Капітула Дюни

***

Одраде періодично обідала з аколітками та їхніми Прокторками-Наглядачками, найбезпосереднішими вартівницями у цій в’язниці для умів, звідки багато хто ніколи не звільниться.

Те, що думали і робили аколітки, справді давало глибинам свідомості Матері Настоятельки відомості про те, як справно функціонує Капітула. Аколітки висловлювали свої настрої та передчуття куди пряміше, ніж Превелебні Матері. Повні Сестри дуже добре вміли бути невидимими у свої найгірші моменти. Не намагалися приховати найголовніше, але кожна могла вийти до саду чи зачинити двері й зникнути сторожовим псам з очей.

Не те що аколітки.

Цими днями у мешканців Централі було обмаль вільного часу. Навіть крізь обідні зали протікали постійні потоки, незважаючи на пору дня. Робочі зміни позсовувано, але Превелебним Матерям нескладно було пристосувати свій добовий ритм до незвичного розкладу. Та Одраде не могла витрачати енергію на подібні пристосування. Під час вечірньої трапези зупинилася у дверях до Зали Аколіток і почула, як наче за раптовим сигналом «цить» западає тиша.

Навіть те, як вони підносять їжу до рота, могло про дещо сповістити. Куди спрямовані очі, коли столове приладдя рухається до губ? Що це за швидке наколювання й таке ж швидке пережовування перед конвульсивним заковтуванням? Варто до цього придивитися. Ця аколітка перетравлює якісь душевні розлади. А ця замислена, отам, дивиться на кожну ложку страви, наче міркує, як у цій юшці приховали отруту? З цих очей можна здогадатися про творчий розум. Слід випробувати її на відповідальнішій посаді.

Одраде ввійшла до зали.

Підлогу було викладено шахівницею великих чорних і білих кліток із пласу, практично невразливого на подряпини. Аколітки запевняли, що Превелебні Матері використовують її як гральну дошку. «Ставлять одну з нас тут, іншу там, а ще кількох вздовж цієї центральної лінії. Тоді роблять ними ходи — переможець отримує все».

Одраде сіла в кутку столу край західних вікон. Аколітки звільнили їй місце, їхні рухи були тихими, поведінка скромною.

Ця зала була частиною найдревнішої конструкції Капітули. Збудована з дерева, стелю підтримують балки з чистими прольотами, напрочуд товсті й тяжкі, викінчені матовою черню. Метрів у двадцять п’ять завдовжки, без з’єднань і швів. Десь на Капітулі росла діброва генетично скроєних дубів. На дбайливо доглянутій плантації вони тяглися до сонячних променів. Дерева сягали щонайменше тридцяти метрів без крони, стовбури мали в діаметрі більше двох метрів. Їх посадили, коли будували цю залу, — щоб замінити теперішні балки у належний час. Балки мали витримати дев’ятнадцять сотень стандартних років.

Як уважно аколітки довкола Матері Настоятельки стежили за нею, хоча й не дивилися прямо.

Одраде повернула голову, щоб глянути, як сідає сонце. Знову пил. Хмара куряви, яка вторглася з пустелі, притьмарила захід сонця. Воно яскріло, мов далекий жар, що будь-якої миті може спалахнути неконтрольованим полум’ям.

Одраде придушила зітхання. Такі думки воскресили її нічні кошмари: прірва… натягнутий канат. Знала, що якби заплющила очі, то відчула б, як погойдується на канаті. Мисливиця з сокирою дедалі ближче!

Аколітки, що сиділи поруч з Одраде, їли нервово, наче відчуваючи її неспокій. Можливо, так і було. Одраде почула шелест тканини, і це вирвало її з нічного кошмару. Насторожилася, прислухаючись до нової нотки у звуках Централі. За найзвичнішими рухами — ось біля неї човгнуло крісло… ось відчинилися кухонні двері — чутно було звук скреготіння. Скреготіння піску. Команди прибиральників уже нарікали на пісок і «цю кляту куряву».

