Капітула Дюни

***

Під час своїх невтомних мандрівок Централлю (тепер нечастих, але через це ще інтенсивніших) Одраде шукала ознак недбальства, зокрема сфер відповідальності, де все йшло надто гладко.

Сеньйорка Сторожових псів мала власне гасло: «Покажіть мені цілковито гладеньку роботу, а я покажу вам того, хто приховує помилки. Справжні човни гойдаються».

Вона часто так казала, і врешті ця фраза стала усталеною. Сестри (а навіть аколітки) використовували її на означення Матері Настоятельки.

— Справжні човни гойдаються. — Тихе хихотіння.

Під час сьогоднішньої ранкової інспекції Одраде супроводжувала Беллонда. Вона не згадувала про те, що «раз на місяць» звелося до «раз на два місяці», та й то якщо вдасться. Ця інспекція відбувалася на тиждень пізніше наміченого терміну. Беллонда хотіла використати цю нагоду для пересторог щодо Айдаго. І притягла з собою Тамелейн, хоча Там мала о цій порі переглядати роботу Прокторок.

«Дві проти одної? — міркувала Одраде. Не думала, щоб Белл чи Там здогадувалися про замір Матері Настоятельки. Гаразд, усе вийде назовні, як це було з планом Тарази. — Усьому свій час, еге ж, Тар?»

Вони йшли коридором, чорна одежа шелестіла від поспіху, їхні пильні очі небагато пропускали. Усе було знайомим, та вони однаково шукали чогось нового. Одраде несла свій К-навушник перекинутим через ліве плече, як погано прилаштований тягарець для пірнання. «У ці дні ніколи не слід залишатися поза зоною зв’язку».

За кулісами кожного центру Бене Ґессерит містилися допоміжні відділення: клініка-госпіталь, морг, збір сміття, системи переробки (під’єднані до каналізації та сміттє­сховища), транспорт і зв’язок, постачання кухні, зали для тренування та фізичних вправ, школи для аколіток і постуланток, помешкання різних типів, центри зустрічей, відділення випробувань і багато іншого. Персонал часто змінювався через відльоти у Розсіяння і переведення людей на нові позиції, завжди згідно з тонкою чутливістю Бене Ґессерит. Але самі служби та їхнє розміщення залишалися незмінними.

Поки вони швидко переходили від одного відділення до іншого, Одраде говорила про «розпорошення Сестринства», не намагаючись приховати свого збентеження через те, що вони стали «атомарною сім’єю».

— Мені тяжко уявити людство, розсіяне у нескінченному Всесвіті, — сказала Там. — Можливості…

— Гра нескінченних чисел. — Одраде переступила через розбитий бордюр. — Це слід полагодити. Ми граємо в ігри з нескінченністю, відколи навчилися стрибати через Простороскладки.

У голосі Беллонди не було радості.

— Це не гра!

Одраде спроможна була оцінити Беллондині почуття. «Ми ніколи не бачили порожнього простору. Знову й знову нові галактики. Там має рацію. Ось що лякає, коли зосереджуєшся на Золотому Шляху».

Пам’ять про розширення дала Сестринству статистичний підхід до цього, проте небагато іншого. Стільки-то придатних до заселення планет у цій системі, а серед них очікувана кількість тих, які можна терраформувати.

— Яка еволюція там проходить? — зажадала Тамелейн.

Питання, на яке вони не могли відповісти. Спитай, що може створити Нескінченність, а єдиною можливою відповіддю буде: «Будь-що».

Будь-яке добро, будь-яке зло, будь-якого бога, будь-якого диявола.

— Що, як Всечесні Матрони від когось тікають? — спитала Одраде. — Цікаве припущення.

— Усе це марні спекуляції, — буркнула Беллонда. — Ми навіть не знаємо, чи Простороскладка веде нас в один Усе­світ, чи в багато їх… навіть у безліч бульбашок, які надимаються і стискаються.

— Чи Тиран розумів це краще за нас? — спитала Тамелейн.

Вони зупинилися, доки Одраде оглядала кімнату, де п’ять Просунутих аколіток і Прокторка вивчали проєкцію регіональних складів меланжу. Кристал, що зберігав інформацію, виконував у проєкторі заплутаний танець, підстрибуючи в його промені, як м’ячик у фонтані. Одраде подивилася на підсумок і відвернулася, перш ніж зробити невдоволену міну. Там і Белл не побачили виразу її обличчя. «Нам доведеться обмежити доступ до даних про меланж. Це видовище надто пригноблює мораль».

