Капітула Дюни

***

Їдучи раннім пополудням на південь до пустелі, Одраде виявила, що від часу її попередньої інспекції три місяці тому околиця навкруги тривожно змінилася. Вона відчула, що вибір наземного транспорту був виправданим. Краєвиди, обрамлені товстим пласом, що захищав її від куряви, видавали більше подробиць, ніж це було можливим на іншому рівні.

Значно сухіше.

Її найближча групка розмістилася у відносно легкому автомобілі — лише п’ятнадцять пасажирів і водій. Силові підвіски й хитромудрий реактивний двигун там, де не діяв аеродинамічний ефект. Швидкість — триста кілометрів на годину по рівній дорозі. Супровід Одраде (надто численний через надмірну старанність Тамелейн) їхав автобусом, що заодно перевозив змінний одяг, їжу та напої для зупинок у дорозі.

Стреггі, що сиділа позаду Одраде і водія, сказала:

— Не могли б ми влаштувати тут дощик, Мати Настоятелько?

Губи Одраде стиснулися. Мовчання було найкращою відповіддю.

Вони вирушили пізно. Усі зібралися на відправному майданчику і були готові виїжджати, аж раптом останньої миті надійшла звістка від Беллонди. Ще одне повідомлення про катастрофу, яке вимагало особистої уваги Матері Настоятельки!

Це був один із тих моментів, коли Одраде відчувала, що єдина можлива для неї роль — виклад офіційної інтерпретації. Підійти до краю сцени й виголосити всім, що означає ця звістка: «Сестри, сьогодні ми довідалися, що Всечесні Матрони зруйнували ще чотири наші планети. Нас стало значно менше».

Лише дванадцять планет (разом із Баззелом), а безлика мисливиця з сокирою значно ближче.

Одраде відчула, що під нею розверзлася прірва.

Беллонда дістала розпорядження зберігати ці погані новини до більш відповідної миті.

Одраде виглянула крізь вікно, біля якого сиділа. Яка мить може бути відповідною для таких новин?

Вони їхали на південь трохи довше трьох годин, а вигладжена пальником, наче скло, дорога перед ним була мов зелена ріка. Цей коридор вів їх крізь зарослі корковими дубами пагорби, що тяглися аж до зубчастого гірського хребта на обрії. Дубам, схожим на низьких і кремезних гномів, дозволено було рости не так впорядковано, як садам. Їхні ряди меандрами звивалися по узбіччях. Початково плантацію розбили на тодішніх контурах, напівтерасах, тепер закритих високою коричневою травою.

— Там ми вирощуємо трюфелі, — сказала Одраде.

Стреггі мала більше поганих новин.

— Мені сказали, що з трюфелями проблема, Мати Настоятелько. Бракує дощу.

Більше не буде трюфелів? Одраде завагалася. Слід покликати аколітку зв’язку і спитати Погодну службу, чи не можна скорегувати цю сухість?

Вона озирнулася на своїх помічників. Три ряди, по четверо в кожному ряду. Спеціалісти, що мають поширити її спостережні можливості та виконувати накази. І глянь на той автобус, що їде за ними слідом! Один із найбільших транс­портників такого типу в Капітулі. Щонайменше триста метрів завдовжки! Набитий людьми! Під ним і довкола нього вирувала курява.

За наказом Одраде Тамелейн їхала позаду. Усі знали, що Мати Настоятелька може відсипати перцю, коли розійдеться. Там взяла з собою надто багато людей, але Одраде дізналася про це, коли вже було запізно щось міняти.

— Це не інспекція! Це навала, будь вона проклята! — «Їдь за мною слідом. Їдь під моїм проводом, Там. Маленька політична драма. Зроби перехід легшим».

Вона перевела увагу на водія, єдиного чоловіка в цьому автомобілі. Клербі, дрібний і кислий, мов оцет, транспортний експерт. Худе обличчя, шкіра кольору свіжоскопаної вогкої землі. Улюблений водій Одраде. Швидкий, обачний, уважний до меж можливостей своєї машини.

Вони переїхали через вершину узгір’я. Коркові дуби порідшали, їм на зміну прийшли селища, оточені фруктовими садами.

Одраде подумала, що вони прегарні при цьому освітленні. Низькі будівлі з білими стінами і черепичними оранжевими дахами. Далеко внизу під схилом видно було затінену аркою в’їзну вулицю, а за нею прямо — високу центральну конструкцію, де розміщувалися регіональні адміністративні офіси.

