Сім смертей Івлін Гардкасл

59

Не знаю, якої саме реакції я очікував від Івлін, але вона дивує мене: задоволено плескає в долоні та підстрибує, неначе ми — песики, що виконали новий трюк.

— Я знала, що за вами двома варто піти, — каже вона, ставить ліхтар на землю, і його світло поєднується зі світлом нашого. — Ніхто не піде далеко в темряву, не маючи трохи знання, що освітить дорогу. Втім, мушу визнати, я не маю жодної гадки, яким чином це вас обходить.

Вона відкинула свій французький акцент, а з ним і всі ознаки старанної служниці, за якими ховалася. Плечі, що колись були сутулі, розправилися, шия напружилася й так високо здійняла підборіддя, що жінка дивилася на нас наче з вершини чималої кручі.

Вона запитально дивиться то на Анну, то на мене, але моя увага прикута до лісу. Все це буде марно, якщо Чумний Лікар не тут і не почує, але за межами світлого кола навколо ліхтарів усе чорне. Я можу його не бачити навіть якщо він стоїть у трьох метрах від мене.

Помилково зрозумівши моє мовчання як упертість, Івлін широко всміхається мені. Ми їй подобаємося. Вона нас смакуватиме.

Нам треба розважати її, доки не з'явиться Чумний Лікар.

— Отже, саме це ви планували багато років тому для Томаса? — питаю я, вказуючи на тіло Гелени в елінгу. — Я допитував старшого конюха, а той сказав мені, що ви поїхали того дня кататися верхи, але ж це було лише для алібі. Ви домовилися з Томасом зустрітися тут, тож вам було достатньо лише проїхати повз сторожку, прив'язати коня та пройти сюди навпростець через ліс. Я сам засікав час. Ви могли прийти менш ніж за півгодини, не будучи ніким побаченою, тож мали б ще вдосталь часу, щоб тихо вбити Томаса в елінгу, помитися в озері, перевдягнутися й повернутися до свого коня раніше, ніж хтось помітить, що вас немає. Ви вкрали у старшого конюха знаряддя вбивства та ковдру, якою мали намір накрити тіло. Саме конюха мали б у всьому звинуватити після виявлення мертвого Томаса, але щось пішло не за планом, так?

— Усе пішло не за планом, — сказала вона, цокаючи язиком. — Елінг був запасним планом, на випадок, якщо не вдасться перший. Я мала намір оглушити Томаса каменем, а потім утопити й залишити плавати на поверхні озера, доки хтось його не знайде. Трагічний нещасливий випадок, а потім ми всі живемо собі далі. На жаль, я не мала можливості скористатися жодним з двох планів. Я вдарила Томаса по голові, але недостатньо сильно. Він почав кричати, я запанікувала й зарізала його на відкритому місці.

Голос у неї невдоволений, але не дуже сильно. Таке враження, ніби вона описує пікнік, що був зіпсований поганою погодою, і я ловлю себе на тому, що витріщаюся на неї. Більшу частину того, що трапилося, я зрозумів ще до того, як прийшов сюди, але почути це від неї, сказане так безжально, так безсердечно — це просто жах. Вона не має ні души, ні совісті. Мені важко повірити, що це справжня людина.

Побачивши, що я відволікся, Анна бере розмову на себе:

— І саме тоді на вас наткнулися леді Гардкасл і Чарлі Карвер, — вона ретельно обдумує кожне слово. — Вам якось вдалося переконати їх, що смерть Томаса була випадковістю.

— Вони майже самостійно себе в цьому переконали, — каже Івлін. — Коли вони з'явилися на стежці, я подумала, що мені кінець. Але варто було лише почати казати, що я намагалася забрати ніж у Томаса, аж Карвер доповнив решту. Нещасливий випадок, діти бавилися, таке інше. Він сам виклав мені вже готову історію.

— Ви знали, що Карвер був вашим батьком? — питаю я, опанувавши себе.

— Ні, але ж я була дитиною. Я просто сприйняла це як везіння й пішла кататися верхи, як мені сказали. Лише коли мене відправили в Париж, мати розповіла мені правду. Напевно, вона хотіла, щоб я пишалася ним.