Адміністрування! Усе повертається до Матері Настоятельки. Призначай ті самі доручення тим самим людям — і швидко звалишся у бюрократію.

Одраде знала, що вона надмірно покладається на внутрішнє чуття адміністрування. Системи, які часто випробовують та оновлюють, використовують автоматизацію лише там, де це необхідно. Вони називали це «машинерією». Усі вони, перш ніж стати Превелебними Матерями, здобували певну чутливість на «машинерію» і використовували її пізніше, не ставлячи запитань. У цьому приховувалася небезпека. Одраде наполягала на постійних удосконаленнях (бодай найдрібніших), щоб вносити зміни в їхню діяльність. Рандомність! Жодних абсолютних схем, які хтось інший міг би знайти і використати проти них. Окрема особа може не помітити таких змін упродовж свого життя, але, якщо розглядати довші періоди, різницю напевне можна виміряти.

Гурток Одраде спустився на нижній поверх і вийшов на головну артерію Централі. Сестри називали її «шляхом». Внутрішній жарт, що посилався на систему вишколу, популярно звану «шляхом Бене Ґессерит».

Шлях біг від площі під вежею Одраде до південної окраїни міської території — прямий, як пучок променів лазеростріла, майже дванадцять кілометрів завдовжки, з низькими й високими будинками обабіч. Усі низькі споруди мали спільну рису: їх збудовано такими стійкими, щоб можна було збільшити їхню висоту.

Одраде підкликала жестом відкритий транспортник з вільними сидіннями, і всі троє втиснулися всередину. Тут могли продовжити розмову. Одраде подумала, що фасад шляху має старомодну привабливість. Будинки такого типу, з високими прямокутними вікнами з плас-ізоляту, обрамляли «шляхи» Бене Ґессерит упродовж більшої частини історії Сестринства. Посередині бігла колона в’язів, генетично пристосованих так, щоб бути високими і тонкими. На них гніздилися птахи, а ранки виблискували летючими плямами червоної та оранжевої барви — іволг, танагр[9].

Чи схильність до цього знайомого довкілля є для нас небезпечною?

Одраде вивела їх із транспортника на Хмільну Колію, думаючи при цьому, що гумор Бене Ґессерит виявляється в дивних назвах. Вуличні пустощі. Хмільна Колія, бо фундамент одного з будинків трохи запався, надавши всій конструкції дивного вигляду — наче напідпитку. Один із групи вийшов зі строю.

«Як Мати Настоятелька. Тільки вони ще про це не знають».

Коли вони дісталися Вежової Стежки, її К-навушник задзижчав.

— Мати Настоятелько?

Це була Стреггі. Одраде, не зупиняючись, просигналізувала, що вона на зв’язку.

— Ви просили рапорту щодо Мурбелли. Сукійська Централь каже, що вона готова до переходу на призначені заняття.

— То переведіть її туди.

Далі вони йшли Вежовою Стежкою: усі будинки довкола були одноповерховими.

Одраде кинула короткий погляд на низькі споруди обабіч вулиці. До однієї з них добудовували другий поверх. Може, одного дня тут постане справжня Вежова Стежка і жарт (прихований у назві) розвіється.

Суперечки про те, що деякі назви даються лише для зручності, тож чому б їм і не втішатися цим процесом, вважалися в Сестринстві делікатними.

Зненацька Одраде зупинилася на людному тротуарі й обернулася до своїх товаришок.

— Що ви сказали б, якби я запропонувала називати вулиці та площі на честь Сестер, які відійшли від нас?

— У тебе нині в голові самі нісенітниці, — дорікнула їй Беллонда.

— Вони не відійшли, — промовила Тамелейн.

Одраде рушила, мов на полювання. Цього вона й очікувала. Думки Белл заледве можна було почути. «Ми носимо “тих, що відійшли” в Іншій Пам’яті!»

Одраде не хотіла сперечатися, проте вважала цю ідею вартісною. Частина Сестер померла без Поділу. Головні лінії пам’яті дублювалися, але втрачалася нитка та її кінцевий носій. Так відійшла Шванг’ю з Твердині Гамму, вбита напасницями — Всечесними Матронами. Залишилося багато спогадів про її риси — і добрі, і… складні. Важко сказати, що повчальніше: її помилки чи успіхи.

