Сім смертей Івлін Гардкасл

49

Мішок дзенькає в такт нашим крокам, його вага та нерівна дорога змовилися й постійно намагаються зробити так, щоб я перечепився; Ґрейс кожного разу, коли я спотикаюся, співчутливо кривить обличчя.

Канінгем побіг геть виконувати моє прохання, Ґрейс у відповідь на його раптовий відхід спантеличено мовчала. Я відчуваю потяг пояснити їй, але Рештон знає цю жінку достатньо добре, щоб розуміти, що це необов'язково. Через десять хвилин після того, як Дональд Девіс представив своїй вдячній сім'ї чоловіка, який врятував його під час війни, усім, хто мав очі та серце, стало зрозуміло, що одного дня Джим Рештон і Ґрейс Девіс одружаться. Їх не зупиняла відмінність у походженні, і під час тієї першої своєї вечері вони будували міст з приязних шпильок і зацікавлених питань, і за тим столом, на якому лежало безліч столових приладів, призначення яких Рештон не знав, розквітало кохання. Те, що народилося того дня, далі лише зростало, вони обоє оселялися у світі, який творили самі. Ґрейс знає, що я все їй розповім, коли все скінчиться, коли ця розповідь триматиметься на достатній кількості фактів. А поки що ми йдемо у дружньому мовчанні й радіємо можливості бути разом.

Я надів на руку кастет, пояснивши це загрозою зіткнутися зі спільниками Белла та Діккі. Не дуже вдала брехня, але її достатньо, щоб Ґрейс ходила навшпиньках і підозріло озиралася на кожний лист, що падав з дерева. Ось так ми й дістаємося колодязя, де Ґрейс відводить убік гілку, щоб я міг вийти на галявину не перечепившись. Я відразу кидаю мішок у колодязь, і той з оглушливим гуркотом падає на дно.

Я махаю руками, намагаючись позбутися болю у м'язах, а Ґрейс зазирає в темряву колодязя.

— Ти загадав якесь бажання? — питає вона.

— Щоб не нести той мішок назад, — кажу я.

— Отакої, колодязь його виконав! — каже вона. — Як ти думаєш, я можу загадати ще щось?

— Як на мене, це схоже на шахрайство.

— Але ж ним не користалися вже кілька років, у нього мають бути зайві, невикористані.

— Можна спитати в тебе дещо? — кажу я.

— Раніше ти ніколи не соромився питати про щось, — каже вона й нахиляється в колодязь так сильно, що ступні ніг відриваються від землі.

— Того ранку, коли вбили Томаса, коли ви шукали скарби, хто був з тобою?

— Ну що ти, Джиме, вже дев'ятнадцять років минуло, — долинає її приглушений голос.

— Чарльз був там?

— Чарльз? — вона висовує голову з колодязя. — Так, напевно.

— Напевно чи точно? Це важливо, Ґрейс.

— Це я бачу, — каже вона, відходить від колодязя й обтрушує руки. — Він зробив щось погане?

— Я дуже сподіваюсь, що ні.

— Я теж сподіваюсь на це, — каже вона з такою самою тривогою. — Дай-но подумаю. Стривай-но, так, він був там! Він украв на кухні цілий пиріг з фруктами, я пам'ятаю, як він пригощав ним мене та Дональда. Пані Драдж тоді, певно, лютувала.

— А Майкл Гардкасл, він теж був там?

— Майкл? Ну, не знаю…

Рука рухається до локона й намотує його на палець, поки вона думає. Це знайомий жест, один з тих, через які Рештон сповнюється такою всепоглинущою любов'ю, що майже повністю відштовхує мене.

— Здається, він був у ліжку, — зрештою каже вона. — Чимось захворів, якоюсь з тих дитячих хворіб.

Вона бере мою долоню обома руками й міцно тримає мене своїми красивими синіми очима.

— Ти робиш щось небезпечне, Джиме? — питає вона.

— Так.

