Змій

Розділ 6

Того дня, коли вона змушена піти по гроші до лихваря в гетто (який знав її мати та прошепотів їй про це, він дасть їй гроші за особливий відсоток) до неї підходять арбітри.

Тієї ночі, як це буває часто, Срібного немає, але вона вже стала впевненою; вона ходить по кімнаті та грає з багатьма людьми, іноді програє, але виграє більше. Джакамо надто п'яний, щоб цікавитися, і тому вона обережно заробляє гроші на гральних дошках і столах, картами та фішками, фігурами та кубиками, накопичує собі власний маленький запас монет на той день, що мусить прийти незабаром, коли він занадто сильно втопить себе та свій дім у випивці.

Спершу люди погоджувалися грати з нею через жалість, і програвали. Потім вони грали з цікавості до жінки цього чоловіка, яка грає набагато краще, ніж той, хто має бути її хазяїном. Тепер вони грають просто заради гри, найщирішим способом, бо тепер Дім Ігор впливає на їхні душі, і вони грають заради єдиної речі, що важить — заради перемоги. І авжеж є такі гравці, хто її в певні дні обіграє, але набагато більше тих, хто програє, але намагається грати знов і знов.

Потім приходять арбітри.

Голос жіночий, але зважаючи на білі балахони, хто б міг про це знати, доки не почув?

— Ходімо зі мною, — каже арбітр. — Ми дивилися, як ви граєте.

— А куди йти?

— Ви хотіли б зустрітися з Майстром Ігор.

Це не запитання, у запитанні нема потреби.

Тіна йде до срібних дверей. Як і Тіна, ми, можливо, зупинимося тут, щоб розглянути встановлені там чотири різьблені панелі. На них зображено падіння імперій. Гордий Рим, здоланий варварами півночі. Шляхетний Константинополь, люди якого кричать, коли оттомани зіштовхують їх зі стін. Два міста, які вона не може назвати, а коли двері відчиняються, вона розуміє, що для іншої пари очей ці зображення є не трагічним риданням, а радше святкуванням нової імперії, що прикінчує стару.

Потім двері зачиняються, і ми залишаємося з Тіною самі в дуже довгому коридорі, де шлях не видно через шовки, що розвішані наче стародавнє павутиння; приглушені звуки музики, запах воску та світло свічок тішать наші почуття.

На мить їй стає лячно, але повернутися неможливо, тому вона йде вперед, вперед, доки подвійні дерев'яні двері не прочиняються до іншого приміщення, до зали з м'якими голосами, де низькі дивани та виноград у мідних мисках, де старі та молоді, вродливі та дивні. У внутрішньому дворі нижчої ліги вона думала, що побачила велику різноманітність людей зі всього світу, але тепер вона бачить обличчя, що для її очей здаються ледь людськими, але ми могли б сказати їй, що он то — вищий придворний історик з Наньцзіна; а там, в туго затягнутому на талії обі — дружина вбитого в битві самурая. Оце вождь маорі витріщається на вдягнену в хутра жінку степів, і хіба це не натяк на природу цього будинку? Бо навіть Тіна, яка не знає нічого про пастухів верблюдів зі Сходу та про будівників каное з Півдня, з першого погляду розуміє, що ці люди чужі в її світі, а їхнім одіянням немає місця у Венеції. І річ не тільки в тому, що вони не змогли б пройти, щоб їх ніхто не прокоментував, але й сама погода проти них, бо та, що огорнула шию білим хутром, неодмінно спітніла б в осінньому теплі, у той час як той, що вдягнув — і Тіна навіть відвернулася від цього видовища — лише трохи звірячих шкур на стегна, напевно, не витримає венеційську ніч.

То як усі ці люди сюди потрапили? Дуже багато дверей ведуть усередину та назовні, вони всі дуже різні на вигляд: ті, в які вона зайшла — класичного римського штибу, але он там — паперові панелі, що відсуваються, а ондечки металевий бар'єр, який треба зрушити лебідкою, щоб дозволити людям пройти крізь його пащу.

Вона думає про все це та відчуває страх, але це страх, який вона не може пояснити, він більший за непоінформованість, що його породила. Потім приходить арбітр і каже:

— Ходімо, будь ласка.

Вона слухається та йде слідом.

Маленькі чорні двері, крихітні проти величезності приміщення, ведуть до вузьких сходів нагору.

Ці сходи приводять до кімнати без вікон.

На підлозі розкладено подушки, і троє чоловіків уже прийшли. Двоє з них у масках. Іншого вона впізнає: такий самий гравець з внутрішнього двору, як вона, з ним вони рівні за рахунком.

Перед ними всіма сидить на купі подушок, схрестивши ноги, жінка в білому, а біля неї срібний кубок. Як і в арбітрів, її обличчя сховане, але її шати більші за об'ємом та за довжиною, вони огортають її так щільно, що лише зап'ястя визирає з-під довгого рукава, і лише коли вона говорить, ми відчуваємо, якої вона статі.

