Змій

Розділ 5

Спостерігаємо не тільки ми.

Арбітри стоять окремо від слуг, що приносять з невидимої кухні витончені наїдки та солодкі напої. Сховавши обличчя за масками, судді дивляться та стережуть срібні двері.

— Куди ведуть ці двері? — питаємо ми.

— До вищої ліги.

— А що таке вища ліга?

— Це місце для ігор.

— Але ж це місце теж для ігор, так само як і весь цей будинок. У чому відмінність вищої ліги?

— Інші ігри.

— До них можна долучитися?

— Вас запрошено?

— Ні.

— У такому разі вам не можна.

— Як мені отримати запрошення?

— Ми спостерігаємо. Ви граєте.

І двері залишаються зачиненими. Поки що.

Тіна теж спостерігає.

Вона спостерігає за своїм чоловіком, чий статок поступово знищується чоловіками посередніх навичок з поганими стратегіями. Вона спостерігає за удачливими та за бідними, за розважливими та за легковажними — всі вони рухаються по кімнаті, кидаючи один одному виклик підвищити ставки. Вона помічає члена Ради Сімох і двох членів Ради Десяти. Вона бачить суддів і купців, лордів і священників, більш того — вона бачить жінок. Дружини та доньки, матері та нічні дами — декотрі грають, декотрі дивляться, а є такі, кого пускають крізь срібні двері до невідомого місця без жодного слова, без жодного звуку. Їхні обличчя сховані за карнавальними масками, їхні очі бачать, що вона дивиться на них.

А ще цей чоловік.

Нумо звати його Срібним, на честь тернового срібного візерунка товщиною в одну нитку, що в'ється вздовж його рукавів. Він наближається до неї, і доказом того, яким нешкідливим він видається, є те, що вона не помічає його, аж доки не обертається на його голос:

— Ви граєте?

Ні, вона не грає.

Він усміхається, злегка хитаючи головою.

— Прошу вибачити мене, — скаже він. — Я неправильно висловився. Ви гратимете?

Вона дивиться на спину свого чоловіка, на пусті келихи біля нього, на монети на столі, і розуміє, що на губах у неї гнів, у животі буря, а руки болять — їх аж пече, так сильно вона стиснула кулаки — і м'яким, як зимовий туман, голосом вона каже:

— Так.

Вони грають у шахи.

Першу партію виграє він.

Другу виграє вона.

Граючи, вони майже не розмовляють. На кону інформація, бо немає гри без ставки.

— Хіба недостатньо грати заради радості?

При цих словах по його обличчю промайнув жах:

— Ви поставили б на кін своє щастя? Ви ризикнули б своєю самоповагою? Боже мій, не грайте на радість; принаймні, поки що, коли можна поставити так багато дрібніших речей.

Ці слова мали б здатися химерними, але вона сприймає їх природно, як тканину, що вкриває вівтар.

— У такому разі на інформацію, — каже вона. — На відповіді.

Коли він виграє першу партію, він питає її ще до того, як король упав:

— Ви кохаєте свого чоловіка?

— Ні, — відповідає вона, дивуючи його своєю щирістю.

Коли виграє вона, вона довго думає, а потім питає:

— Чим я вас зацікавила?

І він відповідає:

— Одного дня мені знадобиться послуга іншої людини, і мені цікаво дізнатися, чи не може ця людина бути вами.

А потім Джакамо встає, п'яний, і вона веде його додому.

Наступного дня вона звільняє ще одного слугу, платити якому вони не можуть собі дозволити, а через дві ночі вони повертаються до того будинку.

І знов: Джакамо, карти, випивка, програші.

Ми делікатні спостерігачі; ми не витріщаємося кожного вечора, але буваємо тут часто й уже бачили його в такому стані, тож можемо припустити, що це повторювалося багато невідомих нам разів.

Ми можемо докірливо похитати головами, але нічого не кажемо. Хто ми, щоб судити?

Однак цієї ночі ми спостерігаємо зміну. Сьогодні він засинає після третьої роздачі, з його губ на скатертину тече слина. Тіна мала б відчувати через поведінку чоловіка сором, але жаль, як і звук материної пісні, давно вже загубився. Потім біля неї з'являється Срібний і каже:

— Ви гратимете?

Вони грають.

У першій грі вона ходить надто швидко, ледь дивлячись на дошку. Коли вона втрачає останню фігуру, він ставить їй своє запитання:

— Чого ви боїтеся?

Вона довго думає перед відповіддю.

— Того, що я можу зробити, — каже вона. — Тієї жінки, якою я стала.

Їхня друга гра повільніша, важча, і за три ходи до того, як вона мала поставити мат, він каже:

— Мені, напевно, можна визнати поразку, але це зіпсує вашу чудову перемогу.

Тому він грає до кінця, вона виграє та питає ще до того, як його король ліг на шахівницю:

— Це ви сьогодні отруїли мого чоловіка?

— Так, — відповідає він. — Як ви здогадалися?

— Я бачила, як ви спостерігали за його грою, стояли поруч із ним. Раніше ви ніколи не спостерігали за ним, не виявляли жодної зацікавленості його грою, бо вона погана. Ви посміхалися та сміялися як один з них, з чоловіків з картами, але ви не такий. Можу лише припустити, що ви маєте якийсь інший намір. А він тепер спить, і ніщо його не будить.

— Боюсь, він житиме. Колись я виграв у александрійця знання алхімії. Я поставив проти його умінь своє знання про порох. На щастя, він грав своїми пішаками погано, і я захопив туру.

— Ви розмовляєте загадками.

— Вам треба вивчити мою мову.

— Або вам — мою.

— Але ж ви хочете дещо, що я маю, пані.

— Що саме?

— Ви хочете знати, що за срібними дверима.

— Можливо, хочу.

— Не будьмо манірними.

— Добре, я хочу. Я хочу знати.

— У такому разі ми маємо грати.

Вони грають.