Сім смертей Івлін Гардкасл

31

Охопивши себе руками проти холоду, я стою над каменем, що Анна так обережно розмістила, і боюсь зробити навіть маленький крок ліворуч, де мене хоча б трохи грітиме одна з жаровень. Я не знаю, навіщо я тут, але якщо це частина плану, що врятує Івлін, я стоятиму на цьому місці, доки кров не замерзне.

Глянувши в напрямку дерев, я мигцем бачу прихованого мороком Чумного Лікаря в його звичайному місці. Він дивиться не на дзеркальний басейн, як мені здалося, коли я бачив це очима Ревенкорта, а кудись праворуч. Судячи з положення його голови, він розмовляє з кимось, але з такої відстані я не можу побачити, з ким. У будь-якому разі, це дає мені надію. Івлін сказала, що знайшла серед моїх носіїв союзників, отже, в тих кущах хтось має чекати, готовий прийти їй на допомогу?

Івлін з'являється рівно об одинадцятій, рука з пістолетом безвольно висить. Пропливаючи то крізь тінь, то крізь світло, вона рухається вздовж жаровень, її блакитна бальна сукня волочиться по траві. Мені кортить відібрати в неї пістолет, але ж десь працює чиясь невидима рука, вона рухає незрозумілі мені важелі. Я певний, що будь-якої хвилини хтось крикне й зупинить це. Один з моїх майбутніх носіїв примчить з темряви та скаже Івлін, що все скінчилося, що вбивцю спіймано. Вона впустить пістолет і вдячно схлипне, а Деніел пояснить, яким чином ми можемо звільнитися разом з Анною.

Вперше відтоді, як усе це почалося, я відчуваю себе частиною чогось більшого.

Натхнений цим, я не сходжу з місця, я стою над своїм каменем.

Івлін зупинилася біля води й розглядає дерева навколо. На мить мені здається, що вона помітить Чумного Лікаря, але вона відводить погляд, не подивившись у той бік. Вона неспокійна, вона злегка похитується, наче під музику, яку крім неї ніхто не чує. Полум'я жаровень відбивається в діамантах її кольє, неначе впоперек її шиї тече рідкий вогонь. Вона тремтить, на її обличчі зростає відчай.

«Щось не так».

Я озираюся на бальну залу й бачу, що біля вікна стоїть Ревенкорт, тужливо дивиться на свою подругу. На його губах зріють слова, але запізно, вони вже не допоможуть.

— Боже, допоможи мені, — шепоче Івлін в ніч.

По її щоках течуть сльози, вона спрямовує пістолет на свій живіт і натискає гачок.

Постріл такий гучний, неначе весь світ тріснув; у ньому тоне мій страдницький скрик.

У бальній залі всі затамовують подих.

Здивовані обличчя повертаються до дзеркального басейну, їхні очі шукають Івлін. Вона схопилася за живіт, з-поміж її пальців тече кров. Вона виглядає спантеличеною, неначе їй дали щось, що не мали давати, але не встигнувши щось зрозуміти, вона похиляється та падає вперед, у воду.

У небі вибухають феєрверки, гості витікають з дверей бальної зали, ахають і вказують напрям. Хтось біжить до мене, ноги гупають по бруду. Щойно я обертаюсь, чиєсь тіло всією вагою врізається в мене, і я падаю на землю.

Намагаючись підвестися, людина дряпає пальцями моє обличчя, ударяє коліном у живіт. Характер Дербі, який і раніше вже намагався звільнитися, зрештою опановує мною. Люто закричавши, я починаю лупцювати це тіло в темряві, хапати одяг, а мій суперник намагається звільнитися.

Я вию від розчарування, бо мене хтось відриває від землі; мого суперника теж віднесли, нас обох міцно тримають слуги. Коли навколо нас розливається світло ліхтаря, я бачу Майкла Гардкасла, який відчайдушно намагається звільнитися з сильних рук Канінгема, що не пускають його до тіла Івлін.

Я вражено дивлюся на нього.

«Змінилося».

Це одкровення вбиває в мені бажання битися, моє тіло в руках слуги розслабляється, я дивлюся на дзеркальний басейн.

