Сім смертей Івлін Гардкасл

50

Уже 5:42, а Анна досі не повернулася.

Минуло вже три години, відколи вона пішла. Три години непосидливої тривоги, протягом яких рушниця лежала на моїх колінах і опинялася в моїх руках щоразу, як я щось чув, а отже була в моїх руках майже завжди. Я не знаю, як це вдавалося Анні.

Цей будинок ніколи не буває спокійним. Вітер продирається всередину крізь тріщини у вікнах, виє вздовж усього коридору. Балки скриплять, мостини тягнуться, соваються під власною вагою, неначе сторожка — старий чоловік, що намагається підвестися з крісла. Знов і знов я чув наближення чиїхось кроків, але відчинивши двері бачив, що це або незачинена віконниця гупала, або якась гілка стукала по шибці.

Але ці звуки більше не викликали в мене жодної реакції, бо я вже не вірю, що моя подруга повернеться. Через годину свого чатування я переконав себе, що вона просто не може знайти, куди пішла Івлін після прогулянки з Беллом. Через дві години я подумав, що вона може виконувати чиїсь доручення — щоб підтвердити це припущення, я намагався скласти її день, спираючись на наші попередні зустрічі. За її власними словами, вона спочатку зустрілася з Ґолдом, потім з Дербі в лісі, потім з Денсом, а потім забрала мене з горища. Після того вона розмовляла з дворецьким уперше в кареті, по дорозі сюди, залишила Беллові записку в будинку старшого конюха, а потім знайшла Ревенкорта в його приватній вітальні. Після цього була ще одна розмова з дворецьким, але більше я її не бачив аж до нападу Лакея на Денса ввечері.

Упродовж шести днів вона кожної другої половини дня зникала, а я цього не помічав.

Тепер, проводячи в цій кімнаті вже третю годину, коли на шибки тисне темрява, я певний, що вона в біді, і що за цим якимось чином стоїть Лакей. Бачивши її з нашим ворогом, я певний, що вона жива, але це слабо тішить. Не знаю, що Лакей робив з Ґолдом, але це зламало бідоласі розум, і мені нестерпна думка, що Анна зазнає схожого катування.

З рушницею в руці я крокую по кімнаті, намагаючись випереджати на крок свій жах, щоб вигадати якийсь план. Найпростіший вибір — залишатися тут, знаючи, що Лакей зрештою прийде сюди, але таким чином я змарную години, потрібні мені, щоб розв'язати вбивство Івлін. І який сенс рятувати Анну, якщо я не зможу врятувати її з Блекгіту? Попри відчай, я спершу мушу піти до Івлін, довірити Анні подбати про себе самостійно.

Дворецький стогне, його очі розплющуються.

Якусь мить ми просто дивимося один на одного, обмінюючись виною та замішанням.

Залишаючи його та Ґолда без захисту, я прирікаю їх на смерть і безумство, але іншого шляху не бачу.

Коли він засинає, я кладу рушницю біля нього на ліжко. Я бачив його смерть, але не мушу миритися з нею. Моє сумління вимагає, щоб я дав йому хоча б можливість захищатися.

Схопивши зі стільця свій плащ, я йду до Блекгіту, не озираючись.

Неприбрана кімната Івлін знаходиться саме в такому стані, в якому я її залишив, вогонь прогорів так сильно, що в його світлі майже нічого не видно. Кинувши в камін кілька дровин, я починаю обшук.

Мої руки тремтять, хоча цього разу причиною дрожу є не хтивість Дербі, а моє власне хвилювання. Якщо я знайду те, що шукаю, я знатиму, хто винний у смерті Івлін. Воля буде на відстані простягнутої руки.

Дербі хоч і обшукав цю кімнату раніше, але не мав підготовки та досвіду, які має Рештон. Руки констебля відразу тягнуться до схованок за шафами, навколо ліжка, ноги простукують мостини, шукаючи незакріплену дошку. Але після ретельного обшуку я все одно не отримую нічого.

Пусто.

Обертаючись на місці, я нишпорю поглядом по меблях, шукаючи, що я міг пропустити. Щодо самовбивства я помилитися не міг, всі інші пояснення суперечать фактам. І тоді мій погляд зупиняється на гобелені, що приховує двері до кімнати Гелени. Взявши масляну лампу, я проходжу в них і роблю обшук там.