Краєвид заспокоїв Одраде. Селище променіло сяйвом, пом’якшеним відстанню і димкою, що здіймалася над кільцями садів. Віття у цій зимовій смузі було ще голим, але напевне спроможним на принаймні ще один урожай.

Сестринство вимагало звичної краси довкілля, нагадала вона собі. Пестлива підтримка чуттів без нехтування потреб шлунку. Комфорт, де це можливо… але без надмірності!

— Думаю, частина цих дерев випускає листя, — сказав хтось позаду Одраде.

Одраде придивилася пильніше. Так! Крихітні зелені бруньки на темних гілках. Зима тут підсковзнулася. Контроль погоди, що змагався за зміни пір року, не міг відвернути випадкових помилок. Дедалі ширша пустеля надто рано підвищила температуру: латки дивного тепла змусили рослини випускати листя чи квіти, хоча у цей сезон мали б тріщати морози. Відмирання плантацій стало аж надто звичним явищем.

Польова Радниця відкопала древній термін «бабине літо» для звіту, ілюстрованого зображеннями саду в повному розквіті під раптовим натиском снігу. Одраде відчула, що від слів радниці її пам’ять стрепенулася.

«Бабине літо. Як влучно!»

Її радниці поділяли цей погляд на страждання їхньої планети, розпізнавши метафору морозу-мародера, що йде по п’ятах недоречного тепла, — несподіване повернення теплої погоди, час, коли грабіжники могли плюндрувати край своїх сусідів.

Згадавши це, Одраде відчула холод мисливської сокири. Як швидко? Вона не сміла шукати відповіді. Я не Квізац Хадерах!

Не повертаючи голови, Одраде заговорила до Стреггі:

— Це місце зветься Пондрілл. Ти колись тут була?

— Центр, де я навчалася постуланткою, не тут, Мати Настоятелько, та думаю, що вони схожі.

Так, ці селища були дуже схожими: переважно низькі будівлі між городами й садами, навчальні центри для особливого вишколу. Це була система відбору для майбутніх Сестер: що ближче до Централі, то ретельніше відсіювання.

Частина цих селищних спільнот, як-от Пондрілл, концентрувалися на гартуванні своїх підопічних. Щодня висилали жінок на тривалу фізичну працю. Руки, що заболотилися і покрилися плямами фруктового соку, в пізнішому житті рідко ухилялися від ще бруднішої роботи.

Тепер, коли вони вже виїхали з куряви, Клербі відкрив вік­на. Досередини напливало тепло! Що робить Погодна служба?

Два будинки на краю Пондрілла на рівні першого поверху були з’єднані через вулицю, утворюючи довгий тунель. «Бракує тільки ґрат, — подумала Одраде, — і вийшла б копія міських воріт з докосмічної історії». Лицарям в обладунку тутешня курна спека не здалася б незвичною. Браму збудовано з пласкаменю, візуально його годі було відрізнити від звичайного каменю. Отвори комунікаторів над головою відповідали давнім бійницям, звідки пильнували вартові.

Вона зауважила, що довга тіниста в’їзна дорога до селища була чистою. У бене-ґессеритських селищах ніс рідко дратували прикрі запахи — гнилизни чи ще чогось неприємного. Нічого схожого на міські нетрі. Небагато калік, які шкутильгали б на вулицях. Багато здорової плоті. Добре правління дбає, щоб населення було здоровим і щасливим.

«Хоча ми маємо своїх неповносправних. І не завжди це неповносправні фізично».

Клербі припаркувався відразу ж при виїзді з тінистої вулиці, вони вийшли. Автобус Тамелейн зупинився за ними.

Одраде мала надію, що вхідний пасаж дасть їм полегшу від спеки, але насправді температура зросла — підступ природи перетворив це місце на піч. Вона радо вийшла звідти у чисте світло центральної площі, де випалений з тіла піт дав їй кілька секунд прохолоди.

Ілюзія полегші зненацька розсіялася, коли сонце припекло їй голову і плечі. Вона була змушена вдатися до метаболічного контролю, щоб налаштувати температуру тіла.

Водограй, відкидаючи сонячні зайчики, плюскотів посеред центральної площі. Безтурботність, яка невдовзі дійде кінця.

«Облишмо це поки. Мораль!»

Вона чула, як її супутниці, ідучи позаду, звично нарікають на «довге сидіння в одній позі». По той бік площі видно було вітальну делегацію. Одраде розпізнала на її чолі Цімпей — керівницю Пондрілла.

