Змій

Розділ 31

— Спочатку Белліньо, а тепер і Тіаполо вас підтримує? — питає він, коли вони йдуть поміж нічними пожежами. — Який неортодоксальний шлях до перемоги — обертати своїх ворогів на друзів.

— Мій спосіб перемогти — мати намір перемогти. Решта — лише тактика. Ви казали про якусь угоду? Про відповіді на запитання?

— Гадаю, ви маєте більше запитань, ніж я.

— Але ви все одно цікавитеся мною, — відповідає вона. — Втім, я вважаю, що вас зачаровує радше мій розум, ніж щось інше.

— Якщо чесно, міледі, я вважаю, що ви переможете.

— Я? Фальєре досі контролює торгівлю зі сходом; Контаріні досі улюбленець єпископів і будівельників міста. Я захопила плацдарм, але цього недостатньо, щоб гарантувати перемогу.

— Але ж ви досі маєте незіграні фігури, так? Монета, приміром... Я вгадав? Вгадав! Коли я глянув на дошку й побачив, що королем видано Селуду, а не Белліньо, мені стало цікаво, які карти могли видати його гравцеві.

— Вам доведеться пояснити це мені.

— Поясню, але ми маємо укласти угоду.

— Якого штибу угоду? Я не жертвуватиму грою.

— Про це я вас не проситиму.

— Тоді кажіть. Яку роду угоду?

— Одного дня, можливо через тиждень, або через місяць, або через рік, або через десять чи навіть більше років, я потребуватиму послуги. Я буду в певному становищі, зазнаватиму труднощів, і тоді я попрошу вас збрехати декому, кого ви боїтеся. Зробіть це, і я відповім на будь-які ваші запитання, наскільки буду спроможний.

— Запропонована вами угода несиметрична. Я маю уявлення щодо того, що можу отримати від неї зараз, але жодної гадки про масштаби втрати в майбутньому.

— З усім тим, це єдині умови, на які я пристану.

Певний час ми йдемо мовчки. Місто навколо нас стискається; ми йдемо далі від Ґранд Каналу, від метушливих шляхів міста, до темних місць, до вузьких місць, до провулків і утворених навислими будинками печер, перетинаємо водяні шляхи, що завузькі для гондол і надто широкі, щоб зватися стічними канавами, йдемо повз місця вшанування плачучих святих і героїв-мучеників, до жаровень, де юрбляться жебраки та гріють побіліли пальці змерзлі «нічні пані». Ми йдемо, йдемо вулицями, що ніколи не змінюються, де кров старіша за камінь, стародавня кров стародавніх родин, чиї діди годувалися водою лагуни, водою, якою одного дня окроплять лоб новонародженого, що нестиме ім'я далі: у домі, на вулиці, у замерзлому місті Венеція. Ми йдемо, і ніхто не знає ні про нашу значущість, ні про нашу силу, ніхто крім окремих, кого ми вітаємо, як знайомих чужаків, неоспіваних друзів. Ми йдемо.

Доки зрештою:

— Добре, — каже вона, зупиняється та думає ще трохи. Потім: — Добре. Домовилися.

— Тоді питайте.

— У грі, в яку я граю, рівні шанси?

— Ні.

— Звідки ви знаєте?

— Якби це була гра рівних, гравця було би призначено Белліньо, а не Селуді. Його позиція була сильнішою, еквівалентною Тіаполо, Фальєре та Контаріні. Селуда був слабшою фігурою. А той чоловік, що грав Тіаполо, ще не був готовий до вищої ліги. Його тактика була погана, наміри нечіткі. Вибір фігур по суті надав перевагу Фальєре та Контаріні.

— Чому?

— Дім Ігор є... старим. Він не прив'язаний до жодного місця, а радше має двері по всьому світові. Ця гра у Венеції — одна з сотень, можливо тисяч, що граються в таких місцях, яких ви не бачили навіть уві сні, до того ж це гра початкового рівня, маленька сутичка на дошці. Дім грає імперіями та королями, арміями та Церквами, а його гравці — одні з найстаріших і... напевно, не мудріших, але, скажімо, найбільш цілеспрямованих людей, яких я знаю. Не важко уявити, що організація з такою цілеспрямованістю та з таким масштабом впливатиме на події. Фігурі на кшталт Тіаполо дано гравця, який не може виграти; потенційному трибуну на кшталт Белліньо гравця не дано, і цим відмовлено у можливості обійняти цю посаду. Ми кажемо собі, що Дім Ігор не має цілей окрім як грати, але я прожив достатньо довго й зіграв достатньо ігор, щоб поставити це під сумнів. Сама природа гри змінює світ, і хоч я і не можу заприсягнутися, ризикну припустити, що розподіл карт, який має бути випадковим, насправді змінено таким чином, що результат гри більше залежить від волі Дому Ігор, ніж від здібностей гравця.

— З якою метою?

— Цього я... не можу сказати. Гравці — навіть найстарші з них — не люблять ставити це запитання. Можливо, це знає лише Майстриня Ігор.

— Я отримала монету.

— Так. Я думав, що ви могли її отримати.

— Що це? Їй немає міста серед карт, це мирська річ, я не розумію цю фігуру.

— Дозволите розповісти історію?

— Це було насправді?

— Цю історію часто повторюють... Цього досить?

— Розкажіть.