Одраде визирнула у вікно глянути на джерело цього дратівливого явища: вітер з півдня. Тьмяний серпанок, кольору середнього між жовтувато-коричневим і землистим, затягнув обрій, наче завіса. Після такого вітру осади пилу залишаться при рогах будинків та на підвітряному боці пагорбів. У куряві відчувався запах кременю, чогось лужного, що подразнювало ніздрі.

Вона опустила погляд на стіл, де офіціантка-аколітка поставила перед нею їжу.

Одраде втішила така переміна порівняно зі швидкими перекусками в її кабінеті та приватній їдальні. Коли їла там на­одинці, аколітки приносили їжу так тихо, а прибирали так швидко й без жодного слова, що інколи вона дивувалася, куди це все зникло. А в цій їдальні були й гамір, і розмови. У її помешкання могла ввірватися шеф-кухар Дуана зі своїм кудкудаканням: «Ти замало їси!» Зазвичай Одраде прислухалася до таких напучувань. Сторожові пси були в дечому корисні.

Цього вечора подано сліг-свинину під соусом із сої та меляси, мінімум меланжу, дрібку базиліку та лимона. Свіжий зелений горошок, приготований аль денте, з паприкою. Як напій — темно-червоний виноградний сік. Вона взяла на пробу шматочок сліг-свинини і вирішила, що м’ясо прийнятне, дещо переварене, як на її смак. Якщо кухарка аколіток і помилилася, то зовсім трішки.

«Звідки ж тоді відчуття, що такі трапези надто численні?»

Одраде ковтнула і з притаманною їй загостреною чутливістю розпізнала додатки. Ця їжа тут не лише для того, щоб по­повнити запаси енергії Матері Настоятельки. Хтось у кухні розпитав про її щоденне меню і відповідно наготував цю тарілку.

«Їжа — це пастка, — подумала вона. — Ще одна залежність». Їй не подобалася спритність, з якою кухарі Капітули приховували, що вони додають до їжі «для блага їдців». Вони, звичайно, знали, що Превелебна Мати може розпізнати інгредієнти і пристосувати до них свій метаболізм. Просто зараз стежили за нею, міркуючи, як Мати Настоятелька оцінить сьогоднішнє меню.

За обідом вона прислухалася до інших їдців. Ніхто не втручався в її трапезу — ні дією, ні словом. Звукове тло стало майже таким, як до її приходу. З її появою балачка завжди трохи змінювала тон, а потім поверталася до норми, хоч і дещо тихішої.

Думки всіх довкола тривожило одне безсловесне питання: «Чому вона тут цього вечора?»

Одраде відчувала тихе благоговіння частини застільників. Це була реакція, яку Мати Настоятелька інколи використовувала для своїх цілей. Благоговіння, доведене до самого краю. Як звітували Прокторки, аколітки перешіптувалися між собою: «Вона має Таразу». Хотіли цим сказати, що в пам’яті Одраде є Верховна — її покійна попередниця-Настоятелька. Вони обидві були історичною парою, яку обов’язково вивчали постулантки.

Дар і Тар, уже легенда.

Навіть Беллонда (люба стара злюка Белл) з цієї причини не зважувалася підступати до Одраде прямо. Кілька фронтальних атак, мізер вибухових аргументів звинувачення. Таразу визнали рятівницею Сестринства. Це втихомирило більшу частину опозиції. За словами Тарази, Всечесні Матрони по суті своїй варварки, а їхнє насилля, хоч і не повністю приборкане, може бути зведене до кривавих демонстрацій. Події більш-менш підтвердили це.

«Правильно, крім одного моменту, Тар. Ми обидві не передбачили розмаху їхнього насилля».

Класична вероніка Тарази (який вдалий образ із кориди[7]) підштовхнула Всечесних Матрон до такої кривавої різні, що Всесвіт просочився їддю потенційних прихильників жертв їхньої брутальності.

«Як я маю захистити нас?»

