Сім смертей Івлін Гардкасл

29

Як довго я дивлюся на Джонатана Дербі в дзеркалі своєї спальні — не можу сказати. Я шукаю там того, хто ховається всередині, якийсь натяк на своє справжнє обличчя.

Я хочу, щоб Дербі побачив там свого ката.

Віскі зігріває моє горло, поцуплена у вітальні пляшка вже наполовину порожня. Мені треба зупинити дріж у руках, щоб зав'язати краватку-метелик. Зізнання доктора Діккі підтвердило те, що я вже знав. Дербі — чудовисько, його злочини відмиті грошима його матері. На цього чоловіка не чекає ні правосуддя, ні суд, ні покарання. Якщо він і заплатить за скоєне, мені доведеться привести його до шибениці самому, і саме це я маю намір зробити.

Але спершу ми маємо врятувати життя Івлін Гардкасл.

Мій погляд прикутий до сріблястого пістолета доктора Діккі, що лежить на кріслі нешкідливий, наче збита на лету муха. Украсти його мені було не важко, просто надіслав слугу з повідомленням про вигадану пригоду, щоб виманити лікаря з його кімнати, а тоді прослизнув туди й забрав пістолет з нічного столика. Я надто довго дозволяв цьому дню диктувати мені свої умови, більше цього не буде. Якщо хтось бажає вбити Івлін з цього пістолета, їм доведеться спочатку мати справи зі мною. Чорти б забрали кляту загадку Чумного Лікаря! Я йому не вірю і не стоятиму бездіяльно, коли навколо мене відбувається щось жахливе. Настав час Джонатанові Дербі зробити щось хороше.

Поклавши пістолет у кишеню піджака, я роблю останній ковток віскі й виходжу в коридор, йду слід за всіма гостями сходами вниз вечеряти. На відміну від манер, смак у них бездоганний. Вечірні сукні демонструють оголені спини та бліду шкіру, прикрашену блискучими ювелірними прикрасами. Попередня апатія минула, панує екстравагантний шарм. З настанням вечора всі вони оживають.

Як завжди, я шукаю серед довколишніх облич який-небудь натяк на Лакея. Він уже давно мав з'явитися, і чим довше триває цей день, тим сильніша моє впевненість, що наближається щось жахливе. Принаймні, це буде чесна бійка. Дербі має дуже мало хороших рис, але його злість робить його корисним. Я був ледь здатним утримати його, тому не можу навіть уявити, як почуватиметься той, на кого він кинеться, якщо розлютиться.

Майкл Гардкасл стоїть у вестибюлі з наче намальованою усмішкою та вітає тих, хто спускається сходами, неначе він щиро радий бачити їх усіх, до останнього покидька. Я мав намір розпитати його про загадкову Фелісіті Медокс і про записку біля колодязя, але з цим доведеться зачекати. Між нами непроникна стіна з мережив і краваток.

Фортепіанна музика тягне мене крізь натовп до довгої галереї, де гості пригощаються напоями, поки слуги готують по інший бік дверей їдальню. Взявши з однієї з таць віскі, я шукаю Міллісент. Я сподівався дати Дербі можливість попрощатися з нею, але її ніде не видно. Взагалі-то, єдиним, кого я там упізнаю, є Себастьян Белл, який проходить крізь вестибюль, ідучи до своєї кімнати.

Зупинивши одну з покоївок, я питаю про Гелену Гардкасл, сподіваючись, що господиня будинку може бути десь поруч, але та досі не з'явилася. Це означає, що її не було весь день. Відсутність офіційно перетворилася на зникнення. Те, що леді Гардкасл неможливо знайти в день смерті її доньки, не може бути збігом, але я не можу бути певним, свідок вона чи підозрювана. Так або інакше я це з'ясую.

У моєму келиху пусто, у голові стає туманно. З усіх боків мене оточують сміх і розмови, друзі та коханці. Ці веселощі будять у Дербі злість. Я відчуваю його огиду, його відразу. Він ненавидить цих людей, ненавидить цей світ. Він ненавидить самого себе.

Слуги проходять повз мене зі срібними тарілками, процесія приносить останню трапезу Івлін.

«Чому їй не страшно?»

Звідси мені чути її сміх. Вона ходить серед гостей так, ніби попереду в неї все життя, але коли вранці Ревенкорт згадав про небезпеку, було очевидно, що вона знала, що щось не так.

Відставивши келих, я йду через вестибюль до коридору, що веде до кімнати Івлін. Якщо відповіді існують, можливо, я знайду їх там.

Вогники в лампах ледь горять. Усе тихе та гнітюче, забутий край світу. На півдорозі я помічаю якийсь спалах — з тіней з'являється щось червоне.

