Сім смертей Івлін Гардкасл

8

На вікно моєї спальні тисне темрява, її холодний подих залишає на склі іній. Вогонь у каміні шипить у відповідь, його хитке полум'я — моє єдине світло. Коридором за зачиненими дверима спішать кроки, мішанина голосів на шляху до балу. Десь вдалині я чую тремтіння скрипки, що прокидається.

Простягнувши ноги до вогню, я чекаю на тишу. Івлін попросила мене відвідати і вечерю, і святкування, але я не можу знаходитися серед цих людей, знаючи, хто я та чого вони від мене хочуть. Я втомився від цього будинку, від їхніх ігор. О десятій двадцять я зустрінуся з Анною на кладовищі, а потім розпоряджуся, щоб один з конюхів відвіз нас до селища, геть від цього безумства.

Мій погляд повертається до шахової фігури, що я знайшов у валізі. Я підіймаю її до світла, сподіваючись звільнити які-небудь давні спогади. Досі фігура мовчала, а в ній самій мало такого, що може про щось нагадати. Це слон, вирізьблений вручну й намазюканий білою фарбою; йому дуже далеко до тих дорогих шахів зі слонової кістки, які я бачив у цьому будинку, але… він для мене щось значить. Попри відсутність спогадів, з ним пов'язане якесь відчуття, майже затишок свого роду. Тримаючи цю фігуру, я стаю сильнішим.

У двері стукають, я стискаю слона міцніше і встаю з крісла. Чим менше часу залишається до зустрічі на кладовищі, тим більш напруженим я стаю, мало не вистрибую у вікно щоразу, як у каміні тріщить вогонь.

— Белле, ти тут? — питає Майкл Гардкасл.

Він стукає знов. Він наполягає. Ввічливий безперервний стукіт.

Поставивши шахову фігуру на камінну полицю, я відчиняю двері. У коридорі повно людей у костюмах, на Майклові яскраві оранжеві шати, в руках він смикає зав'язки величезної маски-сонця.

— Ось ти де, — каже він мені, хмурячись. — Чому ти досі не вдягнувся?

— Я не піду, — кажу я. — Сьогодні… — я махаю рукою в напрямку своєї голови, але моя мова жестів йому незрозуміла.

— Ти погано почуваєшся? — питає він. — Хочеш, я покличу Діккі? Я щойно бачив його…

Мені доводиться схопити Майкла за руку, щоб він не помчав коридором у пошуках лікаря.

— Мені це сьогодні просто не до снаги, — кажу я.

— Ти певний? Має бути феєрверк, до того ж я переконаний, що мої батьки весь день готували сюрприз. Шкода таке…

— Чесне слово, мені краще не йти.

— Ну, якщо ти певен, — нехотя каже він; у голосі такий самий сум, як і на обличчі. — Мені шкода, що в тебе був такий кепський день, Белле. Сподіваюсь, що завтра тобі буде краще, принаймні, не буде непорозумінь.

— Непорозумінь? — питаю я.

— Та вбита дівчина, — ніяково всміхається він. — Деніел сказав мені, що то була велика помилка. Я відчув себе повним дурнем, відкликаючи пошуковий загін на півдорозі. Але то нічого.

«Деніел? Звідки він міг дізнатися, що Анна жива?»

— Це ж дійсно була помилка, так? — питає він, помітивши моє спантеличення.

— Авжеж, — кажу я привітно. — Так… Жахлива помилка. Вибач, що завдав тобі клопоту.

— Не треба перейматися, — з легким сумнівом каже він. — Забудь про це.

Його слова натягнуті, наче перевантажені підтяжки. Я чую, що він сумнівається; не тільки в цій історії, але й у людині, що стоїть перед ним. Врешті-решт, я не є тим чоловіком, якого він знав, і він, здається, починає розуміти, що я більше не хочу бути тим чоловіком. Ще вранці я зробив би будь-що, щоб залагодити тріщину між нами, але Себастьян Белл був торговцем наркотиками та боягузом, який лигався зі злодіями. Майкл був другом того чоловіка, то хіба він може бути моїм другом?

— Що ж, тоді я піду, — каже він, кашлянувши. — Одужуй, друже.

Постукавши пальцями по дверній коробці, він відвертається й іде разом з іншими гостями святкувати.