Уже майже втративши надію, я піднімаю з ліжка матрац і бачу, що до однієї з поперечин прив'язано мішечок. Розв'язавши мотузку, я бачу всередині нього два пістолети. Один — нешкідливий стартовий пістолет, типовий для будь-яких сільських змагань. Другий — чорний револьвер, що Івлін взяла з кімнати матері, той самий, що вона мала вранці в лісі та візьме з собою ввечері на кладовище. Він заряджений. У барабані бракує одного набою. А ще там є пляшечка з кров'ю та маленький шприц з прозорою речовиною.

Моє серце прискорено стукотить.

— Я не помилився, — бурмочу я.

Моє життя рятує рух однієї зі штор.

Протяг з відчинених дверей торкається моєї шиї за мить до того, як позаду мене лунає крок. Кинувшись на підлогу, я чую, як повітря розтинає ніж. Перекотившись на спину, я підіймаю револьвер і бачу Лакея, який тікає в коридор.

Опустивши голову на мостини, я кладу пістолет на живіт і дякую своїм щасливим зіркам. Якби я помітив завісу на секунду пізніше, це був би мій кінець.

Я даю собі час перевести подих, потім підводжусь, повертаю обидва пістолети та шприц у мішечок, але забираю пляшечку з кров'ю. Обережно вийшовши зі спальні, я питаю навколо, де Івлін, і зрештою хтось указує мені на бальну залу, звідки лунає гучне гупання — будівники закінчують зводити сцену. Великі двері надвір розчахнуті навстіж у сподіванні, що вивітряться пил і запах фарби, а покоївки витрачають молодість на відтирання підлоги.

Я бачу Івлін на сцені, вона розмовляє з диригентом. Вона досі в зеленій сукні, яку носить весь день, але Меделін Обер стоїть позаду неї з повним ротом шпильок, і поспішно пришпилює ними пасма волосся, намагаючись створити ту зачіску, що буде ввечері.

— Міс Гардкасл! — вигукую я і йду до неї.

Відпускаючи диригента з дружньою усмішкою та злегка потиснувши його лікоть, вона повертається до мене.

— Івлін, будь ласка, — каже вона, простягаючи мені руку. — А ви?..

— Джим Рештон.

— Ага, полісмен, — каже вона, і її посмішка зникає. — Усе добре? Ви наче трохи зашарілися.

— Я не звиклий до метушні вищого суспільства, — кажу я.

Я обережно тисну її руку, здивований тим, яка та холодна.

— Чим я можу вам допомогти, пане Рештон? — питає вона.

Її голос стриманий, майже роздратований. Я почуваюся розчавленою комахою, яку вона виявила на підошві свого черевика.

Як і у Ревенкорті, я вражений презирством, яким вкриває себе, наче бронею, Івлін. З усіх трюків Блекгіту найжорстокішим є демонстрація всіх неприємних рис тих, кого ти раніше вважав друзями.

Ця думка відволікає мене.

Івлін була добра до Белла, і відтоді саме спогади про ту доброту керували мною, але Чумний Лікар сказав, що він упродовж багатьох циклів експериментував із різними комбінаціями носіїв. Якби Ревенкорт був моїм першим носієм, а він ним колись безумовно був, я не знав би про Івлін нічого, крім її зневаги. Дербі викликав лише злість, а до таких слуг, як дворецький або Ґолд, вона навряд чи могла відчути приязнь. А це означає, що були такі цикли, в яких я дивився, як ця жінка помирає, і майже нічого не відчував, окрім необхідності розв'язати її вбивство, замість відчайдушно намагатися запобігти йому.

Я майже заздрю їм.

— Можна мені поговорити з вами… — я кидаю погляд на Меделін, — приватно?

— Чесно кажучи, я дуже зайнята, — каже вона. — А в чому річ?

— Я хотів би говорити приватно.

— А я хотіла б закінчити приготування бальної зали раніше, ніж п'ятдесят людей прийдуть і побачать, що їм ніде танцювати, — різко каже вона. — Яке з цих бажань, на вашу думку, має для мене більшу вагу?

Меделін зневажливо посміхається й пришпилює на місце ще одне пасмо волосся Івлін.

