Змій

Розділ 30

Вона знаходить його в Домі Ігор.

— Ви гравець Тіаполо, — каже вона, сідаючи біля нього.

Він відриває погляд від картярського столика; два пальці його правої руки притиснуті до зімкнених вуст, ніби щоб не випустити з них повітря. Зараз він не в масці, його очі почервонілі, під ними мішки від надмірної праці та браку сну.

— А ви — Селудова єврейка, — різко каже він. — Що вам треба?

— Ви програли цю гру, — відповідає вона. — Ви грали надто швидко, надто рано, надто сильно; наприкінці у вас нічого не залишилося.

— Ви прийшли глузувати?! — вигукує він. — Вам посміятися треба?

— Ні. Ви досі маєте не зіграні карти та фігуру, що слухається вас. Тіаполо не зможе стати трибуном, а ви не зможете потрапити до вищої ліги, але ми досі можемо бути корисними одне одному.

— Ви пропонуєте... союз?

— У правилах немає нічого, що забороняє його.

— Ви щойно сказали, що я програв.

— І ви дійсно програли. Питання в тому, чи програєте ви все.

По всьому місту за нею слідує тінь.

Цього разу вона не біжить, не зупиняється, не чекає, не боїться.

Тепер вона пам'ятає, як добре відмовитися боятися.

Вона зупиняється на Ріалто. Навіть о цій годині купці та лоточники торгуються, юрби людей штовхаються за місце, перетинаючи водний шлях. Архітектори та наклепники пророкували, що цей міст простоїть не більш як десять років, такою абсурдною була його конструкція з арок і білого каменю, але ж ось минуло два десятиліття, а він стоїть, неймовірний і зухвалий, як сама Венеція.

Вона чекає, і приходить Срібний; на його обличчі немає усмішки.

— Прогуляймося? — питає вона першою.

Вони гуляють.