Коли я бачив цю подію як Ревенкорт, Майкл схопив свою сестру, не в змозі зрушити її. А тепер високий чоловік у двобортному плащі витягає її з води й накриває залите кров'ю тіло піджаком Діккі.

Слуга відпускає мене, і я падаю на коліна саме вчасно, щоб побачити, як схлипує Майкл Гардкасл, якого уводить Канінгем. Вирішивши запам'ятати це диво якнайліпше, я дивлюся навкруги. Край дзеркального басейну доктор Діккі стоїть навколішки біля тіла Івлін і обговорює щось з другим чоловіком, який, схоже, керує. Ревенкорт повернувся до канапи в бальній кімнаті й сидить, спершись на тростину, занурений у роздуми. Оркестр оточили п'яні гості, які не знають про жахливу подію надворі й хочуть, щоб музиканти продовжували грати; слуги нічого не роблять, а лише хрестяться, коли наближаються до тіла під піджаком.

Лише Бог знає, як довго я сиджу там у темряві та спостерігаю за всім цим. Достатньо довго, щоб усіх інших завів у будинок чоловік у плащі. Достатньо довго, щоб нерухоме тіло Івлін віднесли геть. Достатньо довго, щоб змерзнути, заклякти.

Достатньо довго, щоб мене знайшов Лакей.

Він виходить з-за дальнього рогу будинку. До його поясу прив'язаний маленький мішок, з рук крапає кров. Вийнявши ніж, він починає водити лезом взад-вперед впоперек вінчика однієї з жаровень. Я не розумію, чи точить він його, чи просто розігріває, але не думаю, що це важливо. Він хоче, щоб я бачив це, чув моторошний скрегіт металу об метал.

Він дивиться на мене, чекає на мою реакцію, а я, дивлячись на нього, дивуюся, як люди могли побачити в ньому слугу. Хоч він і вдягнутий у традиційну червоно-білу ліврею лакея, він не має ані крихти традиційної улесливості. Він високий і худий, рухи мляві, брудне біляве волосся, темні очі та дурна посмішка, що могла би бути чарівливою, якби не була такою пустою. А ще цей зламаний ніс.

Фіолетовий, набряклий, він спотворює його обличчя. У світлі вогню Лакей видається дивною істотою, що вдягнулася людиною, але тепер маска сповзла.

Лакей підносить ніж до очей, щоб краще роздивитися свою роботу. Задовольнившись, він відрізає ним від поясу мішок і кидає його до моїх ніг.

Той гупає, впавши; тканина просякнута наскрізь кров'ю й зав'язана мотузкою. Лакей хоче, щоб я відкрив, але я не маю бажання потурати йому.

Підвівшись, я знімаю піджак і розминаю трохи заціпенілу шию.

Десь на задвірках мого розуму голос Анни кричить, щоб я тікав. Її правда, мені має бути страшно, і в будь-якому іншому носії я злякався б. Це очевидна пастка, але я вже втомився боятися цього чоловіка.

Настав час битися, хоча б лише для того, щоб переконати себе, що я на це здатний.

Якусь мить ми дивимося один на одного; крапає дощ, кружляє вітер. Не дивно, що обриває цю паузу саме Лакей, він розвертається й біжить у темряву, до лісу.

Волаючи, як навіжений, я мчу за ним.

Коли я вбігаю в ліс, дерева тісняться навколо мене, гілля дряпає мені обличчя, листя стає щільнішим.

Мої ноги втомлюються, але я не припиняю бігти, доки не розумію, що більше не чую його.

Різко зупинившись, я верчусь на місці й важко дихаю.

За кілька секунд він кидається на мене, затуляє мені рот, щоб придушити крик; лезо встряє в мій бік, рве грудну клітку, кров булькоче в моєму горлі. Мої коліна слабшають, але сильні руки, якими він схопив мене, не дають мені впасти. Його дихання часте, уривчасте. Воно не схоже на втому, це захват і передчуття.

Спалахує сірник — крихітна точка світла, яку тримають перед моїм обличчям.

Він стає навколішки навпроти мене, його безжалісні очі свердлять мене.

— Хоробрий кролик, — каже він і перерізає мені горло.