Капітула Дюни

***

— Ти навмисне дозволив їм утекти, Даніелю!

Стара жінка витерла руки об заплямований поділ садового фартуха. Був літній ранок, навколо неї цвіли квіти, поблизу на деревах перекликувалися птахи. Небо здавалося туманним, обрій світився жовтим сяйвом.

— Ні, Марті, зараз це було ненавмисне, — відповів Даніель. Зняв капелюх із загнутими крисами, обтер кущувату щетину сивого волосся, знову вдягнув капелюха. — Він застав мене зненацька. Я знав, що він нас бачить, але не підозрював, що він бачить і мережу.

— А я вибрала для них таку гарненьку планету, — сказала Марті. — Одну з найкращих. Справжнє випробування їхніх умінь.

— Нема сенсу нарікати на це, — промовив Даніель. — Вони там, де ми зараз не можемо їх дістати. Хоча він настільки розтягнувся, що я сподівався легко його піймати.

— Вони мали й Пана тлейлаксу, — зауважила Марті. — Я його бачила, коли вони ввійшли під мережу. А я так хотіла вивчити ще одного Пана.

— Не розумію чого. Завжди до нас посвистують, завжди спонукають нас до того, що мусимо їх розтоптати. Я не люб­лю такого поводження з Панами, і ти добре це знаєш. Якби це було не для них…

— Вони не боги, Даніелю.

— Ми теж.

— Я й далі вважаю, що ти дозволив їм утекти. Так прагнеш обрізати свої троянди!

— А, хай там як, що ти сказала б Панові? — спитав Даніель.

— Я пожартувала б, якби він спитав, хто ми. Вони завжди це питають. Я відповіла б: «А кого ти сподівався, Самого Бога з хвилястою бородою?»

Даніель захихотів.

— Це було б кумедно. Їм так тяжко погодитися з фактом, що лицепляси можуть бути незалежними від них.

— Не розумію чому. Це природна послідовність подій. Вони дали нам силу поглинати спогади і досвід інших людей. Назбирай їх достатньо, і…

— Це ті подоби, які ми приймаємо, Марті.

— Байдуже. Пани мали б знати, що одного дня ми назбираємо їх достатньо, щоб ухвалювати власні рішення стосовно власного майбутнього.

— І їхнього?

— Ох, я попросила би пробачення, поставивши його на належне місце. Можна зробити принаймні це, керуючи іншими. Хіба ж ні, Даніелю?

— Коли ти прибираєш таку міну, Марті, я йду обрізати свої троянди. — Він повернувся до ряду кущів із зеленим листям і чорними квітками у його голову завбільшки.

Марті гукнула йому вслід:

— Збери досить людей, і отримаєш велику кулю знань, Даніелю! Так я йому сказала б. І ці бене-ґессеритки на тому кораблі! Їм я сказала б, скільки їх маю. Ти помітив, якими відчуженими вони здаються, коли ми крадькома на них зиркаємо?

Даніель схилився над чорними трояндами.

Вона дивилася на нього, вперши руки в боки.

— Уже не кажучи про ментатів, — промовив він. — На цьому кораблі було їх двоє, обидва гхоли. Хочеш з ними погратися?

— Пани завжди намагалися контролювати їх також, — сказала вона.

— Цей Пан матиме клопоти, якщо спробує каламутити з цим великим, — зауважив Даніель, відтинаючи пагін від кореневого стовбура трояндового куща. — О, яка гарна.

— Ментати теж! — озвалася Марті. — Я їм сказала б. Їм ціна — десять центів за пучок.

— Центів? Не думаю, щоб вони це зрозуміли. Превелебні Матері — так, але не цей великий ментат. Він ще не настільки витончився.

— Знаєш, кому ти дозволив утекти, Даніелю? — зажадала вона, підходячи до нього. — Цей Пан мав зашиту в грудині нуль-ентропійну трубочку. Повну клітин гхол, ось як!

— Я це бачив.

— Тому ти дозволив їм утекти!

— Я їм не дозволяв. — Його садові ножиці заклацали. — Гхоли. Він пасує до їхньої компанії.