Сім смертей Івлін Гардкасл

24

У проміжках поміж деревами височіє силует Блекгіту. Я виходжу з лісу зі сторони задньої частини будинку, яка потребує ремонту ще сильніше, ніж передня. Кілька вікон розбиті, цегла на стінах кришиться. Кам'яна балюстрада звалилася з даху та вгрузла в траву, її вкрило густим мохом. Гардкасли вочевидь відремонтували лише ті частини будинку, які могли побачити гості; зважаючи на брак фінансів, це не дивно.

Так само, як коли я затримався на краю лісу того першого ранку, тепер я теж перетинаю садок із поганим передчуттям. Якщо я потрапив сюди добровільно, для цього має бути якась причина, але хоч як би я не напружував пам'ять, згадати нічого не вдається.

Хотілося б вірити, що я добра людина, яка прибула допомогти, але якщо так, роблю я це дуже кепсько. Сьогодні ввечері, як і кожного вечора, Івлін накладе на себе руки, і якщо судити з ранкових подій, мої спроби гребти геть від халепи можуть лише прискорити катастрофу. Хто знає, можливо, саме мої незграбні спроби врятувати Івлін насправді й привели до того, що вона пішла до дзеркального басейну зі сріблястим пістолетом у руці.

Я настільки поглинутий цими думками, що не помічаю Міллісент, доки мало не натикаюся на неї. Стара пані тремтить, сидячи на залізній лавці з видом на садок, руки складені на грудях проти вітру. Три пальта огортають її з усіх боків, очі визирають з-за шарфа, яким загорнуто рот. Вона аж посиніла від холоду, на вуха натягнула капелюх. Почувши мої кроки, вона обертається, щоб привітати мене, на зморщеному обличчі подив.

— Отакої! Ох і кепський у тебе вигляд! — каже вона, стягнувши шарф з рота.

— Тобі теж доброго ранку, Міллісент, — кажу я, спантеличений несподіваним припливом теплих почуттів до неї.

— Міллісент? — каже вона, закопиливши губу. — Який ти сучасний, любий. Якщо тобі не важко, зви мене матір'ю. Не хочу, щоб люди думали, що я тебе на вулиці підібрала. Хоча іноді мені здається, що такий спосіб дав би кращий результат.

Від подиву я роззявляю рот. До цього мені не спадало на думку, що між Джонатаном Дербі та Міллісент Дербі є зв'язок; напевно, через те, що причину його появи на цьому світі легше уявити як бич божий.

— Вибач, мамо, — кажу я, засовую руки в кишені й сідаю біля неї.

Вона вигинає брову. У сірих розумних очах світиться веселий подив.

— Вибачення та поява на людях до обіду — ти погано почуваєшся? — питає вона.

— Певно, це вплив сільського повітря, — кажу я. — А як щодо тебе, чому ти цього жахливого ранку сидиш надворі?

Вона бурчить, замотуючись щільніше в одяг.

— Я мала зустрітися тут з Геленою, щоб погуляти разом із нею, але вона навіть не з'явилася. Певно, як завжди, час переплутала. Я знаю, що вона сьогодні вдень зустрічається з Сесілом Ревенкортом, тож, мабуть, пішла до нього, замість до мене.

— Ревенкорт ще спить, — кажу я.

Міллісент допитливо дивиться на мене.

— Мені це Канінгем сказав, камердинер Ревенкорта, — брешу я.

— Ти з ним знайомий?

— Трохи.

— Не раджу тобі з ним зближуватися, — цокає вона язиком. — Я розумію, що тобі до вподоби сумнівні компанії, але судячи з того, що сказав мені Сесіл, цей тип геть не підхожий, навіть за твоїми низькими стандартами.

Це будить в мені цікавість. Мені камердинер подобається, але ж він погодився допомогти мені лише після загрози оприлюднити його секрет. Поки я не знаю, що він приховує, я не можу покладатися на нього, а Міллісент може буте ключем до цієї таємниці.

— А що з ним? — байдуже питаю я.

— Ой, я не знаю, — легковажно змахує вона рукою. — Хіба ти не знаєш Сесіла — у кожній складочці його шкіри секрети приховані. Якщо вірити чуткам, він найняв Канінгема лише тому, що його Гелена про це попросила. А тепер він дізнався про цього хлопця щось осоружне і думає звільнити його.

— Осоружне? — кажу я.

