Змій

Розділ 19

Монета.

Тіна повертає її в пальцях.

У її руці залишилися лише три незіграні карти: Блазень, Трійка Монет, Вежа, а ще ця дивна римська монета, стара, але не стара. Ні пояснення, ні великої цінності — яке її призначення? Як нею грати?

Вона відкладає її та йде до Дому Ігор.

Тепло вогню, далекий звук музики, смак напою, гарна їжа, спостережливі вдягнуті в біле арбітри, обличчя сховані, долоні складені: ласкаво просимо, ласкаво просимо до Дому Ігор, тут можливо будь-що.

Як цей будинок тут стоїть? Як може бути він тут, де кілька місяців тому його не було? Таке враження, ніби самі вулиці незграбно посунулися, щоб дати йому місце, будівлі навколо притиснулися одна до одної трохи щільніше, але скільки б Тіна не сушила собі мозок, вона не могла згадати ні будівельні роботи, ні якісь чутки про нього, вона не чула про нього нічого, аж доки не прийшла до його дверей з лев'ячими головами.

Вона має запитання, але знає, що відповідей не матиме; доки не виграє.

Ігри.

Вони її зосереджують.

Думки загострюються.

Складнощі світу тут простіші.

Чорні, білі.

Вперед, назад.

Виграв, програв.

Вона грає, на її обличчі досі маска, і вона виграє без думки, без пристрасті, без ентузіазму до перемоги, але з напруженістю, що каже про іншу гру, про іншу Тіну, що діє за маскою.

Ми спостерігаємо за нею, а вона нас не бачить, так зосереджена на грі, доки...

Навпроти неї за шаховий столик сідає інший гравець.

На ньому маска, майже ідентична тій, що носить вона: біла, бездушна.

Вона дивиться та здригається — величезна реакція, як для неї — падають башти, тремтить земля, їй охоплює подив, але вона миттєво ховає його, тож можливо, що це побачили лише ми, хто так довго був біля неї.

Інший гравець каже:

— Зіграймо?

Вона жестом показує, що згодна.

Вони грають.

Якийсь час вони мовчать.

Пішаки падають, коні розбігаються, тури обмінюються на тур, королеви вириваються з-за прикриття, королі ховаються в рокіровках, швидкі ходи та мовчазні періоди міркувань, доки зрештою, абсолютно недоречно, чоловік не каже:

— Ви програєте, пані.

Вона підводить погляд від дошки на його пусте обличчя, потім знов опускає і якийсь час мовчить.

— Позиції рівні, — відповідає вона.

— Ні, — відповідає він. — Не рівні.

Вона знов підводить очі, а його очі, що вона бачить перед собою, такі сині, надзвичайно сині. Хто цей чоловік? Обличчя того, хто грає Тіаполо, вона змогла б упізнати навіть за маскою, і розуміє, що той гравець не є загрозою. Може, цей незнайомець — людина Контаріні, гравець, що тягне за ниточки своєї невловимої маріонетки? Але ж ні.

Ні.

Вона знала це від тієї миті, як він сів, їй не потрібні були слова, щоб знати, хто він, ким він є, що йому зараз потрібно.

Він грає Фальєре, і хоча на шахівниці вони рівні, на більш важливій гральній дошці все інакше.

Вона знає, і знає це вже певний час: він виграє. Він виграв Занзано, і хоч на даний час Сенат, як на її думку, схиляється до Контаріні, Фальєре має ще багато карт, він чекає на час для головного ходу.

— Що б ви зробили? — питає вона, майже дивуючись тому, що заговорила. — Щоб виграти, що б ви зробили?

Він не робить паузи, щоб подумати над запитанням.

— Що завгодно, — відповідає він. — Що завгодно.

— Я теж, — каже вона, відхиляючись від шахівниці.

Потім:

— Нам треба припинити це, — каже вона, вказуючи на гру між ними.

— Але ж ви сказали, що в ній позиції рівні.

— На дошці, що перед нами — рівні, але ми зараз граємо іншу гру, за іншими правилами. Мені не подобається її нерівність.

— Ніхто не казав, що ця гра проста. Якщо ви почуваєтеся не готовою до цього виклику...

— Ви ставите під сумнів мою готовність через мої дії, чи через мою стать?

— Я просто питаю.

— Ви помиляєтеся.

— Невже?

— Щодо однієї речі. Ви кажете, що я програю, але ви помиляєтеся. На цей час ви та, можливо, Контаріні набрали більше очок, виграєте у виборах. А я ні. Але мій час, пане, ще не настав. Не припускайте, що виграли, доки не всі гравці зробили свої ходи.

— Я нічого не припускаю. Однак, міледі, ви тут сама в Домі Ігор, у той час як ваш п'яний чоловік перелюбствує та грає сам у будинку, який ви бажаєте залишити позаду. Ви напускаєте на себе поважного вигляду та виголошуєте все так, ніби це доктрина, але ви досі лише дочка єврейки. Що ж до гри між нами... Пропоную вважати її нічиєю. Чи ви бажаєте випробувати свою спритність сьогодні задля приготування до завтра?

Її долоні м'яко лежать на колінах. Її голос легкий, як подих. І першим, і другим вона опанувала дуже давно.

— Назвімо це нічиєю, — каже вона. — Гадаю, радості в цій грі вже не залишилося.

Сама.

У темряві.

Іде.

Вона зла.

Так довго вона була зла, і так довго вона злість стримувала, придушувала, але сьогодні!

Злість зростає.

Зростає.

Вона лютує!

Лють!

Лють.

А потім минає.

І тоді вона знов сама; спаливши всю свою злість, вона почувається маленькою та загубленою в цьому світі.