Сім смертей Івлін Гардкасл

38

Кілька джентльменів палять біля стін Блекгіту й діляться розповідями про вчорашнє пияцтво. Коли я йду сходинками вгору, мене зустрічають їхні радісні вітання, але я проходжу мовчки. Мої ноги болять, поперек вимагає полежати в ванні, але я не маю на це часу. За півгодини починається полювання, яке я не можу пропустити. Я маю забагато питань, а більшість відповідей підуть в ліс із рушницями.

Взявши у вітальні графин віскі, я йду до своєї кімнати й випиваю дві чарки міцного, щоб полегшити біль. Я відчуваю заперечення Денса, його відразу не тільки до того, що я визнаю наявність дискомфорту, але й до моєї потреби притупити його. Мій носій ставиться до того, що з ним відбувається, з презирством, старіння він вважає злоякісністю, хирінням.

Знявши з себе брудний одяг, я підходжу до дзеркала, збагнувши, що досі не маю гадки, який вигляд має цей Денс. Вдягати кожного ранку нове тіло вже стало буденністю, тому дивитися мене спонукає лише надія побачити щось від справжнього Ейдена Бішопа.

Денсові майже вісімдесят років, зовні він такий самий сірий і висушений, як і зсередини. Він майже лисий, обличчя схоже на річку зморшок, що стікає з його черепа, пришпилену лише великим римським носом. Обабіч від того носа маленькі сиві вуса та темні, позбавлені життя очі, що не кажуть про чоловіка за ними нічого, крім хіба що натяку на те, що за ними може й не бути чоловіка. Анонімність видається рушійною силою Денса, чий одяг — переважно якісний — майже весь складається з відтінків сірого, і лише носові хусточки та краватки-метелики пропонують якусь подобу кольору. Але навіть у їхньому випадку він надає перевагу або темно-червоному, або темно-синьому, справляючи враження людини, що замаскувалася у власному житті.

Його мисливський костюм дещо тугий у поясі, але згодиться. Зігрівши горло ще одним келихом віскі, я перетинаю коридор і стукаю у двері доктора Діккі.

З того боку наближаються кроки, Діккі широко розчиняє двері. Він одягнений для полювання.

— Я так багато не працюю навіть у своєму кабінеті, — бурчить він. — Попереджаю вас, цього ранку я вже лікував ножові поранення, втрату пам'яті та сильне побиття, тож якою б не була ваша хвороба, сподіваюся, що вона дуже цікава. І, бажано, вище поясу.

— Ви продаєте наркотики через Себастьяна Белла, — прямо кажу я й бачу, як посмішка зникає з його обличчя. — Він продає, ви постачаєте.

Білий, як простирадло, він намагається не впасти, хапається за одвірок.

Побачивши його слабість, я користуюсь своєю перевагою.

— Тед Стенвін непогано заплатив би за цю інформацію, але мені не потрібен Стенвін. Мені треба знати, чи лікували ви Гелену Гардкасл або будь-кого іншого від вогнепального поранення того дня, коли було вбито Томаса Гардкасла?

— Поліція ставила мені тоді це запитання, і я відповів чесно, — хрипить він, розслаблюючи комірець. — Ні, не лікував.

Я насуплюю лоб і відвертаюся від нього.

— Піду до Стенвіна, — кажу я.

— Чорти вас забирай, я правду кажу! — каже він і хапає мене за руку.

Ми дивимося один одному в очі. У нього вони старі й тьмяні, освітлені лише страхом. Те, що він побачив у моїх, змушує його відразу відпустити мене.

— Гелена Гардкасл любить своїх дітей сильніше за своє життя, а Томаса вона любила найсильніше, — наполягає він. — Вона не могла зробити йому боляче, просто не змогла б! Клянуся вам своєю честю джентльмена, того дня ніхто не приходив до мене з пораненням, і я не маю жодної гадки, кого підстрелив Стенвін.

Упродовж секунди я дивлюся в його благальні очі, шукаючи яку-небудь ознаку обману, але він каже правду, я певний в цьому.

Я розчаровано відпускаю лікаря й повертаюся до вестибюля, де решта джентльменів збираються, палять і базікають, чекаючи на початок полювання. Я був певний, що Діккі підтвердить причетність Гелени, і тим дасть мені початкову точку для смерті Івлін.

