Змій

Розділ 15

Тіна радіє того дня, коли розпізнає фігуру іншого гравця. Її радість стає меншою, коли вона дізнається, хто це: Абат Падова, любий друг Патріарха Венеції, ще більш любий друг самого Дожа, бо кажуть, що коли дружина Дожа захворіла, абат поклав на неї руки й упродовж дня — та ні, лише години! — вона встала й повернулася до своїх справ.

Цього абата Падову Тіна зараз бачить під час молитви, він шепоче після літургії у вухо Патріарха, а коли він шепоче, Контаріні дивиться на це та посміхається, і вона розуміє, що Падова — його чоловік.

І чому ні? — міркує вона. Якби вона мала таку фігуру, як Абат, вона б скористалася ним по саме руків'я.

Вона перебирає свої карти, шукаючи відповідь.

Жриця.

Вона каже:

— Можливо, ви вважаєте недоречним, що фігурою у вашій грі буде черниця?

— Мене не турбують доречність і чин, мене турбує лише перемога, — відповідає Тіна, коли вони вдвох ідуть пліч-о-пліч крізь маленьку каплицю жіночого монастиря, де мешкає Жриця.

Цей монастир розташований поза територією власне Венеції, на острові, куди відвозять ховати померлих, на крутому виступі зелені посеред синіх вод лагуни, де похоронні баржі мовчазно чекають на берегу священників і копачів, що відносять їхній вкритий саваном вантаж до чорної землі. Над ними нависають дерева з чорними шипами, під їхніми ногами ламається галька, серед гілля співають птахи, які не знають про урочистість цього місця.

— Ваша правда, — бурмоче Жриця. — Фігура є фігурою; гра є грою. Саме таке відділення людськості від справи дозволить вам виграти. Зважаючи на все це, чого ви хочете від мене?

— Я чула, що Церква підтримує Контаріні як кандидата на Верховний Трибунал.

— Церква такими речами не переймається.

— Ну ж бо, ми обидві знаємо, що це не так. Абат Падова є людиною Контаріні, і я не маю сумнівів, що ним грають.

— Серйозно? Що ж, можливо, серед нас не так вже й мало тих, хто... уклав із Домом Ігор угоду, про яку ми коли-небудь, можливо, шкодуватимемо.

Тіна чує в голосі Жриці думки, відчуває смуток, бачить, як її погляд плавно рухається до нерухомих вод лагуни, і хоча пропозиція спокуслива, а її цікавість палає, вона не ставить запитання, а радше швидко минає його, бо їй треба встигнути за справою, а ще тому, що вона починає підозрювати, що в цій грі фігура не така проста, як фішка на гральній дошці, бо фігури мають секрети та гордість, і хоча за правилами гри вони належать їй, вони також мають перетворитися на щось більше.

— Мені треба знати, що саме Контаріні запропонував єпископам, щоб отримати вплив, і що може змусити їх змінити думку.

— І ви очікуєте, що я про це дізнаюся?

— Так, сестро. Я вважаю, що ви викликаєте довіру. Я вважаю, що на вашому обличчі написані чесність і побожність. Я думаю, що вас вважають видатною духовно, але незначною з точки зору політики. Я думаю, що вам дуже легко з'ясувати відповіді на мої питання.

— Сподіваюсь, що вам здали кращі карти, ніж я, — відповідає та. — Але я, звісно, зроблю все, як ви хочете.

— Дякую, сестро.

А потім, коли зібралася вже йти:

— Дозвольте запитати... Як ви дізналися про Дім Ігор?

Тіні неприємно, що вона не може втриматися від цього запитання, але вона відразу вибачає себе, роблячи висновок, що цінність запитання… Ні, це неможливо… Але що як цінність цього запитання вища за той приз, за який вона грає?

