Капітула Дюни

***

Як виявила Мурбелла, вона встала серед ночі, аби й далі бачити сон, хоча повністю прокинулася і розуміла, що її оточує. Поруч спав Дункан, тихенько цокотіли механізми, світився хронопроєктор на стелі. Останнім часом вона вимагала, щоб Дункан був із нею вночі. Боялася самотності. Він винуватив у цьому її четверту вагітність.

Мурбелла сіла на краю ліжка. У тьмяному світлі хронопроєктора кімната здавалася примарною. Образи зі сну зоставалися.

Дункан щось пробурмотів і перекотився до неї. Його відкинута рука лягла їй впоперек ніг.

Вона відчувала, що це ментальне вторгнення не було сонним видінням, хоча й мало деякі його риси. Це зробили науки Бене Ґессерит. Вони і їхні прокляті натяки стосовно Скителі та… та інших. Спричинили рух, якого вона не могла контролювати.

Цієї ночі вона загубилася в божевільному світі снів. Причина ясна. Вранці Беллонда довідалася, що Мурбелла розмовляє дев’ятьма мовами, і скерувала підозрілу аколітку на ментальний шлях, званий «лінгвістична спадковість». Але розуміння впливу Белл на це нічне божевілля не давало порятунку.

Нічна мара. Вона була мікроскопічним створінням, ув’яз­неним у величезному й лункому місці, а хоч куди б повернулася, бачила гігантські написи «Резервуар даних». Її оточували ожилі слова з викривленими щелепами й жахливими мацаками.

Хижаки, а вона їхня жертва!

Прокинувшись і знаючи, що вона сидить на краю ліжка з рукою Дункана на колінах, Мурбелла й досі бачила цих хижаків. Заганяли її, відтискали назад. Вона знала, що відступає, хоча її тіло не рухалося. Штовхали її у страшну катастрофу, якої вона не могла побачити. Її голова не оберталася! Вона не тільки бачила цих істот (затуляли собою частину її спальні), а й чула їх у какофонії своїх дев’ятьох мов.

«Вони розірвуть мене на шматки!»

Хоч не могла обернутися, відчувала, що було за нею: ще більше зубів і кігтів. Усюди довкола загроза! Якщо заженуть її в кут, то кинуться на неї, і їй кінець.

«Зроблено. Мертва. Жертва. Катована полонянка. Чиста гра».

Її переповнював відчай. Чому Дункан не прокидається і не рятує її? Його рука була свинцевим тягарем, часткою сили, що тримала і дозволяла цим істотам втягти її у свою химерну пастку. Вона затремтіла. Тіло заливав піт. Жахливі слова! Вони об’єднувалися в гігантські комбінації. Створіння з пащею, повною ікол-ножів, підійшло просто до неї, і вона побачила в чорному зіянні між його щелепами нові слова.

«Глянь угору».

Мурбелла засміялася. Не могла стримати сміху. «Глянь угору. Зроблено. Мертва. Жертва…»

Її сміх розбудив Дункана. Він сів, увімкнув низьку світлокулю й глянув на неї. Який у нього розбурханий вигляд після їхньої недавньої сексуальної колізії.

На його обличчі змішалися веселощі та роздратування від того, що його розбудили.

— Чого ти смієшся?

Сміх утамувався, перейшовши в задишку. Їй боліли боки. Боялася, що його невпевнена усмішка викличе новий спазм.

— Ох… ох! Дункане! Сексуальна колізія!

Він знав, що це їхня спільна назва тієї взаємної залежності, яка їх пов’язувала, але чому це її розсмішило?

Його здивована міна здалася їй недоречною.

Хапаючи повітря між нападами задишки, вона сказала:

— Іще два слова. — Мусила затулити вуста долонями, щоб стримати черговий вибух.

— Що?

Його голос був найкумеднішим з усього, що вона досі чула. Простягла до нього руку і труснула головою.

