Сім смертей Івлін Гардкасл

36

Пітер Гардкасл занурюється в п'яну хандру, тримаючи свій келих так, ніби боїться, що хтось його відійме. Вирішивши, що користі від нього більше не буде, я беру з миски з фруктами яблуко, прошу вибачити мене, виходжу з кімнати й зачиняю за собою двері, щоб він не побачив, що я йду нагору. Мені треба побалакати з Ґолдом, і я не хочу продиратися до нього крізь хмару запитань.

На вершині сходів мене вітає протяг, що кружляє та вертить повітря, прослизає в тріснуті вікна та під двері, ворушить розсипане на підлозі листя. Я згадую, як ішов цими коридорами, коли був Себастьяном Беллом і разом з Івлін шукав дворецького. Дивно думати про них тут, а ще дивніше пам'ятати, що Белл і я — одна й та сама людина. Його боягузтво мені огидне, але наразі між нами вже така відстань, що він видається окремим від мене. Він уже наче непристойна розповідь, почута колись під час вечірки. Чужий сором.

Денс ненавидить таких, як Белл, але я не можу бути швидким на осуд. Я не маю жодної гадки, ким за межами Блекгіту є я, у який спосіб я думаю, коли мене не всунуто всередину чужого розуму. Хто знає, можливо, я саме такий, як Белл… І чи це дійсно було б так вже й погано? Я заздрю його співчутливості так само, як заздрю розумові Ревенкорта та вмінню Денса дивитися крізь завісу в саму суть. Якщо я винесу з Блекгіту одну з цих рис, я пишатимуся нею.

Переконавшись, що я в коридорі сам, я входжу до кімнати, де Ґреґорі Ґолд висить, прив'язаний за зап'ястя. Він бурмоче, смикається від болю, намагається прогнати якийсь кошмар. Співчуття спонукає мене звільнити його, але Анна не залишила б його прив'язаним, якби не мала для цього дуже поважну причину.

Але мені з ним треба поговорити, тому я обережно трушу його, потім ще раз — сильніше.

Нічого.

Я даю йому ляпаса, потім плескаю на нього водою зі жбана, що стоїть поруч, але він залишається непритомним. Це жахливо. Снодійний засіб доктора Діккі непохитний, і хоч як би Ґолд не звивався, звільнитися від цього препарату йому не до снаги. Мене нудить, мороз проймає до кісток. Дотепер жахи майбутнього завжди були нечіткі, ілюзорні, наче силуети в тумані. Але це я, це моя доля. Ставши навшпиньки, я опускаю його рукави й бачу порізи на руці, які він показував мені вночі.

— Не виходь з карети, — бурмочу я, згадуючи його попередження.

— Відійди від нього, — каже за моєю спиною Анна. — Тихо й повільно розвернись. Двічі я не проситиму.

Я роблю, як вона каже.

Вона стоїть у дверях, націливши на мене рушницю. Біляве волосся вивалюється з-під чіпця, на обличчі лють. Її руки не тремтять, палець лежить на гачку. Один необережний рух — і вона безсумнівно вб'є мене заради захисту Ґолда. Хоч скільки б випробувань на мене не чекало, розуміння того, що чиясь турбота про тебе така глибока, розтоплює навіть Денсове серце.

— Це я, Анно, — кажу я. — Ейден.

— Ейден?

Рушниця трохи опускається, дівчина наближається й розглядає мої нові успадковані риси та зморшки.

— У книзі згадується, що ти стаєш старим, — каже вона, тримаючи рушницю однією рукою. — Але там не сказано, що твоє обличчя буде схоже на могильний камінь.

Вона киває на Ґолда.

— Милуєшся порізами? — питає вона. — Доктор вважає, що він це сам собі зробив. Бідолаха порізав власні руки.

— Чому? — перелякано питаю я, намагаючись уявити які-небудь обставини, за яких я став би себе різати.

— Ти маєш знати це краще, ніж я, — фиркає вона. — Побалакаймо там, де тепло.

Я йду за нею до кімнати навпроти, де дворецький мирно спить під простирадлами з білої бавовни. Світло надходить з високого вікна, в маленькому каміні тріщить вогонь. Подушка вимазана висохлою кров'ю, але в інших відношеннях це сцена спокою, приязні та дружби.

— Він уже прокидався? — кажу я, киваючи на дворецького.

