Капітула Дюни

***

«Знову ті видіння води!

Ми перетворюємо цю кляту планету на пустелю, а мені ввижається вода!»

Одраде сиділа у своєму кабінеті посеред звичного ранкового безладу і почувалася Дитям моря, що пливло у хвилях, обмите ними, несене ними. Хвилі мали барву крові. Те її я, що було Дитям моря, передбачало криваві часи. Знала, звідки взялися ці видіння: із часів до того, як Превелебні Матері почали керувати її життям; з дитинства у прегарному домі на узбережжі Гамму. Хоч як обсіли її турботи, вона не зуміла стримати усмішки. Устриці, які готував тато. Тушковані — вони досі були її улюбленою стравою.

З дитинства Одраде найкраще пам’ятала морські прогулянки. Щось у такому плаванні промовляло до її найглибиннішої суті. Здіймання й опадання хвиль, відчуття необмежених обріїв з дивними новими місцями одразу ж за кривою лінією — межею водного світу, схвильоване захоплення на краю небезпеки, прихованої у самій субстанції, що її підтримувала. Усе це разом впевнило її, що вона Дитя моря.

На морі й тато був спокійнішим. А мама Сібія — щасливішою: обличчя назустріч вітру, темне волосся розвіяне. З тих часів променіло почуття рівноваги, заспокійливе послання, промовлене мовою, старшою за найстарші Інші Пам’яті Одра­де. «Це моє місце, моя стихія. Я Дитя моря».

З тих самих днів було родом її власне розуміння душевного здоров’я. Уміння втримувати рівновагу на чужих морях. Уміння втримувати своє найглибинніше «я» попри несподівані хвилі.

Мама Сібія прищепила Одраде це вміння задовго до того, як з’явилися Превелебні Матері та забрали свою «таємну Атрідівську літоросль». Мама Сібія, що була тільки названою матір’ю, навчила Одраде любити саму себе.

У спільноті Бене Ґессерит, де будь-яка форма любові була підозрілою, це зосталося найвищою таємницею Одраде.

«По суті, я щаслива сама з собою. Не маю нічого проти самотності. Не те, щоб якась Превелебна Мати була колись справді самотньою після того, як Агонія прянощів залила її Іншими Пам’ятями».

Проте мама Сібія і, так, тато теж, — ті, що згідно з даними Бене Ґессерит повноваженнями стали їй батьками, loco parentis — упродовж тих років приховування виховали у підопічній внутрішню силу. Превелебним Матерям зосталося лише підкріпити цю силу.

Проктори намагалися викоренити в Одраде «глибоке прагнення особистих прив’язань», та остаточно зазнали невдачі. Не мали цілковитої певності провалу, але постійно його пі­дозрювали. Врешті-решт вислали її на Аль Дханаб, місце, яке свідомо утримували так, щоб воно наслідувало найгірші умови Салуси Секундус; це було гартування на планеті постійних випробувань. У дечому тамтешня місцевість була гіршою за Дюну: високі скелі та сухі ущелини, гарячі вітри і холодні вітри, замало вологи і надто багато вологи. Сестринство вважало цю планету відповідним тренувальним полігоном для тих, хто мав вижити на Дюні. Та всі ці випробування не зачепили таємного стрижня, прихованого в Одраде. Дитя моря зосталося неторканим.

«А зараз Дитя моря перестерігає мене».

Чи це провидча пересторога?

Вона завжди мала дрібку того таланту, ті дрібні здригання, які свідчили про безпосередню небезпеку для Сестринства. Атрідівські гени нагадували про себе. Це загроза для Капітули? Ні… біль, місце якого вона не могла намацати, сповіщав, що в небезпеці інші. Але ті інші важливі.

Лампадас? Її дрібка таланту не могла підказати.

Розпорядниці схрещення намагалися стерти це небезпечне ясновидіння у своїй Атрідівській лінії, але з обмеженим успіхом. «Не сміємо допустити ризику появи ще одного Квізац Хадераха!» Сестри знали про цю химерну особливість Матері Настоятельки, але Тараза, покійна попередниця Одраде, радила «обережно використовувати її талант». На думку Тарази, провидчі сили Одраде були спрямовані лише на те, щоб попередити про небезпеку для Бене Ґессерит.

