужини. Його вкинули до Всесвіту повінд, ув’язнили слуги Шайтана, переслідували блудниці з Розсіяння. Та ніхто з цих лихих істот не знав його ресурсів. Ніхто не підозрював, як Бог допоможе йому в цій крайній скруті.

«Я очищуся сам, Боже!»

Коли жінки Шайтана вирвали його з рук блудниць, обіцяючи притулок і «всіляку допомогу», він знав, що це олжа.

«Що більше випробування, то сильніша моя віра».

Усього кілька хвилин тому він крізь мерехтливий бар’єр дивився, як Дункан Айдаго йшов довгим коридором на ранкову прогулянку. Силове поле, яке їх розділяло, запобігало поширенню звуку, але Скителі бачив, як рухаються губи Айдаго, і прочитав прокляття. Проклинай мене, гхоло, але ми тебе зробили і досі можемо використати тебе.

Бог ввів Святий Випадок до тлейлаксанського плану для цього гхоли, але Бог завжди має більші задуми. Завданням вірних було припасуватися до Божих планів і не вимагати від Бога, аби Він ішов слідом за людськими намірами.

Скителі піддався цьому випробуванню, відновлюючи свою священну обітницю. Виконував це без слів, древнім тлейлаксанським способом с’торі. «Щоб здобути с’торі, непотрібне розуміння. С’торі існує без слів і навіть без назви».

Магія його Бога була для нього єдиним мостом. Скителі глибоко це відчував. Наймолодший Пан у тлейлаксанському кеглі, він від початку знав, що буде обраним для цього останнього й найвищого завдання. Це знання було одним із його сильних місць, він бачив це щоразу, дивлячись у дзеркало. «Бог сформував мене так, аби ошукати повінд!» Його дрібну дитячу подобу обтягала сіра шкіра, металічні пігменти якої блокували сканування зондів. Мізерна фігурка збивала з пантелику тих, хто його бачив, приховуючи сили, накопичені впродовж серії гхолівських інкарнацій. Лише Бене Ґессерит мали давніші пам’яті, але він знав, що ними керує зло.

Скителі потер груди, нагадуючи собі, що там приховано. Зроблено було так вправно, що не зосталося навіть шраму. Кожен Пан носив таке багатство — нуль-ентропійну капсулу, що зберігала посіви численних клітин: інших Панів із центрального кеглю, лицеплясів, технічних спеціалістів та інших, — Скителі знав, що вони були б привабливими для цих жінок Шайтана… і для багатьох слабких повінд! Пол Атрід та його кохана Чані теж тут були. (Ох, скільки зусиль і коштів поглинуло обстеження одягу покійних у пошуку випадкових клітин). Також оригінальний Дункан Айдаго разом з іншими слугами Атрідів: ментатом Зуфіром Хаватом, Ґурні Галлеком, фрименським наїбом Стілґаром… достатньо потенційних слуг і рабів для людей тлейлаксанського світу.

А ще у цій нуль-ентропійній трубочці зберігався скарб над скарбами, від самої думки про який йому перехопило подих. Як він прагнув втілити їх у життя! Ідеальні лицепляси! Ідеальні міміки. Ідеальні записувачі особистості жертви. Спроможні ошукати навіть бене-ґессеритських відьом. Навіть шер не міг завадити їм полонити чужий розум.

Цю трубочку він вважав своєю найвищою ставкою в торгах. Ніхто не може знати про неї. Поки що він каталогізував слабкі місця.

У захисті не-корабля прогалин було достатньо, щоб його вдовольнити. У своїх серійних життях він колекціонував уміння, так само як його колеги-Пани — всілякі приємні дрібниці. Його завжди вважали надто серйозним, але тепер він знайшов місце і час виправдання.

Скителі завжди приваблювало вивчення Бене Ґессерит. Упродовж епох він здобув значний корпус відомостей про них. Знав, що там чимало міфів і дезінформації, але віра у Божий замір впевнювала його, що все, ним побачене, послужить Великій Вірі, хай яким тяжким виявиться Святе Випробування.

Частину свого бене-ґессеритського каталогу він назвав «типове» від частого зауваження: «Це для них типове!»

Типове його захоплювало.

Терпляче ставлення до грубої, але незагрозливої поведінки в інших, дарма що неприйнятної у них самих, було для Сестер типовим. «Стандарти Бене Ґессерит вищі за це». Скителі чув таке навіть від деяких своїх покійних колег.

