Капітула Дюни

***

Мурбеллі здавалося, що минуло століття від моменту, коли вона усвідомила Дунканове рішення.

«Зникнути в космосі! Покинути мене!»

Незмінне часочуття, здобуте під час Агонії, підказало їй, що насправді від цього усвідомлення минуло всього кілька секунд, але вона відчувала, що знала про його намір із самого початку.

«Його слід зупинити!»

Потяглася до ком-пульта, аж тут Централь задрижала. Тремтіння тривало нескінченно довго, та врешті поволі затихло.

Беллонда вже схопилася на ноги.

— Що…

— Це не-корабель здійнявся з Летовища, — промовила Мурбелла.

Беллонда кинулася до свого ком-пульта, але Мурбелла її зупинила.

— Уже відлетів.

«Вона не повинна бачити мого болю».

— Та хто… — Беллонда замовкла, не договоривши. Сама оцінила послідовність подій і розгледіла те саме, що бачила Мурбелла.

Мурбелла зітхнула. Знала всі лайки людської історії, однак не хотіла вдаватися до жодної з них.

— Я з’їм ланч у приватній їдальні з радницями та хочу, щоб ти була присутня, — сказала Мурбелла. — Скажи Дуані: нехай знову стушкує устриці.

Беллонда почала було протестувати, але все, що в неї вийшло, це:

— Знову?

— Пам’ятаєш, що вчора ввечері я їла сама внизу? — Мурбелла повернулася на своє місце.

«Мати Настоятелька має обов’язки!»

Слід було міняти карти, плисти за течією і одомашнювати Всечесних Матрон.

«Деякі хвилі збивають тебе з ніг, Мурбелло. Та ти підводишся і рухаєшся з ними. Сім разів униз, вісім — угору. Можеш утримувати рівновагу на дивних поверхнях».

«Я знаю, Дар. Добровільна співучасть у вашїй мрії».

Беллонда вдивлялася в неї, аж доки Мурбелла не сказала:

— Під час вчорашнього обіду я посадила радниць на деякій відстані від себе. Це було дивно — лише два столи на всю їдальню.

«Чому я продовжую цю шалену балаканину? Як можу виправдати свою вкрай незвичну поведінку?»

— Ми міркували, чому жодної з нас не допустили до нашої їдальні, — сказала Беллонда.

— Щоб урятувати ваші життя! Але тобі варто було побачити їхню цікавість. Я читала з їхніх губ. Ангеліка сказала: «Вона їсть якусь тушенину. Я чула, як вона розмовляла про це зі своїм шеф-кухарем. Хіба ж не чудовий цей світ, який ми здобули? Мусимо скуштувати цю тушенину, яку вона замовила».

— Куштують, — промовила Беллонда. — Я бачу. — Додала: — Ти знаєш, що Шіана забрала картину ван Гога з… твоєї спальні?

«Чому це так боляче?»

— Я помітила, що її нема.

— Сказала, що позичила її для своєї кімнати на кораблі.

Губи Мурбелли стиснулися.

«Бодай би їх! Дункан і Шіана! Теґ, Скителі… усі вони зникли, і немає змоги податися за ними слідом. Та ми все ще маємо аксолотлеві контейнери і клітини Айдаго від наших дітей. Це не те саме… але близько. Він думає, що втік!»

— Усе гаразд, Мурбелло? — Турбота в голосі Белл.

«Ти перестерігала мене перед дикими речами, Дар, а я не слухала».

— Після трапези заберу своїх радниць на інспекцію Централі. Скажи моїй аколітці, що я хотіла б сидру, перш ніж піти на спочинок.

Беллонда вийшла, побуркуючи. Це було більше в її стилі.

«Куди ти ведеш мене зараз, Дар?»

«Ти хочеш супроводу? Провідника в подорожі твого життя? Заради цього я померла?»

«Але ж вони забрали й ван Гога!»

«Тобі так сильно його бракуватиме?»

«Чому вони забрали його, Дар?»

Відповіддю на це був глузливий сміх, і Мурбелла втішилася, що ніхто більше його не чує.

«Ти не бачиш, що вона задумала?»

«План Міссіонарії!»

«О, щось більше. Це наступна фаза: від Муад’Діба до Тирана, до Всечесних Матрон, до нас, до Шіани, і що далі? Ти цього не бачиш? Розуміння вже на краю твоїх думок. Прийми його, як ти ковтнула б гіркий напій».

Мурбелла здригнулася.

«Бачиш? Гіркі ліки з майбутнього Шіани. Колись ми думали, що всі ліки мусять бути гіркими, а інакше вони неефективні. Солодке не має цілющої сили».

«Це мусить статися, Дар?»

«Дехто захлинеться цими ліками. Та вцілілі зможуть породити цікаві схеми».