Мені треба мати краще уявлення про те, що сталося з Томасом, і я знаю, кого треба про це спитати.

Шукаючи Теда Стенвіна, я заходжу до вітальні, де знаходжу Філіпа Саткліфа, який вдягнувся в мисливський костюм з зеленого твіду й атакує клавіші фортепіано, виявляючи велике завзяття та мале вміння, і ця майже-музика переносить мене назад, до мого першого ранку в цьому будинку — до спогаду, який наразі проживає Себастьян Белл, що стоїть самотній і зніяковілий у дальньому куті, тримаючи в руці напій, назву якого навіть не знає. Мій жаль до нього урівноважує роздратування Денса — старий адвокат не терпить будь-яке незнання. Якби він мав шанс, він виклав би Беллові все, і до дідька всі наслідки; мушу визнати, мене ця ідея теж спокушає.

Чому Беллові неможна знати, що він сьогодні вранці бачив камеристку Меделін Обер, а не Анну? І що жодна з них не загинула, тож він даремно почувається винним? Я міг би пояснити цикли, що вбивство Івлін є ключем до втечі, щоб він не витрачав свій день Дональдом Девісом на спробу втечі. «Канінгем — син Чарлі Карвера, — сказав би я йому, — і виглядає на те, що він намагається довести, що Карвер не вбивав Томаса Гардкасла. Коли настане час, саме цією інформацією ти шантажуватимеш Канінгема, бо Ревенкорт ненавидить скандали й майже напевно здихається камердинера, якщо дізнається про все». Я б розповів йому про загадкову Фелісіті Медокс і, найголовніше, про Гелену Гардкасл, бо кожний шлях повертає мене до зниклої господині цього будинку.

«Це не спрацює».

— Я знаю, — з жалем кажу я.

Белл спершу подумає, що я втік з божевільні, а коли зрештою збагне, що то все правда, його розслідування змінить день докорінно. Хоч як би я не хотів допомогти йому, зараз я надто близький до відповіді, щоб ризикувати руйнуванням цього циклу.

Беллові доведеться розбиратися самому.

Чиясь рука бере мене за лікоть — з тарілкою в руці біля мене з'явився Крістофер Петтіґрю. Я ще ніколи не бачив його зблизька, і якби не бездоганні манери Денса, моя огида була б очевидна з мого обличчя. Зблизька він має такий вигляд, ніби його щойно вирили з могили.

— Незабаром ми його здихаємося, — каже Петтіґрю, киваючи через моє плече на Теда Стенвіна, який пригощається зі столу холодними закусками й з очевидною відразою поглядає на гостей примруженими очима.

До цієї миті я завжди вважав його простим нахабою, але тепер бачу, що річ не тільки в цьому. Його бізнес — шантаж, а це означає, що він знає кожний секрет, кожний прихований сором, кожну можливість скандалу, кожний гріх у цьому домі. Навіть гірше: він знає, що кому зійшло з рук. Він зневажає всіх у Блекгіті, в тому числі й себе самого, за те, що захищає їхні секрети, тому кожного дня знаходить собі чвари, щоб трохи розважитися.

Хтось проштовхується повз мене, з бібліотеки прибуває спантеличений Чарльз Канінгем з Ревенкортовим листом у руці, а покоївка Люсі Гарпер прибирає тарілки, не відаючи про події, що назрівають навколо неї. З раптовим болем я розумію, що вона трохи схожа на мою померлу дружину Ребекку. Коли та була молода, звісно. Є схожість у рухах, в обережності дій, неначе…

«Ребекка була не твоєю дружиною».

— Клятий Денс, — кажу я, звільняючись від нього.

— Прошу, я не розчув тебе, — насупивши лоб, каже мені Петтіґрю.

Сильно зашарівшись, я розкриваю рот, щоб відповісти, але мене відволікає спроба бідолашної Люсі Гарпер протиснутися повз Стенвіна, щоби принести чисту тарілку. Вона гарніша, ніж я пам'ятаю, синьоока, з веснянками, неслухняне руде волосся не вдалося повністю сховати під чепець.