Беллонда прискорила крок, щоб іти поруч із Одраде на відносно порожньому відрізку дороги.

— Мушу поговорити про Айдаго. Він ментат, так, але ці його множинні пам’яті…. Вкрай небезпечні!

Вони проходили повз морг, і сильний запах антисептиків відчувався навіть на вулиці. Аркоподібні двері були широко відкриті.

— Хто помер? — спитала Одраде, ігноруючи Беллондині тривоги.

— Прокторка з четвертої секції та працівник із садової обслуги, — сказала Тамелейн. Там завжди про таке знала.

Беллонда кипіла від люті, що її проігнорували, і не намагалася це приховати.

— Могли б ви обидві не відхилятися від теми?

— Якої теми? — спитала Одраде. Дуже лагідно.

Вони вийшли на південну терасу й зупинилися біля кам’яної балюстради, щоб зверху глянути на плантації — виноградники та сади. Вранішнє світло просочувалося крізь серпанок куряви, геть не схожий на імлу, витворену вологою.

— Ви знаєте, якої теми! — Белл не дозволила збити себе з плигу.

Одраде вдивлялася в панораму, притиснувшись до каменю. Балюстрада була холодною. Вона подумала, що колір імли змінився. Сонячне проміння пройшло крізь пил з іншим спектром випромінювання. Сильніше віддзеркалення і різкість світла. Інше поглинання. Щільніший ореол. Летючі пил і пісок подібно до крапель води вторгалися до кожної щілини, але скрипіння й скрегіт зраджували їхнє походження. Точнісінько як упертість Белл. Бракує змазки.

— Це пустельне світло, — промовила Одраде, вказуючи пальцем.

— Перестань мене ігнорувати, — сказала Беллонда.

Одраде вирішила не відповідати. Світло у куряві — це класика, але воно не заспокоює так, як старі художники та їхні туманні ранки.

Тамелейн підійшла до Одраде.

— На свій лад прекрасно. — З відстороненості її тону було ясно, що Тамелейн уже сягнула по порівняння до Іншої Пам’яті, а її висновки були такими ж, як в Одраде.

«Якщо тебе привчили так бачити красу». Та щось глибоко в Одраде промовило, що це не та краса, за якою вона тужила.

У тінистих западинах внизу, де колись буяла зелень, тепер панували сухість і відчуття, наче землю випатрано, як колись древні єгиптяни готували до поховання своїх мертвих. Висушували їх так, що зоставалася лише найістотніша матерія, збережена для Вічності. «Пустеля, як майстер смерті, сповиває землю нітроновим[10] саваном, бальзамуючи нашу планету з усіма її прихованими коштовностями».

Беллонда стала позаду них, бурмочучи та хитаючи головою. Не хотіла дивитися, якою стає їхня планета.

Одраде ледь не здригнулася в раптовому напливі багатопотоковості. Пам’ять затопила її: вона відчула, що обшукує руїни січі Табр і знаходить забальзамовані пустелею тіла мисливців за прянощами, залишених там, куди їх кинули вбивці.

«Що тепер із січчю Табр? Розтоплена лава застигла, і не зосталося жодного сліду її гордої історії. Всечесні Матрони, вбивці історії».

— Якщо ти не прибереш Айдаго, я змушена буду протестувати проти його використання як ментата.

Ця Белл вічно невдоволена! Одраде зауважила, що сьогодні вона, як ніколи, виказує свій вік. Навіть зараз у неї на носі окуляри для читання. Збільшували їй очі, які здавалися великими кулями, що вилізли з орбіт, — як у риби. Використання окулярів замість тонших лінз дещо про неї казало. Красувалася з марнославством навпаки, яке заявляло: «Я значу більше, ніж прилади, потрібні моїм недосконалим органам чуття».

Беллонда була вкрай роздратована поведінкою Матері Настоятельки.

— Чого ти так на мене витріщаєшся?

Одраде, яку зненацька пронизало усвідомлення слабкості її Ради, перевела погляд на Тамелейн. Хрящі ніколи не припиняють рости, а це збільшило вуха, ніс і підборіддя Там. Деякі Превелебні Матері виправляли це за допомогою конт­ролю метаболізму або вдавалися до регулярної хірургічної корекції. Там ніколи не принизилася б до такої суєти. «Ось яка я. Приймайте це або облиште».

«Мої радниці надто старі. Та й сама я… мала б бути молодшою та сильнішою, щоб витримати тягар усіх цих проблем на своїх плечах. Ох, будь вони прокляті, оті жалощі над собою!»