— Ненадовго, в кареті. Ми нещодавно приїхали. Бідолаха ледве дихав. А як щодо Денса? Який він? — питає Анна, ховаючи рушницю під ліжком.

— Позбавлений почуття гумору, ненавидить сина, в інших відношеннях нормальний. Будь-хто кращий за Джонатана Дербі, — кажу я та наливаю собі склянку води з джбана, що стоїть на столі.

— Я зустрічалася з ним вранці, — каже вона відсутнім голосом. — Гадаю, бути в тій голові не дуже приємно.

— Це не було приємно, — кажу я й кидаю їй яблуко, що взяв у Гардкасла. — Ти сказала йому, що зголодніла, тож я приніс тобі ось це. Не був певний, чи ти мала вже можливість поїсти.

— Не мала, — каже вона й витирає яблуко об фартух. — Дякую.

Я підходжу до вікна й рукавом чищу в одному місці шибку. Звідси видно дорогу, на якій я з подивом бачу Чумного Лікаря, який указує на сторожку. Деніел стоїть біля нього, вони розмовляють.

Ця сцена непокоїть мене. Дотепер мій співбесідник докладав багато зусиль, щоб мати між нами перепону. А ця близькість видається радше співпрацею, неначе я якимось чином скорився Блекгіту, змирився зі смертю Івлін і запевненням Чумного Лікаря про те, що втекти може лише один з нас. Ніщо не може бути далі від правди. Знання того, що цей день можна змінити, дало мені віру продовжувати боротьбу… То про що вони там, в біса, розмовляють?

— Що ти бачиш? — питає Анна.

— Чумний Лікар розмовляє з Деніелом, — кажу я.

— Я з ним не знайома, — каже вона, кусаючи яблуко. — А хто в біса цей Чумний Лікар?

Я кліпаю очима:

— Зустрічатися з тобою в неправильному порядку стає важко.

— Принаймні, я лише одна, — каже вона. — Розкажи мені про цього лікаря.

Я швидко розповідаю їй свою історію розмов з Чумним Лікарем, починаючи від нашої першої зустрічі в кабінеті, коли я був Себастьяном Беллом, і далі, як він зупинив авто, коли я намагався втекти, а згодом докоряв мені за переслідування Меделін Обер у лісі, в тілі Джонатана Дербі. Здається, що відтоді минуло вже ціле життя.

— Схоже, ти завів собі друга, — каже вона, гучно жуючи.

— Він використовує мене, — кажу я. — Просто я не знаю, для чого.

— Може Деніел знає? Вони, схоже, знайшли спільну мову, — каже вона, теж підійшовши до вікна. — Не знаєш, про що вони розмовляють? Може, ти розв'язав убивство Івлін і забув мені розповісти?

— Якщо ми все зробимо правильно, не буде ніякого вбивства, — кажу я, не відводячи погляду від сцени внизу.

— То ти досі намагаєшся врятувати її, хоча Чумний Лікар сказав, що це неможливо?

— Зазвичай я ігнорую половину того, що він мені каже, — відсутнім голосом відповідаю я. — Назвімо це здоровим скепсисом до будь-якої поради, яку промовляють з-за маски. До того ж, я знаю, що цей день можна змінити, я бачив це.

— Боже мій, Ейдене! — сердито каже вона.

— Що не так? — схвильовано питаю я.

— Ось це не так, усе не так! — каже вона, емоційно розмахуючи руками. — Ми з тобою уклали угоду. Я сидітиму тут, у цій кімнатці й охоронятиму цих двох, а ти скористаєшся своїми вісьмома життями, щоб розв'язати вбивство.

— Саме це я й роблю, — кажу я, спантеличений її злістю.

— Ні, не це, — каже вона. — Ти зі шкіри пнешся, аби врятувати ту, чия смерть є нашим єдиним шансом звільнитися.

— Вона мій друг, Анно.

— Вона друг Белла, — заперечує Анна. — Вона познущалася з Ревенкорта й мало не вбила Дербі. З того, що я бачила, в довгій зимі тепла більше, ніж у тій жінці.

— Вона мала на те причини.

Це не стільки відповідь, скільки спроба її уникнути. Анна має рацію, Івлін уже давно не була моїм другом, і хоча спогади про її доброту залишаються зі мною, рухають мною не вони. Річ у чомусь іншому, чомусь глибшому, прихованому. Від самої ідеї залишити її помирати мене нудить. Не Денса, не будь-кого з решти носіїв. Нудить мене, Ейдена Бішопа.

