Сім смертей Івлін Гардкасл

60

Анна притулилася обличчям до моїх грудей, а я не можу відвести погляд від Фелісіті. Я не знаю, чи це правосуддя, чи ні, але я все одно вдячний за це. Самопожертва Анни мене звільнила б, але почуття вини я позбавитися не зміг би.

Її смерть зробила б мене чужим собі самому.

Фелісіті врятувала мене.

Набої в її револьвері скінчилися, але вона досі тисне на гачок, обсипаючи Івлін хором пустого клацання. Можливо, вона б ніколи не припинила це, але її перебиває поява Чумного Лікаря. Він обережно бере з її рук зброю, і тоді, неначе хтось зняв закляття, її очі яснішають, в її тіло повертається життя. Вона видається надзвичайно виснаженою та невимовно спустошеною.

Востаннє подивившись на тіло Івлін, вона киває Чумному Лікареві, а потім проштовхується повз нього й виходить, не взявши навіть ліхтар. За мить передні двері відчиняються й повітря наповнюється звуками зливи.

Я відпускаю Анну й опускаюся на килим, тримаючись руками за голову.

— Це ви сказали Фелісіті, що ми тут? — питаю я крізь пальці.

Я певний, що хотів висловити вдячність, але мої слова звучать як звинувачення. Зараз, після всього, що сталося, одне та друге, можливо, вже не розплутати.

— Я дав їй вибір, — каже він, опускаючись на коліна, щоб закрити очі Івлін. — А про решту подбала її природа, так само, як і у вашому випадку.

Кажучи це, він дивиться на Анну, але його погляд незабаром сходить з неї, проходить по забризканих кров'ю стінах, і зрештою повертається до тіла біля його ніг. Частина мене цікавиться, чи не милується він своєю роботою, непрямим знищенням людської істоти?

— Коли ви дізналися, ким була справжня Івлін? — питає Анна, з дитячою зачарованістю розглядаючи Чумного Лікаря з голови до п'ят.

— Тоді ж, коли й ви, — каже він. — Я прийшов до озера, як заведено, і на власні очі побачив, як вона зірвала з себе маску. Коли стало зрозуміло, куди вона вас веде, я повернувся до Блекгіту, щоб повідомити про це актрисі.

— Але чому ви допомогли нам? — питає Анна.

— Справедливість, — просто каже він, і маска-дзьоб повертається до неї. — Івлін заслужила смерть, а Фелісіті заслужила, щоб убити її. Ви двоє довели, що заслуговуєте свободу, і я не хотів, щоб ви спіткнулися на останній перешкоді.

— То це все, ми справді закінчили? — тремтливим голосом питаю я.

— Майже, — каже він. — Формально, мені досі потрібно почути відповідь Анни на питання «Хто вбив Івлін Гардкасл?».

— Але як же Ейден? — питає вона, поклавши руку на моє плече. — Він звинуватив Майкла.

— Пан Бішоп розв'язав убивства Майкла, Пітера та Гелени Гардкаслів, а також спробу вбивства Фелісіті Медокс — настільки добре прихованого злочину, що про нього не знали навіть я та моє начальство, — каже Чумний Лікар. — Я не можу винити його в тому, що він не відповів на питання, які ми не додумалися поставити, а також не стану карати чоловіка, котрий так ризикував заради порятунку чужого життя. Його відповідь залишається в силі. Тепер мені потрібна ваша. Хто вбив Івлін Гардкасл, Анно?

— Ви нічого не сказали про інших носіїв Ейдена, — вперто каже вона. — Їх ви теж відпустите? Деякі з них досі живі. Якщо поспішити, можливо, досі можна врятувати дворецького. І як щодо бідолашного Себастьяна Белла? Він лише цього ранку прокинувся. Що він робитиме без моєї допомоги?

— Ейден і є Себастьян Белл, який прокинувся сьогодні вранці, — по-доброму каже Чумний Лікар. — Вони завжди були лише грою світла, Анно. Відкинутими на стіну тінями. Тепер ви підете звідси разом із полум'ям, що відкидало їх, і коли це станеться, вони щезнуть.

Вона здивовано кліпає очима.

— Повірте мені, Анно, — каже він. — Скажіть мені, хто вбив Івлін Гардкасл, і всі будуть вільні. Тим або іншим способом.

— Ейдене?

Вона непевно дивиться на мене, чекаючи на моє схвалення. Я в змозі лише кивнути. Всередині мене здіймається повінь емоцій, яка чекає на витік.

— Фелісіті Медокс, — оголошує вона.

— Ви вільні, — каже він, підводячись. — Блекгіт більше не чіплятиметься ні до вас, ні до нього.

Мої плечі тремтять. Не маючи сил тримати це в собі, я починаю ридати, вісім днів страждань і страху течуть з мене, наче отрута. Анна обіймає мене, але я не можу зупинитися. Мої нерви на межі; полегшення та виснаження, жах перед тим, що нас обманюють.

Усе інше в Блекгіті було обманом, то чому я маю вірити цьому?

Я дивлюся на тіло Івлін і бачу, як Майкл корчиться в Сонячній кімнаті, бачу здивоване обличчя Стенвіна, коли Деніел застрелив його в лісі. Пітер і Гелена, Джонатан і Міллісент, Денс, Девіс, Рештон. Лакей і Колрідж. Ціла купа мерців.

Як можна втекти від цього?

«Промовивши ім'я…»

— Анно, — бурмочу я.

— Я тут, — каже вона, міцно притискаючись до мене. — Ми йдемо додому, Ейдене. Тобі все вдалося, ти виконав своє обіцяння.

