Змій

Розділ 3

Є один будинок.

Тепер ви його не знайдете — ні його браму з дверним молотком у вигляді голови лева, що мовчазно ричить уночі, ні його обвішані шовком внутрішні двори, ні гарячі, сповнені пари кухні, нічого — але тоді він стояв на одній з тих малих безіменних вулиць біля Сан Панталеоне, трохи на північ від короткого кам'яного моста, який охороняють троє братів, бо є лише дві речі, які венеціанці цінують сильніше за родину: мости та колодязі.

Як ми сюди потрапили?

Ви... Ну, ви прийшли разом з Тіною, слід за Джакамо, який завжди шукає нові способи розтрачувати свій статок і почув про місце, в якому це можна робити дуже екстравагантно. Ви прийшли з ними обома до дверей, бо Джакамо злий на свою дружину, злий на її холодність, на її незмінну ввічливість і відмову кричати, і тому він веде її з собою, щоб вона бачила, що він робить, і страждала через це. Ідіть за ними; ось вони стукають у двері та входять до прикрашеної шовком і оксамитом зали, де на них тиснуть запах фіміаму та тихі звуки музики; вони проходять повз двох вдягнених у білі шати жінок, чиї обличчя сховані за білими вуалями чорниць, хоч і не існує такого ордену. Жінки шепочуть:

— Ласкаво просимо! Проходьте, будь ласка.

Йдіть за ними до першого внутрішнього двору, де на колонах стін горять смолоскипи, а зображені мозаїкою в східному стилі сумні обличчя катованих святих прикро дивляться на них зі своїх ніш над арками дверей.

Як і Джакамо, ви, можливо, помітите повій, чиє волосся високо зачесане, сукні підняті до колін; вони воркують у затемнених кутах з клієнтами. Звуки музики, запах м'яса, м'який гомін голосів, стукіт гральних кісток, шелест карт — все це вабить його, наче солодкий нектар.

Але це не все.

Можливо, як і Тіна, ви також бачите хлопців і чоловіків, що воркують з присутніми заможними жінками, чиї обличчя приховані довгоносими масками або тканими сріблом вуалями. Можливо, ви побачите інші двері, що ведуть до інших місць, і з-за тих дверей, наче відбите світло свічок, лунають інші голоси та інші запахи. Коли її погляд (а за ним і наш з вами) оглядає це місце, ми також звертаємо увагу, що всі ігри, що граються в цьому дворі та в залах навколо нього, є більшим, ніж звичайне торохтіння шансів у чашці гравця. Адже ми бачимо шахи, шашки, «Млин» і багато інших, які наразі назвати можемо лише ми: тоґуз кумалак, бадук, сьоґі, маджонг, суґороку та шатрандж — здається, сюди прибули всі ігри світу та всі народи. Хіба це не могольський князь, у головному уборі якого діамант, що більший за кулак, рухає фігурою проти юдейського лікаря, що огорнув навколо шиї жовтий шарф? А жінка в червоному, з чотками навколо зап'ястя, що робить ставку проти пірата з Рагузи, який щойно повернувся з розбою, хіба вона не француженка? І ще — далі ще екзотичніше! Бо нам при огляді кімнати здається, що то московський дворянин лається та плюється, що Венеція брудна, перевертає карту, яку побив князь Банту, і той слабко всміхається та каже: «Спробуєш ще раз?» Хіба не китайський шовк накинуто на рукави жінки в вуалі, що принесла до столу напої, і хіба немає натяку на золото майя в брошці чоловіка, що чатує перед срібними дверима, що ведуть до місця, яке нам з вами поки що не знайоме?

Тіна бачить усе це, і хоча й не може визначити походження всього побаченого так точно, як це робимо ми, вона достатньо мудра, щоб зрозуміти, що це означає.