— Маємо дар бачити себе такими, якими нас бачать інші, — сказала якось Одраде.

Скителі назвав це типовим, але її слова не узгоджувалися з Великою Вірою. Лише Бог бачить твоє остаточне «я». Нахваляння Одраде відгонило гібрисом[5].

«Вони не вдаються до принагідної брехні. Правда краще їм служить».

Він часто про це міркував. Сама Мати Настоятелька цитувала це як правило Бене Ґессерит. Залишався факт, що відьми, схоже, мали цинічний погляд на правду. Вона осмілювалася твердити, що це й був дзен-сунізм. «Чия правда? Яким чином модифікована? В якому контексті?»

Вчорашнього надвечір’я вони сиділи в його приміщенні на не-кораблі. Він попросив «консультації зі взаємних потреб» — таким був його евфемізм для торгів. Були самі, як не лічити комунікаторів та сторожових Сестер, що приходили і відходили.

Його апартаменти були достатньо зручними: три кімнати з пластинами кольору спокійної зелені, м’яке ліжко, крісла зменшені так, щоб пасували до його дрібного тіла.

Це був іксіанський не-корабель, і Скителі був певний, що його наглядачі не здогадувалися, скільки він про нього знав. Стільки ж, скільки й іксіани. Всюди довкола іксіанські механізми, але ніде не видно іксіан. Він сумнівався, чи в Капітулі є бодай один іксіанин. Відьми славилися тим, що самі займалися обслуговуванням своєї техніки.

Одраде рухалася й говорила повільно, пильно за ним стежачи. «Вони не імпульсивні». Так про них часто кажуть.

Вона спитала, чи зручно йому, і начебто турбувалася його комфортом.

Він оббіг поглядом вітальню.

— Я не бачу іксіан.

Вона невдоволено підібгала губи.

— Ви тому попросили консультації?

«Звичайно ні, відьмо! Я просто практикуюся в мистецтві відволікання уваги. Ти ж не чекаєш, що я розкажу тобі про речі, які хочу приховати. То чого б мені привертати твою увагу до іксіан, коли я знаю: вкрай малоймовірно, щоб якісь небезпечні чужаки вільно пересувалися по вашій клятій планеті? Ах, цей хвалений зв’язок із Іксом, який ми, тлейлаксу, так довго підтримували. Ти про це знаєш! Ви не раз карали іксіан так, щоб вони довго це пам’ятали».

Скителі подумав, що технократи з Ікса навряд чи посміють роздратувати Бене Ґессерит, але вкрай стерегтимуться збудити гнів Всечесних Матрон. Наявність цього не-корабля вказувала на таємну торгівлю, але ціна його мусила бути руйнівною, а обставини — винятковими. Ці блудниці з Розсіяння — огидні й небезпечні істоти. Скителі здогадувався, що вони й самі могли потребувати Ікса. А Ікс може таємно протиставлятися блудницям, укладаючи угоду з Бене Ґессерит. Але межі їхніх дій були тісними, а шанси наразитися на зраду — численними.

Ці думки давали йому потіху під час торгу. Одраде, бувши в непевному настрої, кілька разів лякала Скителі, замовкаючи й втупившись у нього на бене-ґессеритський лад. Такі періоди мовчання викликали в нього тривогу.

Ставки у цих торгах були високими — не меншими за виживання їх обох, і завжди в цьому горщику варилися делікатні речі: влада, контроль над людським Усесвітом, усталення власних звичаїв як домінантного зразка.

«Дай мені дірочку, яку я зможу розширити, — думав Скителі. — Дай мені власних лицеплясів. Дай мені слуг, які виконуватимуть лише мої накази».

— Я прошу дрібниці, — сказав він. — Прагну особистої вигоди, власних слуг.

Одраде далі дивилася на нього у тій зваженій бене-ґессеритській манері, що, здавалося, здирала маски й зазирала глибоко під шкіру.

«Та я маю маски, яких ти не проб’єш».

Він бачив, що викликає в неї відразу, — помічав це по тому, як її погляд по черзі зосереджується на його окремих рисах. Знав, що вона думає. «Дрібненька фігурка з вузьким личком і шахрайськими очима. Трикутний виступ волосся — вдовиний клин». Очі Одраде помандрували вниз: «крихітний рот з гострими зубами і шпичастими іклами».