— Дозволь-но, Теде, — каже вона.

— «Теде»?! — сердито каже він, хапає її зап'ястя й стискає так, що вона кривиться від болю. — За кого в біса ти мене маєш, Люсі? Для тебе я пан Стенвін, я з пацюками з прислуги більше не знаюся!

Шокована та перелякана, вона дивиться навколо, шукаючи допомоги.

На відміну від Себастьяна Белла, Денс — уважний спостерігач людської природи, а тому, коли я бачу цю сцену, мене вражає дещо дивне. Коли я вперше став свідком цього, я помітив лише страх Люсі; але ж вона не тільки перелякана, вона здивована. Навіть засмучена. А найдивніше, те саме можна сказати й про Стенвіна.

— Відпусти її, Теде, — каже від дверей Деніел Колрідж.

Решта конфронтації минає саме так, як я її пам'ятаю, потім Деніел бере Белла й відводить його до кабінету знайомити з Майклом, злегка кивнувши мені по дорозі.

— Ходімо? — питає Петтіґрю. — Здається, наша розвага скінчилася.

Мені кортить піти шукати Стенвіна, але я не маю бажання вдиратися сходами вгору, щоб потрапити до східного крила, бо знаю, що він піде на полювання. Я вирішую, що краще буде зачекати його тут.

Проштовхуючись крізь приголомшений натовп, ми дістаємося до вестибюля, звідти виходимо на під'їзну доріжку, а там на нас уже чекає Саткліф, а з ним Герінгтон і ще двійко чоловіків, яких я не впізнаю. Темні хмари видираються одна на одну, чреваті дощем, який литиме на Блекгіт, як я вже бачив кілька разів. Мисливці юрбляться, притримують руками кашкети та піджаки, коли їх смикають тисячі злодійських рук вітру. Схоже, лише собаки радіють, натягують свої повідці й гавкають у темінь. Це буде огидний день, і розуміння того, що я мушу в нього йти, робить його ще гіршим.

— Агов! — каже Саткліф, побачивши нас; на плечах в нього видно лупу.

Герінгтон киває нам, намагаючись зішкрябати зі своїх черевиків якусь гидоту.

— Ви бачили маленьку розборку між Деніелом Колріджем і Стенвіном? — питає він. — Здається, ми зробили ставку на того, кого треба.

— Побачимо, — похмуро каже Саткліф. — А куди подівся Деніел?

Я дивлюся навколо, але Деніела ніде не видно, тож у відповідь я можу лише знизати плечима.

Єгері видають дробовики тим, хто не привіз власні, в тому числі й мені. Мій почищено й змащено, його зламано, щоб було видно встромлені в дула два набої. Інші, схоже, мають досвід щодо вогнепальної зброї, вони відразу перевіряють мушки, цілячись в уявну ціль на небі, але Денс не поділяє їхній ентузіазм до переслідування, залишаючи мене дещо спантеличеним. Подивившись кілька хвилин, як я верчу в руках свою рушницю, нетерплячий єгер показує мені, як покласти її на передпліччя, дає мені коробку набоїв і переходить до наступного чоловіка.

Мушу визнати, що з рушницею я почуваюся краще. Весь день я відчував на собі погляди, тому радію, що посеред лісу матиму зброю. Лакей безсумнівно чекатиме нагоди спіймати мене самого, і хай мене чорти заберуть, якщо я спрощу йому цю задачу.

Наче нізвідки з'являється Майкл Гардкасл — стоїть біля нас, дмухає на руки, щоб зігріти.

— Вибачте за затримку, панове, — каже він. — Батько просить його вибачити, але щось трапилося. Він попросив нас вирушати без нього.

— А що нам робити, якщо ми знайдемо Беллову мертву жінку? — іронічно питає Петтіґрю.

Майкл докірливо дивиться на нього.

— Виявіть трохи християнського співчуття, будь ласка, — каже він. — Доктор зазнав негараздів.

— Щонайменше п'ять пляшок! — каже Саткліф, і всі, крім Майкла, регочуть. Побачивши осудливий вигляд молодшого чоловіка, Саткліф підіймає руки: — Ну ж бо, Майкле, ти бачив, у якому стані він був учора ввечері. Невже ти віриш, що ми дійсно щось знайдемо? Ніхто не зник, він марив.