Вона дивиться на мене, в її очах нема ні крихти сумніву. Вона всміхається, радіє. Один день і одне життя — я думав, що цього недостатньо, щоб звільнитися, але хто знає, можливо, це єдиний спосіб піти звідси.

Міцно обіймаючи мене, вона дивиться вгору, на Чумного Лікаря.

— Що далі? — питає вона. — Я досі не можу згадати нічого, що було до цього ранку.

— Згадаєте, — каже Чумний Лікар. — Ви відбули свій вирок, тож усе ваше майно вам повернуть, включно з вашими спогадами. Якщо ви захочете цього. Більшість воліють відмовитися від них і просто жити далі. Можливо, вам варто над цим подумати.

Анна замислюється, і я розумію, що вона досі не знає, хто вона та що зробила. Це буде непроста розмова, не з тих, на які мені стане сил зараз. Мені треба сховати Блекгіт якомога далі, глибше в темряву, де живуть мої кошмари, я ще дуже довго не буду вільний від нього. Якщо я можу позбавити Анну схожих страждань, хоча б ненадовго, я зроблю це.

— Вам треба йти, — каже Чумний Лікар. — Думаю, ви пробули тут уже достатньо довго.

— Ти готовий? — питає Анна.

— Готовий, — кажу я й дозволяю їй допомогти мені підвестися.

— Дякую вам за все, — каже вона Чумному Лікареві, робить реверанс і виходить.

Він проводжає її поглядом, а потім дає мені ліхтар Івлін.

— Її шукатимуть, Ейдене, — шепоче він. — Не вірте нікому й не дозволяйте собі згадувати. У кращому випадку ті спогади покалічать вас, а в гіршому… — він не закінчує фразу. — Щойно звільнитеся, починайте бігти й не зупиняйтеся. Це ваш єдиний шанс.

— А що буде з вами? — питаю я. — Навряд чи ваше керівництво буде задоволено, коли дізнається, що ви зробили.

— О, вони оскаженіють, — весело каже він. — Але сьогодні, здається, хороший день, а в Блекгіті таких не було вже дуже довго. Думаю, я трохи насолоджуся ним, а ціною перейматимуся завтра. Воно настане невдовзі, воно завжди настає.

Він простягає мені руку:

— Щасти вам, Ейдене.

— Вам теж, — кажу я, тисну його руку й виходжу під дощ.

Анна чекає мене на дорозі, її очі прикуті до Блекгіту. Вона виглядає такою молодою, такою безтурботною, але це маска. Під нею є інше лице, обличчя жінки, яку ненавидить півсвіту, і я допоміг їй звільнитися. Всередині мене жевріє невпевненість, але що б вона тоді не зробила, що б на нас не чекало, ми здолаємо це разом. Тут і тепер ніщо інше для мене не важливо.

— Куди нам іти? — питає Анна, коли я проводжу по лісу плямою світла від ліхтаря.

— Не знаю, — кажу я. — Не думаю, що це має значення.

Вона бере мене за руку й ніжно тисне її.

— То починаймо йти й подивимося, куди прийдемо.

Так ми і робимо; крок за кроком ми просуваємося в темряву, маючи змогу керуватися лише тьмяним світлом.

Я намагаюся уявити, що на мене чекає попереду.

Кинута мною родина? Внуки, виховані розповідями про те, що я зробив? Чи просто інший ліс та інший будинок, що загрузнув у секретах? Сподіваюсь, що ні. Я сподіваюсь, що мій світ — це щось абсолютно інше. Щось незнане, що не вгадати, що неможливо навіть уявити, знаходячись у стінах розуму Ґолда. Бо, врешті-решт, я тікаю не тільки від Блекгіту, а й від них. Від Белла та дворецького, від Девіса, Ревенкорта, Денса та Дербі. Від Рештона та Ґолда. Блекгіт був в'язницею, а вони — кайданами.

«І ключами».

Своєю свободою я завдячую кожному з них.

А як щодо Ейдена Бішопа? Чи зобов'язаний я чимось йому? Чоловікові, який зачинив мене тут, щоб я міг катувати Аннабель Кокер. Я не поверну йому його пам'ять, у цьому я певний. Завтра я побачу в дзеркалі його обличчя, яке якимось чином доведеться зробити моїм. Для цього мені потрібно почати все наново, звільнитися від минулого, звільнитися від того чоловіка та зроблених ним помилок.

«Звільнитися від його голосу».

— Дякую, — шепочу я, відчуваючи, як він нарешті залишає мене.

Це видається сном, на який не варто сподіватися. Завтра не треба буде воювати з Лакеєм. Ні рятувати Івлін Гардкасл, ні перехитрувати Деніела Колріджа. Над будинком-головоломкою не цокатиме годинник. Замість неможливого, мені треба буде перейматися лише повсякденним. Розкіш прокидатися другий день поспіль у тому самому ліжку, або бути в змозі дістатися до сусіднього села, якщо захочеться. Розкіш сонячного світла. Розкіш чесності. Розкіш жити життям, наприкінці якого немає вбивства.

Завтра може бути тим, чим я захочу, а це означає, що вперше за кілька десятиліть я можу чекати на нього з нетерпінням. Тепер воно не викликає страх, а може бути перспективою, яку планую я сам. Це шанс бути хоробрішим або добрішим, виправити те, що було неправильно. Бути кращим, ніж сьогодні.

Кожний день після цього дня є дарунком.

Просто треба йти, доки я не прийду туди.