Капітула Дюни

***

— Глянь! Глянь, до чого ми дійшли! — лементував Раббі. Сидів, схрестивши ноги, на холодній заокругленій підлозі, так натягнувши на голову шаль, що вона майже закривала йому обличчя.

Кімната довкола нього була похмурою, вібрувала у резонанс із тихими машинними звуками, через які він почувався хворим. Якби ж ті кляті звуки припинилися!

Ребекка стояла перед ним, вперши руки в боки, із роздратованим виразом обличчя.

— Не стій там так! — наказав Раббі. Зиркнув на неї з-під шалі.

— Якщо ти в розпачі, то ми ще не пропали? — спитала вона.

Звук її голосу розлютив його, якусь мить він мусив змагатися з цією небажаною емоцією.

«Вона сміє повчати мене? Та хіба ж не казали мудріші люди, що наука може приходити і від польової трави?» Він затремтів у глибокому зітханні й опустив шаль на плечі. Ребекка допомогла йому встати.

— Не-покій, — пробурмотів Раббі. — Ми ховаємося тут від… — Його погляд побіг угору, на стелю. — Краще залишити це невимовленим навіть тут.

— Ми ховаємося від невимовного, — сказала Ребекка.

— Не можемо відкрити двері навіть під час Пасхи, — бідкався він. — Як же ввійде Приходень?

— Є такі приходні, яких ми не хочемо, — зауважила вона.

— Ребекко. — Він схилив голову. — Ти більше, ніж випробування чи проблема. Ця маленька громадка Таємного Ізраїлю поділяє з тобою твоє вигнання, бо ми розуміємо, що…

— Припини цю промову! Ти геть не розумієш, що зі мною відбувається. Моя проблема? — Вона схилилася до нього. — Залишитися людиною, контактуючи з усіма цими минулими життями.

Раббі здригнувся.

— То ти вже не одна з нас? Ти тепер бене-ґессеритка?

— Знатимеш, коли я стану бене-ґессериткою. Побачиш, що я дивлюся на себе, як на себе саму.

Його брови зійшлися.

— Що це ти кажеш?

— На що дивиться дзеркало, Раббі?

— Гм! А тепер загадки! — Але його губи вигнулися в усмішці. Погляд знову став рішучим. Він оглянув кімнату. Їх було тут восьмеро — більше, ніж міг помістити цей простір. Не-покій! Результат кропіткої роботи. Його склали з провезених контрабандою фрагментів і шматків. Такий малий. Дванадцять з половиною метрів завдовжки. Він сам його виміряв. Форма як у древньої бочки, покладеної на боці, овальної в перерізі, з півкулями вивершень при кінцях. Стеля не вище метра над його головою. Усього п’ять метрів діаметром у найширшому місці, а заокруглення підлоги й стелі робили приміщення ще вужчим. Сушені харчі, вода з відновлювачів. От як їм доводилося жити, і скільки це триватиме? Може, цілий стандартний рік, якщо їх не знайдуть. Він не довіряв безпеці цього пристрою. І ще ці особливі шуми в роботі механізмів.

Коли вони закралися в цю нору, було вже пізно. Надворі вже, напевно, геть стемніло. А де решта його людей? Розбіглися, ховаючись у перший-ліпший притулок, який могли знайти, нагадавши про себе тим, хто мав перед ними давні зобов’язання чи борги честі за минулі заслуги. Частина з них виживе. Може, це вдасться їм краще, ніж тим, що зосталися тут.

Вхід до не-покою був схований під зольною ямою поруч із піччю, яка стояла окремо сама. Посилений метал печі містив нитки рідуліанського кристалу, що мав пересилати сюди зображення ззовні. Попіл! Приміщення досі пахло паленим, а з комірчини для відновлення почав уже напливати сморід каналізації. Комірчина для відновлення. Який евфемізм для туалету!

Хтось підійшов до Раббі ззаду.

— Шукачі вже відходять. На щастя, нас вчасно попередили.

Це був Джошуа, той, що збудував цей покій. Невисокий стрункий чоловік з гострим трикутним обличчям, яке звужувалося до тонкого підборіддя. Темне волосся спадало на широке чоло. Широко розставлені карі очі дивилися на довколишній світ з глибокою задумливістю, якій Раббі не довіряв. «Здається надто молодим, щоб стільки знати про таке».

— Тож вони відходять, — промовив Раббі. — Повернуться. Ніхто тоді не подумає, що нам пощастило.

— Вони не здогадаються, що ми так близько від садиби, — відповіла Ребекка. — Здебільшого шукали, щоб пограбувати.

— Слухайте Бене Ґессерит, — глузливо зауважив Раббі.

— Раббі. — Що це за картання у голосі Джошуа! — Хіба ж не чув я багато разів, як ти казав: «Благословенні ті, що приховують вади інших навіть від себе самих?»