Одраде погоджувалася з цим. Усупереч власній волі переживала моменти, коли відчувала проблиски загрози. Проблиски. А останнім часом бачила сон.

Це був яскравий сон, що раз у раз повертався, змушуючи всі чуття налаштовуватися на те, що з’являлося у свідомості. Вона йшла по канату, перекинутому над прірвою, а хтось (вона не сміла повернутися й глянути хто) підступав ззаду з сокирою, щоб перерубати канат. Відчувала шорсткі волокна сплетених у канат шнурків під босими ногами. Відчувала холодний вітер, що ніс із собою запах паленого. І знала, що та людина з сокирою наближається!

Кожен крок був небезпечним і вимагав усієї її енергії. Крок! Крок! Канат загойдався, вона розпростерла руки, намагаючись утримати рівновагу.

«Якщо я впаду, впаде Сестринство!»

Сестринство Бене Ґессерит знайде свій кінець у прірві під канатом. Як кожна жива істота, колись воно мусить закінчитися. Превелебна Мати не сміла це заперечувати.

«Але не тут. Не впасти з розірваного каната. Ми не повинні дозволити перерубати канат! Я мушу перейти через прірву, перш ніж підступить людина з сокирою. ”Я мушу! Я мушу!”»

Сон завжди закінчувався на цьому, вона прокидалася у своїй спальні, а власний голос дзвенів їй у вухах. Захолола. Не спітніла. Навіть у нічних кошмарах бене-ґессеритське самовладання не дозволяло зайвих ексцесів.

«Тіло не потребує пітніти? Тіло не пітніє».

Сидячи в кабінеті та згадуючи сон, Одраде відчула глибину дійсності, що приховувалася за метафорою тонкого каната: вутле пасмо, на якому висить доля мого Сестринства. Дитя моря відчуло наближення кошмару й вдерлося з ви­діннями кривавих вод. Це була не тривіальна пересторога. Зловісна. Їй хотілося встати й закричати: «Кидайтеся врозсип, мої курчатка! Ховайтеся у бур’яни! Тікайте! Тікайте!»

Чи не шокує це її сторожових псів!

Обов’язки Матері Настоятельки вимагали, щоб вона зберігала добру міну попри внутрішнє тремтіння й поводилася так, наче ніщо не мало значення, окрім формальних рішень, що постали перед нею. Слід уникати паніки! Годі сказати, щоб за цих часів якесь із її негайних рішень було справді тривіальним. Але необхідна спокійна постава.

Частина її курчат уже втекла, відійшовши в незнане. У поділене життя в Інших Пам’ятях. Решта її курчат тут, на Капітулі, знатиме, коли тікати. Коли нас буде знайдено. Тоді їхньою поведінкою керуватимуть потреби моменту. Насправді істотним є лише їхній чудовий вишкіл. Ось їхній найнадійніший захист.

Кожен новий осередок Бене Ґессерит, хай де він врешті-решт опинився б, був підготований так само, як і Капітула: радше бути цілковито знищеним, ніж піддатися. Вогонь із пронизливим ревом поглине дорогоцінну плоть і записи. Поневолювач не знайде нічого, крім ні на що не придатних руїн: скручених уламків, обсипаних попелом.

Деякі сестри Капітули можуть урятуватися втечею. Та втеча у мить нападу — як же це марно!

Хай там як, ключові постаті поділяли Іншу Пам’ять. Приготування. Мати Настоятелька уникала цього. З моральних причин!

Куди тікати і кому вдасться втекти, а хто може потрапити в полон? Це були справді пекучі питання. Що, як вони піймають Шіану, яка на краю нової пустелі чекає піщаних червів, котрі можуть ніколи не з’явитися? Шіана плюс піщані черви — потужна релігійна сила. Можливо, Всечесні Матрони знають, як використати її. А що, як Всечесні Матрони за­хоплять гхолу Айдаго чи гхолу Теґа? Раптом якась із цих можливостей стане реальністю, може не зостатися жодної криївки.

