Змій

Розділ 38

А вранці Патріарх Венеції пише лист до свого доброго друга, абата Падови, який, ми можемо припустити, продав свою душу жінці в білому і став картою, що зветься Верховний Жрець, і за що? За обіцянку секретів і благ, цінність яких, як ми одного дня побачимо, не переважує необхідної жертви.

Хай там як, саме йому пише Патріарх, розповідаючи про пожежу, що поглинула його славетний палац, і про втрачені безцінні скарби! Золото плавилося у вогні, фарби здіймалися пухирями на полотнах, обличчя святих знищені, стародавні візантійські символи обернулися на попіл, трояндова вода закипіла, а скло потріскалося й перетворилося на пісок — трагедія, трагедія та мерзенність, і навіть гірше — набагато гірше! Чи можуть дійсно церкви Венеції дозволити собі водночас і будувати релікварій для цього «ліктя святого Симона», якщо це не підробка... (Що це за нове питання? — дивується абат. — Відколи когось турбує справжність?!) ... і відбудовувати дім Патріарха?

Паніка серед духовенства, паніка в Сенаті. Ситуацію ще можна врятувати, вибори досі можна виграти, але ось з'являються Анджело Селуда та Оріо Фальєре, і хоча вони вороги, суперники в боротьбі за корону, але обоє чують кров і здається — лише впродовж ранку та дня — що вони безслівно єднаються.

«Зиск від будівництва релікварію сильно перебільшено, — шепоче Селуда. — Контаріні вас усіх дурив, користався вами, пропонував винагороди, які не міг би дати, усі священники потайки висловлювали сумнів — невже ви дійсно хочете мати таку ненадійну людину, як Контаріні, у Верховному Трибуналі?»

А Фальєре, цей крижаний Фальєре, тиняється по залах палацу Дожа та бурмоче голосом, що наче ніколи не підвищується, але проникає до кожного темного кута: «А де взагалі ця реліквія? Що це за кістка, заради якої через Контаріні єпископи можуть збанкрутувати?»

З усім цим борються і Контаріні, і його гравець: благають, запевняють, задобрюють, улещують: «Ми досі можемо дати містові великий прибуток, Патріарх може отримати і релікварій, і палац, повірте нам, повірте в те, чого ми можемо досягти, це була брудна гра...», але все марно.

А коли під час вечері вони пред'являють саму реліквію, то священник, що поховав у тісних кладовищах Венеції багато тіл, вигукує: «Це не та кістка, яку ви нам показували раніше, і вона набагато свіжіша, ніж має бути будь-яка реліквія!» І відразу вибухає хаос, а Фальєре шепоче: «Мені б не хотілося критикувати свого доброго брата Контаріні, але дійсно здається, що цю реліквію треба перевірити...»

І Селуда шепоче: «Бідолашний Контаріні. Схоже, він став невинною жертвою якогось жахливого ошуканства, невже він сам не помітив?»

Тож коли сонце зрештою сідає, з Контаріні покінчено.

Ми дивимося, як він повертається до свого палацу, цього разу пішки — ганебно пішки! — можливо, не в змозі позбутися мокрих принизливих спогадів про минулу ніч.

Того чоловіка, що був його гравцем, ми більше не бачимо.

Отже, в залах палацу Дожа, коли всі пішли, а крізь високі вікна світять останні палкі промені сонця на заході, все нарешті заспокоюється. Ми спостерігаємо за Тіною, і не знаємо, що в неї на думці. Вона дивиться на зображення великих мужів, на обличчя шляхетних Дожів, і на стерте місце, де колись було обличчя Дожа. Вона йде крізь зображення історії Венеції — слава битви біля Лепанто, облога Константинополя, спогади про князів-хрестоносців, яких інші звали піратами та злодіями. Вона бачить намальоване зображення бурхливого моря, яким венеціанці, попри все, рухаються вперед на бригах, каравелах і галерах, могутні чоловіки з великими плечима веслують проти потужних хвиль, стародавній Посейдон знизу розбурхує море, а Ісус зверху його заспокоює. На мить їй здається, що вона бачить обличчя Зевса в бородатому зображенні Всемогутнього, коли той дарує своє благословення святим островам у лагуні. Блиск у її очах, питання перспективи, бо хіба народ цієї землі не шанував колись «батька всіх» Юпітера, і чи не були вони в цьому, для свого часу, праві?