Помічниці Матері Настоятельки вийшли на блакитні плитки фонтанної площі — всі, крім Стреггі, що стояла поруч із Одраде. Плюскіт води привабив і групу Тамелейн. Одраде подумала, що все це — частини і складові людської мрії, такої древньої, що годі повністю її відкинути.

«Родючі поля і відкрита вода — чиста питна вода, в яку можна занурити обличчя, щоб втамувати спрагу».

І справді, частина її групи саме цим і зайнялася біля фонтана. Їхні обличчя виблискували від вологи.

Делегація Пондрілла зупинилася біля Одраде, на тих самих блакитних плитках фонтанної площі. Цімпей привела ще трьох Превелебних Матерів і п’ятьох старших аколіток.

Усі ці аколітки майже дісталися стадії Агонії, помітила Одраде. Прямота їхніх поглядів показувала, що вони усвідомлюють близькість випробування.

Цімпей належала до тих, кого Одраде зрідка бачила в Централі, коли інколи прибувала туди як вчителька. Виглядала належно: бронзове волосся було таким темним, що при цьому світлі здавалося червонясто-чорним. Вузьке обличчя, таке суворе, аж похмуре. Її риси зосереджувалися довкола цілковито синіх очей під тяжкими бровами.

— Ми раді тебе бачити, Мати Настоятелько. — Судячи зі звучання, так воно і було.

Одраде ледь схилила голову. «Я тебе чую. Чому ти така рада мене бачити?»

Цімпей зрозуміла. Вказала на високу Превелебну Матір із запалими щоками поруч себе.

— Пам’ятаєш Фалі, нашу Розпорядницю Садів? Фалі саме була в мене з делегацією садівників. Серйозна скарга.

Обвітрене обличчя Фалі здавалося трохи сіруватим. Перепрацьовує? Мала тонкі вуста над гострим підборіддям. Бруд під нігтями. Одраде відмітила це зі схваленням. Не боїться копирсатися в землі.

Делегація садівників. Тож потік скарг вибухово наростає. Вони мусять бути серйозними. Інакше Цімпей не клопотала б ними Матір Настоятельку.

— Вислухаймо їх, — сказала Одраде.

Зиркнувши на Цімпей, Фалі виголосила детальний речитатив, не забувши навіть про кваліфікацію лідерів делегації. Усі вони, звичайно, були добрими людьми.

Одраде розпізнала схему. Відбувалися конференції, на яких ішлося про неуникні наслідки, Цімпей була присутня на кількох таких. Спробуй пояснити своїм людям, що далекий піщаний черв (якого, може, ще й не існує) вимагає цих змін? Як пояснити хліборобам, що йдеться не про «трохи більше дощу», а про всю погоду планети, саму серцевину клімату? Додатковий дощ може означати зміну напрямку вітру на значних висотах. Це, своєю чергою, змінило б ситуацію деінде, спричинивши наповнений вологою сірокко, не лише неприємний, а й небезпечний. Аж надто легко викликати торнадо, неправильно підібравши умови. Планетна погода не така проста річ, щоб регулювати її легкими корегуваннями. «Як я цього часом вимагала». Щоразу слід було ретельно перераховувати всю систему рівнянь.

— Вирішальний голос належить планеті, — сказала Одраде. Це була стара приказка Сестринства — нагадування про людську омильність.

— Дюна й досі має право голосу? — спитала Фалі. Більше гіркоти в питанні, ніж очікувала Одраде.

— Я відчуваю спеку. Дорогою ми бачили листя у ваших садах, — промовила Одраде. «Я знаю, що тебе турбує, Сестро».

— Цього року ми втратили частину врожаю, — сказала Фалі. В її словах відчувалося звинувачення: «Це твоя провина!»

— Що ти сказала своїй делегації? — спитала Одраде.

— Що пустеля мусить збільшуватися, а Погодна служба більше не може робити всі зміни, яких ми потребуємо.

Правда. Відповідь, з якою можна лише погодитися. Неадекватна — так часто буває з правдою, — але це все, що в них зараз є. Невдовзі доведеться віддавати ще щось. А тим часом будуть нові делегації та втрати врожаю.

— Вип’єш з нами чаю, Мати Настоятелько? — дипломатично втрутилася Цімпей. «Бачиш, як це наростає, Мати Настоятелько? Тепер Фалі повернеться до своїх справ у саду й городі. Послання вручено».

Стреггі кашлянула.