— Ох… ох…

— Мурбелло, що з тобою не так?

Вона могла лише далі трусити головою.

Він спробував усміхнутися. Це її заспокоїло, і вона сперлася об нього.

— Ні! — Коли його права рука помандрувала її тілом. — Я просто хочу, щоб ти був поряд.

— Подивися, котра година. — Він указав підборіддям на проєктор на стелі. — Майже третя.

— Це було так кумедно, Дункане.

— Розкажи, що сталося.

— Як тільки віддихаюся.

Він вклав її на подушку.

— Ми як кляте старе подружжя. Кумедні історії посеред ночі.

— Ні, любий, ми інші.

— Питання міри, не більше.

— Якості, — наполягала вона.

— Що це було таким смішним?

Вона розповіла йому про свій кошмар і вплив Беллонди.

— Дзен-сунізм. Дуже древня техніка. Сестри вдаються до неї, щоб звільнитися від травматичних зв’язків. Слів, що породжують несвідомі болісні реакції.

Страх повернувся.

— Мурбелло, чого ти тремтиш?

— Всечесні Матрони-вчительки перестерігали нас, що коли потрапимо до рук дзен-сунітів, з нами можуть статися жахливі речі.

— Биче лайно! Я пройшов крізь таке саме, коли був ментатом.

Його слова, мов чарами, ви`кликали ще один фрагмент сну. Звір із двома головами. Обидві пащі роззявлені. Там слова. Ліворуч «Одне слово», праворуч «призводить до іншого».

Веселощі змінили страх. Він утихомирився без сміху.

— Дункане!

— Ммм? — Ментатська відстороненість у тоні.

— Белл казала, що Бене Ґессерит використовують слова як зброю — Голос. «Знаряддя контролю», так вона це назвала.

— Урок, який ти маєш засвоїти майже на рівні інстинкту. Тобі ніколи не довірять глибшого вишколу, доки ти цього не засвоїш.

«А потім я не довірятиму тобі».

Вона відкотилася від нього й глянула на зблиски комунікаторів на стелі довкола хронопроєктора.

«Я й досі проходжу випробувальний термін».

Мурбелла розуміла, що її вчителі ведуть про неї приватні розмови. Ці розмови уривалися, коли вона наближалася. Дивилися на неї якось по-особливому, наче вона була цікавим екземпляром.

Беллондин голос безладно метався в її свідомості.

Кошмарні мацаки. Тоді середина ранку й неприємний запах власного поту в ніздрях. Обов’язкові для послушниці три кроки від Превелебної Матері. Голос Белл.

— Ніколи не ставай експертом. Це дуже обмежує.

«А все тому, що я спитала, чи немає слів, якими можна керувати Бене Ґессерит».

— Дункане, чому вони змішують ментальне і фізичне навчання?

— Розум і тіло посилюють одне одного. — Сонно. «Бодай його! От-от знову засне».

Вона труснула Дункана за плече.

— Якщо слова так збіса неважливі, то чого вони так багато говорять про дисципліну?

— Шаблони, — пробурмотів він. — Брудне слово.

— Що? — Вона потрусила його сильніше.

Він перевернувся на спину, ворушачи губами, тоді заговорив:

— Дисципліна дорівнюється шаблону, шаблон дорівнюється поганому способу дій. Вони кажуть, що всі ми — природні творці шаблонів… думаю, для них це означає «порядку».

— І чому це погано?

— Це дає змогу іншим знищити нас чи ув’язнити в… тому, що ми не можемо змінити.

— Ти помиляєшся щодо розуму й тіла.

— Гмм?

— Це тиск пов’язує їх разом.

— Хіба ж я не це сказав? Гей! Будемо розмовляти, спати чи що?

— Жодних «чи що». Не цієї ночі.

Його груди здійнялися в глибокому зітханні.

— Вони не зміцнюють мого здоров’я.