Вона швидко хреститься від цієї думки, і ми здивовані.

Це останній раз, коли ми бачимо, що вона робить цей знак, за все наше подальше знайомство з нею.

А потім… Тихий, як ніч, з'являється він.

Чоловік, що може зробити Фальєре королем.

Двоє гравців — Тіна і він — стоять лицем до лиця у пустій залі. Обоє в масках, жоден не говорить. Чи був то збіг, що вони тут зустрілися?

Треба бути дурнем, щоб таке питати. Соромтеся, якщо подумали, що хоча б щось з цього не було зроблено чиєюсь рукою, хоча й до того, як ми прийшли подивитися.

Зрештою чоловік каже:

— Прошу вибачити мені, міледі. Те, як я звертався до вас учора, коли ми грали в шахи. Ви граєте краще, ніж я казав.

— Ви грали і своїми словами, і мною, коли так казали, а я поважаю гру, хоч і не цей конкретний хід, — відповідає вона, злегка кивнувши головою. — Я (і ви, гадаю, теж) я... отримувала задоволення... від нашої гри.

— Я теж, — відповідає він, — і мені шкода, що я не гратиму з вами знов після того, як це скінчиться, оскільки одного з нас по завершенні буде вигнано з Дому Ігор.

Вона вагається, а потім:

— Я мало не спитала ваше ім'я.

— Я б його не назвав.

— Я теж. Це видається... невідповідним... до атмосфери гри. Але мені цікаво знати, хто ви такий, що Дім Ігор бажає вашої перемоги.

— Ви думаєте, що я маю якусь фору?

— Так. Думаю, маєте.

— Ну що ви, — цокає він язиком. — Хорошому гравцеві так казати не годиться.

— Дивлячись на цю шахівницю, я не бачу причин, чому хтось мав грати Селудою, або чому ніхто не грає Белліньо, якщо тільки немає наміру більшого, ніж наші ролі. Чоловік Контаріні, хоча і сильний, виявився лише... людиною...

Вона затиняється на цьому слові, міркує над ним, і до свого подиву вирішує, що воно правильне. Бо що таке людина, як не той, хто має ваду гуманності, спокушається почуттями, сумнівами та надіями? І хіба гравець не є чимось більшим? Хіба гравець не прагне здійнятися над усім цим і бачити самі лише ходи?

— ...і тому я змушена зробити висновок, що ви найсильніший з нас, вам дано найбільший шанс, і мені цікаво, хто ви такий, що Дім Ігор воліє вашої перемоги?

— Ви себе принижуєте, міледі. Ви добре билися. Можливо, навіть мали певний шанс перемогти. Хіба Дім Ігор не бажає вам рівного успіху?

Вона розкриває рот, щоб назвати ім'я, щоб усе пояснити, але вагається, хвала їй, перш ніж заговорити про чоловіка зі срібними рукавами, про римську монету, про укладену угоду, і наші серця можуть знов сповільнитися, а ми — дихати, дихати, бо ми ще не готові, ще не готові грати гру, що мусить відбутися; не видавай нас поки що, Тіно, не видавай наші козирі тому, хто служить нашому ворогові!

Її губи міцно стулені за маскою, і якщо другий гравець і побачив у її очах зміну, або ще щось, ми цього не знаємо, і навряд чи це має значення.

— Ви кажете про мою перемогу так, ніби вона досі неможлива, — зрештою каже вона. — Хоча наразі шанси видаються рівними.

Він не відповідає.

О, багатослівне мовчання!

Її очі примружуються за маскою, і тепер вона дивиться в його безвиразне біле обличчя. Чи бачить вона? Чи бачить вона?

Знати вона не може, але відразу здогадується, бо хіба в її гаманці не лежить маленька римська монета, якою вона не зіграла, хіба на полі немає карт, хіба всі фігури вже походили, хіба досі не залишається сумнів?

Її вражає спогад — її власна порада, розумні слова: одного дня баланс треба буде порушити.

Фальєре та Селуда майже рівні в цій боротьбі, останні фігури на шахівниці.

З чого почалася ця її порада, що передувало цій думці?

«Убивство — грубий хід. Нехай інші гравці витрачають карти, б'ючись один проти одного, сильні знесилюють сильних, доки не стануть достатньо слабкими, щоб змогла вдарити я».

Вона дивиться на гравця Фальєре, і їй здається, що він посміхається.

Вона розвертається та біжить.