— Белл би такого не вигадав, — каже Майкл. — Я бачив його руку, хтось пошматував його шкіру.

— Певно, впав на власну пляшку, — пирхає Петтіґрю і тре долоні, щоб зігрітися.

Нас перебиває єгер, який дає Майклові чорний револьвер. За винятком довгої подряпини вздовж ствола, ця зброя нічим не відрізняється від пістолета, який Івлін візьме ввечері на кладовище — один з двох, що були взяті з кімнати Гелени Гардкасл.

— Я змастив його, сер, — каже єгер, торкається пальцями кашкета і йде геть.

Майкл ховає зброю в кобуру, що висить на його ремені й продовжує розмову, не помічаючи моєї зацікавленості.

— Не знаю, чому це всіх так дратує, — продовжує він. — Це полювання планувалося кілька днів, ми лише підемо в іншому напрямку, ніж збиралися, от і все. Якщо щось помітимо — добре. Якщо ні — заспокоївши доктора, ми нічого не втрачаємо.

На мене дивляться кілька пар очікувальних очей: у таких речах голос Денса зазвичай вирішальний. Необхідності відповідати мене позбавляє гавкіт собак, яких єгері трохи відпустили, і тепер пси тягнуть наш загін через газон до лісу.

Озираючись на Блекгіт, я шукаю Белла. Він стоїть біля вікна кабінету, його тіло наполовину сховане червоними оксамитовими завісами. У такому освітленні та з такої відстані він чимось схожий на привида, хоча в цьому випадку, не він залякує будинок, а радше навпаки.

Інші мисливці вже входять у ліс, і на той час, коли я зрештою наздоганяю, група розбилася на кілька менших. Мені треба поговорити зі Стенвіном про Гелену, але він іде швидко, тримається осторонь нас. Я його майже не бачу, про розмову навіть не йдеться, і зрештою я здаюсь, вирішую спіймати його під час відпочинку.

Боячись наткнутися на Лакея, я йду разом із Саткліфом і Петтіґрю, які досі міркують над наслідками угоди Деніела з Гардкаслом. Радісний настрій триває недовго. Ліс пригнічує, вже за годину будь-яка репліка вимовляється пошепки, а ще за двадцять хвилин розмови взагалі припиняються. Навіть собаки замовкають, вони лише нюхають землю та тягнуть нас глибше в темряву. Рушниця заспокоює мене своєю вагою, тому я міцно притуляю її до себе, швидко втомлююсь, але ніколи не дозволяю собі відстати надто сильно.

— Отримуй задоволення, старий, — каже позаду мене Деніел Колрідж.

— Прошу? — повільно виринаю я зі своїх думок.

— Денс — один з непоганих носіїв, — каже Деніел. — Гарний розум, спокійні манери, досить рухоме тіло.

— Це досить рухоме тіло почувається так, ніби пройшло вже тисячу миль, а не десять, — кажу я, чуючи у своєму голосі втому.

— Майкл подбав, щоб мисливський загін розділився, — каже він. — Старші джентльмени перепочинуть, а молодші підуть далі. Не турбуйся, незабаром ти матимеш можливість розслабити ноги.

Поміж нами з'являються густі куширі, і ми змушені продовжувати бесіду наосліп, як двоє коханців у лабіринті.

— До біса дратує бути постійно втомленим, — кажу я, час від часу бачачи його мигцем крізь листя. — Скоріше б уже відчути молодість Колріджа.

— Не дозволяй його гарному обличчю дурити тебе, — каже він. — Душа Колріджа чорна, як безодня. Утримання його під контролем виснажує. Повір мені, коли ти носитимеш це тіло, ти згадуватимеш про Денса з неабиякою приязню, тож насолоджуйся ним, поки можеш.

Кущі закінчуються, і Деніел отримує можливість іти поруч зі мною. У нього синець під оком, а ще він накульгує, кривлячись на кожному кроці від болю. Я пам'ятаю, що бачив ці поранення під час вечері, але у ніжному світлі свічок вони видавалися менш серйозними. Певно, обличчя видає мій шок, бо він слабко всміхається.

— Це не так погано, як виглядає, — каже він.