— Усі тепер вчителі! — сказав Раббі. — Та хто може нам сказати, що буде далі?

А все ж мусив визнати слушність слів Джошуа. «Мене непокоять труднощі нашої втечі. Наша маленька діаспора. Та ми не розпорошилися з Вавилону. Ми ховаємося у… підземній криївці циклону!»

Ця думка підкріпила його сили. «Циклони минають».

— Хто відповідає за їжу? — спитав він. — Мусимо з самого початку завести поділ на порції.

Ребекка полегшено зітхнула. Раббі був найгіршим, коли доходив до меж широкого діапазону можливих станів — надто емоційного чи надто інтелектуального. Тепер опанував себе. Далі стане інтелектуалом. Це теж доведеться придушити. Бене-ґессеритська свідомість дала Ребеці новий погляд на людей довкола неї. «Наша єврейська сприйнятливість. Глянь-но на цих інтелектуалів!»

Це була думка, притаманна Сестринству. Кожен, хто надто покладався на інтелектуальні здобутки, мав значні вади. Вона не могла заперечити докази, що приходили від полчищ Лампадаса. Тільки-но починала вагатися, як Речниця представляла їй ці докази.

Ребекка майже втішалася погонею за примхами пам’яті — так вона думала про них. Знання глибшого минулого змусили її відкинути власне минуле. Тоді вона мусила вірити у силу-силенну речей, про які тепер знала, що це нісенітниці. Міфи та химери, імпульси вкрай дитячої поведінки.

«Наші боги мусять дорослішати разом із нами».

Ребекка стримала посмішку. Речниця часто робила таке з нею — легенький поштовх під ребра від особи, яка знає, що ти це оціниш.

Джошуа повернувся до своїх інструментів. Вона побачила, що хтось переглядає список харчових запасів. Раббі стежив за цим з нормальною для себе пильністю. Інші загорнулися в покривала і спали на лежанках у притемненому кінці покою. Побачивши це, Ребекка зрозуміла, якою має бути її функція. «Стережи нас від нудьги».

«Майстер ігор?»

«Якщо не можеш запропонувати нічого кращого, не намагайся розповідати мені про мій народ, Речнице».

Хай що вона сказала б про ці внутрішні розмови, не було сумніву, що всі ці фрагменти поєднували минуле з цією кімнатою, цю кімнату — з її прогнозами наслідків. Це був чудовий дар Бене Ґессерит. «Не думай про “Майбутнє”. Приречення? А як же свобода, здобута при народженні?»

Ребекка побачила своє народження в новому світлі. Воно було початком довгої подорожі з невідомим місцем призначення. Насиченої незримими небезпеками й радощами. Вони пропливли вигин ріки, а за поворотом наткнулися на напасників. Дальший вигин може відкрити водоспад чи гладінь спокійної краси. І в цьому полягає магічна спокуса ясновидіння, приманка, якій піддалися Муад’Діб і його син Тиран. Оракул знає, що має надійти! Полчища Лампадаса навчили її не шукати оракула. Відоме може дошкуляти їй більше, ніж невідоме. Солодощі новизни полягають у несподіваності. Міг Раббі зрозуміти це?

«Хто скаже нам, що буде далі?» — питає він.

Цього ти хочеш, Раббі? Тобі не сподобається те, що ти почуєш. Я це гарантую. У мить, коли заговорить оракул, твоє майбутнє назавжди зіллється з минулим. Як голосив би ти, скаржачись на нудьгу. Нічого нового, ніколи. Усе старе в цю єдину мить одкровення.

«Але ж це не те, чого я хотів!» — чую, як ти це кажеш.

Ні жорстокість, ні дикунство, ні тихе щастя, ні вибух радості не можуть прийти до тебе несподівано. Як підземний поїзд, що мчить у своєму тунелі, твоє життя понесеться до фінальної миті зіткнення. Як метелик в автомобілі, битимешся крилами об скло і благатимеш фатум випустити тебе: «Хай тунель магічним чином змінить напрямок. Хай трапиться щось нове! Хай не буде дозволено статися тим страхіттям, які я побачив!»

Зненацька вона збагнула, що такими мусили бути труди і страсті Муад’Діба. До кого він спрямовував свої молитви?

— Ребекко! — Це Раббі її покликав.

Вона підійшла туди, де він стояв поруч із Джошуа, дивлячись на темний світ за стінами їхнього покою, такий, яким його показувала маленька проєкція над інструментами Джошуа.

— Надходить буря, — сказав Раббі. — Джошуа думає, що вона перетворить попіл у ямі на цемент.

— Це добре, — промовила вона. — Тому ми тут збудували цей покій і залишили люк у ямі незакритим, коли входили сюди.

— Та як ми звідси виберемося?

— Для цього маємо інструменти, — відповіла вона. — Та навіть і без них маємо власні руки.