Йдеться не про те, що захисні плани недостатні. Вони можуть стати цілковито непридатними.

«Цього, звичайно, я й прагну. Ми мусимо очиститися та приготуватися до найвищого зусилля».

Беллонда глузувала з цієї ідеї: «Перед нашою загибеллю? Через неї мусимо очиститися?»

Якби Беллонда довідалася про справжні плани Матері Настоятельки, її ставлення до них було б двоїстим. Беллонда-злюка аплодувала б. Беллонда-ментатка висловилася б за відкладення «до сприятливішого моменту».

«Та хай як думатимуть мої Сестри, я шукатиму власний шлях».

А багато Сестер вважали Одраде найдивнішою Матір’ю Настоятелькою, яку вони будь-коли приймали. Піднесена на своє становище радше лівою, ніж правою рукою. «Тараза Верховна. Я була там, коли ти помирала, Тар. Ніхто інший не мав змоги перейняти твою особистість. Піднесення завдяки випадку?»

Багато хто не підтримував Одраде. Та коли опір наростав, опозиціонери однаково апелювали до «Тарази Верховної — найкращої Матері Настоятельки в нашій історії».

Кумедно! Тараза Внутрішня першою сміялася з цього й питала: «Чого б тобі не розповісти їм про мої помилки, Дар? Надто про те, як неправильно я оцінила тебе».

Одраде замислено пережовувала шматок сліг-свинини. «Я затягла з візитом до Шіани. На південь у пустелю, і якомога швидше. Шіана мусить бути готовою замінити Там».

У думках Одраде, майже заповнивши їх, постали зміни довкілля. Бене Ґессерит понад півтора тисячоліття заселяли Капітулу. «Тут всюди наші сліди». Не лише особливі діброви, виноградники чи сади. Що мусить діятися в колективній психіці при спогляданні змін, які відбуваються з цим рідним краєм?

Аколітка, що сиділа поруч із Одраде, тихо кашлянула. Хотіла звернутися до Матері Настоятельки? Рідкісний випадок. Молода жінка їла далі, не промовивши й слова.

Думки Одраде повернулися до майбутньої подорожі в пустелю. Шіана не повинна ні про що здогадуватися. «Мушу мати певність, що вона та, хто нам потрібен». Є кілька питань, на які Шіана має відповісти.

Одраде знала, що вона виявить під час інспекційних зупинок по дорозі. У Сестрах, в рослинному й тваринному світах, у самих підвалинах Капітули вона бачитиме зміни — як значні, так і ледь вловимі. Речі, спроможні зруйнувати славлений спокій Матері Настоятельки. Навіть Мурбелла, яка ніколи не покидала не-корабля, відчувала ці зміни.

Ще цього ранку, сидячи спиною до консолі, Мурбелла з новоздобутою увагою слухала Одраде, що стояла над нею. У полоненій Всечесній Матроні відчувалася неспокійна настороженість. З її голосу можна було здогадатися про хвилювання й неврівноважені судження.

— Усе минуще, Мати Настоятелько?

— Це знання, вкарбоване в тебе Іншою Пам’яттю. Жодна планета, суходіл чи море, жодна частина суходолу чи моря не є вічною.

— Це їдка думка. — Відторгнення.

— Хай де б ми перебували, ми лише управителі.

— Ні на що не придатний підхід. — Вагання, питання, чого Мати Настоятелька вибрала саме цю мить, щоб сказати таке.

— Я чую, що твоїми вустами промовляють Всечесні Матрони. Вони дали тобі жадібні мрії, Мурбелло.

— Це ти так кажеш! — Глибока образа.

— Всечесні Матрони думають, що можуть купити нескінченну безпеку. Знаєш — малу планету з великою кількістю підлеглого населення.

Мурбелла скорчила гримасу.

— Більше планет! — куснула її Одраде. — Дедалі більше, більше і більше. Ось чому вони повертаються такими роями.

— У цій Старій Імперії нічого й ловити.