— Ніхто цього й не казав.

— Це приходить пізніше, після Агонії. — Вона знала, що згадки про це смертоносне випробування йому ненависні, але годі було цього уникнути. Перспектива наповнювала її думки.

— Гаразд! — Він сів, збив свою подушку і сперся об неї спиною, вивчаючи Мурбеллу. — То що?

— Вони збіса спритні у користуванні словозброєю! Вона привела до тебе Теґа і сказала, що ти повністю відповідальний за нього.

— А ти в це не віриш?

— Він сприймає тебе як батька.

— Насправді ні.

— Ні, але… ти думав так про башара?

— Коли він відновлював мою пам’ять? Так.

— Ви пара інтелектуальних сиріт. Постійно шукаєте батьків, яких не існує. Він гадки не має, якого сильного болю ти йому завдаси.

— Це розірве родинні зв’язки.

— То ти ненавидиш башара в ньому і тішишся, що завдаси болю.

— Я цього не казав.

— Чому він такий важливий?

— Башар? Він військовий геній. Завжди чинить щось несподіване. Збиває ворогів з пантелику, з’являючись там, де ніхто його не чекав.

— Ніхто інший не може цього зробити?

— Не так, як це робить він. Вигадує новаторську тактику та стратегію. Отак просто! — Він клацнув пальцями.

— Знову насилля. Як Всечесні Матрони.

— Не завжди. Башар мав репутацію переможця без битви.

— Я бачила історію.

— Не довіряй їй.

— Але ж ти щойно казав…

— Історія зосереджується на зіткненнях. У цьому є певна правда, але за нею приховуються тривкіші речі, що відбуваються попри потрясіння.

— Тривкіші речі?

— Яка історія згадує про жінку на рисовому полі, що веде перед плугом свого буйвола, тим часом як її чоловік десь далеко, найімовірніше, на військовій службі, зі зброєю?

— Чому це тривкіше і важливіше, ніж…

— Її дітям удома потрібна їжа. Чоловік далеко, у цьому одвічному божевіллі. Хтось мусить ходити за плугом. Вона — істинний образ людської витривалості.

— Ти говориш так гірко… Мені це здається дивним.

— Зважаючи на мою військову історію?

— Так, і на те значення, якого Бене Ґессерит надають… своєму башарові, елітарним військам і…

— Думаєш, вони егоцентричні люди, зайняті егоцентричним насиллям? Що вони проїдуться по тій жінці з її плугом?

— Чому ні?

— Бо мало що уникне їхньої уваги. Насильники проїхали б повз жінку за плугом, навряд чи помітивши, що торкнулися базисної реальності. Бене Ґессерит ніколи такого не прогледіли б.

— І знову ж, чому ні?

— Егоцентрики мають обмежену візію, бо вони відбувають дорогу в дійсності смерті. Жінка і плуг — це дійсність життя. Без дійсності життя не було б людства. Мій Тиран це бачив. Сестри благословляють його за це, навіть коли проклинають.

— То ти добровільний учасник їхньої мрії.

— Думаю, так. — Прозвучало так, наче це для нього несподіванка.

— І ти цілковито чесний з Теґом?

— Він питає, я даю йому чесні відповіді. Не думаю, що цікавість призводить до насилля.

— І ти повністю за нього відповідальний?

— Це не зовсім те, що вона сказала.

— Ах, мій любий. Не зовсім те, що вона сказала. Ти називаєш Белл гіпокриткою, але не поширюєш цього на Одраде. Дункане, якби ти тільки знав…

— Доки ми не зважаємо на комунікатори, виплюнь це!

— Брехні, обмани, порочні…

— Гей! Бене Ґессерит?

— Вони мають древнє виправдання: Сестра А робить це, тож коли я це роблю, це не так погано. Два злочини скасовують один одного.

— Які злочини?

Вона завагалася. «Слід йому сказати? Ні. Але він очікує якоїсь відповіді».