Досить довго вони мовчать — і четверо незнайомців, і щільно вдягнена жінка — але згодом вона наче прокидається від чогось на кшталт медитації, підводить голову та каже їм:

— Вас усіх обрано.

На мить вона замовкає та міркує над цим реченням, що так легко впало їй на вуста. Скільки разів вона вже промовляла це, до скількох гравців зверталася? Їх було надто багато, надто багато.

— У цьому Домі є дві ліги, в яких можуть змагатися гравці. З нижчою лігою ви всі вже познайомилися: там вдосталь золота та гордості, які можуть вигравати ті, хто прагне таких матеріальних речей. Тепер я запрошую вас усіх до вищої ліги. Тут ми не граємо на прості, приземлені речі. Ви можете ставити на кін діаманти, якщо блиск цих каменів вас тішить, або рубіни, або тіла, або золото, або рабів. Це все речі, яких можуть бажати інші гравці. Але тут ви можете поставити дещо більше. Ми запрошуємо вас поставити на кін частку себе. Можливо, ваше вправне володіння мовою. Вашу любов до якогось кольору. Ваше розуміння математики. Ваш гострий зір. Ваш чудовий слух. Роки свого життя — ви можете поставити скільки завгодно, якщо такий ваш вибір, але ті, хто зробить ставку нерозумно та програє, постаріє раніше свого часу, а ті, хто виграє, зможуть жити тисячу років і стати, граючи, більшим, ніж були до цього. З такими великими ставками ми не граємо в ігри, що залежать від везіння. Якщо ваша мета — схопити короля, ми назвемо цього короля, і щоб виграти вам доведеться піти до його двору. Якщо захочете, як наші молоді хлопці, змагатися за володіння прапором або іншим символом влади, будьте певні: це буде прапор найсильнішого генерала країни, а ваших військ буде легіон, і за трофей ви боротиметеся гарматою та порохом. Наші ігри граються для розваги та для тренування наших розумів, але граються вони плоттю, кров'ю, кишками та болем, як у випадку кожного монарха цього світу.

— Ви можете засудити це як неможливе або як відьомство, але це не те, і не інше, і якщо б ви вважалися настільки вузьколобими, щоб не повірити в те, що я кажу, вас не було б сюди запрошено. Про цю лігу та про наш Дім чули багато людей, і в прагненні знайти його було втрачено багато життів, зраджено багато близьких. Вам багато в чому пощастило бути обраними, але якщо мої слова спричиняють у вас страх, то можете зараз піти, а гра триватиме. Знайте, що вас не буде запрошено повернутися до цієї ліги, і вам не буде дозволено розповідати про неї іншим. Це непорушна умова.

Вона припиняє говорити й чекає.

Ніхто не підводиться, ніхто не йде.

— Добре, — каже вона. — Я приймаю вашу згоду. Але оскільки це Дім Ігор, ви не можете просто ввійти до вищої ліги, не зробивши ставку. Підхожими було визнано вас чотирьох, до вищої ліги долучиться один. Решта підуть звідси й ніколи не повернуться. Для визначення переможця вам пропонується гра. Будь ласка, візьміть скриньки.

Ми дивимося, як чотири скриньки, кожна зроблена зі срібла, арбітри подають гравцям, а тим кортить відкрити, але поводяться вони цілком спокійно, можливо, стримані страхом перед тією, що сидить навпроти.

— Це гра в королів, — продовжує вона. — У цих скриньках лежать фігури, якими ви можете користатися. Кожна фігура є людиною в цьому місті, яка через необдуманий ризик, програш, борг або недоречну амбіцію винна щось цьому Домові. Їхній борг ми передаємо вам, ви можете ним користатися. Також у скриньках ви знайдете подробиці про своїх королів. У Верховному Трибуналі з'являється вакансія інквізитора в чорному. За неї змагатимуться четверо кандидатів приблизно рівної сили. Кожному з вас призначено одного з цих кандидатів — одного з королів. Переможцем стане той або та, чий король сяде на трон. Правила гри також лежать у ваших скриньках. Того, хто їх порушуватиме, найсуворішим способом каратимуть арбітри. І, друзі, будь ласка, не сумнівайтеся: арбітри знатимуть. Вони знатимуть.

Закінчивши, вона підводиться, підводяться і гравці, і впродовж секунди всі стоять, мовчазні та нерухомі, чекаючи ще чогось.

Чи нам не здається, що на прихованому обличчі Майстра Ігор є посмішка? Чи не чуємо ми в її голосі гумор?

Ми не наважуємося займатися домислами, коли в руках срібна скринька, а у грудях б'ється жах перед незнаним.

Тіна йде, йдемо і ми, а кімната розчиняється, наче спогад.