Скителі знав, що зовні є постаттю з найнебезпечніших, найтривожніших людських міфів. Одраде питала себе: «Чому Бене Тлейлакс вибрали саме таку фізичну зовнішність, якщо їхній контроль над генетикою міг дати щось імпозантніше?»

Саме тому, що тебе це дратує, повіндське сміття!

Негайно ж подумав про ще одне типове: «Бене Ґессерит рідко розкидають сміття».

Сміття, бруд.

Скителі бачив брудні наслідки численних діянь Бене Ґессерит. «Гляньте, що сталося з Дюною! Спалена на жужіль, бо ви, жінки Шайтана, вибрали цю святу землю, щоб кинути виклик блудницям. Навіть відроджені посланці нашого Пророка згинули через їхню відплату. Усі вони мертві!»

І він насилу смів обдумати власні втрати. Жодна тлейлаксанська планета не уникла долі Дюни. Це все наробили Бене Ґессерит! А він мусить витримувати їхню толерантність — втікач, у якого тільки й є, що Божа підтримка.

Він спитав Одраде про розсипане сміття на Дюні.

— Ти знаєш, що подібне може статися лише тоді, коли ми у крайній скруті.

— І тому ви стягли на Дюну насилля цих блудниць?

Вона не хотіла про це розмовляти.

Один із покійних колег Скителі сказав: «Бене Ґессерит залишають прості сліди. Можеш подумати, що вони складні, та як придивишся зблизька, їхні дороги виявляються згладженими».

Цей колега і всі інші були вирізані блудницями. Єдина їхня надія виживання — клітини у нуль-ентропійній капсулі. Ось усе, що зосталося з мудрості мертвого Пана!

Одраде хотіла здобути більше технічної інформації про аксолотлеві контейнери. Ох, як спритно вона формулювала свої питання!

Торг за виживання, а кожна дрібка так багато важила. Що він отримав за ті скупо відмірені крихти даних про аксолотлеві резервуари? Час від часу Одраде брала його на прогулянки за межами корабля. Але вся планета була для нього такою ж в’язницею, як цей корабель. Куди він міг піти, щоб відьми не знайшли його?

Що вони робили зі своїми аксолотлевими контейнерами? Він не мав певності навіть у цьому. Відьми такі майстрині брехні.

Чи було помилкою надавати навіть таку обмежену інформацію? Тепер він усвідомив, що виклав їм значно більше, ніж самі лише голі біотехнічні деталі, якими обмежився. Вони, вочевидь, зміркували, як Пани творили своє обмежене безсмертя — постійні гхола-змінники, що росли в контейнерах. І це теж втрачено! Він хотів викричати це їй у дикій люті.

Питання… очевидні питання.

Він відбивав її питання багатослівними аргументами про «мою потребу у слугах-лицеплясах і власній консолі керування Кораблесистемою».

Вона була хитрою і непохитною, намагаючись здобути більше знань про контейнери.

— Інформація про виготовлення меланжу в наших контейнерах може схилити нас у бік ліберальнішого ставлення до нашого гостя.

«Наші контейнери! Наш гість!»

Ці жінки були як пласталеві стіни. Жодного контейнера для персонального вжитку. Уся ця тлейлаксанська потуга зник­ла. То була думка, повна розпачливого жалю до самого себе. Та він відновив сили, нагадавши собі: Бог, вочевидь, випробовує його винахідливість. «Вони думають, що піймали мене в пастку». Але їхні обмеження болісні. Жодних слуг-лицеплясів? Дуже добре. Він пошукає інших слуг. Не лицеплясів.

Скителі відчув страждання, найглибші впродовж своїх численних життів, подумавши про втрачених лицеплясів — цих багатоликих невільників. Прокляття на цих жінок і їхні вдавання, начебто вони поділяють Велику Віру. Всюдисущі аколітки та Превелебні Матері, що постійно нюшать довкола! Шпигуни. Всюди комунікатори. Гнітюче.

Тільки-но прибувши на Капітулу, він відчував сором’яз­ливість, що витала довкола його наглядачок, замкнутість, яка посилювалася, коли він намагався встановити, як працює їхня система. Пізніше почав сприймати це як кругову оборону при кожній загрозі. Що наше, те наше. Тобі вхід заборонено!

Скителі розпізнав у цьому батьківську поставу, материнський погляд на людство. «Поводься добре, а то ми тебе покараємо». А бене-ґессеритських покарань слід було уникати.