— Що сталося?

— Гнався по коридорах за Лакеєм, — каже він.

— Ти пішов без мене? — кажу я, дивуючись його безрозсудності.

Коли ми планували ловити Лакея під будинком, було очевидно, що для успіху цієї справи потрібно щонайменше шестеро людей, по двоє на кожний з трьох виходів. Коли Анна відмовилася допомагати, а Дербі знепритомнів після удару по голові, я припустив, що Деніел облишить цю ідею. Але виявилося, що Дербі — не останній з моїх відчайдушних носіїв.

— Не мав іншого вибору, — каже він. — Думав, що спіймав його. Виявилося, помилявся. На щастя, вдалося відбитися від нього раніше, ніж він схопив ніж.

Кожне його слово просякнуте злістю. Я можу лише уявити, що це таке — бути настільки зосередженим на майбутньому, що теперішній час захоплює тебе зненацька.

— Ти вже знайшов спосіб звільнити Анну? — питаю я.

Болісно застогнавши, Деніел поправляє на руці рушницю. Навіть шкутильгаючи з моєю повільною швидкістю він ледь спроможний тримати спину рівно.

— Не знайшов і не думаю, що знайду, — каже він. — Вибач, але хоч як би важко не було це чути, піти може лише один з нас, а чим ближче до одинадцятої години, тим більша ймовірність того, що Анна нас зрадить. Відтепер ми можемо вірити лише один одному.

«Вона зрадить тебе».

То це і є та мить, що стоїть за попередженням Чумного Лікаря? Дружити просто, коли всі отримують від цього користь, але зараз… Як вона реагуватиме, дізнавшись, що Деніел вирішив кинути її?

«А як реагуватимеш ти?»

Відчуваючи моє вагання, Деніел заспокійливо кладе руку мені на плечі. Я раптом розумію, що Денс захоплюється цим чоловіком. Він відчуває захват від цілеспрямованості та рішучості, що резонують з рисами, які мій носій цінує в собі. Можливо, саме тому Деніел надає цю інформацію мені, а не іншим носіям. Ці двоє є віддзеркаленням одне одного.

— Ти не сказав їй? — стривожено питає він. — Про те, що ми не можемо дотриматися свого слова?

— Ще не мав на це часу.

— Я знаю, що тобі це важко, але ти мусиш тримати це при собі, — каже Деніел таким тоном, ніби довіряє дитині секрет. — Якщо ми й зможемо перехитрити Лакея, то тільки з допомогою Анни. А допомоги не буде, якщо вона знатиме, що ми не здатні виконати свою частину умову.

Позаду нас гупають важкі кроки, я озираюсь через плече й бачу, що до нас наближається Майкл; замість звичної усмішки на його обличчі насуплений лоб.

— Лишенько! — каже Деніел. — У тебе такий вигляд, ніби хтось побив твого пса. Що в дідька сталося?

— Це через кляті пошуки, — каже він роздратовано. — Белл бачив, як тут убили дівчину, але я не можу ні від кого добитися серйозного ставлення до цього. Я ж небагато прошу — лише дивитися навколо, поки ми йдемо. Може, поколупатися в купі листя, абощо.

Деніел прочищає горло й кидає на Майкла винуватий погляд.

— Ох, лишенько, — каже Майкл, дивлячись на нього. — У тебе погані новини, так?

— Насправді, добрі, — поспішно каже Деніел. — Немає ніякої мертвої дівчини. Це було непорозуміння.

— Непорозуміння? — повільно каже Майкл. — Яке тут в біса може бути непорозуміння?

— Тут Дербі гуляв, — каже Деніел. — Він налякав покоївку, емоції розпалилися, і твоя сестра вистрелила в нього. Белл помилково вирішив, що то було вбивство.

— Клятий Дербі! — Майкл різко розвертається лицем до будинку. — Я цього не терпітиму. Нехай іде до дідька й шукає притулку під іншим дахом!

— Він не винний, — перебиває його Деніел. — Принаймні, цього разу. Хоч як би важко не було в це повірити, Дербі намагався допомогти. Просто він усе переплутав.

Майкл зупиняється й недовірливо дивиться на Деніела.

— Ви певні? — питає він.