— Ну, Сесіл так каже, подробиці я з нього не змогла витягти. Бісів товстун ще той базіка, але ж ти знаєш, як він ненавидить скандали. Зважаючи на походження Канінгема, це має бути щось геть непристойне. Шкода, що я не знаю, що саме.

— Походження Канінгема? — питаю я. — Здається, я відстаю на крок.

— Цей хлопець виріс у Блекгіті, — каже вона. — Син кухарки; принаймні, так кажуть.

— А це неправда?

Стара пані хихикає й лукаво дивиться на мене.

— Подейкують, що вельмишановний лорд Пітер Гардкасл час від часу розважався в Лондоні. І одного разу його розвага приїхала за ним до Блекгіту з малюком на руках і стверджувала, що це від нього. Пітер був готовий віддати дитину в притулок, але Гелена втрутилася й вимагала, щоб його залишили.

— Навіщо їй це робити?

— Знаючи Гелену, вона, напевно, хотіла образити його цим, — пирхає Міллісент, відвертаючи лице від вітру. — Вона ніколи не була в захваті від свого чоловіка, а запросити до будинку його ганьбу могло бути для неї втіхою. Бідолашний Пітер, певно, кожну ніч плакав упродовж минулих тридцяти трьох років. Хай там що, але вони віддали дитину на виховання пані Драдж, кухарці, а Гелена потурбувалася, щоб усі знали, чия то дитина.

— А Канінгем знає про це?

— Навряд чи не знає, це ж один з тих секретів, яким можна під час сварки дошкулити, — каже стара пані, виймаючи з рукава хусточку, щоб витерти ніс. — У будь-якому разі ти сам можеш у нього про це спитати, якщо ви дружите. Пройдімось? Я не бачу сенсу продовжувати мерзнути на цій лавці, чекаючи на жінку, яка не прийде.

Вона підводиться раніше, ніж я встигаю відповісти, тупає черевиками та дмухає теплим повітрям на вдягнені в рукавички долоні. Погода сьогодні по-справжньому кепська: сіре небо плюється дощем, який поступово набирає люті грози.

— А чому ти взагалі надворі? — питаю я, коли під нашими ногами хрустить гравійна доріжка, що йде навколо будинку. — Хіба не можна було зустрітися з леді Гардкасл в будинку?

— Забагато людей, з якими я не хочу стикатися, — каже вона.

«Навіщо вона ходила вранці на кухню?»

— До речі, щодо стикання з людьми. Я чув, що ти сьогодні вранці була на кухні, — кажу я.

— Хто тобі таке сказав? — наїжачилася вона.

— Ну…

— Не була я ні в якій кухні, — продовжує вона, не чекаючи на відповідь. — Бридке то місце. Запаху потім кілька тижнів не позбутися.

Схоже, її щиро роздратувало таке припущення, а це означає, що вона туди ще не ходила. Через секунду вона по-доброму штовхає мене ліктем і каже несподівано радісним голосом:

— А ти чув про Дональда Девіса? Кажуть, він вночі взяв автомобіль і поїхав назад, до Лондона. Його старший конюх бачив. Каже, що той з'явився посеред зливи, вдягнений у всі кольори, що тільки існують.

Це змушує мене замислитися. Я ж мав уже на цей час повернутися в Дональда Девіса, так само як у дворецького. Він був моїм третім носієм, а Анна сказала, що я мушу прожити повний день у кожному з них, незалежно від свого бажання. Коли я залишив Дональда спати на дорозі, полудень ще не настав, то чому я більше його не бачив?

«Ти залишив його беззахисним, самого».

Я відчув напад вини. А що як Лакей його вже знайшов?

— Ти мене слухаєш? — роздратовано каже Міллісент. — Я кажу, що Дональд Девіс поїхав на автомобілі. Вони схиблена сімейка, всі до одного, і це офіційний медичний діагноз.

— Ти розмовляла з Діккі, — неуважно кажу я, досі думаючи про Девіса.

— Радше він розмовляв зі мною, — пирхає вона. — Півгодини намагалася відвести очі від тих вусів. Дивно, що крізь них звук проходить.

Це мене смішить.

— Тобі хоч хтось у Блекгіті подобається, мамо?

— Не можу нікого згадати, але можливо, у цьому винна заздрість. Суспільство — це танець, любий, а я застара, щоб брати в ньому участь. До речі, про танці, он іде сам балетмейстер.