«Цей клятий знак слід придушувати! — Але його значення було ясним. Стреггі відповідала за їхній розклад. — Мусимо йти».

— Ми пізно виїхали, — сказала Одраде. — Зупинилися, лише щоб розім’яти ноги та глянути, чи є у вас проблеми, з якими ви не можете впоратися самі.

— Ми впораємося з садівниками, Мати Настоятелько.

Енергійний тон Цімпей сказав значно більше. Одраде ледь не усміхнулася.

Інспектуй, скільки хочеш, Мати Настоятелько. Дивись усюди. Ти знайдеш у Пондріллі бене-ґессеритський лад.

Одраде глянула на автобус Тамелейн. Частина її групи вже повернулася досередини, де працював кондиціонер. Тамелейн стояла біля дверей, звідки чула всю розмову.

— Мені добре відгукувалися про тебе, Цімпей, — сказала Одраде. — Ти можеш обійтися без нашого втручання. Я аж ніяк не хочу навантажувати тебе клопотами про свій супровід, надмірно численний. — Це останнє так голосно, що всі напевне почули.

— Де ви зупинитесь на ніч, Мати Настоятелько?

— В Елдіо.

— Деякий час я там не була, але чула, що море значно зменшилося.

— Повітряні спостереження підтверджують те, що ти чула. Немає потреби попереджати їх, Цімпей. Уже знають. Ми мусили підготувати їх до такого нашестя.

Розпорядниця садів Фалі зробила маленький крок уперед.

— Мати Настоятелько, якби тільки ми могли…

— Скажи своїм садівникам, Фалі, що у них є вибір. Можуть нарікати й чекати тут, доки з’являться Всечесні Матрони й захоплять їх у рабство, або ж можуть наважитися й вирушити в Розсіяння.

Одраде повернулася до автомобіля і сиділа там, заплющивши очі, доки не відчула, що дверцята зачинилися, а вони вже добре від’їхали. Тоді розплющила очі. Вони виїхали з Пондерілла й перейшли на гладеньку дорогу крізь гладеньке садове кільце. Позаду Одраде панувала напружена тиша. Сестри глибоко задумалися, обмірковуючи недавню поведінку Матері Настоятельки. Ця зустріч нікому не принесла задоволення. Аколіткам, природно, передався цей настрій. Стреггі здавалася похмурою.

Ця погода вимагала уваги. Скарги неможливо було втихомирити словами. Причина була загальновідомою, але зміни зосталися центральною точкою. Видимою. Не можна було нарікати на Матір Настоятельку (без поважної причини!), та можна було ремствувати на погоду.

«Навіщо сьогодні влаштували такий холод? Чому сьогодні, коли я мушу вийти з дому? Коли ми вирушали, було тепло, та гляньте, що тепер. А я не маю належного вбрання!»

Стреггі хотіла порозмовляти. «Що ж, для цього я її й взяла». Та вона зробилася майже балакучою, відколи вимушена близькість зменшила її трепет перед Матір’ю Настоятелькою.

— Мати Настоятелько, я шукала у своїх підручниках пояснення…

— Стережись підручників! — Скільки разів за життя вона чула чи промовляла ці слова? — Підручники творять звички.

Стреггі часто чула повчання про звички. Бене Ґессерит їх мали — речі, збережені в народній мудрості як «Типове для відьом». Але схеми, які дозволяли іншим передбачити їхню поведінку, слід було ретельно виполоти.

— То навіщо ж нам підручники, Мати Настоятелько?

— Головним чином для того, щоб їх спростовувати. Кодекс призначений для новачків та інших тих, хто починає навчання.

— А історія?

— Ніколи не забувай про банальність записаних історій. Ставши Превелебною Матір’ю, щомиті вивчатимеш історію заново.

— Історія — це порожня чашка. — Дуже горда з афоризму, який запам’ятала.

Одраде ледь усміхнулася.

«Стреггі — справжня коштовність».

Ця думка була пересторогою. Деякі коштовні камені можна було розпізнати за їхніми ґанджами. За включеннями, що порушують їхню чистоту. Експерти картографують ці включення. Це як таємний відбиток пальця. Так само й з людьми. Часто їх розпізнають за дефектами. Блискуча поверхня дає обмаль інформації. Для доброї ідентифікації слід заглянути всередину й розгледіти включення. Саме в них найвища цінність особистості. Що вийшло б із ван Гога без його включень?

