Змій

Розділ 24

Белліньо надсилає повідомлення.

«Дайте мені тіло моєї дитини, — каже він, — дайте мені того, хто його вбив, і тоді я ваш».

Той, хто його вбив, знаходиться в Мілані, але вона це передбачила і знає, якою картою зіграти.

Ґалльярд Віоле, Блазень. Він француз, який виявив, що у Франції він непримітний, і переїхав до Італії, де незвичайність того, що він француз, може щонайменше бути цікавою для можновладних. Низенький чоловік, він не має ні надзвичайного розуму, ні особливого хисту до жартів, але опанував одне з найнеобхідніших мистецтв придворного: не жаліючи, сипати хвалу на тих, хто має владу, та зневажати тими, хто, на його думку, незабаром впаде. І безсумнівно, що саме ця риса, уміння розумно позбавлятися друзів, не давала йому померти під час його мандрівки крізь життя.

Вона зустрічає його біля молу до Форлі, дає йому тисячу дукатів, шпагу та пістолет.

— Ах, Мілан! — весело вигукує він. — Красиве місто, хоча його керівництво дещо позбавлене почуття гумору! Я сумував за його жінками.

— Ви не справляєте на мене враження блазня, — визнає вона, коли він щільніше загортається плащем.

— Не справляю? — весело питає він. — Це дуже дивно. Коли я був молодий, я грав у Домі Ігор і змахлював, щоб виграти. Тієї самої ночі арбітри знайшли мене та привели до Майстра Ігор, і там мені було повідомлено, що я порушив закони цивілізованих людей, що я заплачу найвищий штраф і на сто років стану слугою Дому, доки не вивчу цей урок і не сплачу свій борг. Я розсміявся їй в обличчя та сказав їй, що вона сміховинна розпухла жінка в дурній сукні, і наступного дня моя дружина померла, а ще через день померла моя єдина дитина, на третій день занедужав мій батько, а на четвертий я стояв на колінах біля її ніг, цілував її білі загострені черевики та благав зупинитися, сказав їй, що я навіки належу їй, а вона спитала, чи знаю я, що таке бути блазнем. Це сталося сімдесят три роки тому. Ще через двадцять сім, гадаю, вона дозволить мені померти.

Тіна приголомшено дивиться на цього чоловіка, і на мить забуває, де вона, що робить, ба навіть хто вона така, що прийшла сюди, а тепер стоїть і слухає цю байку. Чи вона, бува, не Тіна, дочка єврейки? Хіба ця земля — не земля? Небо — не небо? Хіба ці центри її світу є не більш ніж плямами на сітківці, залишеними сонцем, ілюзією на обрії?

А потім Блазень вибухає гучним реготом, плескає її по спині та каже:

— Ви просто чудо, люба пані, просто чудо! Хвала Богові за міланських дівчат!

І з тим він відправляється.