На жаль, Анна не може більше мовчати, вона не дає мені можливості поміркувати над цим відкриттям.

— Мені байдужі її причини, мене цікавлять твої, — каже вона, вказуючи на мене. — Ти, можливо, не відчуваєш цього, але я в глибині душі певна, що пробула тут дуже довго. Йдеться про десятиріччя, Ейдене, я впевнена в цьому. Мені треба звільнитися, просто необхідно, і зараз, з тобою, мій найкращий шанс. Ти маєш вісім життів, ти врешті-решт підеш звідси. А я роблю все це один раз, а потім забуваю. Без тебе я застрягла тут, і що трапиться наступного разу, коли ти прокинешся Беллом, а мене не пам'ятатимеш?

— Я не залишу тебе тут, Анно, — наполягаю я, вражений відчаєм у її голосі.

— То розв'яжи це кляте вбивство, як тебе попросив Чумний Лікар, повір йому, коли він каже, що врятувати Івлін неможливо!

— Я не можу йому довіряти, — кажу я й відвертаюсь від неї, бо вже втрачаю самовладання.

— Чому? Решта з того, що він сказав, збулося. Він…

— Він сказав, що ти зрадиш мене! — кричу я.

— Що?

— Він сказав мені, що ти мене зрадиш, — повторюю я, вражений цим зізнанням.

Досі я жодного разу не вимовляв це звинувачення вголос, вважаючи за краще гнати його зі свого розуму. Тепер, коли я промовив його, воно стало реальною можливістю, і це мене турбує. Анна права: решта з того, що сказав Чумний Лікар, збулося, і хоч яким би сильним не був мій зв'язок з цією жінкою, я не можу бути повністю впевнений у тому, що вона не стане моїм ворогом.

Вона відсахується, ніби я її вдарив, і трусить головою.

— Я б нізащо… Ейдене, я ніколи цього не зроблю, клянуся.

— Він сказав, що ти пам'ятаєш про наш минулий цикл більше, ніж визнаєш, — кажу я. — Це правда? Є щось, що ти мені не розповідаєш?

Вона вагається.

— Це правда, Анно? — вимагаю я.

— Ні, — силувано каже вона. — Він намагається посварити нас, Ейдене. Я не знаю чому, але тобі краще не слухати його.

— У тому-то й річ! — кричу я їй. — Якщо Чумний Лікар каже правду про Івлін, то він каже правду і про тебе. А я цьому не вірю. Я вважаю, що йому від нас щось потрібно, щось таке, про що ми не знаємо, і він користується нами, щоб отримати це.

— Навіть якщо так, я не розумію, чому ти так наполегливо намагаєшся врятувати Івлін? — каже Анна, досі не оговтавшись після того, що я їй сказав.

— Тому що хтось збирається її вбити, — затинаюсь я. — І цей вбивця не робить це сам, а катує її, змушує її зробити це власноруч, та ще й так, щоб усі побачили. Це жорстоко, вбивцеві це подобається, а я не можу… Не важливо, подобається вона нам чи ні, чи каже правду Чумний Лікар; не можна вбивати когось і хвалитися цим! Вона невинна, а ми можемо це зупинити. І ми мусимо це зробити.

Я захекано затинаюсь, зависнув на краю спогаду, що вирвався через запитання Анни. Таке враження, ніби завіси розсунули й поміж ними стало майже видно чоловіка, яким я був колись. Вина та горе — це ключ, я певний у цьому. Саме вони привели мене в Блекгіт. Вони спонукають мене рятувати Івлін, але не це є моєю справжньою метою, зовсім ні.

— Був ще хтось, — повільно кажу я, хапаючись за край спогаду. — Здається, жінка. Я тут через неї, але я не міг її врятувати.

— Як її звали? — каже Анна, беручи мене за вкриті зморшками старі руки й дивлячись в очі.

— Я не можу згадати, — кажу я, відчуваючи в голові біль від зосередження.

— Це була я?

— Не знаю, — кажу я.

Спогад вислизає. На моїх щоках сльози, у грудях боляче. Я почуваюся так, ніби втратив когось, але не маю гадки, кого саме. Я дивлюся у великі карі очі Анни.