— Стреггі, це коментарі спостережливих циніків. Речі, які вони кажуть про історію, мають бути твоїми провідниками перед Агонією. Пізніше станеш сама собі циніком і відкриєш власні цінності. Тим часом історія відкриває дати і розповідає те, що сталося. Превелебні Матері шукають те щось, вивчаючи при цьому упередження істориків.

— І це все? — Глибоко ображена. «Навіщо вони марнують на це мій час?»

— Багато історичних праць є значною мірою безвартісними, оскільки вони упереджені, написані, щоб удовольнити певну владну групу. Почекай, моя люба, доки твої очі розплющаться. Ми — найкращі історики. Ми там були.

— І моя думка щоденно змінюватиметься? — Дуже інтро­спективно. Дівчина зазирає всередину себе.

— Це урок, про який нагадав нам башар. Лекція, що має зоставатися живою в нашій свідомості. Минуле необхідно тлумачити через сучасне.

— Я не певна, що мене це втішило б, Мати Настоятелько. Так багато моральних рішень.

Ах, ця коштовність заглянула в саму суть і висловила думку як істинна бене-ґессеритка. Поміж включень Стреггі були блискучі грані.

Одраде краєм ока глянула на замислену аколітку. Сестринство давним-давно вирішило, що кожна Сестра мусить ухвалювати власні моральні рішення. «Ніколи не йди за лідером, не ставлячи йому своїх питань». Тому моральне кондиціонування юних мало такий високий пріоритет.

«Ось чому нам подобається, коли майбутні Сестри приходять до нас такими юними. Можливо, саме тому в душу Шіани вкралася моральна вада. Ми здобули її надто пізно. Про що вони з Дунканом таємно розмовляють мовою рук?»

— Моральні рішення завжди легко розпізнати, — сказала Одраде. — Вони там, де ти відкидаєш власні інтереси.

Стреггі глянула на Одраде з благоговійним острахом.

— Якої відваги це мусить вимагати!

— Не відваги! І навіть не відчаю. Те, що ми робимо, природно — у найосновоположнішому сенсі. Робимо, бо немає іншого вибору.

— Інколи ви змушуєте мене почуватися такою невігласкою, Мати Настоятелько.

— Чудово! Це початок мудрості. Є багато різновидів невігластва, Стреггі. Найгірший із них — іти за своїми бажаннями, не вивчаючи їх. Часом ми робимо це несвідомо. Вигостри свою чутливість. Будь свідомою того, що робиш підсвідомо. Завжди питай: «Що я хотіла здобути, коли робила це?»

Вони проїхали верхівку останнього узгір’я перед Елдіо, й Одраде на мить поринула у думки.

— Там море, — пробурмотів хтось позаду.

— Зупинися тут, — наказала Одраде, коли вони наблизилися до широкого з’їзду на повороті з видом на море. Клербі знав це місце і був до нього готовий. Одраде часто просила його зупинитися тут. Він пригальмував там, де вона хотіла. Автомобіль заскрипів, уповільнюючись. Вони почули, як ззаду під’їжджає автобус. Гучний голос крикнув супутникам:

— Гляньте на це!

Елдіо розкинулося внизу, ліворуч від Одраде: легкі й елегантні будинки, деякі підняті над землею на тонких трубах, під ними і між ними провівав вітер. Місцевість далеко на південь і вниз від вершин Централі, тож значно тепліша. На рогах будинків обертали лопатями вітрячки з вертикальною віссю, на цій відстані вони здавалися іграшковими. Постачали селище енергією. Одраде показала їх Стреггі.

— Ми розглядаємо їх як можливість звільнитися від засилля складних технологій, контрольованих іншими.

Кажучи це, Одраде перевела погляд праворуч. Море! Страхітливо зменшені рештки колись величного простору. Дитя моря ненавиділо те, що бачило.

Над морем здіймалися теплі випари. Притьмарений фіолет сухих узгір’їв рисував розмиту лінію обрію по той бік води. Одраде побачила, що Погодна служба ввела вітер, щоб розпорошити насичене вологою повітря. Результатом була збурена піна хвиль, які билися об гальку під цим оглядовим майданчиком.

Одраде згадала, що тут була низка рибальських селищ. Тепер, коли море так відступило, селища опинилися далеко від нього, на схилах пагорбів. Колись ці селища були барвистою ноткою узбережжя. Більшу частину їхнього населення поглинуло нове Розсіяння. Ті, що зосталися, проклали вузькоколійку, щоб доставляти свої човни до води і від неї.