— Отже, Карвер бачить свою доньку на берегу озера вкриту кров'ю, — продовжує Анна, говорячи повільно, щоб нічого не пропустити. — Він розуміє, що вам знадобиться чистий одяг, а тому йде до будинку, щоб принести його, а Гелена залишається з Томасом. Ось що побачив Стенвін, коли пішов за Карвером до озера, ось чому він вважав, що Гелена вбила власного сина. Ось чому він дозволив своєму другові взяти на себе вину.

— А ще тому, що отримав багато грошей, — каже Івлін, закопиливши губу так, що визирають кінчики її зубів. Її зелені очі осклянілі, безвиразні. Жодного співчуття, ніякого каяття. — Мати йому впродовж цих років добре платила.

— Чарлі Карвер не знав, що ви спланували вбивство заздалегідь і вже мали змінний одяг, який залишили в елінгу, — кажу я, намагаючись не шукати серед дерев Чумного Лікаря. — Там цей схований одяг і залишався, доки ваша мати не знайшла його, коли відвідувала Блекгіт минулого року. Вона відразу зрозуміла, що це означає. Вона навіть розповіла про одяг Майклові, певно, перевіряючи його реакцію.

— Напевно, вона думала, що він знав про це вбивство, — з жалем каже Анна. — Тільки уявіть: вона не може довіряти жодному зі своїх дітей.

Здіймається вітер, по наших ліхтарях дзенькають краплини дощу. У лісі щось шумить, нерозбірливо й далеко; на мить це відволікає Івлін.

«Затримай її», — беззвучно рухаю я губами до Анни, коли знімаю з себе пальто й вішаю його на її худі плечі, заслуживши цим слабку посмішку.

— Напевно, для леді Гардкасл це було жахливо, — каже Анна, щільніше загортаючись у пальто. — Зрозуміти, що дочка, заради захисту якої вона дозволила коханому піти на шибеницю, холоднокровно вбила свого брата, — вона робить раптову паузу. — Як ви могли зробити це, Івлін?

— Гадаю, краще спитати, чому вона це зробила, — кажу я, дивлячись на Анну. — Томасові подобалося стежити за іншими. Він знав, що потрапить у халепу, якщо його спіймають, тому добре навчився бути непомітним. Одного дня він пішов за Івлін у ліс, де вона зустрічалася з хлопцем-конюхом. Я не знаю, чому вони зустрічалися, не знаю навіть, чи була ця зустріч спланована. Можливо, то був збіг, але думаю, що трапився нещасливий випадок. Сподіваюсь, то був нещасливий випадок? — кажу я, кинувши погляд на Івлін, яка розглядає мене як метелика, що сів їй на рукав.

Усе наше майбутнє написано в маленьких зморшках навколо її очей; це бліде обличчя наче кришталева куля, всередині якої лише туман і жахіття.

— Втім, яка різниця, — продовжую я, розуміючи, що вона не збирається відповідати. — Хоч там як, вона його вбила. Напевно, Томас не зрозумів, що він побачив, бо інакше побіг би назад і розповів би все матері, але якоїсь миті Івлін збагнула, що він знає. Вона мала два варіанти: змусити Томаса замовкнути, поки той нічого не розбовкав, або зізнатися в тому, що вона зробила. Вона вибрала перший варіант і взялася ретельно працювати.

— Дуже добре, — каже Івлін; її обличчя сяє. — За винятком однієї або двох деталей усе так, ніби ви бачили все на власні очі. Ви такий чудовий, пане Ґолд, ви знаєте це? Ви набагато цікавіший, ніж та нудна істота, яку я побачила у вас минулої ночі.

— Що сталося з хлопчиком-конюхом? — питає Анна. — Старший конюх сказав, що його не знайшли.

Івлін міркує над цим питанням досить довго. Спочатку я думаю, що вона вирішує, чи відповідати, чи ні, але потім розумію правду: вона намагається згадати. Вона вже багато років не думала про це.