— Белл насолоджується тим, що ви з Теґом помінялися ролями! Не може дочекатися, коли ти завдаси йому болю.

— Може, нам варто б її розчарувати. — Щойно вимовивши ці слова, він збагнув, яка це була помилка. «Надто рано».

— Поетична справедливість! — Мурбелла була захоплена.

«Відвернути їхню увагу!»

— Їх не цікавить справедливість. Слушність — так. Мають таку настанову: «Ті, кому винесено присуд, мусять погодитися з його слушністю».

— Тож вони виробляють у тебе рефлекс погоджуватися з їхнім присудом.

— Будь-яка система має прогалини.

— Знаєш, любий, аколітки вчать різні речі.

— На те вони й аколітки.

— Я маю на увазі, що ми розмовляємо між собою.

— Ми? Ти аколітка? Ти прозелітка!

— Хай там хто я, але я чула розповіді. Твій Теґ може бути не тим, ким тобі здається.

— Плітки аколіток.

— Це історії з Гамму, Дункане.

Втупився в неї. «Гамму? Ніколи про себе не називав її інакше як первісною назвою: Ґ’єді Прайм. Пекельна діра Харконненів».

Вона сприйняла його мовчання як заклик продовжувати.

— Кажуть, що Теґ рухався швидше, ніж могло побачити око, що він…

— Він, мабуть, сам і вигадав ці історії.

— Деякі сестри ставляться до них серйозно. Вибирають поведінку «чекати і стежити». Виявляють обачливість.

— Невже ти нічого не зрозуміла про Теґа зі своїх дорогоцінних історій? Це для нього типово — пускати такий поголос. Аби його боялися.

— Пам’ятай, що я була тоді на Гамму. Всечесні Матрони аж зі шкіри лізли. Казилися. Щось пішло не так.

— Це ясно. Теґ зробив дещо несподіване. Застав їх зненацька. Вкрав один із їхніх не-кораблів. — Він ляснув по стіні біля себе. — Оцей.

— Сестринство має заборонену ділянку, Дункане. Постійно кажуть мені чекати Агонії. Тоді все стане ясно! Бодай їх!

— Схоже, вони готують тебе до науки в Міссіонарії. Конструювання релігії для специфічних цілей і вибраних популяцій.

— Ти не вбачаєш у цьому нічого поганого?

— Мораль. Я не сперечаюся про це з Превелебними Матерями.

— Чому ні?

— Релігії, збудовані на цій скелі, розвалюються. БҐ не розвалюється.

«Дункане, якби ти тільки знав їхню мораль!»

— Їх дратує, що ти так багато про них знаєш.

— Белл хотіла вбити мене лише з цієї причини.

— Не думаєш, що Одраде не краща?

— Оце питання! — «Одраде? Коли задумаєшся про здіб­ності цієї жінки, пробирає жах. Атрідка, і це все. Я знав багатьох Атрідів. Вона перша у Бене Ґессерит. Теґ — Атрідівський ідеал».

— Одраде сказала, що не сумнівається у твоїй вірності Атрідам.

— Я вірний Атрідівській честі, Мурбелло. — «І приймаю власні моральні рішення стосовно Сестринства, стосовно цієї дитини, відданої під мою опіку та… та моєї коханої».

Мурбелла присунулася ближче, схилилася над ним, торк­нувшись персами його плеча, і прошепотіла йому у вухо:

— Буває, що я ладна вбити кожну з них, кого могла б дістати!

«Невже вона думає, що вони не чують?» Сів рівно, тягнучи її за собою.

— Що тебе дратує?

— Вона хоче, щоб я попрацювала над Скителі.

Попрацювала. Евфемізм Всечесних Матрон. «Чому ні? Вона “працювала” над багатьма чоловіками, перш ніж наткнулася на мене». Та тут спрацював древній рефлекс одруженого чоловіка. Тільки не це… Скителі? Клятий тлейлаксу?