— Добре, — кажу я й виймаю пляшечку з кров'ю, яку знайшов у мішечку. — Поговорімо про це.

Зі схожим успіхом я міг би дати їй ляпаса, але шок зникає з її обличчя так швидко, що мені важко повірити, що він узагалі мав місце.

— Медді, ми закінчимо пізніше, — каже Івлін, не зводячи з мене холодні, спокійні очі. — Іди на кухню та поїж.

Меделін витріщається, не вірячи своїм очам, але кладе шпильки в кишеню фартуха, робить реверанс і йде геть.

Взявши мене під руку, Івлін веде мене до кута бальної зали, далі від вух слуг.

— Ви маєте звичку нишпорити в чужих особистих речах, пане Рештон? — каже вона, виймаючи зі свого портсигара сигарету.

— Останнім часом, так, — кажу я.

— Може, вам потрібне хобі?

— Я вже маю хобі: я намагаюся врятувати ваше життя.

— Моє життя не потребує порятунку, — холодно каже вона. — Може, вам краще спробувати садівництво?

— А може мені краще вдати самогубство, щоб не довелося виходити заміж за лорда Ревенкорта? — кажу я й насолоджуюся тим, як руйнується видима байдужість. — Ви останнім часом багато часу приділяєте цьому. Це дуже хитро; але на жаль, хтось має намір скористатися вдаваним самогубством для того, щоб убити вас насправді, а це навіть хитріше.

Її щелепа відвисає, у блакитних очах подив.

Відвівши очі, вона намагається запалити сигарету, тримаючи її між пальцями, але її рука тремтить. Я беру в неї сірник і запалюю сигарету, трохи обпікши собі пальці.

— Хто вам усе вибовкав? — шипить вона.

— Про що ви?

— Про мій план, — каже вона й вихоплює з моєї руки флакон з кров'ю. — Хто вам розповів про нього?

— А що, в ньому залучені інші люди? — питаю я. — Я знаю, що ви запросили до будинку когось, кого звуть Фелісіті, але я ще не знаю, хто це.

— Вона… — Івлін хитає головою. — Ніхто. Я взагалі не мушу розмовляти з вами.

Вона розвертається до дверей, але я хапаю її за зап'ястя й розвертаю її назад, трохи грубіше, ніж хотів. На її обличчі спалахує гнів, і я миттєво відпускаю її та підіймаю руки.

— Мені все розповів Тед Стенвін, — відчайдушно кажу я, щоб вона не пішла геть.

Мені потрібне правдоподібне пояснення, звідки я щось знаю, а Дербі чув, як Стенвін і Івлін сварилися вранці. Якщо мені дуже пощастить, шантажист у цьому замішаний. Це не надто велике припущення. Він замішаний у всьому, що сьогодні трапляється.

Івлін стоїть нерухомо; насторожена, наче козуля в лісі, яка щойно почула хруст гілки.

— Він сказав, що ви плануєте вбити себе сьогодні ввечері біля дзеркального басейну, але це було нелогічно, — продовжую я, сподіваючись, що репутація Стенвіна додасть моїм словам ваги. — Даруйте, що такий відвертий, міс Гардкасл, але якщо б ви серйозно збиралися порішити себе, ви б уже були мертві, а не вдавали б господиню, що піклується про людей, яких ви зневажаєте. Моєю другою думкою було, що ви хочете, щоб усі побачили, як це відбувається, але чому б тоді не зробити це в бальній залі, під час вечірки? Я не міг нічого зрозуміти, доки не став на краю дзеркального басейну й не збагнув, який він темний, як легко він скриє те, що в нього впустять.

У її очах блищить презирство.

— І чого ви хочете, пане Рештон? Грошей?

— Я намагаюся допомогти вам, — наполягаю я. — Я знаю, що ви маєте намір піти об одинадцятій годині вечора до дзеркального басейну, притиснути до живота револьвер і впасти в воду. Я знаю, що насправді ви не натиснете на гачок чорного револьвера, а постріл, який усі почують, видасть стартовий пістолет, так само я знаю, що ви збираєтеся після цього впустити стартовий пістолет у воду. Пляшечка з кров'ю висітиме на довгому шнурку з вашої шиї і розіб'ється, коли ви вдарите по ній револьвером, забезпечивши криваві плями.