Що як? Що як?

Сердите роздратування сказало: «Слід було вбити Айдаго тієї миті, коли ми наново здобули його! Нам взагалі не слід було вирощувати гхолу Теґа!»

Лише учасниці Ради, безпосередні помічниці та частина сторожових псів поділяли її підозри. Трималися з осторогою. Через цих двох гхол ніхто з них не почувався у справжній безпеці навіть після мінування не-корабля, яке зробило його вразливим на рев вогню.

Чи Теґ у ті останні години перед своєю героїчною самопожертвою був спроможним бачити невидиме (зокрема й не-кораблі)? Звідки він знав, де зустріти нас у пустелі Дюни?

А якщо Теґ міг це зробити, небезпечно обдарований Дункан Айдаго зі своїми незліченними поколіннями нагромаджених Атрідівських (і невідомих) генів теж міг випадково виявити в себе таку здібність.

«Я й сама можу це зробити!»

Заглянувши в себе, Одраде з раптовим шоком вперше усвідомила, що Тамелейн і Беллонда стежили за своєю Матір’ю Настоятелькою з тим же острахом, який відчувала вона сама, стежачи за двома гхолами.

Саме знання того, що це можна зробити — що людина може мати чуття, яке дозволить їй виявити не-кораблі та інші форми такого прикриття, — матиме дестабілізаційний ефект на їхній Всесвіт. Всечесні Матрони, звичайно, знайдуть провідну нитку. Незліченне потомство Айдаго розкидане у Всесвіті. Він завжди протестував, запевняючи, що не є «клятим жеребцем Сестринства», але багато разів послужив їм таким чином.

«Він завжди думав, що робить це для себе самого. Можливо, так воно і було».

Будь-хто з головної лінії Атрідівського потомства міг мати той талант, що, за підозрами Ради, розквітнув у Теґа.

Куди спливли місяці й роки? І дні? Черговий сезон збору врожаю, а Сестринство зостається у жахливому передпеклі. «Уже середина ранку», — збагнула Одраде. Стали відчутними голоси та запахи Централі. Люди в коридорі за дверима. Курчата й капуста, що готувалися в спільній кухні. Усе нормально.

Що було нормальним для тієї, яка жила у водних видіннях навіть у ці хвилини роботи? Дитя моря не могло забути Гамму: пахощів, несених бризом часточок морських водоростей, озону, що збагачував кожен подих киснем, чудової свободи усіх навколо, виразно помітної в тому, як вони ходили та розмовляли. Розмова над морем незмінно набувала глибини, хоча вона ніколи не могла збагнути причини цього. Навіть проста балачка містила глибинні елементи, океанську красномовність, що пливла з течіями під ними.

Одраде відчула потребу згадати, як її тіло погойдується на хвилях моря її дитинства. Їй необхідно було повернути собі сили, зазнати підкріплення, ставши такою, як тоді, у невин­ніші часи.

Долілиць у солоній воді, якомога довше затримуючи дихання, вона пливла у теперішній морській купелі, що змивала всі біди. То було керування стресом, зведене до своєї суті. Її затопив великий спокій.

«Я пливу, отже, я існую».

Дитя моря перестерігало, і Дитя моря відновлювало. Нікому в цьому не зізнаючись, вона відчайдушно потребувала відновлення.

Учора ввечері Одраде глянула на своє обличчя, відбите у вікні кабінету, як у дзеркалі. Була вражена, як вік та виснажливі обов’язки висушили її щоки і вигнули вниз куточки губ: чуттєві уста потоншали, ніжно заокруглені риси обличчя видовжилися. Тільки цілковито сині очі палали зі звичною інтенсивністю, а постать усе ще була високою й мускулистою.