— Ти робиш це для Чарльза?

— Частково.

— Розповіси мені про це коли-небудь?

— Так, коли знатиму, що розповідати.

Ставши навшпиньки, вона цілує мене в ніс.

— У такому разі, краще тобі не зволікати, — каже вона, витираючи з мого лиця губну помаду. — Я знаю, яким ти стаєш, коли якусь кістку вирити треба; ти не будеш щасливим, доки її не дістанеш.

— Дякую.

— Розповіси мені це як історію, і зроби це якнайскоріше.

— Розповім, — кажу я.

Тепер її цілує Рештон. Коли я знов відбираю в нього його тіло, мені соромно й ніяково, Ґрейс широко всміхається мені, очі в неї блищать. Я мушу залишити її тут. Вперше від самого початку я вхопився за правду, й поки я з нею не розберуся, боятимусь, що вона вислизне з рук. Мені треба поговорити з Анною.

Я йду бруківкою навколо задньої частини сторожки, струшую зі свого плаща воду, перш ніж повісити його на вішалці в кухні. Кроки відлунюються від підлоги, наче в деревині б'ється серце. У вітальні праворуч від мене, там, де Денс зі своїми приятелями зустрічалися вранці з Пітером Гардкаслом, лунає якийсь шум. Спершу я припускаю, що один з них повернувся, але відчинивши двері, я бачу там Анну, яка стоїть над Пітером Гардкаслом, що розвалився в тому самому кріслі, в якому я бачив його раніше.

Він мертвий.

— Анно, — тихо кажу я.

Вона обертається до мене, на її обличчі шок.

— Я почула шум і спустилася… — каже вона, вказуючи на тіло. На відміну від мене, вона не провела цей день по коліна в крові, знайдення трупу сильно вразило її.

— Може, підеш, умиєшся? — пропоную я їй. — А я тут порознюхую.

Вона вдячно киває мені, востаннє дивиться на тіло й іде з кімнати. Я не можу винити її. Його колись привабливі риси лячно спотворені, праве око ледь розплющене, а ліве відкрите повністю. Руки вчепилися в підлокітники крісла, спина вигнулася від болю. Те, що тут трапилося, позбавило його водночас і життя, і гідності.

Спершу мені на думку спадає серцевий напад, але інстинкти Рештона змушують не поспішати з висновками.

Я простягаю руку, щоб заплющити його очі, але не можу змусити себе торкнутися його. Коли залишилося так мало носіїв, мені погляд смерті краще не спокушати.

З його верхньої кишені стирчить складений лист; вийнявши його, я читаю написане:

«Я не могла вийти заміж за Ревенкорта й не могла вибачити свою сім'ю за те, що мене змушували це зробити. Вони самі накликали це на себе.

Івлін Гардкасл».

Крізь відчинене вікно дме протяг. На рамі вікна бруд, отже, хтось у нього лазив. Мало не єдиною зрушеною річчю, яку я помічаю, є висунута шухляда. Це та сама, в якій я нишпорив, коли був Денсом, і цілком очікувано щоденника Пітера в ній немає. Спочатку хтось вирвав сторінку з щоденника Гелени, а тепер вони украли щоденник Пітера. Сьогодні Гелена робила щось таке, ради приховування чого варто вбивати. Це корисна інформація. Жахлива, але корисна.

Поклавши лист собі в кишеню, я визираю з вікна, шукаючи якісь вказівки на те, ким був убивця. Знайти вдається лише кілька слідів у багні, які вже майже змив дощ. Судячи з форми та розміру, той, хто тікав з прибрамного будинку, був жінкою в загострених черевиках, що могло би підтвердити записку, якби я не знав, що Івлін зараз гуляє з Беллом.

Вона не могла зробити це.

