Змій

Розділ 12

Розгляньмо одну з карт.

Спереду намальована Сімка Палиць, але хто він?

Може, чоловік, що колись прагнув до вершини, але тепер бореться за збереження своєї позиції? Середній посадовець, не король, але й не пішак, натомість він — Альвізе Муна, який, маючи п'ятдесят сім років, прожив довше, ніж більшість з тих, хто служить при дворі Дожа, але, хоч він і ходив цими залами впродовж десятиліть і чув таємні опівнічні перешіптування, щось у ньому підказує, що він не здійметься вище, а навіки залишиться тим, чим є тепер: радником, надійним, непримітним, трохи схильним до хабарів, але не надто великих, а тут, у Венеції, це найкраще, що можна сказати про чоловіка; і він не піде нікуди звідти, де він є тепер.

Вона зустрічається з ним на П'яцці Сан Марко. Він іде сам, тримаючи під пахвою згорток документів, на сиву похилену голову насунутий оксамитовий кашкет, на підборідді величезна бородавка, геть позбавлена кольору, майже блідіша за шкіру, з якої виросла, а коли Тіна ступає йому назустріч, він, не підводячи погляду, рухається, щоб обійти її, бо нема на цих вулицях нічого, крім нагальної справи, і він би радше дав цій справі ради в себе в кабінеті, аніж за присутності народу.

— Сеньйоре Муна, — каже вона, і він злегка повертає голову та сповільняє кроки. — Я маю вашу карту.

Тепер він зупиняється, дивиться навколо, хапає її під руку й шепоче:

— Не тут.

До базиліки вони входять окремо, якийсь час він молиться, і вона робить те саме, хоча він схилив коліно в передній частині проходу, а вона сидить позаду, під золотом і очима Христа. Тиша тут посилюється сильніше, ніж звук, бо кожний шепіт відлунюється, а кожне мовчання стає глибшим, ще глибшим завдяки глибині тієї прірви, в який зникне. Коли він скінчив віддавати належне Богові, вони зустрічаються під поглядом Святого Іоанна, біля ніг якого ягня, в руці книга, а очі сумні через людські діяння.

— Я винен певну кількість послуг, — шепоче він. — Я заробив певну кількість боргів. Жінка, одягнена в білі шати, запропонувала мені шанс. Вона сказала, що одного дня ви прийдете.

— Якого штибу борги?

— Це моє діло. Коли гра скінчиться, їх мені простять.

— Ви маєте посаду в палаці?

— Якщо ви волієте це так називати. Я виконую всю роботу, на яку інші не мають часу, бо сперечаються. Я турбуюся про водні шляхи, про мул і бруд. Я міркую над ціною крабів, якістю риби, глибиною нових колодязів, що викопані на старих майданах, над матеріалами для замощення та над безпекою дахів. Це мають робити інші люди, але їхню увагу привертає більша мета.

— Схоже, у вас важка робота.

— Я ніколи не буду більшим, ніж рабом амбіцій інших чоловіків.

— Я зрозуміла, що послуги, що ви винні іншим, тепер перейшли до мене. Адже саме це означає ця карта, так?

— Так, вона означає саме це, але я не пішак, щоб мною рухали по дошці. Мої борги є боргами, але коли вони сплачуються, я не маю бажання ризикувати в чужих справах.

— Я не прошу вас ризикувати.

— То що ви хочете?

— Прослуховування покоїв у Сенаті. Менш ніж через місяць буде обрано трибуна замість покійного Барбаро. Наразі я хочу знати настрої виборців: що на них впливає та чого вони бажають. У таких речах не перемогти, заручившись підтримкою однієї особи, тут грає роль найбільша вигода найбільшої кількості людей. Наразі мені потрібна лише інформація, що людині ваших якостей буде доступна. Отримання інформації — то не важкий тягар.

— А через місяць?

— Гра скінчиться, скінчаться і ваші зобов'язання.

— А мої борги?

— Усі борги закінчуються разом з грою.

— Я зроблю, як ви просите.

Її посмішки він не бачить.

А це хто?

Королева Кубків.