— Браво, Мурбелло! Ти починаєш мислити як одна із нас.

— І це робить мене нічим.

— Ні рибою ні м’ясом, а лише самою собою? Та навіть у власному «я» ти лише управителька. Стережись, Мурбелло! Думати, що володієш чимось, — це наче ходити по сипучих пісках.

Зморшка здивування між бровами. Слід щось зробити з тим, як відкрито Мурбеллині емоції грають на її обличчі. Тут це дозволено, та колись…

— Тож нічим не можна певно володіти. То й що! — Дедалі гіркіше.

— Часом ти кажеш слушні слова, та не думаю, що знайдеш собі місце, де зможеш перебути все життя.

— Поки ворог не знайде мене й не замордує?

«Вишкіл Всечесної Матрони чіпкий, мов клей! Але те, як вона вчора ввечері розмовляла з Дунканом, сповістило мені, що вона готова. Думаю, це картина ван Гога зробила її сприйнятливою. Я чула це в її голосі. Мушу ще раз переглянути цей запис».

— Хто мав би тебе замордувати, Мурбелло?

— Ви нізащо не відіб’єте атаки Всечесних Матрон!

— Я вже згадувала основоположний факт, який нас стосується: жодне місце не може бути безпечним вічно.

— Ще один твій клятий і ні на що не придатний урок!

У Залі Аколіток Одраде згадала, що не знайшла часу переглянути цей ком-запис розмови між Дунканом і Мурбеллою. У неї ледь не вирвалося зітхання. Вона замаскувала його кашлем. Не годиться, щоб ці молоді жінки побачили стурбованість Матері Настоятельки.

«До пустелі й Шіани! Інспекційна подорож, тільки-но знайду для цього час. Час!»

Аколітка поруч з Одраде знову кашлянула. Одраде стежила за нею боковим зором — білявка, коротка чорна сукенка, обшита білою крайкою, — Середній третій ступінь. Жодного руху головою в бік Одраде, жодного погляду скоса.

«Ось що я виявлю під час своєї інспекційної подорожі: страхи. А в ландшафті — всі ті речі, які ми завжди бачимо, коли біжимо наввипередки з часом: дерева необрізані, бо садівники відлетіли у наше Розсіяння, лягли у могилу, відійшли у незнані місця, може, навіть у пейонаж[8]. Чи побачу я архітектурні фантазії, що набрали приваби, бо залишилися незакінченими, а будівничі зникли? Ні. Нам тепер не до фантазій».

Інша Пам’ять містила приклади, які вона хотіла б знайти: старі будинки, прекрасніші, бо зосталися незакінченими. Будівничий збанкрутував, власник розгнівався на свою коханку… Деякі речі стають через це цікавішими: старі стіни, старі руїни… Скульптури часу.

«Що б сказала Белл, якби я розпорядилася влаштувати у своєму саду фантазійну альтанку?»

— Мати Настоятелько? — сказала аколітка поруч із Одраде.

«Чудово! Вони так рідко знаходять відвагу».

— Так? — Легкий питальний тон. «Краще це було б щось важливе». Вона це почує?

Вона почула.

— Непокою вас, Мати Настоятелько, бо справа нагальна, а ще я знаю, як ви цікавитеся садами.

Супер! Литки у цієї аколітки товсті, але її розуму це не стосується. Одраде мовчки дивилася на неї.

— Це я готую карти для вашої спальні, Мати Настоятелько.

Тож це надійна адептка, особа, якій довірено працювати на Матір Настоятельку. Ще краще.

— Я скоро отримаю свою карту?

— За два дні, Мати Настоятелько. Я припасовую проєкційний зовнішній шар, на якому зазначатиму щоденний приріст пустелі.

Короткий кивок. Таким був первинний наказ: аколітка має дбати про актуальність карти. Одраде хотіла щоранку бачити картину змін, яка роздмухувала б її уяву. Хай це буде першим, що відбивається у свідомості при пробудженні.

