Сім смертей Івлін Гардкасл

35

Закінчивши зі справами, Саткліф, Петтіґрю та Герінгтон виходять з вітальні, залишаючи по собі довгий шлейф сигарного диму, а Пітер Гардкасл підходить до грамофона, що стоїть на маленькому столику. Витерши бавовняною хусточкою з платівки пил, він опускає голку, клацає перемикачем, і з бронзового рупора лунає Брамс.

Махнувши іншим рукою, щоб вони йшли без мене, я зачиняю двері, що ведуть у коридор. Пітер сів біля вогню й поринув у думки. Він ще не помітив, що я залишився, і я маю відчуття, що нас розділяє величезна прірва, хоча насправді між нами лише один-два кроки.

Денсова стриманість у таких справах просто паралізує. Як чоловік, який ненавидить, коли його відволікають, він так само не схильний відволікати інших, а приватна природа питань, що я маю поставити, робить задачу навіть складнішою. Я загруз у манерах свого носія. Два дні тому це мені не заважало б, але кожний носій сильніший за попереднього, і чинити опір Денсу — все одно як іти проти вітру.

Етикет дозволяє ввічливо кашлянути; Гардкасл розвертається в кріслі й бачить біля дверей мене.

— А, це ти, Денсе, — каже він. — Ти щось забув?

— Я сподівався на приватну розмову.

— Якась проблема з контрактом? — схвильовано питає він. — Мушу визнати, я турбувався, що пияцтво Саткліфа могло…

— Річ не в Саткліфі, а в Івлін, — кажу я.

— Івлін, — каже він, і турботу на його обличчя заміняє втома. — Так, авжеж. Іди-но, сідай біля каміна, цей будинок і так холодний, не треба ще й на протязі стояти.

Він поправляє штанину та рухає стопою навпроти полум'я, чекаючи, поки я розміщуся. Попри всі його недоліки, манери в нього бездоганні.

— Отже, — каже він згодом, зваживши, що вимоги етикету виконано. — Що там з Івлін? Певно, не погоджується на весілля?

Не знайшовши способу, як подати цю справу гладко, я просто кидаю її йому на коліна.

— Боюсь, усе набагато серйозніше, — кажу я. — Хтось вирішив убити твою дочку.

— Убити? — він хмурить чоло й злегка посміхається, чекаючи на завершення жарту.

Побачивши мою щирість, він нахиляється вперед, на зморшках його обличчя замішання.

— Ти це серйозно кажеш? — питає він, склавши руки.

— Так.

— Ти знаєш, хто або чому?

— Лише як. Її змушують вчинити самогубство, бо інакше буде вбито когось, кого вона любить. Про це було повідомлено в листі.

— В листі? — глузливо питає він. — Як на мене, це не варте уваги. Певно, то лише гра. Сам знаєш, якими бувають дівчата.

— Це не гра, Пітере, — суворо кажу я, проганяючи з його обличчя сумнів.

— Дозволь спитати, яким чином ти отримав цю інформацію?

— Так само, як і будь-яку іншу — слухав.

Він зітхає, береться двома пальцями за ніс і зважує подумки факти та того, хто їх йому виклав.

— Ти вважаєш, що хтось хоче саботувати нашу угоду з Ревенкортом? — питає він.

— Про це я не подумав, — кажу я, сполоханий його відповіддю. Я очікував, що він перейматиметься життям своєї доньки та, можливо, візьметься вживати якихось заходів щодо забезпечення її безпеки. Але Івлін для нього лише обставина. Єдине, що він боїться втратити — свій статок.

— Хто, на твою думку, отримає користь, якщо Івлін помре? — кажу я, намагаючись стримувати раптову відразу до цього чоловіка.

— Ворогів мають усі, старі родини залюбки подивилися б на наше банкрутство, але ніхто з них не пристав би на таке. Їм більш притаманні чутки, плітки під час вечірок, єхидні коментарі в «Таймс», ну, ти сам добре знаєш.

Він розчаровано стукає пальцями по підлокітнику.

— Чорти забирай, Денсе, ти певний в цьому? Це схоже на вигадку.

— Я певний, і якщо чесно, мої підозри спрямовані ближче до дому, — кажу я.

— Хтось з наших слуг? — питає він притихлим голосом і зиркає на двері.

— Гелена, — кажу я.

Ім'я дружини вражає його, як удар по голові.

— Гелена? Ти, певно… Тобто… Друже мій…

Його обличчя червоніє, слова киплять і переливаються через губи. Я відчуваю схожий жар і на своїх щоках. Для Денса така розмова наче отрута.

— За словами Івлін, їхні стосунки зіпсовані, — швидко кажу я, неначе прокладаю словами місток через болото.

