Сім смертей Івлін Гардкасл

12

Вода давно охолола, я посинів і тремчу. Можливо, це марнославство, але мені нестерпна думка про те, що камердинер Ревенкорта вийматиме мене з ванни, як мішок картоплі.

Ввічливий стукіт у двері спальні звільняє мене від потреби щось вирішувати.

— Лорде Ревенкорт, у вас усе добре? — питає він, заходячи до кімнати.

— Цілком добре, — наполягаю я, хоча руки заціпеніли.

З-за краю ширми визирає його голова, очі озирають, що відбувається. Секунду по тому він підходить, не чекаючи, коли я його покличу, закочує рукави й витягує мене з води з дивною для його худорлявої статури силою.

Цього разу я не протестую. Гордості в мені залишилося так мало, що рятувати вже нічого.

Коли він витягує мене з ванни, я помічаю край татуювання, що визирає з-під його сорочки. Щось розмите та зелене, деталей немає. Помітивши мою зацікавленість, він похапцем опускає рукав.

— Помилка молодості, мілорде, — каже він.

Упродовж десяти хвилин я стою в тихому приниженні, поки він витирає мене насухо та вдягає мене в костюм, наче матуся: одна ніжка, тепер друга, одна рука, тепер друга. Одяг шовковий, красиво скроєний, але він давить мене та щипає, наче повна кімната старих тіточок. Розмір замалий, він пасує радше Ревенкортовому самолюбству, ніж його тілові. Закінчивши з одягом, камердинер причісує моє волосся, втирає в моє м'ясисте обличчя кокосове масло, а потім дає мені дзеркало, щоб я міг краще роздивитися, що вийшло. Тому, хто в дзеркалі, незабаром виповниться шістдесят, волосся в нього підозріло чорне, карі очі схожі кольором на слабкий чай. Я шукаю в них якихось ознак себе, прихованого чоловіка, що тягне Ревенкорта за нитки, але не бачу. Я вперше питаю себе: ким я був перед тим, як потрапив сюди, яка низка подій завела мене до цієї пастки?

Ці роздуми могли би бути цікавими, якби так сильно не розчаровували.

Так само як с Беллом, у мене мороз поза шкірою, коли я бачу в дзеркалі Ревенкорта. Якась частина мене пам'ятає моє справжнє обличчя і спантеличена цим чужинцем.

Я простягаю дзеркало камердинерові.

— Треба піти до бібліотеки, — кажу я.

— Я знаю, де вона, мілорде, — каже він. — Вам принести звідти книжку?

— Я піду з вами.

Камердинер насуплює лоб. Він говорить нерішуче, ніби мацаючи словами землю, перш ніж стати на неї.

— Іти туди досить далеко, мілорде. Боюсь, ви можете… втомитися.

— Я впораюсь. До того ж, мені не завадять фізичні вправи.

Йому на язик просяться ще багато аргументів, але він приносить мої тростину та валізку й веде мене в темний коридор, де масляні лампи проливають на стіни своє тепле світло.

Ми йдемо повільно, камердинер розповідає мені новини, але мої думки прикуті до масивності тіла, яке я змушений тягти. Таке враження, що якийсь ворог перебудував за ніч будинок, зробив приміщення меншими, а повітря — густішим. Дочвалавши до несподіваної яскравості вестибюля, я з подивом виявляю, якими крутими видаються сходи. Для здолання сходинок, якими я збігав, коли був Дональдом Девісом, цього ранку знадобиться альпіністське спорядження. Тож не диво, що лорд і леді Гардкасл поселили Ревенкорта на першому поверсі. Щоб підняти мене до спальні Белла, знадобляться лебідка, двоє сильних чоловіків і гроші як за день праці.

Потреба у частих зупинках дозволяє мені спостерігати за іншими гостями, які ходять по будинку, і мені відразу стає зрозуміло, що ці збори не радісні. З усіх кутів чується шепіт суперечок, підвищені голоси швидко здіймаються сходами й обриваються грюканням дверей. Чоловіки та дружини шпиняють одне одного, келихи стискаються руками надто міцно, обличчя червоніють від ледь стриманої люті. У кожній репліці — голка, атмосфера напружена й небезпечна. Чи то через нерви, чи то через пусте знання майбутнього, Блекгіт здається мені родючим ґрунтом для трагедії.