Простеживши за її поглядом, я бачу, що з протилежного боку до нас наближається Деніел. Попри холоднечу він одягнений у светр для крикету та лляні штани — саме в цьому одязі він буде в вестибюлі, коли його вперше побачить Белл. Я дивлюсь на годинник — ця зустріч має бути невдовзі.

— Пане Колрідж! — гукає Міллісент, удаючи дружність.

— Пані Дербі! — відповідає він і наближається до нас. — Багато з ранку сердець розбили?

— У наші дні вони непохитні, пане Колрідж, на превеликий жаль, — у її голосі чутно якусь обережність, ніби вона ступила на місток, про який певна, що він зламається. — А в якій ганебній справі цього жахливого ранку вийшли надвір ви?

— Я маю попросити вашого сина про послугу, і запевняю вас, це абсолютно пристойно.

— Отакої, яке розчарування.

— Я теж такої думки, — він вперше дивиться на мене. — Можна вас на хвилиночку, Дербі?

Ми відходимо, а Міллісент з усіх сил вдає, що їй не цікаво, але постійно допитливо зиркає на нас з-за шарфа.

— Що сталося? — питаю я.

— Я хочу спіймати Лакея, — каже він, і на його привабливому обличчі з'являється суміш страху та захоплення.

— Як? — питаю я з не меншим захватом.

— Ми знаємо, що близько першої години він буде в їдальні, тероризуватиме Ревенкорта, — каже він. — Пропоную спіймати цього пса там.

Від згадки про ті моторошні кроки та злий сміх у мене мороз поза шкірою, а від думки про можливість схопити нарешті цього чортяку в моїх жилах спалахує вогонь. Це майже така сама лють, як та, яку Дербі відчув у лісі, коли ми з ним гналися за служницею, тому мене це миттєво насторожує. Цього носія неможна відпускати ані на сантиметр.

— Що саме ти пропонуєш? — питаю я, вгамовуючи свій ентузіазм. — Я був у тій кімнаті сам, не можу навіть уявити, де він ховався.

— Я теж не міг, доки вчора ввечері не поговорив зі старим другом Гардкаслів, — каже він, відтягуючи мене далі від Міллісент, яка за цей час трохи наблизилася. — Виявляється, там під мостинами цілий лабіринт католицьких схованок. Саме там Лакей і ховався, і саме там ми його й порішимо.

— Як?

— Мій новий друг каже, що в ті таємні ходи є входи в бібліотеці, у вітальні та в галереї. Пропоную кожному з нас стежити за одним з цих входів і схопити його, коли він виходитиме звідти.

— Чудовий план, — кажу я, з усіх сил стримуючи хвилювання Дербі. — Я візьму бібліотеку, ти — вітальню. А хто буде в галереї?

— Попроси Анну, — каже він, — але жоден з нас недостатньо сильний, щоб упоратися з Лакеєм самотужки. Чому б вам двом не стерегти бібліотеку, а я звернусь до декого з інших носіїв, щоб вони допомогли мені у вітальні та в галереї?

— Чудово! — радісно кажу я.

Якби я не тримав міцно Дербі за повідець, він уже біг би до тунелів із ліхтариком і кухонним ножем.

— Добре, — каже Деніел і нагороджує мене усмішкою такої приязні, що неможливо навіть припустити, що ми можемо зазнати невдачі. — Будь на місці за кілька хвилин до першої. Якщо пощастить, до вечері все вже скінчиться.

Він розвертається, щоб піти, але я хапаю його за руку.

— Ти казав Анні, що знайдеш спосіб, як нам обом втекти, якщо вона допоможе? — питаю я.

Він твердо дивиться на мене, і я швидко прибираю руку.

— Так, — каже він.

— Але ж це брехня! — кажу я. — З Блекгіту може втекти лише один з нас.

— Нумо звати це потенційною брехнею, гаразд? Я ще не облишив надію виконати свою частину угоди.

— Ти мій останній носій, скільки в тебе тієї надії?

— Не надто багато, — каже він, і його погляд пом'якшується. — Я знаю, що вона тобі подобається. Повір мені, я не забув, що відчував, але нам потрібно, щоб вона була на нашому боці. Нам не втекти звідси, якщо доведеться весь цей день озиратися через плече, виглядаючи обох: і Лакея, і Анну.

— Я мушу сказати їй правду, — кажу я, приголомшений його жорсткою байдужістю до нашої подруги.

Він напружується.

