Змій

Розділ 32

Люди кажуть (почав розповідати Срібний), що за всі роки існування Дому Ігор було лише три Майстри Ігор. Про першого я нічого не знаю, але другим Майстром була жінка, вдягнута в біле, чиє обличчя було прихованим, так само, як і її мета. Майстриня Ігор є головою та джерелом усіх ігор, що граються. Її правила абсолютні; її вирок є остаточним. Сама вона не грає, а радше розробляє та контролює ігри, в які грають інші — за дуже рідкісними винятками. Кажуть, що коли Рим упав, то Майстрині Ігор було кинуто виклик зіграти в таку гру, від якої похитнулися б усі імперії. Коли Лютер прибивав свої тези до дверей церкви, кажуть, Майстриня Ігор спостерігала, і що ці речі, що нам здаються не більш, як змінами світу, для тих, хто носить біле, є ходами на шахівниці, що більша за ти, які будь-хто з нас бачить. Хоч правда це, хоч ні, але згідно загально прийнятої думки Майстрині Ігор кілька разів кидали виклик такі гравці, як ви і я. Ніхто не знає гру, в яку грають Майстер і претендент, і за всі роки, що я пам'ятаю, був лише один такий матч. У цій грі проти Майстрині Ігор грала жінка з Нормандії, і ця гра тривала майже сім років. Впродовж цього часу діяльність Дому була припинена, і всі ресурси було кинуто на цей єдиний конфлікт. Війни бушували по всій Європі та Азії. Храми падали в Африці та в Новому Світі; народи повставали проти правителів Індії; ширилася чума, а дикі вершники скакали вільно серед палаючих країн... Але чи були ці події пов'язані? Чи були то ознаки битви за трон Майстрині Ігор? Не знаю, а хотів би знати.

Яким би не був перебіг гри, через сім років претендентка зникла. Без сліду. А наступного дня після її зникнення Дім Ігор знов відчинив свої двері, ніби нічого не було. Багато людей вважали, що вона померла; інші припускали, що після програшу її забрав Дім Ігор: її тіло, її розум, її душу засмоктало в безкінечні коридори цього місця, щоб вона вічно слугувала Домові. Один або двоє — дуже мало — припустили, що ні, вона не програла, а виграла, і з перемогою сама стала Майстринею Ігор, прив'язаною до Дому так само міцно, як у разі програшу, бо Майстриня Ігор може померти лише в разі програшу, покинути посаду лише за такими правилами, яких змушує дотримуватися на дошці гравців.

Але вас цікавить, яким чином усе це стосується вашої монети, так?

Та жінка мала чоловіка. За уявленнями того часу краще було б сказати, що чоловік мав дружину, нижчу істоту, що доповнювала його велич, але по правді він був проти неї аматором у грі, напевно, як ваш чоловік проти вас. Він був одурманеним дурнем, якому ставало мудрості лише на те, щоб довіряти набагато більшій розумності своєї дружини. Упродовж семи років він дозволяв їй грати цю гру, ніколи сповна не розуміючи її масштаб і важливість, аж до того доленосного дня, коли вона зникла, чи то загинувши, чи то отримавши перемогу, чи то ставши рабинею — він не знав. Він знав лише, що її забрав Дім Ігор, і обурений раптовим відкриттям очевидного, він гупав по срібних дверях, що вели до зали вищої ліги, благаючи та погрожуючи, щоб йому розповіли про долю його дружини. Ніхто йому не відповів, бо він був посереднім гравцем нижчої ліги, і правила гри не дозволяли йому спілкуватися з тими, хто міг знати. Роками він намагався знайти відповіді на свої запитання, і не досяг нічого, бо хоч яким сильним він не ставав у грі, Дім не запрошував його до вищої ліги. Зрештою, у відчаї, втративши здоров'я та статок, він почув про далеку країну, де є стародавній чарівник, здатний допомогти йому.

Продавши залишки свого майна, він відправився на Схід, до країни високих плато та високої трави, де дерева лише зрідка удостоюють сірі гірські схили честі своїм зростанням, і там є великий войовничий нарід, одягнений у шкури та озброєний списами, який сусіди називають варварами, а вони лише сміються, бо знають, що «варварство» — їхня сила, їхня лють, і вони радіють, що іншим стає розуму розуміти це.

Там, відростивши довгу бороду та стоптавши черевики, з останніми силами він спустився вздовж струмка до прихованої долини, де палали великі багаття і люди танцювали на честь грому та дощу. Люди, що його знайшли, не мали у своїй мові слова «закон», навіть не розуміли, що це. «Сила» та «життя» були єдиними зрозумілими їм поняттями, єдиним зрозумілим правосуддям, а нав'язувати цими методами щось інше було лише марнуванням сили. Вони сміялися з цього чужинця, з цієї обірваної істоти, що прийшла до їхнього дому, відібрали в нього все, що в нього залишалося та порізали його, щоб перевірити, чи така сама червона його кров, як у них, і відвели його до найсильнішого та наймогутнішого з них, про випадок, якщо той має думку з цього приводу, щоб не образити його, прийнявши рішення без його відома.