— Це було досить дивно, — відсутнім голосом каже Івлін. — Він повів мене показати якісь печери, що він знайшов. Я знала, що мої батьки цього не схвалять, тому ми пішли потайки, але мені було з ним досить нудно. Ми ходили по незнайомій частині лісу, і він упав у якусь нору. Нічого надто серйозного, я легко могла привести туди кого-небудь. Я сказала йому, що йду по допомогу, а потім до мене дійшло: мені не треба приводити допомогу. Мені взагалі не треба нічого робити. Я можу залишити його там. Ніхто не знає, ні куди він пішов, ні що я пішла з ним. Це була просто доля.

— Ви кинули його напризволяще! — обурено каже Анна.

— Знаєте, і мені це сподобалося. Він був моїм захопливим секретом, доки Томас не спитав, чому я того дня ходила до печер, — не зводячи з нас пістолет, вона підіймає з мокрої землі ліхтар. — А решту ви знаєте. Навіть шкода.

Вона зводить курок пістолета, але Анна стає переді мною.

— Зачекайте! — каже вона, простягаючи руку.

— Будь ласка, не благайте! — обурено каже Івлін. — Я була про вас такої високої думки, ви навіть не уявляєте. Впродовж майже двадцяти років окрім моєї матері ніхто про смерть Томаса не згадував, а потім, не сіло не впало, з'являєтеся ви двоє і майже все знаєте. Це, певно, вимагало від вас великої наполегливості, і я захоплююся цим, але ніщо не може зіпсувати враження сильніше, ніж брак гордості.

— Я не благатиму, просто історія неповна, — каже Анна. — Ми заслуговуємо почути решту.

Івлін усміхається; її обличчя красиве та мінливе, і геть божевільне.

— Ви вважаєте мене дурепою, — каже вона, витираючи дощ з очей.

— Я вважаю, що ви нас уб'єте, — спокійно каже Анна так, як розмовляють з малими дітьми. — І я думаю, що якщо ви зробите це на відкритому місці, це почують багато людей. Вам треба відвести нас до тихішого місця, то чому б не побалакати по дорозі?

Івлін підходить до неї та підіймає ліхтар до обличчя, щоб краще роздивитися. Її голова нахилена, рот трохи розкритий.

— Розумна дівчинка, — каже Івлін зі схвальним муркотінням. — Добре, розвертайтеся та починайте йти.

В мені від цієї розмови зростає паніка, я відчайдушно надіюся, що Чумний Лікар вийде з мороку та зрештою покладе цьому край. Наразі він мав почути вже достатньо доказів на користь звільнення Анни.

«Якщо тільки його не затримали».

Від цієї думки мене охоплює жах. Анна намагається залишити нас живими, але це марно, якщо Чумний Лікар не знає, де нас шукати.

Я простягаю руку до нашого ліхтаря, але Івлін відкидає його ногою вбік і вказує пістолетом, щоб ми йшли в ліс.

Ми йдемо пліч-о-пліч, а Івлін, мугикаючи, йде позаду. Я ризикую озирнутися через плече, але вона відстає настільки сильно, що вихопити в неї пістолет неможливо. А навіть якби й було можливо, від цього не було б жодної користі. Ми тут не для того, щоб спіймати Івлін, ми маємо довести, що Анна не така, як вона, а найкращий спосіб зробити це — бути в небезпеці.

Важкі хмари затуляють зірки, і оскільки єдиним світлом є ліхтар Івлін, нам доводиться рухатися обережніше, щоб не перечепитися. Це все одно як орієнтуватися в чорнилі, а Чумного Лікаря ніде не видно.

— Якщо ваша мати дізналася про те, що ви зробили, ще рік тому, чому вона нікому не сказала? — питає Анна, озираючись на Івлін. — Навіщо влаштовувати це святкування, навіщо запрошувати всіх цих людей?

У її голосі щира цікавість. Якщо вона і боїться, вона тримає свій страх десь глибоко, де я його не бачу. Івлін, вочевидь, не єдина акторка в цьому маєтку. Залишається лише сподіватися, що я граю не гірше. Моє серце так сильно б'ється, що мало не ламає ребра.