— Якщо ти це зробиш, вона стане нашим ворогом, — шипить він, дивлячись навколо, чи не підслуховує нас хто-небудь. — І тієї ж миті про будь-які сподівання допомогти їй можна буде забути.

Надувши щоки, він куйовдить своє волосся й посміхається мені, неспокій виходить з нього, наче повітря з пробитої кульки.

— Чини так, як на твою думку правильно, — каже він. — Але зачекай хоча б доки ми спіймаємо Лакея, — він дивиться на годинник. — Ще три години — це все, про що я прошу.

Наші погляди перетинаються: в моєму — вагання, в його — благання. Я не можу не погодитися.

— Добре, — кажу я.

— Ти не шкодуватимеш про це, — каже він.

Потиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент, а потім рішуче прямує до Блекгіту.

Розвернувшись, я бачу, що Міллісент невдоволено дивиться на мене, замислившись.

— У тебе паскудні друзі, — каже вона.

— Ну, я ж і сам паскудник, — відповідаю я й не відвожу погляд, аж доки вона не хитає головою та йде далі, трохи сповільнившись, щоб я її наздогнав.

Ми приходимо до довгої оранжереї. Більшість шибок у ній тріснуті, рослини всередині так розрослися, що аж тиснуть на скло. Міллісент зазирає всередину, але листя занадто щільне. Вона жестом запрошує мене йти за нею і ми прямуємо до дальнього кінця, а там бачимо двері, заперті новим ланцюгом і замком.

— Шкода, — каже вона, марно посмикавши його. — Мені подобалося бувати тут, коли я була молодшою.

— Ти вже колись відвідувала Блекгіт?

— Я бувала тут влітку, коли була дівчиною, ми всі тут бували: Сесіл Ревенкорт, близнята Кертіс, Пітер Гардкасл і Гелена — тут вони й познайомилися. Коли я вийшла заміж, я привозила сюди твоїх брата та сестру. Вони практично виросли разом з Івлін, Майклом і Томасом.

Вона бере мене під руку й ми продовжуємо нашу прогулянку.

— О, мені подобалося бувати тут влітку, — каже вона. — Гелена завжди страшенно ревнувала твою сестру, бо Івлін була така звичайна. Майкл зі своїм розплющеним обличчям, звісно, був не набагато кращий. Томас був єдиний з них, хто мав трохи краси, але він сконав у тому озері, а цим, як на мене, доля вразила бідолашну жінку двічі, але що вдієш. Жоден з них не міг зрівнятися з тобою, красунчику мій, — каже вона й гладить мою щоку.

— Івлін виросла нівроку, — заперечую я. — Взагалі-то, вона досить чудова.

— Серйозно? — недовірливо питає Міллісент. — Певно, розцвіла в Парижі. Я її ще не бачила. Вона весь ранок уникає мене. Яка мати, така й донька, напевно. Втім, це пояснює, чому за нею впадає Сесіл. Найбільший хвалько, яких я знаю, а після п'ятдесяти років життя з твоїм батьком ці слова багато значать.

— Знаєш, Гардкасли ненавидять її. Я маю на увазі Івлін.

— Хто це тобі сказав таку дурницю? — каже Міллісент і хапає мене за передпліччя, щоб спертися, поки вона струшує багно з черевика. — Майкл обожнює її. Він їздить до Парижа мало не кожного місяця, і, наскільки я розумію, після її повернення вони не розлучаються. І Пітер її не ненавидить, він просто байдужий. Річ лише в Гелені, а вона після смерті Томаса не сповна розуму. Вона приїздить сюди. Кожного року на річницю його смерті гуляє навколо того озера, навіть розмовляє з ним іноді. Я сама чула.

Стежина вивела нас до дзеркального басейну. Саме тут Івлін ввечері порішить себе, і, як і з усім у Блекгіті, краса цього місця залежить від відстані. Якщо дивитися з бальної зали, цей басейн — величне видовище, довге дзеркало, що виражає всю драматичність будинку. Але тут і тепер це просто брудний ставок: камінь потріскався, мох виріс товстий, як килим.

«Навіщо вона вбиває себе тут? Чому не в спальні, або не у вестибюлі?»

— Тобі недобре, любий? — питає Міллісент. — Ти наче збліднув трохи.

— Я подумав: шкода, що вони занедбали це місце, — кажу я, виштовхуючи на обличчя посмішку.