— Сьогодні вранці я залишила у вашому кабінеті звіт, Мати Настоятелько. «Управління садами». Можливо, ви його ще не бачили.

Одраде бачила лише заголовок. Пізно повернулася з вправ, прагнучи відвідати Мурбеллу. Як багато всього залежить від Мурбелли!

— Плантації довкола Централі слід або покинути, або вдатися до заходів, щоб їх утримати, — сказала аколітка. — Це суть звіту.

— Повтори звіт дослівно.

Поки Одраде слухала, споночіло і світлокулі в кімнаті стали яскравішими. Рапорт виявився стислим. Навіть лаконічним. У ньому звучала нотка докору, Одраде розпізнала, що вона походить від Беллонди. Без посилання на Архів, але застереження Погодної служби проходили через архіви і ця аколітка підхопила кілька слів з оригіналів.

Аколітка замовкла, звіт добіг кінця.

«Як я маю відповісти?» Сади, пасовища та виноградники були не лише захисною зоною проти вторгнення чужаків і приємною оздобою ландшафту. Вони підтримували мораль і столи Капітули.

«Вони підтримують мою мораль».

Як тихо чекає ця аколітка. Біляві кучері, кругле обличчя. Приємна зовнішність, хоч надто широкий рот. На тарілці зоставалася їжа, та вона не їла. Руки складені на колінах. «Я тут, щоб вам служити, Превелебна Мати».

Доки Одраде обдумувала відповідь, втрутився спогад — давній інцидент пропливав паралельним потоком поверх безпосередніх спостережень. Вона згадала свій курс керування орнітоптером. Дві учениці-аколітки з інструктором у сам полудень високо над підмоклими теренами Лампадаса. Вона опинилася в парі з найбездарнішою аколіткою, яку будь-коли приймало Сестринство. Вочевидь, набір генів. Розпорядниці схрещення бажали, щоб якась її риса передалася потомству. Це, звичайно, не був ні розум, ні емоційна врівноваженість! Одраде згадала її ім’я: Лінчін.

Лінчін вереснула інструктору:

— Я літатиму на цьому клятому ’топтері!

І весь цей час небо та краєвид із деревами та заболоченими берегами озера вирували, аж їм голови йшли обертом. «Так воно виглядало: ми нерухомі, а світ крутиться». Лінчін раз у раз помилялася. Кожен рух викликав ще гірше вирування.

Інструктор від’єднав її від системи, потягнувши за вимикач, до якого міг дотягтися лише він. Заговорив аж тоді, коли їхній політ став прямим і рівним:

— Нема й мови, щоб ви колись літали на ньому, леді. Ніколи! У вас неналежні реакції. Вам слід було починати навчання до пубертатного віку.

— Літатиму! Літатиму! Полечу на цій клятій штуковині! — Руки марно шарпають заблоковані елементи управління.

— Вас відраховано, леді. Відсторонено від польотів.

Одраде полегшено зітхнула. Тепер до неї дійшло те, що вона знала від початку: Лінчін може їх убити.

Обернувшись до Одраде, що сиділа позаду, Лінчін загорлала:

— Скажи йому! Скажи йому! Скажи, що він має слухатися Бене Ґессерит!

Це було нагадуванням про те, що Одраде, на кілька років старша за Лінчін, уже обіймала командну позицію.

Одраде сиділа мовчки, із непорушним обличчям.

«Мовчання — це часто найкраще, що можна сказати». Таку фразу якась гумористка з Бене Ґессерит накарлякала на дзеркалі в лазничці. Одраде і тоді, і пізніше вважала, що це добра порада.

Повернувшись до потреб аколітки в обідньому залі, Одраде спитала себе, чого цей старий спогад прийшов сам собою. Такі речі рідко траплялися знічев’я, без певної мети. Зараз, звичайно, не слід мовчати. Гумор? Так! Це було послання. Гумор Одраде (до якого вона вдалася пізніше) навчив Лінчін дечого про неї саму. Гумор під впливом стресу.