Лакейська ліврея.

Він стоїть на моєму шляху.

Я завмираю. Озирнувшись, я намагаюсь оцінити, чи встигну до вестибюля раніше, ніж він на мене кинеться. Шансів мало. Я навіть не певний, чи мої ноги послухаються, коли я скажу їм рухатися.

— Даруйте, сер, — каже писклявий голос.

Лакей робить крок до мене, і виявляється низьким худорлявим хлопчиськом, не більш як тринадцяти років, з прищами та нервовою усмішкою.

— Прошу, — каже він через секунду, і я розумію, що заступив йому дорогу.

Пробурмотівши вибачення, я даю йому пройти й полегшено видихаю.

Лакей зробив мене таким переляканим, що саме лише припущення про його присутність позбавляє сил навіть Дербі, який готовий натовкти пику навіть сонцю за те, що те обпекло його. Може, саме це й було метою Лакея? Саме тому він залякував Белла та Ревенкорта, замість убити їх? Якщо це триватиме, він зможе прикінчити моїх носіїв без жодного спротиву.

Я вартий вигаданого ним прізвиська «кролик».

Я обережно йду далі, до кімнати Івлін, але там заперто. Стукаю — ніхто не відповідає. Не бажаючи йти, не доклавши хоч якихось зусиль, я відходжу від дверей, щоб штовхнути їх плечем з розгону. І саме тоді помічаю, що двері до спальні Гелени розташовані так само, як і двері до вітальні Ревенкорта. Зазирнувши всередину обох кімнат, я виявляю, що їхні розміри однакові. Отже, кімната Івлін була колись вітальнею Гелени. У такому разі з неї до спальні Гелени мають бути двері, а це корисно, бо замок до спальні Гелени з ранку досі не виправили.

Моє припущення виявляється правильним: суміжні двері приховані під гобеленом, що висить на стіні. На щастя, ці двері не замкнені, і мені вдається прокрастися в кімнату Івлін.

Зважаючи на її зіпсовані стосунки з батьками, я не здивувався б, якби побачив, що вона спить у прикомірку з мітлами, але спальня досить зручна, хоча й скромна. У центрі знаходиться ліжко з балдахіном, за завісою є ванна та раковина. Покоївку, вочевидь, сюди якийсь час не впускали, бо в ванні досі холодна брудна вода, рушники лежать мокрою купою на підлозі, кольє недбало кинули на туалетний столик. поруч із ним купа зібганих серветок, заплямованих макіяжем. Штори зсунуті, у каміні багато дровин. У кутах стоять чотири мерехтливі масляні лампи, які стискають морок між собою та світлом каміна.

Я тремчу від задоволення: це вторгнення збуджує Дербі, по моєму тілу проходить тепла хвиля. Я відчуваю, як мій дух намагається відсахнутися від носія, і це все, що я можу робити, щоб триматися себе, коли перебираю речі Івлін, шукаючи щось таке, що може змусити її сьогодні піти до дзеркального басейну. Вона неохайна: знятий одяг запхано куди завгодно, куди він вмістився, ювелірні прикраси купами лежать у шухлядах упереміш зі старими шарфами та шалями. Немає ніякої системи, ніякого порядку, жодного натяку на те, що вона дозволяє покоївці наближатися до своїх речей. Якими б не були її секрети, вона приховує їх не тільки від мене.

Я ловлю себе на тому, що погладжую рукою шовкову блузу, насуплено дивлюся на руку й розумію, що цього хочу не я, а він.

Це Дербі.

Скрикнувши, я відсмикую руку та зачиняю гардероб.

Я відчуваю його бажання. Він хоче, щоб я опустився на коліна, мацав її речі, вдихав її запах. Він тварина, і впродовж секунди він мав контроль.

Витерши с чола краплини поту, я роблю глибокий вдих, щоб опанувати себе й продовжити пошуки.

Я звужую коло своєї уваги до однієї точки, стежу за своїми думками, не залишаю жодної шпарини, в яку б він міг пролізти. Але все одно це розслідування марне. Мало не єдиним цікавим предметом є старий альбом, в якому наклеєні цікавинки з життя Івлін: старе листування з Майклом, малюнки з її дитинства, уривки віршів і підліткових роздумів, що всі разом складаються в портрет дуже самотньої жінки, яка страшенно любила свого брата, а тепер жахливо сумує за ним.

Закривши альбом, я ховаю його під ліжком, де я його знайшов, і, так само тихо, як зайшов, залишаю кімнату, тягнучи всередині себе біснуватого Дербі.