— Так, авжеж, але що вони могли вдіяти? — каже вона, поправляючи шарф. — Жити тут після вбивства вони не могли, а кому ще потрібні ці здоровезні брили, надто з такою історією? Як на мене, краще б вони залишили цей будинок на поталу лісові.

Це досить сльозлива думка, але в розумі Джонатана Дербі ніщо надовго не затримується, і невдовзі я відволікаюся на приготування до вечірнього святкування, за якими можу спостерігати крізь вікна бальної зали, повз яку ми проходимо. Слуги та робітники труть підлогу, фарбують стіни, а покоївки балансують на хитких драбинах з довгими пір'яними віниками для струшування пилу. У дальньому кінці зали музиканти з нудним виглядом вичавлюють зі своїх полірованих інструментів ноти, а Івлін Гардкасл вказує та жестикулює, розставляє меблі в центрі зали. Вона пурхає від однієї групи до іншої, торкається рук і випромінює доброту, і мені серце щемить від згадки про проведений з нею час.

Я шукаю Меделін Обер і бачу, як та сміється разом із Люсі Гарпер — покоївкою, яку лаяв Стенвін, і з якою подружився Ревенкорт — вони вдвох розташовують біля сцени канапу. Те, що дві ображені жінки знайшли одна одну, в певній мірі заспокоює мене, але анітрохи не послаблює почуття вини через ранкові події.

— Останнього разу я вже сказала тобі, що більше твої дурощі не приховуватиму! — напружившись усім тілом, різко каже Міллісент.

Вона дивиться на те, як я дивлюся на покоївок. У її очах вирують любов і зневага, у тумані стають видними контури секретів сім’ї Дербі. Те, що я до цього розумів лише в загальних рисах, тепер стає чіткішим. Дербі — ґвалтівник, і не одноразовий. Вони всі там, у погляді Міллісент, кожна жінка, на яку він нападав, кожне зруйноване ним життя. Вона носить їх усіх. Яка б темрява не приховувалася в Джонатані Дербі, Міллісент поправляла їй вночі ковдрочку.

— Тебе завжди вабить до слабких, так? — каже вона. — Завжди…

Вона раптово замовкає з розкритим ротом, неначе наступні слова випарувалися з її губ.

— Я мушу піти, — раптом каже вона, стиснувши мою руку. — Мені на думку спала дуже дивна ідея. Побачимося під час обіду, любий.

Не кажучи більше жодного слова, Міллісент іде туди, звідки ми прийшли, і зникає за рогом будинку. Я спантеличено дивлюся знов у бальну кімнату й намагаюся побачити те, що побачила вона, але всі, крім музикантів, за цей час зрушили з місця. І саме тоді я помічаю на підвіконні шахову фігуру. Якщо я не помиляюся, це та сама фігура ручної роботи, яку я знайшов у скрині Белла; забризкана білою фарбою, вона дивиться на мене грубо виколупаними очима. Над нею, на брудному склі написано повідомлення: «Позаду тебе».

І точно — на краю лісу я бачу крихітну фігуру Анни, загорнуту у великий сіре пальто; вона махає мені рукою. Поклавши шахову фігуру в кишеню, я дивлюся наліво та направо, щоб переконатися, що ми самі, а тоді йду за нею глибше в ліс, де нас не видно з Блекгіту. Схоже, вона чекає вже досить довго, і тепер стрибає з ноги на ногу, щоб зігрітися. Судячи з посинілих щік, їй це анітрохи не допомагає. І це не дивно, якщо зважити її вбрання. Вона вдягнена у відтінки сірого, її пальто потерте, в'язаний капелюшок тонкий, як павутиння. Це одяг, що передають від покоління до покоління, латаний стільки разів, що початкової тканини вже не залишилося.

— А в тебе, бува, немає яблука, абощо? — каже вона без преамбул. — Я до біса зголодніла.

— Я маю лише випивку, — кажу я й простягаю флягу.

— Доведеться обійтися нею, — каже вона, бере флягу й відґвинчує пробку.

— Нам же начебто небезпечно зустрічатися за межами сторожки?

— Хто це тобі сказав? — питає вона, кривлячись від смаку вмісту фляги.

— Ти сказала, — кажу я.

— Скажу.

— Що?

— Я скажу тобі, що нам небезпечно зустрічатися, але ще не сказала, — каже вона. — Ще не могла сказати, я лише кілька годин тому прокинулася, і більшу частину цього часу не давала Лакеєві зробити з твоїх майбутніх носіїв подушку для голок. І через це пропустила сніданок.