— Жадібність, — каже Івлін. — Потреба моїх батьків у грошах була сильнішою за бажання матері побачити мене на шибениці. Напевно, влаштування одруження вимагало певного часу, бо лише минулого місяця мати написала мені, що якщо я не погоджусь одружитися з тим огидним Ревенкортом, мене здадуть. Приниження сьогоднішнього святкування мало бути останньою крапкою, маленькою помстою за Томаса.

— То ви вбили їх з помсти? — питає Анна.

— Батько був на обмін. Майкл убив Фелісіті, а я вбила батька. Мій брат хотів отримати спадок, поки ще було, що отримувати. Він разом із Колріджем купує шантажний бізнес Стенвіна.

— Отже, відбиток черевика, що я бачив біля вікна сторожки, був дійсно ваш, — кажу я. — І ви залишили записку, в якій взяли на себе відповідальність.

— Ну, не могла ж я перекласти вину на бідного Майкла, тоді б узагалі не було сенсу, — каже вона. — Відсьогодні я не маю наміру користуватися своїм ім'ям, то чому було не підписатися ним?

— А ваша мати? — питає Анна. — Навіщо її вбивати?

— Я була в Парижі, — каже Івлін, і в її словах вперше чутно гнів. — Якби вона не пообіцяла мене Ревенкортові, вона мене ніколи більше не побачила б. Як на мене, вона скоїла самогубство.

Дерева раптово закінчуються, перед нами сторожка. Ми вийшли навпроти заднього боку будівлі, навпроти тих дверей до кухні, які того першого ранку вдавана Івлін показала Беллові.

— Де ви знайшли іншу Івлін? — питаю я.

— Її звали Фелісіті Медокс. Вона була якась ошуканка, наскільки я розумію, — невпевнено каже Івлін. — Усе влаштував Стенвін. Майкл сказав йому, що родина хоче, щоб Фелісіті вийшла заміж за Ревенкорта замість мене, і що в разі успіху йому за мовчання заплатять половину посагу.

— Стенвін знав, що ви планували зробити? — питає Анна.

— Можливо, але яка йому різниця? — знизує плечима Івлін і вказує, щоб я відчинив двері. — Фелісіті була комахою. Якийсь полісмен сьогодні намагався їй допомогти, і знаєте, що вона зробила? Замість зізнатися йому в усьому, вона побігла прямісінько до Майкла й попросила більше грошей за мовчання. Така людина лиже бруднить цей світ. Я вважаю її вбивство послугою суспільству.

— А Міллісент Дербі, її смерть теж була послугою суспільству?

— О, Міллісент, — каже Івлін, радіючи спогадові. — Знаєте, колись давно вона була нічим не краща за свого сина. Просто на схилі своїх років вона вже не мала на це сил.

Ми проходимо крізь кухню в коридор. У будівлі тихо, усі в ній мертві. Попри це на стіні яскраво горить лампа, з чого можна зробити висновок, що Івлін у будь-якому випадку збиралася повернутися сюди.

— Міллісент вас упізнала, так? — кажу я, проводячи пальцями по шпалері.

Я відчуваю, що розвалююсь. Ніщо з цього більше не видається справжнім. Мені треба торкнутися чогось твердого, щоб знати, що це мені не сниться.

— Вона помітила вас у бальній залі разом із Фелісіті, — продовжую я, згадуючи, як стара пані поспішила від сина геть. — Ви росли на її очах, тож її не обманули костюми покоївки та намальовані Ґолдом нові портрети на стіні. Міллісент відразу зрозуміла, хто ви.

— Вона спустилася до кухні й вимагала пояснити, що я затіяла, — каже Івлін. — Я сказала їй, що це розіграш для балу, а стара дурепа повірила мені.

Я дивлюсь навколо, сподіваючись на якусь ознаку присутності Чумного Лікаря, але моя надія згасає. Він не може знати, що ми тут, тож не матиме жодної гадки, як мужньо поводиться Анна, або що вона розв'язала загадку. Ми бредемо за божевільною до смерті, і все даремно.