Є тільки одна найвища небезпека: дії проти виживання Сестринства.

— Дункан — чудовий ментат, — промовила Одраде з усієї висоти свого становища. — Але я не використовую жодної з вас понад ваші можливості.

Беллонда промовчала. Вона знала слабкості ментатів.

«Ментати!» — подумала Одраде. Були як ходячі архіви, але коли від них вимагали відповіді, вони раз у раз ставили питання.

— Мені не потрібен ще один ментат, — сказала Одраде. — Мені потрібен новатор. Винахідник!

Не дочекавшись відповіді Беллонди, Одраде додала:

— Я звільнила його розум, а не його тіло.

— Я наполягаю на аналізі, перш ніж ти відкриєш йому всі джерела даних!

Порівняно зі звичною поведінкою, коли Беллонда захищала свою думку, це ще було м’яко. Та Одраде не вірила цій м’якості. Вона ненавиділа ці сеанси — нескінченне пережовування архівних звітів. Беллонда натомість їх обожнювала. Беллонда архівних дрібниць і нудних екскурсій у неістотні деталі. Кого обходить те, що Превелебна Мати Х віддає перевагу збираному молоку у вівсянці?

Одраде відвернулася від Беллонди й глянула на південне небо. «Пил! Ми лише пересіюємо пил!» Пліч-о-пліч з Беллондою стоятимуть її асистентки. Одраде відчувала нудьгу від самої думки про це.

— Більше жодних аналізів. — Одраде промовила це гостріше, ніж збиралася.

— У мене власний погляд. — У голосі Беллонди лунала образа.

«Погляд? Хіба ж ми не що інше, як сенсорні вікна, відкриті на наш Всесвіт, кожне з власною думкою?»

Інстинкти та спогади всіх типів… навіть Архіви — ніщо з цього не говорило саме за себе, крім випадків нездоланних вторгнень. Ніщо не мало ваги, доки не було сформульовано у живій свідомості. Та хай хто творив би формулювання, він перехиляє цим шальку. Будь-який порядок довільний! Чому цей факт вихідний, а не інший? Кожна Превелебна Мати знала, що події відбуваються в їхньому власному потоці, у власному відносному середовищі. Чому Превелебна Мати-ментатка не могла діяти згідно з цим знанням?

— Ти відмовляєшся від обговорення? — Це Тамелейн. Невже вона на боці Белл?

— Коли я відмовлялася від обговорення? — Одраде не приховувала обурення. — Я відмовляюся від чергового архівного атракціону Белл.

— А в дійсності… — втрутилася Беллонда.

— Белл! Не кажи мені про дійсність! — Хай вона в цьому помліє! Превелебна Мати і ментатка! «Дійсності не існує. Лише наш порядок, накинутий усьому довкіллю. Базисний постулат Бене Ґессерит».

Були періоди (і це один із них), коли Одраде шкодувала, що не народилася в давнішу епоху — аристократкою-матроною під час довгого Римського миру чи вкрай розпещеною дамою вікторіанських часів. Але вона була піймана в пастку часу та обставин.

Піймана навічно?

«Мушу постати перед лицем такої можливості». Майбутнє Сестринства може обмежитися таємними схованками під вічним страхом викриття. Майбутнє переслідуваних. А тут, у Централі, ми можемо дозволити собі єдину помилку й не більше.

— Досить із мене цієї інспекції! — Одраде викликала особистий транспортник, і всі поспішили назад, до її кабінету.

«Що ми вдіємо, коли сюди прийдуть мисливиці?»

Кожна з них мала власний сценарій, маленьку п’єску з переліком запланованих реакцій. Але всі Превелебні Матері були достатньою мірою реалістками, аби знати, що їхня п’єска може більше нашкодити, ніж допомогти.

У кабінеті, де ранкове проміння яскраво осявало все довкола, Одраде впала у своє крісло й чекала, коли Тамелейн і Беллонда займуть місця.

Більше жодного з цих клятих аналітичних сеансів. Вона справді потребувала доступу до чогось кращого за Архіви, кращого за все, чим вони досі користувалися. Натхнення. Одраде потерла ноги, відчуваючи тремтіння м’язів. Вона вже давно спала погано. А через цю інспекцію була роздратована.

«Одна помилка може спричинити наш кінець, а я маю намір підштовхнути нас до невідворотного рішення.