La Bella, вродлива пані Пісана, королева ночі. Вона поетеса, і досить непогана, хоча її слова спалить мстивий єпископ, що став коханцем, що згодом називатиме її єретичкою та шльондрою. Вона читала праці Джуліани Норичської і зве Бога «матір'ю», а Ісуса «сестрою», і стверджує, що слово Христа є співчуттям і любов'ю, і що той, хто це заперечує, не святішій, ніж кізяки віслюка. Хіба це єресь? «Ні, — скаже вона, коли стоятиме перед суддею. — Бо божественне не є ні чоловічим, ні жіночим, а тому я обираю ім'я, що є більш ласкавим, більш люблячим, більш щедрим до добра землі, і кажу, що на небесах я знайду своє сестринство».

Зараз вона сидить — голі гомілки, голі коліна, одна нога закинута на другу, спідниця високо задрана — вертить поміж пальцями пред'явлену їй карту та усміхається.

— Колись я була гравчинею, — каже вона. — Я знаю вашу гру. Як прикро, що тепер я фігура.

— Дуже прикро, — відповідає Тіна, ледь змочивши губи запропонованим витонченим вином. — Як це вас спіткало?

— Поставила на кін більше, ніж могла дати. Я поставила життя моєї дитини проти п'ятнадцяти років жіночої юності. Але моя дитина померла до закінчення гри, а оскільки в Домі немає милосердя, я втратила своє місце. Тепер я не серджусь; такі правила, це ж гра. Ця гра більша, ніж я розуміла, і гралася довше й на більших шахівницях, ніж ця, на якій граєте ви. Якби я про це знала, можливо, взагалі б не робила ставку. Але що вдієш.

— Так, що вдієш.

— Вам, безперечно, щось від мене треба. Я сильна карта у вашій руці, так? Королева Кубків, це ж треба! Певно, доречна назва. До того ж, приємно бачити, що Майстер Ігор не втратила почуття гумору.

— Я чула, що ваші жінки бувають іноді в будинку Оріо Фальєре.

— Ви правильно чули, але вони ніколи не приходять саме до нього. Він не цікавиться ні жінками, ні дівчатами; і гарні хлопчики його теж, схоже, не збуджують.

— То з ким тоді граються ваші жінки?

— З його синами. Зі слугами. З тими, що вештаються навколо нього, на щось сподіваючись. Більша частина великих домів Венеції населена людьми такого штибу, і всі вони рано чи пізно шукають віддушину для свого розчарування.

— Вони можуть бути мені трохи корисні, але не настільки, як сам Фальєре.

— Ви граєте гру... За що? Верховний Трибунал — це ваша винагорода? Так, я вгадала? Я саме цікавилася, чи втручатиметься Дім Ігор. За якого гравця ви граєте? Белліньо? Тіаполо?

— Не думаю, що мені слід це казати.

— Можливо, не слід. Але та карта, що ви маєте, зв'язує мене до кінця гри, а моєму бізнесові властива конфіденційність. Тоді дозвольте поставити таке запитання: про скількох гравців ви знаєте?

— Нас четверо.

— Четверо! І з цих чотирьох, запевняю вас, шанси з її волі рівні не у всіх. Спитайте себе, чому Майстер Ігор — чи краще звати її Майстринею? — відокремила лише чотирьох? Дім має свою мету, і якщо ви прагнете виграти, про це ніколи не можна забувати.

— Можливо, коли я виграю, я дізнаюся більше.

— Коли ви виграєте, ви взагалі не дізнаватиметеся. Перемога... Перемога — це все. У разі перемоги ви можете не захотіти наражати свій новий статус на небезпеку необачним розпитуванням. Так склалося, що ті, хто знайшов комфорт, обирають життя в обмані, бо правда дещо неприємна. Але ви мені подобаєтеся, міледі. Я рада, що мою карту отримали ви. Якщо ви хочете скористатися мною з найбільшим зиском, я не рекомендую Фальєре. Він надто холодний, надто відчужений, надто нечутливий. Селуда — інша справа, він палкий до будь-якої плоті, хоча з його вигляду не скажеш; Белліньо та Контаріні обоє люблять язиками помахати, та й не тільки ними.

— Вони всі також мають інші вади, якими я можу скористатися. Подейкують, що Белліньо мав сина...

— А, так, дурника, що поїхав до Мілана!

— Ви щось знаєте про це?

— Я знаю, що в коханні він був зухвалим і писав балади та оди мало не кожній венеціанці. Чоловіки тих пані, безсумнівно, мали, що сказати з цього приводу, але в цьому місті Белліньо захищав свого хлопчика від їхнього гніву, тому той ставав дедалі більшим бабодуром і дедалі дурнішим.

— І зник?

— Не у Венеції, в Мілані.

— Навіщо він поїхав у Мілан?