Цей сильний чоловік, цей могутній чоловік... Як мені його описати? Борода в нього була чорна, волосся пряме, очі кольору зеленої морської хвилі, шкіра кольору горіху, але теж обгоріла, почервоніла від вітру та сонця до цупкості наждаку. Він був не надто високий, але мав розслаблені манери, руки та ноги розкидані аби куди, упевнений у собі та у своєму царстві, і коли до нього штовхнули цього клятого іноземця, він подивився на цього чоловіка, виявивши не більшу цікавість, ніж віщун, що побачив несприятливу жертву.

Зрештою він заговорив, і чоловік був вражений, почувши так далеко від дому рідну мову з такою чіткою вимовою.

— Чому ти тут? — спитав цар долини.

— Я прийшов, шукаючи допомогу, — відповів чоловік.

— Допомогу? Сам собі допоможи. Чому ти мене просиш?

— Мені сказали, що ти знаєш щось про Дім Ігор.

— Чи я схожий на того, хто знає? Чи я схожий на того, кому це не байдуже?

Після цих слів чоловік розправив трохи плечі перед цим царем і сказав:

— Ні, я не бачу на твоєму обличчі жодної ознаки цього, але ти не запитав мене, що таке Дім Ігор, ти відразу висловив зневагу, і тому я думаю, що ти — чоловік, якого іноді звуть Птахом, ти ворог Дому та того, хто ним править. Чи правий я?

— Ти набридаєш мені, — відповів чоловік, якого звали Птах. — Твої слова мені набридають.

З цим він відвернувся, і його підлеглі кинулися на чоловіка та здавалося, що вони розірвуть його на шматки, ба навіть з'їдять, аж раптом він скрикнув:

— Дім Ігор украв мою дружину!

Почувши це, володар того місця трохи озирнувся, хоч і не виказав жодної ознаки співчуття, а всі його піддані трохи відійшли, розчаровані, що їх лишали здобичі.

— То й що? — спитав він. — Мені яке до цього діло?

— Я хворий і бідний, — відповів чоловік. — Я знаю, що помру раніше, ніж дізнаюся правду. Єдиним відомим мені способом знайти свою дружину є стати великим гравцем; я зможу грати лише якщо матиму більше часу; а єдиний спосіб виграти час — бути великим гравцем! Тож я у пастці, я помру і мені ніколи не дізнатися правду. Допоможи мені. Я мав трохи грошей, але їх забрали твої люди...

З цими словами він простягнув єдину монету, що в нього залишилася, стародавню маленьку римську річ, що тремтіла в його долоні.

— Гроші? — відповів Птах, і його голос розкотився водночас сміхом і люттю. — Думаєш, мені небайдужі гроші? Думаєш, я переймаюся людськими речами? Монетами та законами, правдою та королями, чоловіками та дружинами? Це все фальшиві речі, вигадані, неприродні речі, якими людство себе ув'язнює. Хіба я схожий на того, хто в клітці? Хіба я схожий на в'язня?!

Розлючений, він схопив чоловіка за горло так, що той, задихаючись, не міг говорити, не міг навіть прохрипіти якесь заперечення, щось на свій захист, а думав уже, що помре.

Якусь мить він висів, цей бідолашний недогравець, його життя було в чужих руках, але хіба це не можна сказати про кожного з нас? Чиє життя не висить поміж примхою незнайомця та презирством Всесвіту?

Потім Птах раптово відпустив чужинця, його настрій трохи покращав, і він ходив туди-сюди, посміхаючись якійсь думці. Що більше він про те думав, то веселішим ставав, аж доки раптом не зупинився й не зареготав — таким грандіозним і багатим звуком, що його хоч ложкою їж. Потім він нахилився, підняв з землі випущену монету та сказав, вкладаючи її в тремтячу руку чоловіка:

— Гра. Що ж, добре, маленький чоловічку, гра.

— Яка гра?

— Щось близьке до твого рівня, щось таке, що не до смаку Майстрині Ігор, але все-таки гра, з правилами та наслідками. Підкинь монету. Назви сторону. Вгадаєш — житимеш достатньо довго, щоб зіграти свою гру, а точніше, її гру, гру Дому Ігор. Не вгадаєш — помреш. Хіба це не цікава гра?

— Це випадковість, а не гра.

— Усе є випадковістю. Природа — випадковість. Життя — випадковість. Людське божевілля — намагатися знайти правила там, де їх немає, винайти обмеження, що не існують. Єдине, що має значення — вибір. Тож обирай. Обирай.

І чоловік зробив вибір.