Тим часом як Одраде вперто вимагала більшого, ніж він міг дати, Скителі зосередив увагу на типовому, яке напевне було справжнім: «Вони нездатні на любов». Дивно, але мусив із цим погодитися. Ні любов, ні ненависть не були раціональними. Він думав про ці емоції як про темні фонтани, що затіняють простір довкола себе. Вибухи примітивної стихії, які бризкають на людей, що нічого такого не очікують.

Як ця жінка торохтить! Він стежив за нею, насправді не слухаючи. Якими були їхні вади? Чи було слабкістю те, що вони уникали музики? Боялися таємної гри емоцій? Ця антипатія здавалася усталеним рефлексом, але інколи рефлекс виявлявся ненадійним. За свої численні життя він бачив відьом, що неприховано насолоджувалися музикою. Коли почав розпитувати Одраде про це, вона дуже розпалилася, а він запідозрив, що це обдуманий спектакль, який мав увести його в оману.

— Ми не можемо дозволити собі відволікатися!

— Невже ви ніколи не відтворюєте в пам’яті великих музичних спектаклів? Мені казали, що за давніх часів…

— Яка користь з музики, що виконується на інструментах, невідомих більшості людей?

— О? Яких інструментах?

— Де тепер знайти піаніно? — Далі цей вдаваний гнів. — Жахливий інструмент для налаштування, а ще складніший для гри.

Як гарно вона протестує.

— Я ніколи не чув про це… це… піаніно, як ви сказали? Це щось схоже на балісет?

— Вони далекі родичі. Але його можна було налаштувати лише в наближеному тоні. Специфіка інструмента.

— Чого ви виділили це… піаніно?

— Бо я інколи думаю: шкода, що ми його більше не маємо. Творення досконалості з недосконалості — це, врешті-решт, вища форма мистецтва.

Досконалість із недосконалості! Вона намагалася відвернути його увагу дзен-сунітськими словами, підживлюючи ілюзію, наче ці відьми поділяють його Велику Віру. Його часто перестерігали про таку особливість торгів із Бене Ґессерит. Вони підходили до всього непрямими шляхами, лише в останню мить виявляючи, чого прагнуть насправді. Але він знав, за що тут іде торг. Вона прагнула всіх його знань, намагаючись нічого не заплатити. А все-таки якими спокусливими були її слова.

Скителі відчув глибоку настороженість. Слова Одраде так добре пасували до її твердження, що Бене Ґессерит прагнуть лише удосконалити людське суспільство. Подумала, що може його навчити! Іще одне типове: «Вони вважають себе учителями».

Коли він висловив сумніви щодо цього твердження, вона сказала:

— Ми, природно, здійснюємо тиск на суспільства, на які маємо вплив. Робимо це, щоб мати змогу керувати таким тиском.

— Я вбачаю у цьому суперечливість, — поскаржився він.

— Чому ж, Пане Скителі? Це дуже поширена схема. Уряди часто роблять таке, щоб викликати насилля проти вибраних мішеней. Ви й самі так робили. І гляньте, до чого це вас довело.

Вона сміє запевняти, що тлейлаксу самі стягли собі на голову цю катастрофу.

— Ми діємо згідно з уроком Великого Посланця, — сказала вона, використовуючи назву ісламіяту для Пророка Лето ІІ. Ці слова з її вуст звучали незвично, а все ж застали його зненацька. Вона знала, як усі тлейлаксу шанували Пророка.

«Але я чув, як ці жінки називали його Тираном!»

Далі говорячи ісламіятом, вона спитала:

— Хіба ж не було Його метою відвернути насилля, давши усім урок вартості?

«Вона насміхається з Великої Віри?»

— Тому ми прийняли його, — промовила вона. — Він грав не за нашими правилами, але для нашої мети.

Сміє сказати, що вона прийняла Пророка!

Не став із нею сперечатися, хоча спокуса була сильною. Дуже це делікатна річ — погляд Превелебної Матері на саму себе та свою поведінку. Скителі підозрював, що вони постійно змінювали цей погляд, не пориваючись задалеко у жодному напрямку. Ні самозневаги, ні самозакоханості. Впевненість, так. Шалена самовпевненість. Але це не вимагало ні зневаги, ні закоханості. Лише холодної голови й готовності корегувати будь-яке судження. Рідко вимагали похвали. «Добре зроблено? Ну, а чого іншого ви сподівалися?»

«Бене-ґессеритський вишкіл зміцнює характер». Типовий вислів з популярного фольклору.

Він спробував розпочати з нею суперечку на цю тему.