Піддавшись імпульсу, Одраде набрала символи виклику і задивилася на проєкцію над столом: не-корабель, що стояв на полі космодрому Капітули, гігантське громаддя таємничої машинерії, відокремлене від Часу. За роки свого напівсну він витиснув на злітному полі велику западину, майже застрягнувши в ній. Це була величезна брила, мотори якої працювали лише настільки, щоб приховати її від пошуків ясновидців, особливо від Навігаторів Гільдії, які з особливою втіхою продали б Бене Ґессерит.

Чому вона викликала саме це зображення?

Через трьох ув’язнених там людей: Скителі, останнього Пана тлейлаксу, якому вдалося вижити, Мурбеллу та Дункана Айдаго, сексуально пов’язану пару. Взаємне ув’язнення цього потягу тримало їх удвох разом так само, як спільне перебування на не-кораблі.

Ніщо тут не було простим.

Рідко існували прості пояснення для будь-якого важливого діла Бене Ґессерит. Не-корабель і його смертельний вміст могли належати лише до значних зусиль. Він поглинав силу ресурсів. Силу енергетичних ресурсів, навіть у стані простою.

Сама поява ощадливого підходу до всіх таких витрат свідчила про енергетичну кризу. Це було одним із клопотів Белл. Він звучав у її голосі навіть тоді, коли вона була найбільш об’єктивною. «Обгризли кості дочиста, нічого більше зрізати!» Кожна бене-ґессеритка знала, що тепер Рахункова палата не зводить з неї пильних очей, критично оцінюючи витрату життєвих ресурсів Сестринства.

Беллонда без попередження ввійшла до кабінету, несучи під пахвою сувій записаного рідуліанського кристалічного паперу. Йшла так, наче ненавиділа підлогу, на яку наступала, наче казала: «От тобі! І от! І от!». Била підлогу, немов вона завинила, потрапивши їй під ноги.

Коли Одраде побачила вираз очей Белл, у неї стиснулося серце. Беллонда кинула рідуліанські записи на стіл так, що вони аж ляснули.

— Лампадас! — промовила Беллонда, а в її голосі лунала мука.

Одраде не мусила розгортати сувій. Кривава вода Дитяти моря стала дійсністю.

— Хтось вижив? — з напругою в голосі спитала вона.

— Ніхто. — Беллонда впала на своє слідокрісло, що стояло по той бік стола Одраде.

Тоді ввійшла Тамелейн і сіла поруч із Беллондою. Обидві здавалися такими враженими, аж хворими.

Ніхто не вижив.

Одраде не стримала повільного дрижання, що прокотилося від її грудей до підошов ніг. Не дбала про те, що інші побачать таку неприховану реакцію. Цей кабінет бачив і гіршу поведінку Сестер.

— Хто доповів? — спитала Одраде.

Відповіла Беллонда:

— Звістка пройшла через руки наших шпигунів у ДАПТ і була помічена спеціальним знаком. Інформація надійшла від Раббі, у цьому немає сумніву.

Одраде не знала, що відповісти. Глянула на широке вікно-еркер за спинами своїх співрозмовниць, побачила лагідне тріпотіння сніжинок. Так, ці новини прийшли водночас із маршем сил зими, і це здавалося невипадковим.

Сестри Капітули були невдоволені цим раптовим пірнанням у зиму. Необхідність змусила Контроль погоди різко знизити температуру. Ніякого поступового вступання в зиму, жодного милосердя до рослин, які мусили впасти у зимову сплячку. Щоночі температура падала на три-чотири градуси. Так триватиме впродовж тижня, а тоді вони всі зануряться у холод, який здаватиметься нескінченним.

Холод пасував до звісток про Лампадас.

Одним із результатів зміни погоди був туман. Одраде бачила, як він розсіювався, коли закінчилася коротка заметіль. Ця погода геть збиває з пантелику. Погодна служба змістила точку роси до температури повітря, а туман стелився над вогкими плямами, які ще зосталися. Він здіймався з землі тюлем імли, яка блукала безлистими садами, наче отруйний газ.

Взагалі ніхто не вижив?

У відповідь на питальний погляд Одраде Беллонда запереч­но хитнула головою.