Одраде усміхнулася аколітці, що сиділа поруч із нею.

— Тобі б сподобалося бути коником?

— Що? — вирвалося в дівчини, але вона відповіла Матері Настоятельці усмішкою. Не стривожено. Навіть тепло. Усі знали, що Мати Настоятелька допускає почуття.

— Ти, звичайно, не розумієш, — промовила Одраде.

— Ні, Мати Настоятелько, — далі з усмішкою й терпляче.

Одраде дозволила собі пробігтися поглядом по цьому юному обличчі. Ясно-блакитні очі, яких іще не поглинула, навіть не торкнулася синява Агонії прянощів. Вуста майже як у Белл, проте без злостивості. Надійні м’язи, надійний розум. Могла б добре передбачати потреби Матері Настоятельки. Про це свідчать завдання з картою і звіт. Чутлива. Це йде в парі з непересічним інтелектом. Либонь, ніколи не здійметься на саму вершину, але завжди посідатиме ключові позиції, де будуть потрібними саме її чесноти.

«Чому я сіла поруч із нею?»

Одраде часто вибирала якусь компаньйонку під час застільних відвідин. Здебільшого аколітку. Завдяки їм стільки можна довідатися. До кабінету Матері Настоятельки часто надходили звіти: особисті спостереження Прокторок стосовно тієї чи тієї аколітки. Та інколи Одраде вибирала місце з причини, яку не могла пояснити. «Так, як сьогодні. Чому ця?»

До розмов доходило рідко, хіба що Мати Настоятелька сама їх починала. Зазвичай лагідний вступ, тоді легкий перехід до інтимніших справ. Усі інші довкола пильно слухали.

У такі моменти Одраде часто творила атмосферу майже релігійного спокою. Це заспокоювало нервових. Аколітки були… ну що ж, аколітками, але Мати Настоятелька була найвищою з усіх відьмою. Нервовість була природною.

Хтось позаду Одраде прошепотів:

— Цього вечора вона тримає Стреггі на вуглинках.

На вуглинках. Одраде знала цей вислів. Його вживали за часів, коли вона сама була аколіткою. Тож ім’я цієї дівчини Стреггі. Хай воно залишиться непромовленим. Імена приховують у собі магію.

— Тобі смакував сьогоднішній обід? — спитала Одраде.

— Він прийнятний, Мати Настоятелько. — Зазвичай співрозмовниці Одраде намагалися не висловлювати фальшивих думок, але Стреггі спантеличила зміна теми.

— Кухарі його переварили, — зауважила Одраде.

— Вони служать багатьом, то як же їм догодити всім, Мати Настоятелько?

«Каже, що думає, і каже це добре».

— Твоя ліва рука тремтить, — промовила Одраде.

— Я хвилююся, розмовляючи з вами, Мати Настоятелько. І я саме вийшла з тренувальної зали. Сьогоднішнє тренування було дуже втомливим.

Одраде проаналізувала тремтіння.

— Тобі наказали робити вправи з витягнутими вгору руками.

— За ваших часів це було боляче, Мати Настоятелько? (За давніх часів).

— Так само боляче, як і сьогодні. Учителі мені казали, що біль навчає.

Це пом’якшило ситуацію. Спільний досвід на жаргоні Прокторок.

— Я не зрозуміла, що ви сказали про коней, Мати Настоятелько. — Стреггі глянула у свою тарілку. — Це не може бути конина. Я певна, що…

Одраде голосно засміялася, привернувши до себе здивовані погляди. Поклала руку Стреггі на передпліччя та лагідно усміхнулася.

— Дякую, моя люба. Уже багато років ніхто так не веселив мене. Сподіваюся, це буде початком довгого й радісного спілкування.

— Дякую, Мати Настоятелько, але я…

— Я поясню про коня. Це мій маленький особистий жарт, і я не мала наміру тебе принизити. Я хочу, щоб ти носила на плечах малу дитину, хлопчика. Щоб він рухався швидше, ніж дозволяють йому короткі ніжки.