На той час, коли ми приходимо до бібліотеки, мої ноги вже тремтять, а спина болить від того, що довго не мала опори. На жаль, ця кімната не дуже щедра щодо полегшення таких страждань. Уздовж стін — запилені, перевантажені полиці, підлогу душить старий червоний килим. За ґратами лежать кістки погаслого вогню, навпроти стоїть маленький стіл для читання, а біля нього — жорсткий дерев'яний стілець.

Мій супутник висловлює свої почуття єдиним докірливим видихом.

— Хвилиночку, мілорде, я принесу вам з вітальні зручніший стілець, — каже він.

Мені це потрібно. На моїй лівій долоні пухирі в тому місці, де вона терлася об голівку тростини, а ноги хитаються. Піт просяк мою сорочку наскрізь, усе тіло свербить від нього. Пройшовши будинком, я мало не сконав; якщо я хочу дійти вночі до озера раніше за своїх суперників, мені знадобиться новий носій, здатний долати сходи.

Ревенкортів камердинер повертається з кріслом, яке ставить переді мною. Взявши мене за руку, він опускає мене на зелені подушки.

— Дозвольте спитати, навіщо ми тут, мілорде?

— Якщо дуже пощастить, то для зустрічі з друзями, — відповідаю я, протираючи обличчя хусточкою. — Ви маєте при собі аркуш паперу?

— Авжеж.

Він дістає з валізки папір та авторучку й готується записувати. Я відкриваю рот, щоб відіслати його, але глянувши на свою спітнілу руку з пухирями, змінюю думку. У цьому випадку гордість стане на заваді розбірливості.

Витративши хвилину на те, щоб скласти подумки текст, я починаю диктувати:

— Логічно припустити, що багато з вас були тут довше, ніж я, і ви краще за мене знаєте цей будинок, його призначення та нашого тюремника, Чумного Лікаря.

Я роблю паузу та слухаю, як шкрябає перо.

— Ви не шукали мене, і я змушений припустити, що для цього є поважна причина, але тепер прошу вас зустрітися зі мною в бібліотеці під час обіду й допомогти мені схопити нашого тюремника. Якщо ви не можете цього зробити, прошу вас поділитися тим, що ви знаєте, на цьому папері. Що б ви не знали, бодай дрібниці, може стати в пригоді й прискорити наше звільнення. Кажуть, що дві голови краще, ніж одна, але я вважаю, що в цій справі нашої одної об'єднаної голови буде достатньо.

Я чекаю, доки шкрябання скінчиться, а потім дивлюся на обличчя свого компаньйона. Воно спантеличене, але й трохи заінтриговане. А він цікава людина, геть не такий аскет, яким здається при першому знайомстві.

— Мені надіслати це, мілорде? — питає він.

— Немає потреби, — кажу я та вказую на книжкові полиці. — Покладіть це між сторінками першого тому «Британської Енциклопедії», вони знатимуть, де шукати.

Він дивиться на мене, потім на лист, потім робить, як я сказав: обережно кладе аркуш у книжку. Той наче був створений для цього місця.

— А коли ви очікуєте отримати відповідь, мілорде?

— За кілька хвилин або годин — не можу бути певним. Доведеться регулярно перевіряти.

— А до тих пір? — питає він, витираючи хусточкою пил з рук.

— Поговоріть зі слугами, мені треба знати, чи має хто-небудь з гостей костюм середньовічного чумного лікаря.

— Мілорде?

— Порцелянова маска, чорний плащ, тощо, — пояснюю я. — А я тим часом трохи посплю.

— Тут, мілорде?

— Саме тут.

Він хмурить чоло й дивиться на мене, намагаючись скласти докупи розрізнені шматки інформації.

— Мені розпалити камін?

— Не треба, мені буде зручно, — кажу я.

— Як скажете, — каже він, стоячи наді мною.

Я не знаю, на що він чекає, але, не отримавши цього, він дивиться на мене востаннє, йде з кімнати, а за ним тихо крадеться його спантеличення.

Поклавши руки на живіт, я заплющую очі. Кожного разу, коли я спав, я прокидався в новому тілі, і хоча є ризик утратити таким чином свого носія, я не знаю, що ще я можу зробити з Ревенкортом. Якщо пощастить, то коли я прокинусь, мої інші втілення зв'яжуться зі мною через енциклопедію, і я буду серед них.