Може, я дію надто ризиковано?»

Її радниці протестували проти ризикованих рішень. Казали, що Сестринство мусить рухатися зі сталою певністю, маючи під ногами наперед відомий терен. Усе, що вони робили, має бути врівноваженим з огляду на катастрофу, яка чекала їх при найменшому хибному кроці.

«А я над прірвою, на туго натягнутому канаті».

Чи мали вони простір для експериментів, для тестування можливих рішень? Усі вони грали в цю гру. Белл і Там просіювали постійний потік можливостей, але не було нічого ефективнішого за їхнє атомарне Розсіювання.

— Мусимо бути готові вбити Айдаго за найменшої ознаки того, що він Квізац Хадерах, — сказала Белл.

— Тобі нічим більше зайнятися? Ідіть геть, обидві!

Коли вони підвелися, кабінет здався Одраде чужим. Що не так? Беллонда глянула на неї цим моторошним поглядом, в якому світилася оцінка. Тамелейн виглядала мудрішою, ніж це було можливо.

«Що з цією кімнатою?»

Кабінет, з огляду на його функціональність, розпізнали б і люди з докосмічної ери. Що тут було таким чужим? Робочий стіл як робочий стіл, крісла на належних місцях. Белл і Там віддавали перевагу слідокріслам. Ці крісла могли б здатися чудними людині більш ранньої епохи з її Іншої Пам’яті. Одраде підозрювала, що хтось такий впливає зараз на неї. Може здивувати блиск рідуліанських кристалів, пульсування та мерехтіння світла в них. Повідомлення, що танцюють над столом, можуть видатися несподіванкою. Людині з більш ранньої епохи, що поділяє її свідомість, можуть здатися дивними її робочі знаряддя.

«Але це здалося дивним мені».

— З тобою все гаразд, Дар? — стурбовано спитала Тамелейн.

Одраде відпустила їх помахом руки, але жодна з жінок не ворухнулася.

В її голові коїлося таке, що годі було пояснити довгими робочими годинами і недостатнім відпочинком. Не вперше відчула, що працює в чужому оточенні. Учора ввечері, перекушуючи за цим столом, заваленим, як і зараз, наказами про призначення, вона виявила, що просто сидить, втупившись у незакінчену роботу.

Без яких Сестер на яких постах можна обійтися, відправивши їх у це жахливе Розсіяння? Як можна збільшити шанси виживання нечисленних піщаних форелей, котрих Сестри забирали з собою? Як слід розподілити меланж? Чи варто їм почекати, перш ніж вислати чергову групу Сестер у невідомість? Чекати, що вдасться умовити Скителі розповісти їм, як аксолотлеві контейнери виробляють прянощі?

Одраде згадала, що це відчуття чужості прийшло до неї, коли вона жувала сандвіч. «Що це я їм?» Печінка курчати і цибуля на одному з найкращих хлібів Капітули.

Сумнів у власній рутині був часткою цього відчуття чужості.

— У тебе поганий вигляд, — сказала Беллонда.

— Я втомлена, — збрехала Одраде. Вони знали, що це брехня, та чи заперечать їй. — Ви обидві напевне так само втомлені. — Чуйним тоном.

Белл була невдоволена.

— Ти даєш поганий приклад!

— Хто? Я? — Жарт не уник уваги Беллонди.

— Ти збіса добре знаєш, що так!

— Ці твої вияви чуйності, — промовила Тамелейн.

— Навіть до Белл.

— Я не хочу твоєї клятої чуйності! Це неправильно.

— Тільки якщо я дозволю їй керувати моїми рішеннями, Белл. Тільки тоді.

Голос Беллонди перейшов у хрипкий шепіт:

— Дехто вважає тебе небезпечною романтичкою, Дар. Знаєш, до чого це може призвести.

— Сестри вступлять у союз зі мною з метою, відмінною від виживання. Ти це маєш на увазі?

— Інколи ти викликаєш у мене головний біль, Дар!

— Це мій обов’язок і право — викликати у тебе головний біль. Коли в тебе перестає боліти голова, ти стаєш необережною. Тебе непокоїть чуйність, але не ненависть.

— Я знаю свій ґандж.

«Ти не могла б бути Превелебною Матір’ю і не знати цього».