Я дивлюсь йому вслід і міркую над почутим. Я майже забув про те, як Анна тікала цього ранку в лісі, бо очікування зустрічі з нею на кладовищі втамувало більшу частину жаху мого першого спогаду. Але безумовно трапилося щось важливе, навіть якщо Деніел розказує людям, що нічого не сталося. Я певний у тому, чому був свідком: у пострілі та в страху. Анну переслідувала фігура в чорному, про яку я тепер змушений припустити, що то був Лакей. Якось їй вдалося вижити, як і мені після нападу минулої ночі. Саме про це вона хоче поговорити? Про нашого спільного ворога та чому він хоче нас порішити? Може, йому потрібні наркотики? Вони вочевидь дорогі. Може, Анна — моя партнерка? І вона прибрала їх зі скрині, щоб вони не дісталися йому? Принаймні, це пояснило би присутність шахової фігури. Може, цей слон є чимось на кшталт візитівки?

Взявши в шафі плащ, я обгортаю шию довгим шарфом, надіваю товсті рукавички, а перед тим, як піти, кладу в кишеню канцелярський ніж і шахову фігуру. Мене зустрічає холодна ніч. Коли очі пристосовуються до темряви, я вдихаю свіже повітря, досі вогке після бурі, і йду гравійною доріжкою навколо будинку до кладовища.

Мої плечі напружені, в животі неспокійно.

Я боюсь цього лісу, а ще більше боюсь цієї зустрічі.

Коли я вперше опритомнів, я не хотів нічого більшого, крім як знову дізнатися про себе, але тепер минулі пригоди видаються вдачею. Травма дала мені шанс почати наново, але що як через зустріч з Анною мої спогади хлинуть назад? Чи зможе ця сумбурна особистість, яку я незграбно складав упродовж дня, вижити в такому потопі, чи не змиє її геть?

Чи змиє мене повністю?

Ця думка майже розвертає мене, але я не зможу протистояти колишньому собі, якщо тікатиму від створеного ним життя. Краще зіткнутися з минулим тут і тепер, спираючись на впевненість у тому, ким я хочу стати.

Стиснувши зуби, я йду доріжкою поміж деревами й натрапляю на маленький котедж садівника, вікна якого темні. До стіни прихилилася Івлін; вона курить сигарету, біля її ніг горить ліхтар. Вона вдягнута в довге бежеве пальто та ґумові чоботи, і це контрастує з блакитною вечірньою сукнею та діамантовою тіарою, що блищить у її волоссі. Вона дуже красива, хоча й трохи ніяковіє від цього.

Івлін перехоплює мій погляд.

— Я не мала часу перевдягнутися після вечері, — каже вона, відкидаючи сигарету геть.

— Що ви тут робите, Іві? — питаю я. — Ви маєте бути на балу.

— Утекла звідти непомітно. Невже ви думали, що я пропущу це? — каже вона, затираючи сигарету каблуком.

— Це небезпечно.

— У такому разі вам нерозумно йти самому, до того ж я взяла з собою допомогу.

Вона виймає зі своєї сумочки чорний револьвер.

— Де ви в біса його знайшли?! — питаю я, відчуваючи шок і трохи вини.

Думка про те, що через мою проблему Івлін тримає в руках зброю, чомусь здається мені зрадою. Вона має бути в теплі та безпеці в Блекгіті, а не тут, на шляху до халепи.

— Він належить матері, тож краще спитати, де вона його дістала.

— Іві, ви не можете…

— Себастьяне, ви мій єдиний друг у цьому будинку, і я не дозволю вам вештатися по кладовищу самому, не знаючи, що на вас чекає. Один раз хтось уже намагався вас убити. Я не збираюся давати їм другу спробу.

Від вдячності я відчуваю клубок у горлі.

— Дякую.

— Не будьте дурнем, якби я не пішла з вами, то залишилася б у тому будинку, де всі на мене дивляться, — каже вона, підіймаючи ліхтар. — Це я маю вам дякувати. То що, ходімо? Мені буде непереливки, якщо я не повернуся до початку промов.

На цвинтар опустилася важка темрява, залізні огорожі прогнулися, дерева низько похилилися над кривими могильними каменями. Навколо могил гниє купами листя, гробниці потріскалися й осипаються, уносячи імена померлих.

— Я розмовляла з Меделін про записку, що ви отримали минулого вечора, — каже Івлін, штовхаючи зі скрипом браму й ведучи нас усередину. — Сподіваюсь, що ви не проти?

— Авжеж, ні, — відповідаю я й нервово дивлюсь навколо. — Я забув про це, якщо чесно. Що вона сказала?

— Лише те, що записку їй дала пані Драдж, кухарка. З нею я теж поговорила, і вона сказала, що записку залишили в кухні, але хто це зробив, вона не знає. Забагато всього відбувалося.

— А Меделін її прочитала? — питаю я.

— Авжеж, — насмішкувато каже Івлін. — Вона навіть не зашарілася, визнаючи це. Повідомлення було коротке, у ньому вас просили негайно прийти до звичайного місця.

— І все? Підпису не було?

— На жаль, ні. Вибачте, Себастьяне, я сподівалася принести вам кращі новини.