— Мати Настоятелька? — Він мав упевнитися.

— Вона, тільки вона. — Скинувши з себе тягар, говорила майже безтурботно.

— І як ти відреагувала?

— Вона каже, що це твоя ідея.

— Моя… Аж ніяк! Я натякав, що можемо спробувати витягти з нього інформацію, але…

— Вона каже, що це звична річ для Бене Ґессерит, як і для Всечесних Матрон. Іди схрестися з цим, спокуси того. Буденщина, робочі справи.

— Я питав, як ти відреагувала.

— Збунтувалася.

— Чому? — «Знаючи твоє минуле…»

— Це тебе я люблю, Дункане, і… і моє тіло має… давати насолоду тобі… як ти — мені…

— Ми давнє подружжя, а відьми намагаються нас розлучити.

Ці слова оживили в ньому виразне видіння леді Джессіки, коханої його давно покійного Герцога і матері Муад’Діба. «Я любив її. Вона не любила мене, але…» Те, що світилося зараз в очах Мурбелли, він уже бачив раніше, коли Джессіка дивилася на Герцога: сліпе непохитне кохання. Те, чому не довіряли Бене Ґессерит. Джессіка була м’якшою за Мурбеллу. Хоча з твердою серцевиною. А Одраде… вона вся була твердою. Уся з пласталі.

А як же ті моменти, коли він помічав у неї загальнолюдські почуття? Ті її слова про башара, коли вони довідалися, що старий воїн загинув на Дюні.

«Він був моїм батьком, розумієш».

Мурбелла вивела його з задуми.

— Можеш ділити з ними їхню мрію, хай яка вона є, але…

— Люди, дорослішайте!

— Що?

— Це їхня мрія. Почніть поводитися по-дорослому, а не як злі діти на шкільному подвір’ї.

— Мати знає краще?

— Так… думаю, що так.

— Ти справді так це бачиш? Навіть коли називаєш їх відь­мами?

— Це добре слово. Відьми відають таємницями.

— Не віриш, що це довге й суворе тренування плюс прянощі й Агонія?

— До чого тут віра? Невідоме творить власну містику.

— А не думаєш, що вони морочать людям голови? Аби ті робили, що вони хочуть?

— Це безсумнівно!

— Слова як зброя. Голос, імпринтерки…

— Немає нікого прекраснішого за тебе.

— Що таке краса, Дункане?

— У красі, я певен, є стиль.

— Точнісінько так само каже й вона. «Стиль має прокреаційні корені, так заглиблені у нашу видову психіку, що ми не сміємо їх усунути». Тож вони міркували про втручання туди, Дункане.

— І можуть зважитися на все?

— Вона каже: «Ми не деформуємо свого потомства, перетворивши його на щось, за нашим судженням, нелюдське». І судять, і засуджують.

Він подумав про чужі постаті зі свого видіння. Лицепляси. І спитав:

— Наскільки аморальні тлейлаксу? Аморальні — нелюдські.

— Я майже чую, як у голові Одраде обертаються зубчасті колеса. Вона та її Сестри дивляться. Слухають, припасовують кожну відповідь, усе в них вирахувано.

«Це те, чого ти хочеш, моя люба?» Він почувався мов у пастці. Вона мала рацію і водночас помилялася. Мета виправдовує засоби? Як він може виправдати втрату Мурбелли?

— Думаєш, вони аморальні? — спитав він.

Вона наче й не чула.

— Завжди міркують, що казати далі, аби здобути бажану відповідь.

— Яку відповідь?

Невже вона не чує його болю?

— Ніколи не здогадаєшся, доки не стає запізно!

Вона обернулася й глянула на нього.

— Точнісінько Всечесні Матрони. Знаєш, як Всечесні Матрони мене захопили?

Він не міг відкинути думку, що сторожові пси ревно вхоп­ляться за наступні слова Мурбелли.