— Певно, його батько дещо соромився синових вчинків.

— Дещо соромився?

— Навіть Белліньо можуть відчути сором, коли хлопець надто п'яний, щоб відрізнити гарненьку дівчину від гарненького хлопця, коли йому однаково.

— То він відправив хлопця в Мілан?

— Це було два роки тому, може більше.

— І він не повернувся.

— Ні, не повернувся.

— І що про це думає його батько?

— Вважає, що його син загинув.

— Ви вірите в це?

Королева Кубків вагається, її губи кривляться, язик облизує їх зсередини, голова хилиться набік.

— Чому ви граєте, міледі? — питає зрештою вона.

Тіна вагається.

— Ну ж бо, ну ж бо, — корить друга. — Ми сестри, а я у вашій руці. Я була гравчинею; я можу бути вам більш корисною, ніж ви вважали спочатку. Чому ви граєте?

— Щоб бути вільною.

— Від чого?

— Від свого чоловіка. Від родини. Від своєї крові. Від свого імені. Від усього цього. Щоб бути... владною. Я маю на увазі не владу заради влади, а радше владу як силу. Владу як силу бути такою, яку знають як мене, жити собою, бо дотепер я цього права не мала. Ось чому я граю.

На це Пісана цокає язиком:

— Це дуже погано для гравця.

— Чому? Адже хороший гравець має вищу мету, заради якої грає?

— Зовсім ні. Велика мета спотворить ваше сприйняття шахівниці, призведе до рішень, заснованих на емоціях, а не на логіці. Є лише одна причина, одна єдина, заради якої варто братися за цю гру. Хочете знати, яка?

— Так. Хочу.

Королева Кубків нахиляється ближче й шепоче, чіпляючи губами вухо Тіни.

— Грайте, щоб виграти, — шепоче вона. — Це все.

Сказавши це, вона відхиляється, приємно всміхається, хихотить, як дівча, та каже:

— Ми обговорювали Белліньо?

Тіна не поспішає. Розслаблює руки. Дивиться трохи лівіше, трохи правіше, потім знов зустрічається поглядом з Пісаною. Миті, що була, могло й не бути.

— Ви вважаєте, що син Белліньо мертвий?

— Так. Кажуть, він був необачним у своїх стосунках у тому місті. Усі ці чоловіки, батьки та брати, що тут могли вибачати йому його амурні пригоди з остраху перед батьком, в Мілані цим не переймалися. Белліньо не міг захищати свого сина, щойно той перетнув лагуну, але, гадаю, вони обоє — і батько, і син — були дурними й не подумали про це.

— Отже, його син загинув?

— Радше зник. Втім, хіба є між цими словами суттєва різниця, за винятком тривалої надії? Ви хочете, щоб я дізналася про це більше? Я маю друзів у Мілані.

— Ні. Дякую. Гадаю, мені краще для цього розслідування скористатися іншими ресурсами, а вас залучити до справ, що більш відповідають вашому фахові. Фальєре...

Тут Королева Кубків обурено пирхає: Фальєре, Фальєре, навіщо він їй або вона йому? Але Тіну це не зупиняє.

— ...тримається навмисно відчуженим, його ніколи не бачать за межами його власних чотирьох стін, його постійно охороняють, він не вірить нікому. Він є фігурою, яку здолати треба перш за все, бо його здолати найважче.

— Не думаю, що жіноча ніжність найкраще знаряддя для цього.

— До чоловіка можна дістатися багатьма шляхами. Гроші, слуги, шпигуни, зрадники — але Фальєре холодний до них усіх. Але, як ви сказали, це не поширюється на решту його дому. Він не може виграти, не скориставшись усім, чим володіє, і не може захищати кожну частину свого королівства одночасно. Малоймовірна атака з несподіваного напрямку, що матиме ціллю його фігур, а не його самого, видається одним з небагатьох доступних способів, і хоча я маю достатньо грошей, щоб підкупити з цією метою когось, ви — Королева Кубків. Вам не дали б цього титулу, якби ви не були чимось більшим, ніж… решта.

— А що ви знаєте про «решту»?

— Більше, ніж чоловіки, — відповідає Тіна. — На відміну від чоловіків я дивлюся на те, що є, а не на те, що хочу бачити. Скажіть мені... Якщо Фальєре такий холодний до жінок, то як ся має його дружина?

На цих словах Пісана всміхається.

— А ось це, — муркоче вона, — цікаве питання.