Ми дійшли до мавзолею в дальньому кінці кладовища — великого мармурового ящика, який охороняли два зламані янголи. На руці одного з них висів ліхтар, і хоч він і спалахував у пітьмі, освітлювати йому було майже нічого. На цвинтарі було пусто.

— Можливо, Анна трохи спізнюється, — каже Івлін.

— То хто залишив запалений ліхтар? — питаю я.

Моє серце прискорюється, штани просочуються вологою листя, по якому я бреду. Годинник Івлін каже, що ми прийшли вчасно, але Анни ніде не видно. Є лише цей чортів ліхтар, що скрипить, гойдаючись на вітрі, і впродовж п'ятнадцяти хвилин ми стоїмо під ним, у плямі його світла, визираючи навколо Анну й бачачи її всюди: в мерехтливих тінях, у рухливому листі, в низько опущеному гіллі, яким колихнув вітер. Знов і знов один з нас стукає другого по плечу, привертає увагу до раптового звуку або то переляканої тварини, що дременула в кущі.

Чим більше спливає часу, тим складніше не дозволяти думкам звертатися до більш страшних питань. Доктор Діккі вважав, що рани на моїх руках за своєю природою захисні, неначе я відбивався від озброєного ножем нападника. А що як Анна — ворог, а не союзник? Може, саме тому її ім'я залишилося в моєму розумі? Хто знає, може саме вона написала записку, що я отримав учора під час вечері, а тепер виманила мене сюди, щоб закінчити почате.

Ці думки ширяться наче тріщини по моїй і без того крихкій сміливості, і крізь них затікає страх. Лише присутність Івлін тримає мене на ногах, її хоробрість не дає мені втекти.

— Думаю, вона вже не прийде, — каже Івлін.

— Так, навряд чи, — кажу я тихим голосом, щоб не видати своє полегшення. — Напевно, нам слід повертатися.

— Так, згодна, — каже вона. — Мені дуже шкода, любчику.

Неслухняною рукою я знімаю з руки ангела ліхтар і йду за Івлін до брами. Щойно ми робимо кілька кроків, Івлін стискає мою руку й опускає ліхтар до землі. Світло проливається на листя й виявляє розбризкану кров. Опустившись на коліна, я тру липку рідину між двома пальцями.

— Дивіться, — тихо каже Івлін.

Вона дійшла по цівочці крові до найближчого надгробка, на якому щось виблискує під листям. Відкинувши його, я бачу компас, що вивів мене цього ранку з лісу. Він розбитий і залитий кров'ю, але досі непохитно вказує на північ.

— Це той компас, що вам дав убивця? — тихо питає Івлін.

— Так, — відповідаю я, зважуючи його в руці. — Деніел Колрідж взяв його в мене вранці.

— А потім, виявляється, хтось взяв його в нього.

Чим би не була та небезпека, про яку мене хотіла попередити Анна, дівчину вона, схоже, спіткала першою, і з цим якимось чином був пов'язаний Деніел Колрідж.

Івлін кладе руку мені на плече й боязко вдивляється в темряву за межами світла ліхтаря.

— Гадаю, найкраще буде, якщо ви поїдете з Блекгіту, — каже вона. — Ідіть до своєї кімнати, а я організую вам карету.

— Я мушу знайти Деніела, — слабко заперечую я. — Та Анну.

— Тут відбувається щось жахливе, — шепоче вона. — Порізи на ваших руках, наркотики, Анна, а тепер ще й компас. Це все фігури в грі, правила якої жоден з нас не знає. Поїдьте звідси, Себастьяне, заради мене. Нехай із цим поліція розбирається.

Я киваю. Я не маю бажання битися. Анна була єдиною причиною, чому я взагалі залишився, залишки моєї хоробрості переконали мене, що у виконанні прохання, зробленого таким загадковим способом, є свого роду шляхетність. Але без цього зобов'язання, мене тут нічого не тримає.

Ми повертаємося до Блекгіту мовчки. Івлін іде попереду, тримаючи проти темряви револьвер. Я тихо йду слідом, майже як собака за хазяїном, і не встигаю озирнутися, аж час уже прощаватися з подругою та відчиняти двері до моєї кімнати.

Не все тут так, як я залишив.

На моєму ліжку лежить коробка, зав'язана червоною стрічкою, що розплутується мало не сама собою. Коли я зсовую кришку, мій шлунок підстрибує і до горла мчить блювотиння. Усередині лежить мертвий кролик, у тілі якого стирчить ніж. Кров запеклася на дні, заплямувала його шерсть та майже приховала приколоту до вуха записку.

«Від твого друга,

Лакея».

Перед моїми очима чорніє.

Через секунду я непритомнію.