Сім смертей Івлін Гардкасл

1 День перший

Я забуваю все на бігу.

— Анно! — закінчую я кричати й здивовано закриваю рот.

У моїй пам'яті пусто. Я не знаю, хто така Анна та чому я її кликав. Я не знаю навіть як я сюди потрапив. Я стою посеред лісу й прикриваю очі проти мжички. Моє серце гупає, від мене тхне потом, ноги тремтять. Певно, я біг, але чому — не пам'ятаю.

— Як… — я замовкаю, бо бачу свої руки. Вони кістляві, потворні. Чужі руки. Я анітрохи не впізнаю їх.

З першим нападом паніки я намагаюсь згадати що-небудь про себе: сім'я, адреса, вік, будь-що — але нічого не згадується. Я не маю навіть імені. Усі спогади, що я мав кілька секунд тому, зникли.

Моє горло напружується, дихання стає гучним, прискореним. Ліс обертається навколо мене, перед очима з'являються чорні плями.

«Заспокойся».

— Не можу дихати, — хриплю я.

У вухах реве кров, я опускаюсь на землю, пальці занурюються в ґрунт.

«Ти можеш дихати, просто треба заспокоїтися».

Цей внутрішній голос несе комфорт і холодну владність.

«Заплющ очі, послухай ліс. Візьми себе в руки».

Я слухняно стуляю міцно повіки, але не чую нічого, окрім свого переляканого важкого дихання. Надзвичайно довго воно заглушає все навколо, але повільно, надзвичайно повільно мені вдається проколупати у своєму страхові дірочку, крізь яку входять інші звуки. По листю стукотять дощові краплі, над головою хрустить гілля. Праворуч від мене — струмок, на деревах — ґави; коли вони злітають, їхні крила розтинають повітря. Щось дріботить у підліску, кролячі лапки тупотять так близько, що можна торкнутися. Один за одним я зв'язую ці нові спогади разом, доки не отримую п'ять хвилин минулого, на яке можу спиратися. Цього мені вистачає, щоб втамувати паніку; принаймні, тимчасово.

Я незграбно стаю на ноги й дивуюсь тому, який я високий, як далеко я від землі. Похитуючись, я струшую зі штанів мокре листя й уперше помічаю, що на мені вечірній піджак, а сорочка забрьохана землею та червоним вином. Певно, я був на вечірці. У кишенях пусто, верхнього одягу на мені немає, тож навряд чи я забрів далеко. Це дає надію.

Судячи зі світла, зараз ранок, тож я, напевно, вештався тут усю ніч. Ніхто не стане так вдягатися, щоб провести вечір на самоті, а це означає, що хтось уже має знати про моє зникнення. Отже, десь за цими деревами має бути будинок, де б'ють на сполох і організовують пошукові загони? Мої очі обшукують дерева, трохи сподіваючись, що зараз з-за листя з'являться мої друзі, поплескають мене по плечах і з жартами відведуть додому, але ці мрії не спроможні врятувати мене від лісу, мені неможна залишатися тут, сподіваючись на допомогу. Я тремчу. Мені треба йти, хоча б для того, щоб не змерзнути, але я не бачу нічого, крім дерев. Немає жодної ознаки, щоб зрозуміти, куди я йду, назустріч допомозі чи навпаки.

Не знаючи, що робити, я повертаюся до останньої турботи того, ким я був до цього.

— Анно!

Ким би не була ця жінка, саме вона, вочевидь, є причиною того, що я тут, але я не можу згадати, як вона виглядає. Може, це моя дружина або дочка? Жодне з припущень не видається правильним, але є в цьому імені якась сила. Я відчуваю, як воно намагається вести мене кудись.

— Анно! — кричу я, радше з відчаєм, ніж з надією.

— Допоможіть! — кричить у відповідь жінка.

Я обертаюся, шукаючи голос, в голові паморочиться, я бачу, як далеко серед дерев тікає щодуху жінка в чорному платті. Кілька секунд по тому я бачу, як поміж листям мчить її переслідувач.