Жриця стоїть нерухомо, міркуючи над запитанням, міркуючи над відповіддю, чи слід їй узагалі відповідати. Зрештою вона каже:

— Я бачила чотирьох або п'ятьох гравців, що грали в різних матчах і питали в мене те саме. Коли мною грали вперше, я була двійкою Кубків, новачкою в Ордені в Римі. Гравець попросив мене виконати дещо, а мені не вдалося, і мене мало не вигнали з Ордену, а він, зігравши мною невдало, втратив мене як фігуру та зрештою програв матч. Тоді була гра кардиналів, і хоч я не була гравцем, я бачила закономірності ходів достатньо добре, щоб зрозуміти, що є виграшем. Спитайте себе ось про що, міледі: ви зараз граєте на корону Венеції, і це, як я гадаю, ваша перша гра. Уявіть, на які ставки можуть грати більш досвідчені гравці. Уявіть масштаб їхніх амбіцій. Хоч я лише фігура у вашій руці, я достатньо владна, щоб мати в таких справах певний інтерес, маю достатньо цікавості, щоб бажати знати, як Дім Ігор робить свої ходи. Я думаю, що будь-хто, хто вважає себе мудрим, робив би те саме.

— Ви не маєте спокуси зіграти?

— І ризикнути програшем? Ні. Мені достатньо знати гральну дошку й бачити напрямок руху фігур. Я не робитиму ставки.

Коли її корабель відчалює від острова, вона бачить інший — вищий, більший; з гордим прапором на щоглі він прямує до відкритого моря. Це корабель Фальєре, але куди він пливе, куди так поспішає, вона не може знати. Її губи за маскою злегка стискаються — необізнаність лякає її сильніше, ніж будь-яка впевненість у махінаціях Фальєре. Що планує цей чоловік, який настільки відчужений від махінацій міста, так далеко за межами гри? Вона не знає, і на мить це її жахає.

А повернувшись на берег, вона бачить чорні пожежі, що здіймаються над гаванню.

Чоловіки бігають, відра, відра, будівлі падають, дим здіймається стовпом, а на певній висоті поширюється по небу, немов зіткнувшись з невидимою перепоною між стиснутим, тісним світом людей і простором небес. Якщо ми станемо близько — надто близько! — жар вчепиться в наші обличчя, в нашу шкіру, наші губи тріскатимуться, кров пульсуватиме в кінчиках пальців ніг; відступаймо, це вже ніщо не зможе врятувати, станьмо з дітьми, які роззявили роти на балки, що тріщать, на стіни, що падають, які дивляться, як іскри цього полум'я вертяться та пурхають до неба, і кажуть: «Мамо, це красиво. А можна ще таке подивитися?»

На берегу посланець підтверджує те, що вона вже й сама знає: цей склад належав Тіаполо. Він мав бути пустим, усі товари з нього вивезли три дні тому, але гляньте, онде стоїть він на колінах і плаче, плаче: все втрачено, і схоже, що плітки були брехнею. Склад був анітрохи не пустий, у ньому був секретний вантаж перцю на продаж англійцеві, який пообіцяв сплатити п'ять ваг золота, але тепер — тепер! — усе загублено в солодкому диму. Декотрі кажуть, що Тіаполо розориться, але ні, він повернеться; такі, як він, завжди повертаються.

Тіна не залишається ні дивитися на старого чоловіка на колінах, ні спостерігати за чоловіком у масці, що стоїть позаду нього з пустою срібною скринькою в руках, а зрештою розвертається та йде геть.

— Авжеж він не зможе перемогти, — цокає язиком Альвізе Муна, коли вони йдуть разом під низькими арками Сан Марко в напрямку сонця, що сідало. — Вся стратегія Тіаполо складалася з хабарів і залякування; ще тоді була підозра, що він не зможе повернути всі борги, а тепер він точно не зможе виконати свої погрози. Одного дня він може стати конкурентом, але не сьогодні.

Не сьогодні.

Тепер залишилося лише три претенденти: Селуда, Контаріні, Фальєре. На периферії досі залишається Белліньо, але вона не думає, що він довго протримається.

Хто з ворогів Тіаполо завдав цього удару? Якими картами було зіграно?

(А, Король Мечів! На його пальцях досі сажа, його одяг досі тхне маслом; його карта зіграна, його борг вибачено, він відвертається від полум'я... до наступної гри).

Тіна чекала вже достатньо довго.

Настав час робити хід.