Кабінет знову перетворився на знайомий простір, але Одраде вже знала походження цього відчуття чужості. Вона думала про це приміщення як про частину древньої історії, дивлячись на нього так, наче воно давно відійшло в минуле. Як це й буде, якщо її план вдасться. Знала, що мусить зробити. Час явно зробити перший крок.

«Обережно».

«Так, Тар, я обережна так само, як і ти».

Там і Белл можуть бути старими, але коли необхідно, їхній розум гострий.

Одраде втупила погляд у Белл.

— Схеми, Белл. Платити насиллям за насилля — це не наша схема. — Здійняла руку, стримуючи відповідь Белл. — Так, насилля породжує ще більше насилля, а маятник коливається, доки не розтрощить насильників.

— Про що ти думаєш? — зажадала Там.

— Може, нам слід обміркувати, як сильніше принадити бика.

— Ми не сміємо. Поки ще ні.

— Але ми також не сміємо сидіти тут, по-дурному чекаючи, що вони нас знайдуть. Лампадас та інші наші катастрофи кажуть нам, що трапиться, коли вони прийдуть сюди. Коли, а не якщо.

Кажучи це, Одраде відчула під ногами прірву, мисливиця з сокирою з її нічних кошмарів була дедалі ближче. Хотіла поринути у кошмар, повернутися в нього, щоб встановити, хто їх вистежує, але не посміла. Такою була помилка Квізац Хадераха.

«Ти не бачиш цього майбутнього, ти його твориш».

Тамелейн хотіла знати, чому Одраде порушила це питання.

— Ти змінила думку, Дар?

— Нашому Теґу-гхолі десять літ.

— Дуже, дуже молодий, щоб ми спробували повернути його первісну пам’ять, — зауважила Беллонда.

— Навіщо ж ми відтворили Теґа, як не для силових дій? — спитала Одраде. — О, так! — коли Там почала заперечувати. — Теґ не завжди розв’язував наші проблеми силовими методами. Миролюбний башар міг зупинити ворогів розсудливими словами.

— Але Всечесні Матрони ніколи не вестимуть переговорів, — замислено промовила Там.

— Хіба що ми зуміємо довести їх до крайнощів.

— Думаю, ти пропонуєш діяти надто швидко, — сказала Беллонда. Якщо потрібен ментатський підсумок, покладися на Белл.

Одраде глибоко вдихнула і глянула на свій робочий стіл. Це врешті сталося. Ще того ранку, коли вона вийняла гхолу-немовля з його неподобного «резервуара», відчула, що ця мить її чекає. Навіть тоді знала, що передчасно вкине цього гхолу у тигель. Незважаючи на кревні зв’язки.

Потягшись під стіл, Одраде торкнулася поля виклику. Дві її радниці мовчки стояли, чекаючи. Знали, що от-от вона скаже щось важливе. Одного могла бути певна Мати Настоятелька — Сестри слухатимуть її вкрай уважно, з напругою, яка потішила б когось егоїстичнішого, ніж Превелебна Мати.

— Політика, — промовила Одраде.

Це привернуло їхню увагу. Вагоме слово. Долучившись до політики Бене Ґессерит, ти вишиковуєш свої повноваження в порядку зростання аж до високого становища, стаючи при цьому бранкою відповідальності. Береш на себе тягар обов’язків і рішень, пов’язаних із життям тих, хто на тебе покладається. Такими були реальні в’язі між Сестринством і його Матір’ю Настоятелькою. Це одне слово сказало радницям і сторожовим псам, що перша-серед-рівних ухвалила рішення.

Усі вони почули тихе шарудіння когось, хто з’явився за дверима кабінету. Одраде торкнулася білої плитки в найближчому до неї правому кутку стола. Двері позаду неї відкрилися. Там стояла Стреггі, чекаючи наказу Матері Настоятельки.

— Приведи його, — сказала Одраде.

— Так, Мати Настоятелько. — Майже беземоційно. Ця аколітка Стреггі дає багато надій.

Стреггі зникла з поля зору і повернулася, ведучи Майлса Теґа за руку. Хлопцеве волосся було доволі світлим, але з прожилками темніших пасом, які вказували, що білявий колір темнішатиме з дорослішанням. Його обличчя було вузьким, ніс лише починав набувати яструбиної гостроти, такої характерної для чоловіків-Атрідів. Напружені сині очі рухалися з цікавістю та очікуванням, оглядаючи кімнату і людей, які в ній перебували.

— Прошу, Стреггі, почекай за дверима.

Одраде почекала, доки двері закриються.