Вона схвалювала і вболівала за це. Енергозбереження. Уся ця ситуація зненацька здалася їй такою похмурою — наче одна з геріатричних установ Старої Імперії, де люди доживали віку, чекаючи смерті.

Скільки часу промине, доки помре це місце?

— Море таке мале! — Це був голос із задньої частини автомобіля. Одраде пізнала його. Працівниця Архівів. Одна з клятих шпигунок Белл.

Схилившись уперед, Одраде ляснула Клербі по плечі.

— Завези нас на ближній берег, до тієї бухточки, що просто під нами. Я хочу поплавати в нашому морі, Клербі, доки воно ще існує.

Стреггі та дві інші аколітки приєдналися до неї в теплих водах бухточки. Інші проходжувалися берегом чи спостерігали за цією дивною сценою з автомобіля й автобуса.

Мати Настоятелька голою плаває в морі!

Одраде відчула довкола себе життєдайну воду. Плавання було необхідним, бо невдовзі їй доведеться ухвалювати командні рішення.

Яку частку цього останнього великого моря вони можуть дозволити собі утримувати в ці прикінцеві дні помірного життя? Пустеля наближалася — цілковита пустеля, аби дорівнятися тій, що була на втраченій Дюні. «Якщо ворог із сокирою дасть нам час». Загроза була дуже близькою, а прірва — глибокою. «Прокляття цьому дикому таланту! Чому я мушу це знати?»

Дитя моря й погойдування хвиль повільно повернули їй рівновагу. Ця водойма була серйозним ускладненням — куди важливішим, ніж порозкидувані там і сям дрібні моря та озера. Волога здіймалася звідси в значних кількостях. Погодній службі потрібно багато енергії, щоб усувати небажані відхилення у ледве контрольованому керуванні кліматом. Але це море досі живило Капітулу. Було комунікаційним і транс­портним шляхом. Морські перевезення були найдешевшими. В її рішенні кошти енергії мусили бути збалансовані з іншими елементами. Та море має зникнути. Це точно. Усе населення постане перед лицем нових переміщень.

Втрутилися спогади Дитяти моря. Ностальгічні. Вони блокували шляхи слушних рішень. «Як швидко має зникнути море?» Ось питання. Усі неуникні переміщення та переселення чекали цього рішення.

«Найкраще зробити це швидко. Біль буде вигнано в минуле. Берімося за це!»

Одраде випливла на мілину й глянула на заінтриговану Тамелейн. Спідниці одягу Там потемніли від бризок несподіваних хвиль. Одраде підняла голову, уникаючи дрібних сплесків.

— Там! Ліквідуйте море якомога швидше. Передай Погодній службі, що слід запланувати швидку схему зневоднення. Підключити до цього харчування і транспорт. Я підпишу остаточний план після звичного огляду.

Тамелейн мовчки відвернулася. Кивнула Сестрам зі свого супроводу. Лише раз озирнулася на Матір Настоятельку. «Бачиш! Я мала рацію, забираючи з собою необхідні кадри!»

Одраде вийшла з води. Мокрий пісок скрипів їй під ногами. Невдовзі це буде сухий пісок. Вона вдяглася, не переймаючись витиранням. Вбрання неприємно чіплялося за тіло, але вона не зважала на це, ідучи пляжем геть від інших, не оглядаючись на море.

«Пам’ятки мусять бути тільки пам’ятками. Речами, які слід час від часу виймати та голубити, прикликуючи давні радощі. Жодна радість не може бути тривкою. Усе минуще. Вислів “І це мине” стосується всього нашого живого всесвіту».

Там, де на зміну пляжеві прийшли глинисте болото й нечисленні порозкидувані рослини, вона врешті обернулася та знову глянула на море, якому щойно винесла вирок.

Сказала собі, що має значення тільки життя, саме по собі. А життя не могло б тривати без постійних поштовхів відтворення.

«Виживання. Наші діти повинні вижити. Бене Ґессерит повинні вижити».

Жодна окрема дитина не може бути важливішою за загал. Вона прийняла це, розпізнавши голос виду, що промовляв до неї з її найглибшого «я», того, з яким вона вперше зустрілася як із Дитям моря.

Коли вони повернулися до машин і приготувалися рушати до Елдіо, Одраде дозволила Дитяті моря востаннє вдихнути солоне повітря. Відчула, що заспокоюється. Сутнісна рівновага, завчена раз, більше не потребувала моря для свого тривання.