Я кліпаю на неї очима, намагаючись зібрати докупи день, про який дізнаюся не за порядком. Я вже не вперше шкодую, що мій розум не такий швидкий, як у Ревенкорта. Діяти в межах інтелекту Дербі — все одно як вмішувати грінки в густий суп.

Побачивши моє спантеличення, вона супить лоб:

— Ти вже знаєш про Лакея? Я завжди плутаюся, де ми зараз.

Я дуже швидко розповідаю їй про дохлого кролика та про моторошні кроки, що переслідували Ревенкорта в їдальні, і з кожною деталлю вона похмурнішає.

— Який покидьок! — лається вона, коли я закінчую. Вона ходить взад-вперед, стиснувши руки в кулаки. — От зачекай, я до нього доберуся! — каже вона, кидаючи зловісний погляд на будинок.

— Тобі не треба довго чекати, — кажу я. — Деніел вважає, що Лакей ховається в якихось тунелях. Входів до них кілька, але ми з тобою маємо охороняти бібліотеку. Він хоче, щоб ми там були до першої.

— Або ж ми можемо просто самі перерізати собі горлянки, і заощадити цим Лакеєві час, — каже вона прямо. Вона дивиться на мене як на божевільного.

— Що не так?

— Лакей — не ідіот, — каже вона. — Якщо ми знаємо, де він є, це лише тому, що ми маємо про це знати. Він від самого початку випереджає нас на крок. Я анітрохи не здивуюсь, якщо він зачаївся там у засідці й чекає, сподіваючись спіймати нас на нашій же хитрості.

— Ми маємо щось робити! — протестую я.

— І ми щось зробимо, але який сенс робити щось дурне, якщо можна зробити щось розумне? — терпляче каже вона. — Послухай мене, Ейдене, я розумію твій відчай, але ми з тобою домовилися. Я не даю тобі померти, щоб ти зміг знайти вбивцю Івлін, а тоді ми обоє звільняємося звідси. І саме зараз я виконую свою частину умови. Пообіцяй, що не підеш ловити Лакея!

Її аргументи видаються слушними, але вони не можуть переважити мій страх. Якщо є шанс покласти край цьому безумцю раніше, ніж він мене знайшов, треба скористатися ним, не зважаючи на ризик. Я радше помру стоячи, ніж щулитимусь у куті.

— Обіцяю, — кажу я, додаючи до своїх гріхів ще одну брехню.

На щастя, Анна надто сильно змерзла, щоб помітити щось у моєму голосі. Попри те, що вона випила з фляги, вона дуже сильно тремтить, лице геть зблідло. Намагаючись сховатися від вітру, вона притуляється до мене. Я відчуваю запах мила на її шкірі та змушую себе відвернутися. Я не хочу, щоб вона побачила, як усередині мене звивається хтивість Дербі.

Відчувши мій дискомфорт, вона нахиляє голову, щоб зазирнути мені в опущені очі.

— Твої інші носії кращі, чесне слово, — каже вона. — Тримай себе в руках. Не піддавайся йому.

— Як мені це робити, якщо я не знаю, де закінчуюсь я і починаються вони?

— Якби не ти, Дербі зараз уже лапав би мене, — каже вона. — Ось як можна визначити, хто такий ти. Це не просто пам'ять, це вчинки, які ти робиш знов і знов.

Але все одно вона відходить, щоб позбавити мене дискомфорту.

— Тобі не слід виходити надвір у таку погоду, — кажу я, знімаю з себе шарф і обмотую ним її шию. — Застудишся.

— А якщо ти будеш поводитися так і далі, інші люди можуть подумати, що Джонатан Дербі теж людина, — каже вона, ховаючи кінчики шарфа під пальто.

— Розкажи про це Івлін Гардкасл, — кажу я. — Сьогодні вранці вона мене мало не застрелила.

— Краще б ти її застрелив, — байдуже каже Анна. — Тоді б ми відразу розв'язали її вбивство.

— Я не розумію, ти жартуєш, чи ні, — кажу я.

— Авжеж, жартую, — каже вона й дмухає собі поміж долонями. — Якби все було так просто, ми би звідси вже давно вибралися. Знаєш, я не певна, що намагатися врятувати її життя — хороша стратегія.

— Думаєш, мені слід дозволити їй померти?

— Я думаю, що ми марнуємо багато часу й не робимо те, що нас попросили зробити.