— Певний, — каже Деніел і кладе руку на напружені плечі друга. — Це було жахливе непорозуміння. Ніхто в цьому не винний.

— У випадку Дербі це вперше.

Майкл сумно зітхає, лють з його обличчя зникає. Він людина мінливих емоцій: швидко сердиться, легко стає веселим і так само легко йому щось набридає. Я на мить уявляю собі, як було б жити в такому розумі. Холодність Денса має свої недоліки, але вона безсумнівно краща за стрибки настрою Майкла.

— Я від самого ранку розповідаю всім, що десь тут є труп, і що їм має бути соромно за свою веселість, — сконфужено каже Майкл. — Неначе їм не вистачає цієї гидотної погоди.

— Ти допомагав другові, — Деніел по-батьківськи всміхається. — Тобі нічого соромитися.

Доброта Деніела збиває мене з пантелику, приємно дивує. Його зосередженість на втечі з Блекгіту мене захоплює, але водночас мене непокоїть його безжалісність. Наразі моїм найголовнішим почуттям є підозра, страх стискає свої обійми дедалі сильніше. Мені дуже легко побачити в будь-кому ворога й ставитися до цієї особи відповідно, тому приємно побачити, що Деніел досі здатний бути вище таких думок.

Я користуюся тим, що Деніел і Майкл ідуть поруч, щоб поставити молодому чоловікові кілька запитань.

— Я не міг не звернути увагу на твій револьвер, — кажу я, вказуючи на його кобуру. — Він же належить твоїй матері?

— Серйозно? — на його обличчі щирий подив. — Я навіть не знав, що в матері є пістолет. Його мені сьогодні вранці дала Івлін.

— А навіщо вона дала тобі револьвер? — питаю я.

Майкл шаріється.

— Бо я не дуже люблю полювати, — каже він, копаючи ногою листя на стежці. — Усі ці кров і передсмертні судоми збуджують у мені дивні почуття. Я не мав іти на полювання, але зважаючи на пошуки та на відсутність батька, я не мав вибору. Я дуже переймався цим, але Івлін — розумна дівчина. Вона дала мені його, — він стукає по револьверу, — і сказала, що застрелити з нього нічого не вдасться, але мої спроби виглядатимуть дуже ефектно.

Деніел намагається стримати сміх, Майкл через це по-доброму всміхається.

— А де твої батьки, Майкле? — питаю я. — Я думав, що це їхня вечірка, але складається враження, що цей тягар ліг переважно на твої плечі.

Він похмуро чухає потилицю.

— Батько зачинився в сторожці, дядько Едвард. Хандрить, як завжди.

«Дядько?»

Спливають уривки спогадів Денса, миттєві спалахи з моментами тривалої дружби з Пітером Гардкаслом, яка зробила мене почесним членом їхньої родини. Що б там між нами не було, воно вже давно згасло, але я здивований приязню, що відчуваю до цього хлопця. Я знаю його все своє життя. Я пишаюся ним. Більше, ніж власним сином.

— А щодо матері, — продовжує Майкл, не помітивши мого тимчасового сум'яття. — Якщо чесно, відколи ми сюди повернулися, вона дивно поводиться. Взагалі-то, я сподівався, що ви поговорите з нею особисто. Мені здається, що вона уникає мене.

— Мене теж, — кажу я. — Я її цілий день спіймати не можу.

Він трохи мовчить, ніби збираючись з думками. Тихим голосом він по секрету каже:

— Я боюсь, що вона з глузду з'їхала.

— З глузду з'їхала?

— Вона наче стала кимось іншим, — стурбовано каже він. — То вона щаслива, то вона сердита. За цим неможливо встежити, а дивиться вона на нас усіх так, ніби не впізнає.

«Ще один суперник?»

Чумний Лікар сказав, що нас троє: Лакей, Анна та я. Я не бачу причин, через які він міг збрехати. Я нишком зиркаю на Деніела, намагаюсь зрозуміти, чи знає він про це ще що-небудь, але його увага прикута до Майкла.

— Коли почалася ця поведінка? — недбало питаю я.

— Не знаю, таке відчуття, що це цілу вічність триває.

— Але коли ти вперше звернув на це увагу?