— А ну стій! — кричу я, але голос у мене слабкий і втомлений; вони його не чують за своїм тупотінням.

Через шок я прикипів до місця, і тих двох уже майже не видно, коли я біжу навздогін, лечу за ними з такою швидкістю, якої не очікував від свого знесиленого тіла. Але марно: хоч як би хутко я не біг, вони завжди трохи попереду.

З моїх брів тече піт, вже й без того важкі ноги стають ще важчими та зрештою підводять мене, я падаю в грязь. Борсаючись у листі, я підводжусь саме вчасно, щоб почути її крик. Різкий від страху, він заповнює собою весь ліс і замовкає після пострілу.

— Анно! — у відчаї кричу я. — Анно!

Відповіді немає, лише відлуння пострілу.

Тридцять секунд. Саме стільки я вагався, коли вперше помітив її, і саме на такій відстані від неї був, коли її було вбито. Тридцять секунд нерішучості, тридцять секунд, щоб втратити когось остаточно.

Біля моїх ніг лежить товста гілка. Я підіймаю її та змахую для проби; її вага та груба текстура кори заспокоюють мене. Проти пістолета вона не допоможе, але краще йти по лісу з нею, ніж з пустими руками. Я досі важко дихаю, досі тремчу після бігу, але почуття вини штовхає мене туди, де кричала Анна. Розуміючи, що видаю забагато шуму, я відхиляю обвисле гілля й шукаю те, що насправді не хочу бачити.

Ліворуч від мене хрустить гілка.

Я затамовую подих і шалено прислухаюся.

Знову хрустіння; чиїсь ноги крокують по листю та гілках, обходячи мене.

Моя кров охолола, я заціпенів. Я не наважуюсь озирнутися через плече.

Хрускіт гілок наближається, позаду мене чується дихання. Мої ноги слабшають, гілка падає з рук.

Я міг би помолитися, але не пам'ятаю потрібні слова.

Моєї шиї торкається теплий подих. Я відчуваю запах алкоголю та сигарет, душок немитого тіла.

— Схід, — сипить чоловік і кладе в мою кишеню щось важке.

Він відступає, його кроки повертаються до лісу, а я нахиляюся вперед, спираюся лобом на землю, вдихаю запах мокрого листя та гнилі; по моїх щоках течуть сльози.

Моє полегшення принизливе, моє боягузтво — жалюгідне. Я не зміг навіть глянути своєму мучителю в очі. Ну що ж я за чоловік?!

Лише через кілька хвилин мій страх розтанув достатньо, щоб я зміг ворухнутися, і навіть тоді я змушений спертися на найближче дерево, щоб перепочити. У кишені дзеленчить подарунок убивці. Боячись того, що я можу там знайти, я занурюю руку в кишеню й виймаю звідти компас.

— О! — здивовано кажу я.

Скло тріснуте, метал потертий, на зворотній стороні вирізьблені ініціали «С. Б.» Я не розумію, що вони означають, але вказівки вбивці однозначні. Я маю йти за допомогою компаса на схід.

Я винувато кидаю погляд на ліс. Тіло Анни має бути близько, але мене жахає, якою може бути реакція вбивці, якщо я піду туди. Можливо, я саме тому досі живий, що не наблизився. Чи хочу я випробовувати межу його милосердя?

«Якщо це дійсно милосердя».

Я надзвичайно довго дивлюся, як тремтить стрілка компаса. Я більше ні в чому не певний, але знаю, що вбивці милосердя не виявляють. Якою б не була його гра, я не можу довіряти його пораді й не маю слухатися її, але якщо не слухатися…

Я знову дивлюсь навколо. Куди не глянь — усюди все однакове; дерева без кінця й небо зі мжичкою.

«Наскільки треба заблукати, щоб дозволити дияволові вести себе додому?»

«Настільки, — вирішую я. — Саме настільки».

Відірвавшись від дерева, я кладу компас на долоню. Він тягнеться до півночі, тож я повертаюся до сходу, проти вітру та холоду, проти самого світу.

Надія мене покинула.

Я — чоловік у чистилищі, який не бачить гріхів, через які сюди потрапив.