— Я припускаю, що шприц, що я знайшов у мішку, наповнений комбінацією снодійного та засобу для розслаблення м'язів, яка допоможе вам удати мертву, а докторові Діккі — якому, напевно, добре платять за його клопіт — видати офіційне свідоцтво про смерть, що забезпечить непотрібність неприємного розслідування. Напевно, приблизно за тиждень після вашої смерті ви повернетеся до Франції і ласуватимете там келихом білого вина.

До дверей ідуть, хлюпаючи водою у відрах, дві покоївки; коли вони помічають нас, їхнє базікання раптово обривається. Непевно кивнувши, вони проходять повз нас, Івлін тягне мене глибше в кут.

Я вперше бачу на її обличчі страх.

— Я визнаю, що не хотіла виходити заміж за Ревенкорта, і знала, що не можу припинити це, якщо моя сім'я не вважатиме мене мертвою, але з якої причини комусь вбивати мене? — питає вона; сигарета в її руці досі тремтить.

Я шукаю на її обличчі ознаки брехні, але з таким самим успіхом міг би навести мікроскоп на клуби туману. Ця жінка обманювала всіх упродовж багатьох днів. Навіть якщо би правда вислизнула з-поміж її губ, я б не впізнав її.

— Я маю певні припущення, але мені потрібні докази, — кажу я. — Ось чому мені потрібно, щоб ви діяли згідно зі своїм планом.

— Згідно з планом? Ви що, здуріли?! — вигукує вона, але швидко понижує голос, бо всі присутні подивилися на нас. — Навіщо мені виконувати його після того, що ви мені щойно розповіли?

— Бо ви не будете в безпеці, доки ми не виманимо змовників на світло, а для цього вони мають вірити, що їхній план зазнав успіху.

— Я буду в безпеці, коли буду в сотнях миль звідси!

— А як ви туди потрапите? — питаю я. — Що трапиться, якщо вашою каретою керуватиме один зі змовників або слуга когось з них? Чутки по цьому будинку ширяться швидко, і коли ваші вбивці дізнаються, що ви намагаєтеся втекти, вони пустять у дію запасний план і вб'ють вас. Повірте, втеча лише відстрочить неминуче. Я можу покласти цьому край тут і зараз, але лише якщо ви робитимете все, як треба. Наведіть пістолет на живіт і півгодини вдавайте мертву. Хто знає, можливо, вам навіть вдасться залишитися для всіх мертвою й утекти від Ревенкорта, як планувалося.

Вона притиснула долоню до чола, очі зосереджено заплющені. Коли вона починає знов говорити, її голос уже тихіший і дещо пустіший.

— Отже, я потрапила між молотом і ковадлом, так? — каже вона. — Добре, я погоджусь на це, але спочатку мені треба дещо знати. Чому ви допомагаєте мені, пане Рештон?

— Я полісмен.

— Так, але ви не святий, а лише святий став би в таке вплутуватися.

— Тоді вважайте це послугою Себастьянові Беллу, — кажу я.

Від подиву її обличчя пом'якшується.

— Беллу? А яким у біса чином з цим пов'язаний цей милий доктор?

— Я ще не знаю, але вчора вночі на нього напали, і це навряд чи збіг.

— Можливо, але чому це турбує вас?

— Він хоче бути кращою людиною, — кажу я. — У цьому будинку таке дуже рідко зустрінеш. Цим він мені подобається.

— Мені теж, — каже вона й робить паузу, щоб оцінити чоловіка, що стоїть перед нею. — Добре, кажіть мені ваш план, але спершу ви маєте дати слово, що я буду в безпеці. Я кладу своє життя у ваші руки, і не згодна робити це без гарантії.

— А чому ви вважаєте, що моє слово чогось варте?

— Я все своє життя була серед безчесних чоловіків, — каже вона. — Ви не один з них. А тепер дайте мені слово.

— Даю вам слово.

— І випити дайте, — продовжує вона. — Мені знадобиться трохи мужності, щоб пройти через це.

— Багато мужності, — кажу я. — Я хочу, щоб ви подружилися з Джонатаном Дербі. Він має сріблястий пістолет, який нам буде потрібний.