— Як ви її вбили? — питаю я, намагаючись не давати їй замовкнути, поки я що-небудь не вигадаю.

— Поцупила з саквояжа доктора Діккі пляшку снодійного, висипала кілька таблеток у її чай, — каже Івлін. — Коли вона заснула, я поклала їй на лице подушку, доки вона не припинила дихати, а тоді покликала Діккі, — у її голосі радість, немов вона ділиться з друзями за столом радісним спогадом. — Він побачив своє снодійне на столику й одразу зрозумів, що він уплутаний, — продовжує вона. — У цьому перевага аморальних людей: завжди можна розраховувати, що вони діятимуть аморально.

— Отже, він прибрав звідти пляшку й оголосив, що то був серцевий напад, щоб приховати власний слід, — кажу я, злегка зітхаючи.

— О, не переймайся нею, любчику, — каже вона, тикаючи мені в спину дулом пістолета. — Міллісент Дербі померла так само, як жила: елегантно та розраховано. Це був дарунок, повірте. Ми всі маємо сподіватися на такий повний смислу кінець.

Я боюсь, що вона веде нас до тієї кімнати, де у кріслі сидить покручений лорд Гардкасл, але вона натомість штовхає нас у протилежні двері. Це мала їдальня, посеред якої стоять стіл і чотири стільці. Світло ліхтаря Івлін бігає по стінах і вихоплює з темряви два саквояжі, що стоять у кутку, кожний забитий по самі вінця коштовностями, одягом та іншим бозна-яким скарбом, що вона поцупила з Блекгіту.

Її нове життя почнеться там, де скінчиться наше.

Принаймні, Ґолд як митець може оцінити цю симетрію.

Поставивши ліхтар на стіл, Івлін жестом указує, щоб ми стали на коліна на підлозі. Очі в неї блищать, лице зашарілося.

Вікно виходить убік дороги, але я не бачу там Чумного Лікаря.

— Боюсь, ваш час скінчився, — каже Івлін і підіймає пістолет.

«Залишився лише один хід».

— Чому ви вбили Майкла? — швидко звинувачую її я.

Івлін напружується, її посмішка зникає.

— Про що це ви?

— Ви отруїли його, — кажу я, дивлячись, як на її обличчі малюється замішання. — Кожного дня я тільки й чую, які ви двоє близькі, як сильно ви його любите. Він же навіть не знав, що ви вбили Томаса та вашу мати! Ви не хотіли, щоб він був про вас поганої думки. Але коли настав час, ви вбили його так само легко, як і решту своїх жертв.

Її погляд бігає між мною та Анною, пістолет у руці колихається. Вперше за весь час вона видається наляканою.

— Ви брешете, я б ніколи не завдала шкоди Майклові! — каже вона.

— Я бачив, як він помер, Івлін, — кажу я. — Я стояв над ним, коли…

Вона б'є мене пістолетом, і по моїй губі тече кров.

Я мав намір вихопити в неї пістолет, але вона рухалася надто швидко, майже відразу зробила крок від мене.

— Не бреши мені! — волає вона; очі палають, дихання прискорене.

— Він не бреше, — протестує Анна, обіймаючи мене за плечі.

По щоках Івлін течуть сльози, її губа тремтить. Її любов скажена, імпульсивна та аморальна, але щира. Якимось чином це робить її ще більшим чудовиськом.

— Я не… — вона стискає рукою своє волосся й тягне так сильно, що воно виривається. — Він знав, що я не можу одружитися… Він хотів допомогти, — вона дивиться на нас з благанням. — Він убив її для мене, щоб я була вільна… Він любив мене…

— Але ви хотіли бути певною, — кажу я. — Ви не хотіли ризикувати тим, що він злякається і Фелісіті знов прокинеться, тому дали їй келих отруєного віскі перед тим, як вона пішла до дзеркального басейну.

— Але Майклові ви про це не сказали, — продовжує Анна. — І він випив недопите, коли його допитував Рештон.

Пістолет Івлін опустився, і я напружився, готуючись стрибнути на нього, але Анна стискає обійми міцніше.

— Він тут, — шепоче вона мені у вухо, киваючи в напрямку вікна.