— Мене вхопили на вулиці під час зачистки Всечесних Матрон. Думаю, усю цю зачистку робили заради мене. Моя мати була красунею, але надто старою для них.

— Зачистка? — «Сторожові пси хотіли б, щоб я це спитав».

— Вони проходять крізь місцевість, і люди зникають. Ні тіл, нічого. Зникають цілі сім’ї. Пояснюють, що це кара, що ті люди змовлялися проти них.

— Скільки років тобі було?

— Три… може, чотири. Я гралася з подружками надворі, під деревами. Раптом вибухнув сильний шум і крик. Ми сховалися в дірі за якимись каменями.

Ця драматична картина захопила його.

— Земля задрижала. — Її очі наче заглянули всередину, у спогади. — Вибухи. Коли все затихло, ми виглянули. Весь куток, де був мій дім, перетворився на яму.

— Ти зосталася сиротою?

— Я пам’ятаю своїх батьків. Батько був великим і дужим чоловіком. Мама, здається, була десь служницею. Служниці носили уніформи, а я пам’ятаю її в такій уніформі.

— Як ти можеш бути певна, що твоїх батьків убили?

— То була зачистка — це все, що я знаю. Але зачистки зав­жди однакові. Крик, люди тікали. Ми перелякалися.

— Чому ти думаєш, що зачистка була заради тебе?

— Вони таке роблять.

«Вони». Яку перемогу розгледять спостерігачі в цьому одному слові.

Мурбелла глибоко поринула в спогади.

— Думаю, мій батько не захотів скоритися Всечесній Матроні. Таке завжди вважалося небезпечним. Великий гарний чоловік… сильний.

— То ти їх ненавидиш?

— Чому? — Його питання її справді здивувало. — Інакше я ніколи не стала б Всечесною Матроною.

Ця черствість його вразила.

— То воно цього всього вартувало!

— Коханий, чому ти обурюєшся тим, що привело мене до тебе?

«Туше!»

— Хіба ти не хотіла б, щоб це сталося інакше?

— Це вже сталося.

Який глибокий фаталізм. Ніколи не підозрював у ній такого. Це наслідок кондиціонування Всечесних Матрон чи якоїсь дії Бене Ґессерит?

— Ти стала цінним доповненням їхніх конюшень.

— Справді. Звабниці — так нас називали. Ми вербували вартісних чоловіків.

— І ти це робила.

— Я багатократно окупила вкладені в мене кошти.

— Ти усвідомлюєш, як це витлумачать Сестри?

— Не перебільшуй.

— То ти готова попрацювати над Скителі?

— Я цього не казала. Всечесні Матрони маніпулювали мною без моєї згоди. Сестри мене потребують і хочуть використати так само. Моя ціна може виявитися надто високою.

Йому на мить пересохло в горлі.

— Ціна? — насилу сказав він.

Вона глянула на нього.

— Ти. Ти — лише частина моєї ціни. Жодної роботи над Скителі. І більше їхньої знаменитої щирості щодо того, навіщо я їм потрібна!

— Обережно, кохана. Вони можуть і сказати.

Вона кинула на нього майже бене-ґессеритський погляд.

— Як ти зможеш повернути пам’ять Теґа без болю?

Прокляття! Саме тоді, коли він думав, що їм вдалося оминути слизьке місце. Виходу немає. З її очей він бачив, що вона здогадалася.

Мурбелла підтвердила:

— Оскільки я б не погодилася, то, безсумнівно, ви обговорили це з Шіаною.

Він міг лише кивнути. Його Мурбелла зайшла в Сестринстві далі, ніж він припускав. І знала, що його множинна гхолівська пам’ять відновилася завдяки її імпринтингу. Зненацька побачив у ній Превелебну Матір і ледь не закричав, протестуючи.

— Чим ти відрізняєшся від Одраде? — спитала вона.