Лампадас — коштовність у мережі планет Сестринства, оселя їхньої найціннішої школи — стала ще однією мертвою кулею, покритою попелом і затвердлою лавою. А башар Алеф Бурзмалі з усіма його старанно відібраними силами захисту? Усі мертві?

— Усі мертві, — промовила Беллонда.

Бурзмалі, улюблений учень старого башара Теґа, загинув, нічого цим не здобувши. Лампадас — чудова бібліотека, блискучі вчителі, найкращі учні… всі загинули.

— Навіть Люцілла? — спитала Одраде. Превелебна Мати Люцілла, віце-канцлерка Лампадаса, дістала інструкцію тікати за перших ознак небезпеки, забравши з собою спогади стількох приречених, скільки поміститься в її Іншій Пам’яті.

— Шпигуни казали, що всі мертві, — наполягала Беллонда.

Від цього сигналу кров застигала в жилах ще вцілілих Бене Ґессерит: «Ви можете бути наступними!»

«Як могла людська спільнота стати настільки нечутливою, що їй байдужа подібна жорстокість?» — питала себе Одраде. Уявляла прихід цієї звістки за сніданком на якійсь базі Всечесних Матрон. «Ми знищили ще одну планету Бене Ґессерит. Кажуть про десять мільярдів загиблих. Разом це дає шість планет цього місяця, чи не так? Прошу, люба, передаси вершки?»

З очима, майже засклілими від жаху, Одраде підняла звіт і переглянула його. Без сумніву, від Раббі. Обережно поклала його на стіл і подивилася на Радниць.

Беллонда — стара, товста, червонолиця ментатка-архівістка — носила тепер лінзи для читання, не дбаючи про те, що можна довідатися про неї з цього факту. Беллонда показала тупі зуби у широкій гримасі, промовистішій за слова. Вона бачила реакцію Одраде на звіт. Цього можна було очікувати від особи, найвідомішою рисою якої була її природжена злоба. Слід негайно перевести її у ментатський стан, так вона міркуватиме більш аналітично.

«На свій лад Белл має рацію, — подумала Одраде. — Але їй не сподобається те, що я замислила. Тепер я мушу бути обережною з тим, що кажу. Ще надто рано виказувати мій план».

— За деяких обставин жорстокість можна приборкати жорстокістю, — сказала Одраде. — Мусимо ретельно це обміркувати.

«Ось! Так можна запобігти вибуху гніву Белл».

Тамелейн ледь ворухнулася на кріслі. Одраде глянула на літню жінку. Вона була зосереджена під маскою критичної терплячості. Білосніжне волосся над цим вузьким обличчям — вигляд вікової мудрості.

Одраде помітила за цією маскою крайню суворість Там, позу, яка казала, що їй не подобається все, що вона бачила й чула.

На противагу поверхневій м’якості Беллондиного тіла, Тамелейн була кістлявою і міцною. Сестра досі підтримувала форму, її м’язи були у такому доброму тонусі, наскільки це можливо. Та в її очах був певний вираз, що цьому суперечив: почуття відстороненості, віддалення від життя. О, вона ще стежила за довкіллям, але щось у ній вже почало фінальний відступ. Прославлений інтелект Тамелейн перетворився на різновид проникливості, яка більше спиралася на минулі спостереження і минулі рішення, а не на те, що бачила в найближчому сьогоденні.

«Мусимо розпочати готувати їй заміну. Думаю, це буде Шіана. Шіана небезпечна для нас, але вона багато чого обіцяє. І в її жилах тече кров Дюни».

Одраде зосередилася на кущуватих бровах Тамелейн. Вони мали схильність нависати безладно їй над повіками, приховуючи їх. Так, Шіана замінить Тамелейн.

Розуміючи складність проблем, які вони мусять розв’язати, Там погодиться з цим рішенням. Одраде знала, що в мить його оголошення достатньо буде звернути увагу Там на величезну скруту їхнього становища.

«Я за нею сумуватиму, бодай його!»