Я сідаю навпроти Гардкасла, як цього ранку сидів Денс. Попри пізню годину спогади про ту зустріч досі не залишили цю кімнату. Склянки, з яких ми пили, ще не прибрано зі столу, у повітрі досі чутно сигарний дим. На Гардкаслові досі той самий одяг, у якому я бачив його востаннє, а це означає, що він не перевдягнувся для полювання, а отже, мертвий уже години зо дві. Один за одним я умочую кінчик пальця в різні келихи й пробую кінчиком язика смак. З усіма все добре, окрім того, з якого пив лорд Гардкасл. За вугільним смаком віскі відчувається слабка гіркота.

Рештон відразу впізнає її.

— Стрихнін, — кажу я, дивлячись на покручене всміхнене обличчя.

Він наче радіє цій новині, неначе він сидів тут весь час і чекав, щоб хтось сказав йому, як він помер. Напевно, він також хоче знати, хто його вбив. Я маю щодо цього припущення, але наразі це лише припущення.

— Він тобі щось розповідає? — питає Анна, даючи мені рушник.

Вона досі трохи бліда, але голос уже сильніший, а отже, від початкового шоку вона вже оговталася. Але все одно вона обхопила себе руками й тримається далі від тіла.

— Хтось отруїв його стрихніном, — кажу я. — Який отримали в Белла.

— Белла? Твого першого носія? Гадаєш, він замішаний у цьому?

— Не з власної волі, — кажу я, витираючи своє волосся. — Він надто боязкий, щоб уплутатися в убивство. Стрихнін часто продають у малих кількостях як отруту проти пацюків. Якщо вбивця один зі слуг, замовлення великої кількості можна було замаскувати як потребу доглядати за Блекгітом. Белл не мав би причин щось підозрювати, доки не почали з'являтися трупи. Можливо, це пояснює, чому хтось намагався вбити його.

— Звідки ти все це знаєш? — вражено питає Анна.

— Рештон це знає, — кажу я, стукаючи себе пальцем по лобові. — Кілька років тому він працював над справою, в якій був стрихнін. Огидний випадок. Ішлося про спадок.

— І ти це можеш просто… згадати?

Я киваю, досі думаючи над тим, про що каже це отруєння.

— Минулої ночі хтось виманив Белла в ліс, маючи намір позбутися свідка, — кажу я сам собі. — Але доброму докторові вдається втекти лише з пораненими руками, відірватися від переслідувача в темряві. Пощастило йому.

Анна дивно дивиться на мене.

— Щось не так? — стурбовано питаю я.

— Ти дуже дивно говориш… Це не… Я не впізнала тебе. Ейдене, скільки тебе там досі лишається?

— Достатньо, — нетерпляче кажу я й даю їй лист, що я знайшов у кишені Гардкасла. — Тобі слід побачити це. Хтось хоче, щоб ми вважали, що це зробила Івлін. Убивця намагається гарно все це загорнути та зав'язати бантик.

Вона відриває очі від мене й читає лист.

— А що як ми дивилися на все це неправильно? — каже вона, закінчивши. — А що як хтось хоче вбити всю родину Гардкаслів, а Івлін — лише перша?

— Ти думаєш, що Гелена ховається?

— Якщо вона має хоч трохи розуму, вона б сховалася.

Я дозволяю своїм думкам трохи погратися цією ідеєю, спробувати подивитися на неї під різними кутами. Принаймні, намагаюся. Вона заважка. Надто громіздка. Я не розумію, що може бути з іншого її боку.

— Що робитимемо далі? — питає Анна.

— Мені треба, щоб ти сказала Івлін, що дворецький прокинувся й хоче поговорити з нею особисто, — кажу я, підводячись.

— Але дворецький не прокинувся, і розмовляти з нею не хоче.

— Ні, поговорити з нею хочу я, але спадати на очі Лакеєві мені не хотілося б.

— Авжеж, я піду, але ти в такому разі мусиш доглянути замість мене за дворецьким і Ґолдом, — каже вона.

— Догляну.

— А що ти збираєшся сказати Івлін, коли вона прийде сюди?

— Розповім їй, як вона помирає.