Він покусує губу, повертаючись думками в минуле.

— Одяг! — раптом каже він. — Ось коли все почалося. Я розповідав вам про одяг? — він дивиться на Деніела, а той лише хитає головою. — Не може бути, невже не розповідав?! Приблизно рік тому?

Деніел знов хитає головою.

— Мати поїхала в Блекгіт у своє щорічне скорботне паломництво, а коли повернулася в Лондон, примчала до моєї оселі в Мейфейрі й почала репетувати, що знайшла одяг, — розповідає Майкл таким тоном, ніби очікує, що Деніел будь-якої секунди згадає. — Це все, що вона сказала; що вона знайшла одяг. І питала, чи знаю я про нього що-небудь.

— А чий то був одяг? — питаю я, догоджаючи йому.

Слухати про зміни особистості Гелени було цікаво, але якщо вона змінилася рік тому, навряд чи вона є ще одним суперником. І хоча в ній безумовно є щось дивне, навряд чи стара білизна допоможе мені в цьому розібратися.

— Хай мене чорт забере, якщо я знаю, — каже Майкл, змахуючи руками. — Я не зміг добитися від неї нічого зрозумілого. Зрештою мені вдалося трохи її вгамувати, але говорити про одяг вона не перестала. Торочила, що всі знатимуть.

— Що знатимуть? — питаю я.

— Вона так і не сказала, а незабаром пішла, але настрій у неї був рішучий.

Наша група поступово рідішає, бо собаки тягнуть мисливців у різних напрямках; Герінгтон, Саткліф і Петтіґрю чекають нас недалеко попереду. Вочевидь, вони зупинилися через те, що не знають куди йти, тому Майкл підтюпцем біжить до них, щоб показати.

— То який ти зробив з цього висновок? — питаю я Деніела.

— Поки що ніякого, — непевно каже він.

Його думки деінде, погляд стежить за Майклом. Далі ми йдемо мовчки, доки не приходимо до покинутого села в підніжжі стрімчака. Вісім кам'яних будинків стоять навколо перехрестя ґрунтових доріг, солом'яні дахи згнили, крокви, що тримали їх, попадали. Досі помітне відлуння старого життя: відро серед уламків, біля дороги похилене ковадло. Хтось міг би помилуватися цим, але я бачу лише залишки колишніх злиднів, покинуті з радістю.

— Майже вчасно, — бурмоче Деніел, дивлячись на село.

Є в його погляді щось таке, що я не можу повністю зрозуміти: чи то нетерплячість, чи то захват, чи то страх. Від цього в мене мороз поза шкірою. Тут має відбутися щось значуще, але я, хоч як би не старався, не можу второпати, що саме. Майкл показує Саткліфу та Петтіґрю один зі старих кам'яних будинків, Стенвін прихилився до дерева, поринувши думками кудись далеко.

— Будь готовий, — загадково каже Деніел і щезає серед дерев раніше, ніж я встигаю спитати його. Будь-який інший носій пішов би слідом, але я виснажений. Мені треба десь сісти.

Поки інші розмовляють, я вмощуюсь на напіврозваленій стінці й відпочиваю, мої повіки стають важкими. Вік звивається всередині мене, встромляє в мою шию ікла та ссе з мене сили, яких я так потребую. Це неприємне відчуття, можливо, навіть гірше за тягар Ревенкортового тіла. Принаймні, початковий шок буття Ревенкортом згодом минув, дозволив мені призвичаїтися до його фізичних обмежень. Але це неможливо з Денсом, який досі вважає себе жвавим молодиком, який згадує про свій вік лише тоді, коли йому в очі впадають власні зморщені руки. Навіть зараз я відчуваю його незадоволення тим, що я вирішив сісти, піддатися своїй втомі.

Я щипаю свою руку, намагаюся не заснути, мене дратує, що мої сили щезають.

Через це я замислююсь про те, скільки мені років за межами Блекгіту. Раніше я не дозволяв собі міркувати над цим, бо часу обмаль навіть якщо не витрачати його на безцільні роздуми, але тут і зараз я молюся про молодість, про силу, про здорові тіло та розум. Втекти від усього цього лише для того, щоб опинитися навіки спійманим у…