Хлопець стояв, дивлячись на Одраде без сліду нетерплячості.

— Майлс Теґ, гхола, — сказала Одраде. — Ти, звичайно, пам’ятаєш Тамелейн і Беллонду.

Він обдарував обох жінок коротким позирком, але й далі мовчав, вочевидь не зворушений інтенсивністю їхнього огляду.

Тамелейн насупилася. Вона від початку не погоджувалася з тим, що це дитя називали гхолою. Гхолу вирощували з клітин трупа. Це був клон так само, як клоном був Скителі.

— Я маю намір вислати його на не-корабель до Дункана й Мурбелли, — промовила Одраде. — Хто краще за Дункана зможе повернути Майлсові його первісну пам’ять?

— Поетична справедливість, — погодилася Беллонда. Вона не висловила заперечень, хоча Одраде знала, що таких не забракне, коли хлопець вийде. Надто молодий!

— Що означає «поетична справедливість»? — спитав Теґ. Його голос був писклявим.

— Коли башар був на Гамму, він повернув Дунканові первісну пам’ять.

— Це справді боляче?

— Дункан вважає, що так.

«Деякі рішення мусять бути безпощадними».

«Це великий бар’єр для прийняття того факту, що можна ухвалювати власні рішення», — подумала Одраде. Вона не мусить пояснювати це Мурбеллі.

«Як я маю пом’якшити удар?»

Бувають моменти, коли неможливо його пом’якшити; коли краще зірвати перев’язку з рани одним швидким і болісним ривком.

— Чи цей… цей Дункан Айдаго справді може повернути мені спогади з… минулого?

— Може і зробить це.

— Ми не надто поспішаємо? — спитала Тамелейн.

— Я вивчав звіти про башара, — промовив Теґ. — Він був знаменитим воїном і ментатом.

— Як я здогадуюся, ти цим пишаєшся? — Белл вилила своє невдоволення на хлопця.

— Не дуже, — відповів він на її погляд, не кліпнувши й оком. — Я думаю про нього як про іншу людину. Хоча й цікаву.

— Іншу людину, — буркнула Беллонда. Глянула на Одраде з погано прихованою незгодою. — Ти даєш йому глибоку науку!

— Як це робила його рідна мати.

— Я її згадаю? — спитав Теґ.

Одраде обдарувала його змовницькою усмішкою, вони часто обмінювалися такими під час прогулянок садами.

— Згадаєш.

— Усе?

— Ти пам’ятатимеш усе — свою дружину, дітей, битви. Усе.

— Відішли його геть! — зажадала Беллонда.

Хлопець усміхнувся, але глянув на Одраде, чекаючи її наказу.

— Дуже добре, Майлсе, — промовила Одраде. — Скажи Стреггі, щоб забрала тебе до нового помешкання на не-кораблі. Я прийду пізніше й представлю тебе Дунканові.

— Можна я поїду верхи у Стреггі на плечах?

— Спитай у неї.

Під впливом імпульсу Теґ підбіг до Одраде, став навшпиньки й поцілував її у щоку.

— Сподіваюся, моя справжня мати була такою, як ти.

Одраде поплескала його по плечі.

— Дуже схожою на мене. А тепер біжи.

Коли двері за хлопцем зачинилися, озвалася Тамелейн:

— Ти не сказала йому, що ти одна з його дочок.

— Ще ні.

— Айдаго розповість йому?

— Якщо виникне необхідність.

Беллонда не цікавилася дрібними деталями.

— Що ти плануєш, Дар?

— Каральну операцію під командуванням нашого ментата-башара. Це очевидно, — відповіла за неї Тамелейн.

«Вона ковтнула приманку!»

— Це так? — зажадала Беллонда.

Одраде обдарувала обох твердим поглядом.

— Теґ був найкращим з усіх, кого ми мали. Якщо хтось може покарати наших ворогів…

— Краще почнімо вирощувати ще одного, — порадила Тамелейн.

— Мені не подобається вплив, який може мати на нього Мурбелла, — сказала Беллонда.

— Айдаго співпрацюватиме? — спитала Тамелейн.

— Він зробить те, про що попросить його Атрід.

Одраде промовила це з більшою впевненістю, ніж відчувала насправді, але ці слова відкрили її свідомість на ще одне джерело відчуття чужості.

«Я бачу нас так, як бачить нас Мурбелла! Можу думати як принаймні одна з Всечесних Матрон!»