— Як побажаєте, Мати Настоятелько. — Ні застережень, ні питань. Питання були, але в належний час з’являться й відповіді, і Стреггі це знала.

Магічний час.

— Як тебе звати? — спитала Одраде, прибравши руку.

— Стреггі, Мати Настоятелько. Алоана Стреггі.

— Відпочивай спокійно, Стреггі. Я займуся садами. Вони потрібні нам як для моралі, так і для їжі. Ще цього вечора зголосися до Розподілу. Скажи їм, що завтра о шостій ранку я потребую тебе у своєму кабінеті.

— Я буду там, Мати Настоятелько. Мені й далі наносити позначення на вашу карту? — Одраде вже підводилася, щоб вийти.

— Поки що так, Стреггі. Та попроси Розподіл прислати нову аколітку й починай її навчати. Невдовзі ти будеш надто зайнята, щоб працювати ще й з картою.

— Дякую, Мати Настоятелько. Пустеля дуже швидко росте.

Слова Стреггі принесли Одраде певне задоволення, розганяючи похмурий настрій, що переслідував її більшу частину цього дня.

Цикл дістав ще один шанс і знову почав обертатися, змушений до цього глибинними силами, званими «життям», «любов’ю» та іншими зайвими етикетками.

«Так воно крутиться. Так воно відновлюється. Магія. Яке чорнокнижжя може відвернути твою увагу від цього чуда?»

Зі свого кабінету вона віддала наказ Погодній службі, тоді вимкнула інструменти на робочому столі й підійшла до еркерного вікна. У темряві ночі Капітула світилася ясно-червоним блиском численних наземних вогнів, що відбивалися від низьких хмар. Це надавало дахам і стінам романтики, яку Одраде швидко відкинула.

Романтика? У тому, що вона зробила в обідній залі аколіток, не було жодної романтики.

«Я врешті-решт це зробила. Взяла на себе зобов’язання. Тепер Дункан мусить повернути пам’ять нашому башарові. Делікатне завдання».

Вона й далі вдивлялася в ніч, придушуючи корчі в шлунку.

«Зобов’язала не тільки сама себе, а й те, що зосталося від мого Сестринства. Отак воно, Тар».

«Так, я це відчуваю, а твій план ризикований».

Збиралося на дощ. Одраде відчула це в повітрі, що просочувалося крізь вентиляційні отвори довкола вікон. Нема потреби читати погодну депешу. Зрештою, останнім часом вона рідко це робила. Чого морочитися? Але звіт Стреггі містив серйозну пересторогу.

Дощі ставали дедалі рідшими, а зустрічали їх радше прихильно. Сестри виходили в дощ і гуляли під ним попри холод. За кожним дощем, який вона бачила, приховувалося те саме питання: «Чи це не останній?»

Працівники Погодної служби робили героїчні зусилля, щоб утримати сухою пустелю, яка постійно розширювалася, водночас зрошуючи райони землеробства. Одраде не знала, як вони, виконуючи її розпорядження, влаштували цей дощ. Невдовзі не зможуть уже виконувати таких наказів, навіть від Матері Настоятельки. «Пустеля тріумфуватиме, бо саме це ми привели в рух».

Вона розчинила центральну частину вікна. Вітер на цьому рівні припинився. Лише хмари пропливали над головою. Вітер на більшій висоті жене їх геть. Відчуття нагальності в погоді. Повітря було свіжим. Отже, здійснили корекцію температури, щоб принести цю дрібку дощу. Одраде закрила вікно, не маючи бажання вийти надвір. Мати Настоятелька не мала часу грати в гру останнього дощу. Один дощ за весь цей час. А пустеля постійно і невблаганно насувається на них.

«Можемо зображати це на карті і спостерігати. Та що з цією мисливицею в мене за спиною, мисливицею з сокирою, постаттю з нічних кошмарів? Яка карта покаже мені, де вона цього вечора?»