— Хіба кондиціонування Всечесних Матрон не таке ж, як ваше? Гляньте на Мурбеллу!

— Ви хочете загальних фраз, Скителі? — «Що це в її голосі, невже смішки?»

— Можна розглядати цю конфронтацію як колізію між двома системами кондиціонування? Невже це не добрий підхід?

— І, звичайно, переможе сильніша система!

«Рішуче насміхається!»

— Хіба ж не так завжди відбувається? — Йому ледь вдавалося стримувати гнів.

— Невже бене-ґессеритка мусить нагадувати тлейлаксу, що тонкощі — це інший різновид Зброї? Хіба ж ви не вдавалися до облуди? Вдавана слабкість, щоб збити ворогів з дороги і завести їх у пастку? Вразливі місця можна творити.

«Звичайно! Вона знає про епохи тлейлаксанської облуди, що мала на меті творення образу бездарних телепнів».

— То як ви збираєтесь учинити з нашими ворогами?

— Збираємося покарати їх, Скителі.

Яка невблаганна рішучість!

Нові знання про Бене Ґессерит наповнювали його побоюваннями.

Якось морозної зими Одраде взяла його на пообідню прогулянку за стінами корабля. Вони були під доброю охороною, кремезні Прокторки лише на крок відставали від них. Одраде зупинилася, аби подивитися на маленьку процесію, що надходила з Централі. П’ять бене-ґессериток, дві з них— аколітки у звичній одежі з білою облямівкою, проте три інші були вдягнені в монотонне сіре вбрання, незнайоме Скителі. Вони тягли колісний візок в один із садів. Крижаний вітер обдував їх. З темних гілок упало кілька засохлих листків. На візку лежав довгий згорток, оповитий білим. Тіло? Саме такої форми.

У відповідь на питання Одраде почастувала його оповіддю про поховальні практики Бене Ґессерит.

Якщо слід було поховати тіло, то це робили швидко й буденно. Проста процедура, свідком якої він щойно був. Жодна Превелебна Мати ніколи не мала некрологу і не прагнула ритуалів, які лише гаяли час. Хіба ж її пам’ять не жила в Сестрах?

Він почав було заперечувати, твердити, що це неповага, але вона перебила його.

— З огляду на феномен смерті, усі життєві прив’язаності є тимчасовими! Дещо з них ми видозмінюємо в Інших Пам’ятях. Ви робили подібну річ, Скителі. А тепер ми включаємо частину ваших умінь до нашої торбини хитрощів. О, так! Ось наш спосіб мислення про такі знання. Це просто модифікація схеми.

— Це неповага!

— У цьому немає жодної неповаги. Вони відходять у ґрунт, де врешті-решт стають добривом. — І продовжила опис процедури, не даючи йому шансів далі протестувати.

Сказала, що побачена ним сцена — це звична практика. До саду привозять великий механічний бур, який висвердлює в землі яму належного розміру. Останки, загорнуті в цю благеньку тканину, ховають у вертикальній позиції, а над ними садять плодове дерево. Сади — це прямокутники, розбиті на сітку квадратів, в одному з кутків міститься кенотаф, де реєструють місця поховань. Вказала йому на кенотаф. Це була квадратна зелена плита метрів три заввишки.

— Думаю, тіло закопано десь у квадраті С-32, — сказала вона, стежачи за роботою бура, тим часом як похоронна команда чекала, спершись об візок. — Воно стане добривом для яблуні.

Здавалася безбожно щасливою, кажучи це!

Вони дивилися, як бур підіймається, візок перевертається і тіло зсовується в яму. Тим часом Одраде почала тихенько мугикати. Для Скителі це стало несподіванкою.

— Ви сказали, що Бене Ґессерит стороняться музики.

— Це просто стара пісенька.

Бене Ґессерит зоставалися загадкою, він більше, ніж будь-коли досі, розумів слабкість типовості. Як можна торгуватися з людьми, схеми яких не трималися прийнятного шляху? Можна подумати, що ти їх зрозумів, а вони різко звернули в іншому напрямку. Були нетиповими! Спроби зрозуміти їх руйнували його почуття порядку. Він був певен, що у всіх цих торгах і переговорах не отримав нічого реального. Трохи більше свободи, яка насправді була ілюзією свободи. Ця холоднолиця відьма не дала йому нічого такого, що він насправді хотів! Намагання скласти докупи клаптики інформації про Бене Ґессерит виявилися танталовими муками. Узяти, наприклад, твердження, наче вони обходяться без більшості бюрократичних систем і ведення документації. Звичайно, за винятком Беллондиних архівів, та й то щоразу, коли він про них згадував, Одраде казала: «Обороніть нас, небеса» чи щось рівносильне.