На дорозі горить самотня свічка, яка освітлює порцелянову маску-дзьоб. Надія ворухнулася, але відразу згасла. Він не рухається. Йому навіть не чути нашу розмову.

«Що він чекає?»

— О, ні, — каже Анна таким голосом, ніби її нудить.

Вона теж дивиться на Чумного Лікаря, але замість мого спантеличення відчуває жах. Вона зблідла, її пальці вчепилися в мій рукав.

— Ми не розв'язали вбивство, — каже вона шепотом. — Ми досі не знаємо, хто вбиває Івлін Гардкасл, справжню Івлін Гардкасл. А коло підозрюваних зменшилося до двох.

Мене придавлює холодним тягарем.

Я сподівався, що коли Анна викриє Івлін, цього вистачить, щоб заслужити її свободу, але вона права. Попри всі балачки Чумного Лікаря про спокуту та перевиховання, він досі потребує ще однієї смерті, і очікує, що її забезпечить один з нас.

Івлін досі ходить і рве на собі волосся, досі переймається смертю Майкла, але вона надто далеко, щоб ми могли захопити її зненацька. Можливо, я або Анна могли б вирвати пістолет з її руки, але одного з нас вона встигне вбити.

Нас обдурили.

Чумний Лікар навмисно не підходив, щоб не почути відповідь Анни та не зіткнутися з хорошою жінкою, якою вона стала. Він не знає, що я помилявся щодо Майкла.

«Або ж йому байдуже».

Він отримав те, що хотів. Якщо помру я, він звільнить мене. Якщо помре вона, вона залишиться тут, як хочуть його керівники. Що б вона не робила, вони триматимуть її тут вічно.

Не в змозі більше стримувати свій відчай, я біжу до вікна та б'ю по шибці:

— Це не чесно! — кричу я далекій фігурі Чумного Лікаря.

Моя лють полохає Анну, вона перелякано відстрибує. Івлін іде до мене з піднятим пістолетом, помилково вважаючи мій гнів панікою.

Мене охоплює відчай.

Я сказав Чумному Лікареві, що не кину Анну, що знайду спосіб повернутися в Блекгіт, навіть якщо мене звільнять, але я неспроможний пробути тут ще бодай один день. Я не можу дозволити зарізати себе знов. Не можу дивитися на самовбивство Фелісіті, не можу бути зрадженим Деніелом Колріджем. Я не можу прожити будь-що з цього знову; значно більша частина мене, ніж я коли-небудь міг повірити, готова кинутися на Івлін і покінчити з цим, хоч що там станеться з моєю подругою.

Осліплений своїм горем, я не помічаю, як Анна підходить до мене. Не зважаючи уваги на Івлін, яка дивиться на неї, як сова на мишу, Анна бере мене за руки, стає навшпиньки й цілує мене в щоку.

— Не смій повертатися по мене, — каже вона, притиснувши свій лоб до мого.

Вона діє швидко: миттєво розвертається й кидається на Івлін.

Постріл оглушає, впродовж кількох секунд немає нічого, крім його відлуння. Скрикнувши, я мчу до Анни, а в цей час пістолет грюкає по підлозі, крізь сорочку Івлін вище її стегна сочиться кров.

Її рот розкривається та закривається, вона падає на коліна, в пустих очах німе благання.

У дверях стоїть схожа на живий кошмар Фелісіті Медокс. На ній досі блакитна бальна сукня, наскрізь мокра й забрьохана гряззю, косметика тече по блідих щоках, подряпаних, коли вона бігла серед дерев. Губна помада розмазана, волосся розпатлане, у руці чорний револьвер.

Вона кидає на нас швидкий погляд, але навряд чи бачить. Від люті вона оскаженіла. Спрямувавши револьвер на живіт Івлін, вона тисне на гачок, постріл такий гучний, що я затуляю вуха, коли по шпалерах бризкає кров. Не вдовольнившись, вона стріляє ще раз, і Івлін падає на підлогу.

Підійшовши до неї, Фелісіті вистрілює в уже мертве тіло решту набоїв.