— Шіану вишколили як імпринтерку. — Його слова здавалися порожніми навіть тоді, коли він їх промовляв.

— Це якось відрізняється від мого вишколу? — У тоні чулося звинувачення.

Він спалахнув гнівом.

— Ти прагнеш болю? Як Белл?

— Ти прагнеш поразки Бене Ґессерит? — Голос ніжний, як крем.

Він почув у її інтонації відстороненість, наче вона вже віддалилася, прибравши холодної пози спостерігачки Сестринства. Вони заморозили його любу Мурбеллу! Та в ній досі було стільки життєвої сили. Це розривало йому душу. Мурбелла випромінювала здоров’я, надто під час вагітності. Снага і безмежна радість життя. Вона світилася ними. Сестри знайдуть можливість пригасити це світло.

Під його пильним поглядом вона затихла.

Він розпачливо міркував, що здатен зробити.

— Я сподівалася, що ми будемо відвертішими одне з одним, — сказала вона. Ще одне бене-ґессеритське зондування.

— Я не погоджуюся з багатьма їхніми діями, але не сумніваюся у мотивах, — сказав він.

— Знатиму їхні мотиви, якщо переживу Агонію.

Він завмер, раптом збагнувши, що вона може не вижити. Жити без Мурбелли? Зіяння порожнечі, глибшої за все, що він міг собі уявити. Ніщо у його численних життях не могло зрівнятися з цим. Він мимоволі простяг руку і попестив її по спині. Шкіра така м’яка, а водночас пружна.

— Я надто сильно кохаю тебе, Мурбелло. Це моя Агонія.

Вона затремтіла під його дотиком.

Він поринув у сентименталізм, творячи образ туги, аж доки не згадав слів учителя-ментата про «емоційні запої».

«Різницю між сентиментом і сентименталізмом, чуттям і чуттєвістю легко розгледіти. Якщо ти збочуєш зі швидкісної дороги, щоб не вбити чиєсь улюблене звіря, це сентимент. Якщо ж, об’їжджаючи звіря, ти вбиваєш пішоходів, це сентименталізм».

Вона взяла його долоню і притисла до своїх вуст.

— Слова плюс тіло — це більше, ніж кожне з них окремо, — прошепотів він.

Його слова знову викликали в неї жах, але тепер вона по­мстилася, зрозумівши, що слова — це знаряддя. Цей досвід переповнював її задоволенням, охотою сміятися з себе самої.

А коли прогнала цей жах, їй спало на думку: вона ніколи не бачила, щоб Всечесна Матрона сміялася з себе самої.

Тримаючи Дункана за руку, вона дивилася на нього згори вниз. Ментат кліпав очима. Він розумів, що вона тільки-но пережила? Звільнення! Більше не йшлося про те, як її через минуле ув’язнили й загнали в канали, яких годі уникнути. Уперше, відколи прийняла можливість стати Превелебною Матір’ю, збагнула, що це може означати. Відчула благоговіння і шок.

«Немає нічого важливішого за Сестринство?»

Вони говорили про клятву, про щось більш таємниче, ніж слова Прокторки під час ініціації аколітки.

«Моя клятва Всечесним Матронам — лише слова. Клятва Бене Ґессерит не може бути чимось більшим».

Мурбелла згадала, як Беллонда бурмотіла, що дипломатів відбирають залежно від вміння брехати. «Хочеш стати черговим дипломатом, Мурбелло?»

Не в тому річ, що вона порушить клятви. Це так по-дитячому! Шкільна погроза: «Якщо порушиш своє слово, я порушу своє». Ня, ня, няяя!

Безглуздо перейматися клятвами. Значно важливіше знайти в собі те місце, де жила свобода. Це було місце, де завжди щось слухало.

Притиснувши Дунканову долоню собі до вуст, вона прошепотіла:

— Вони слухають. Ох, як вони слухають.