— То як ви тримаєте лад без урядників і записів? — спитав тоді він. Був глибоко здивований.

— Якщо слід щось зробити, ми це робимо. Поховати Сестру? — Вона вказала на місце в саду, куди принесли лопати і насипали землю в могилу. — Ось так це робиться, і завжди є особа, яка за це відповідає. Усі знають, хто вони і що мають робити.

— Хто… хто займається цими відразливими…

— Це не відразливо! Це частина нашої освіти. Сестри, що провалили випробування, зазвичай наглядають. Аколітки виконують роботу.

— Хіба ж вони… тобто хіба ж їм це не здається неприємним? Ви згадували Сестер, що провалили випробування. І аколіток. Мені це здається більшою карою, ніж…

— Карою! Нумо, нумо, Скителі. Чи знаєте ви цю єдину пісню? — Вона вказала на похоронну команду. — Відбувши період учнівства, усі наші люди радо приймають свою роботу.

— Але не… ах, бюрократичну…

— Ми не дурні!

І знову він не зрозумів, але вона відповіла на його невисловлене здивування:

— Ви, звичайно, знаєте, що бюрократія, здобувши владу, завжди перетворюється на захланну аристократію.

Йому тяжко було простежити доречність. До чого вона веде? Не дочекавшись відповіді, сказала:

— Всечесні Матрони виявляють усі ознаки бюрократії. Міністри того, Великі Всечесні Матрони сього, кілька владоможних зверхниць і численні функціонери внизу. Вони завжди сповнені юнацького мисливського запалу. Мов ненажерливі хижаки, ніколи не задумуються, що повністю винищують свою здобич. Тісний взаємозв’язок: зменшивши численність тих, ким живишся, руйнуєш власну структуру.

Скителі ніяк не міг повірити, що відьми саме так бачать Всечесних Матрон. Він сказав про це.

— Якщо виживете, Скителі, то побачите, що мої слова стають дійсністю. Ці бездумні жінки відповідають гучними криками люті на необхідність стримуватися. Докладають нових і нових зусиль, щоб якнайбільше витиснути зі своїх жертв. Піймай їх більше! Тисни їх сильніше! Це призведе лише до швидшого винищування. Айдаго каже, що вони вже сягнули стадії відмирання.

«Гхола це каже? То вона використовує його як ментата?»

— Він лише підтвердив нашу оцінку. Нас насторожив приклад з Іншої Пам’яті.

— О? — Ця Інша Пам’ять його непокоїла. Чи може їхнє твердження бути правдивим? Пам’яті з його численних життів мали величезну цінність. Він попросив підтвердження.

— Ми пам’ятали взаємозв’язок між кормовою твариною, званою кроликом-снігоступом, і хижим котом, званим риссю. Популяція котів завжди зростала слідом за популяцією кроликів, а тоді надмірне споживання зіштовхувало хижаків у періоди голоду та серйозне відмирання.

— Цікавий термін — «відмирання».

— Опис того, що ми плануємо для Всечесних Матрон.

Коли їхня зустріч закінчилася (без жодних здобутків для нього), Скителі почувався дезорієнтованим сильніше, ніж будь-коли досі. Це й справді було їхнім планом? Клята жінка! Він не мав певності ні в чому, сказаному нею.

Коли Одраде привела Скителі назад, до його приміщення на кораблі, він довго стояв, дивлячись крізь бар’єрне поле на довгий коридор, яким Айдаго та Мурбелла часто йшли до тренувальної зали. Знав, що саме туди вони входили крізь широкі двері. Завжди виходили спітнілі й задихані.

Та хоч він стирчав там понад годину, ніхто з його співв’язнів не з’явився.

«Вона використовує гхолу як ментата! Це означає, що він має доступ до консолі Кораблесистеми. Звичайно, вона не позбавить ментата потрібних йому даних. Мушу якось вигадати можливість зблизитися з Айдаго. Зрештою, існує мова свисту, яку ми вкарбовуємо у кожного гхолу. Я не повинен здаватися надто зацікавленим. Може. Дрібна поступка у торгах. Скарга, що моє приміщення тісне. Вони ж бачать, як дратує мене ув’язнення».