— Минуло, — слабко кажу я.

— Співчуваю, Ейдене.

— Не треба, — кажу я, відчуваючи, як мої сили повертаються. — Ми виберемося з Блекгіту, обіцяю тобі, але я маю робити це по-своєму. Я зроблю так, що все вийде, тобі просто треба повірити мені, Анно.

Я очікую на заперечення, але вона бентежить мене усмішкою.

— То з чого почнемо? — каже вона.

— Я збираюся знайти Гелену Гардкасл, — кажу я, витираючи обличчя хусточкою. — Ти знаєш що-небудь про Лакея? Минулої ночі він убив Дербі, і Денс навряд чи в безпеці.

— Взагалі-то, я дещо вигадала.

Вона зазирає під ліжко й виймає звідти альбом для замальовок, який розкриває та кладе мені на коліна. Це та сама книга, що веде її весь день, але тонкого мережива причин і наслідків, на яке я очікував, тут немає.

Як на мене, там взагалі нічого не розібрати.

— Мені ж начебто неможна бачити це? — питаю я, схиляючи голову, щоб було легше читати написане догори дриґом. — Яка честь!

— Це не честь, я лише дозволяю тобі побачити те, що тобі потрібно, — каже вона.

Окреслені попередження та нариси подій дня нашкрябані неслухняною рукою, на сторінках розміщені уривки розмов, і жодного контексту, що міг би їх пояснити. Я впізнаю кілька моментів, у тому числі квапний малюнок побиття дворецького Ґолдом, але більшість з цього для мене не має сенсу.

І лише коли перше враження від цього хаосу минає, я починаю бачити спроби Анни внести в нього порядок. За допомогою олівця вона ретельно понадписувала примітки для себе. Зроблено певні припущення, записано певні часи, наші розмови занотовано й у порівнянні з тими, що є в книзі, з них вилучено корисну інформацію.

— Сумніваюсь, що ти зможеш тут щось зрозуміти, — каже Анна. — Мені це дав один з твоїх носіїв. З таким самим успіхом він міг би написати це іноземною мовою. Багато з цього, здається, не має жодного сенсу, але я доповнюю, слідкую за тим, що ти робиш. Це все, що я про тебе знаю. Всі носії та все, що вони зробили. Це єдине, завдяки чому я встигаю за подіями, але книга не повна. Є прогалини. Ось чому мені потрібно, щоб ти сказав мені найкращий час, щоб звернутися до Белла.

— До Белла, навіщо?

— Цей Лакей шукає мене, тому ми скажемо йому, де я буду, — каже вона, пишучи на незакріпленому аркуші паперу записку. — Ми зберемо декого з твоїх носіїв і чекатимемо на нього, коли він свій ніж дістане.

— І як ми його спіймаємо? — питаю я.

— Заманимо ось цим, — вона простягає мені записку. — Якщо ти розповіси мені про день Белла, я покладу цю записку там, де він її знайде. Щойно я згадаю про це на кухні, за годину про цю зустріч знатимуть по всьому будинку. Лакей обов'язково почує про це.

«Не залишай Блекгіт, ти не єдиний, чиє життя залежить від тебе. Зустрінься зі мною біля мавзолею на родинному кладовищі о 10:20 вечора, і я все тобі поясню.

З любов'ю, Анна»

Я переношуюсь до того вечора, коли Івлін і Белл ішли по мокрому кладовищу з револьвером, а знайшли там лише тіні та вкритий кров'ю розбитий компас.

Ці ознаки майбутнього не надто надихають, але ж і визначеним усе не назвеш. Це ще один з фрагментів майбутнього, поки що не зв'язаний з картиною, і поки я в нього не потраплю, я не знатиму, що він означає.

Анна чекає на мою реакцію, але моє тривоги недостатньо, щоб заперечувати.

— Ти бачив, чим це закінчується, що з цього виходить? — питає вона, нервово смикаючи манжет свого рукава.

— Не знаю, але кращого плану ми не маємо, — кажу я.

— Нам буде потрібна допомога, а в тебе закінчуються носії.

— Не турбуйся, я знайду підмогу.

Я виймаю з кишені авторучку й додаю до повідомлення ще один рядок, який стане для Белла причиною багатьох тривог.

«О, і не забудь про свої рукавички, вони горять».