— Ми не можемо захистити Івлін, не знаючи, хто хоче її смерті, — кажу я. — Одна мета сприяє другій.

— Сподіваюсь, що ти не помиляєшся, — із сумнівом каже вона.

Я шукаю якісь підбадьорливі слова, але її сумніви заповзли мені під шкіру й почали свербіти. Я сказав їй, що рятування Івлін виявить нам убивцю, але ж це лише виверт. У цьому немає ніякого плану. Я вже не знаю навіть, чи можу я взагалі врятувати Івлін. Я дію, керуючись сліпою сентиментальністю, і дедалі сильніше поступаюсь Лакеєві. Анна заслуговує на краще, але я не знаю, як їй це дати, не кинувши Івлін; і з якоїсь причини сама лише думка про це для мене нестерпна.

З доріжки чується шум — вітер приніс поміж дерев голоси. Взявши мене за руку, Анна тягне мене глибше в ліс.

— Це все дуже весело, але я прийшла попросити про послугу.

— Авжеж, чим я можу допомогти?

— Котра година? — питає вона, виймаючи з кишені альбом для замальовок. Це той самий, який я бачив у неї в сторожці: зім'яті сторінки, дірява обкладинка. Вона тримає його так, щоб я не міг зазирнути всередину, але судячи з того, як вона гортає сторінки, там щось важливе.

Я дивлюся на свій годинник.

— Зараз 10:08, — кажу я, томлений цікавістю. — А що в тій книзі?

— Нотатки, інформація; все, що мені вдалося дізнатися про твоїх вісім носіїв і що вони роблять, — каже вона розсіяно, ведучи пальцем вниз по одній зі сторінок. — І не проси подивитися, бо тобі неможна. Ми не можемо ризикувати тим, що ти все зіпсуєш, знаючи щось заздалегідь.

— Я й не збирався, — заперечую я, хутко відводячи очі.

— Отже, 10:08. Чудово. За хвилину я покладу на траву камінь. Мені треба, щоб ти стояв біля нього, коли Івлін вбиває себе. Тобі неможна сходити звідти, навіть на сантиметр, зрозуміло?

— Що це все означає, Анно?

— Назвімо це «план Б», — вона цьомає мене в щоку — холодні губи торкаються онімілої плоті — і ховає книгу в кишеню.

Вже зробивши кілька кроків від мене, вона клацає пальцями, розвертається й простягає мені дві таблетки.

— Тримай, це тобі на майбутнє, — каже вона. — Я поцупила їх з торби доктора Діккі, коли той приходив до дворецького.

— А що це таке?

— Проти болю голови; міняю на свою шахову фігуру.

— На це страхіття? — кажу я, простягаючи вирізьбленого вручну слона. — Навіщо воно тобі?

Вона посміхається, дивлячись, як я загортаю таблетки в блакитну хусточку.

— Бо мені його дав ти, — каже вона, стискаючи фігуру в руці. — Це була перша обіцянка, що ти дав мені. Саме завдяки цьому страхіттю я більше не боюсь цього будинку. Саме завдяки йому я більше не боюся тебе.

— Мене? А чому тобі мене боятися? — кажу я, щиро ображений самою лише думкою, що між нами може бути розбрат.

— Ох, Ейдене, — каже вона, хитаючи головою. — Якщо ми все зробимо правильно, в цьому будинку всі тебе боятимуться.

З цими словами вона йде геть, проноситься поміж деревами до газону, що оточує дзеркальний басейн. Можливо, це через її юність, або через її характер, або через якусь дивну алхімію всіх скорботних інгредієнтів навколо нас, але я не бачу в ній ані крихти сумніву. Яким би не був її план, вона здається надзвичайно впевненою в ньому. Можливо, занадто впевненою.

Стоячи на краю лісу, я дивлюся, як вона бере з клумби великий білий камінь, робить шість кроків і кидає його на траву. Простягнувши пряму руку, вона вимірює лінію від дверей бальної кімнати, а потім, на позір вдовольнившись своєю роботою, обтрушує руки від бруду, сує їх у кишені й іде геть.

З якоїсь причини ця маленька вистава спричинює в мені тривогу.

Я прибув сюди добровільно, але Анна — ні. Чумний Лікар доставив її до Блекгіту, маючи на це причину, а я не маю жодної гадки, яку саме.

Ким би не була Анна, я йду за нею наосліп.