Гардкасл іде до вікна і стає там спиною до мене. Ввічливість не дозволяє йому сваритися, але я бачу, як тремтить його тіло, як руки стискаються в кулаки.

— Я не заперечуватиму, Гелена не має теплих почуттів до Івлін, але без цього заміжжя ми за два роки збанкрутуємо, — каже він, зважуючи кожне слово, намагаючись тримати свій гнів під контролем. — Гелена не поставила б наше майбутнє під загрозу.

«Він не сказав, що вона на це нездатна».

— Але…

— Дідько, Денсе, який твій інтерес у цьому наклепі?! — кричить він на моє відбиття у дзеркалі, щоб не кричати на мене.

От і все. Денс знає Пітера Гардкасла достатньо добре, щоб розуміти, що тому зараз урветься терпець. Від моєї наступної репліки залежить, що він зробить: відкриється чи вкаже мені на двері. Мені потрібно обирати слова дуже обережно, а це означає, що треба тиснути на те, що йому найдорожче. Або сказати, що намагаюся врятувати життя його доньки, або…

— Вибач, Пітере, — примирливо кажу я. — Якщо хтось намагається саботувати угоду з Ревенкортом, то я, як твій друг і твій юридичний радник, маю покласти цьому край.

Гардкасл опускає плечі.

— Так, авжеж, — каже він і дивиться на мене через плече. — Вибач, друже, просто… Розмова про вбивство… Ну, це будить старі спогади… Ти мусиш розуміти. Авжеж, якщо ти вважаєш, що Івлін у небезпеці, то я зроблю все можливе, щоб допомогти, але ти помиляєшся, якщо віриш, що Гелена може завдати Івлін шкоди. Їхні стосунки натягнуті, але вони люблять одна одну. Я в цьому певний.

Я дозволяю собі полегшено зітхнути. Боротьба з Денсом виснажує, але зрештою я таки наблизився до якихось відповідей.

— Твоя дочка зв'язувалася з кимось на ім'я Фелісіті Медокс, стверджуючи, що її непокоїть поведінка Гелени, — продовжую я, корячись потребі мого носія викладати факти послідовно. — У списку гостей її немає, але я вважаю, що Фелісіті прибула сюди, щоб допомогти, і є ймовірність, що її тримають заручницею на випадок, якщо Івлін не скоїть самогубство. Майкл сказав мені, що ця Фелісіті була подругою твоєї доньки в дитинстві, але нічого більше згадати про неї не зміг. Ти пам'ятаєш цю дівчинку? Може, ти бачив її десь у маєтку? Я маю причини вважати, що сьогодні вранці вона була ще вільна.

Гардкасл має приголомшений вигляд.

— Не бачив, але мушу визнати, що ми з Івлін мало розмовляли після її приїзду. Обставини її прибуття, одруження… Вони створили поміж нами стіну. Але дивно, що Майкл не зміг розповісти тобі більше. Відколи вона повернулася, вони не розлучаються, і я знаю, що поки вона була в Парижі, він часто їздив до неї та писав листи. Як на мене, якщо хтось і знає цю Фелісіті, то саме він.

— Я побалакаю з ним ще раз, але в листі правда, так? Гелена дійсно поводиться дивно?

Платівка на грамофоні затинається, скрипка ширяє в небі, а потім падає на землю, і так знов і знов, неначе повітряний змій у невмілих дитячих руках.

Пітер зиркає на неї і хмуриться, сподіваючись, що його невдоволення все виправить. Потім він здається, підходить до грамофона, підіймає голку, здуває з платівки пил і розглядає її, повернувши до світла.

— Подряпана, — каже він і хитає головою.

Він ставить іншу платівку, злітає нова музика.

— Розкажи мені про Гелену, — підштовхую його я. — Це ж була її ідея оголосити про заручини в річницю смерті Томаса та провести святкування в Блекгіті?

— Вона так і не простила Івлін, що та залишила того ранку Томаса, — каже він, дивлячись, як вертиться платівка. — Мушу визнати, я думав, що роки притуплять її біль, але… — він розводить руки. — Усе це… Це так… — він робить глибокий вдих, беручи себе в руки. — Гелена хоче посоромити Івлін, це я визнаю. Це одруження вона зве покаранням, але якщо зважити деталі, це досить непоганий шлюб. Ревенкорт і пальцем не торкнеться Івлін, він сам мені це сказав. «Я застарий для цього», так він сказав. Вона керуватиме його домівками, матиме гарне утримання, житиме як захоче, за умови, що це його не ганьбитиме. А він за це отримає… Ну, ти мав чути плітки про його камердинерів. Про привабливих чоловіків, що приходять і уходять о будь-якій годині. Це все плітки, але шлюб покладе їм край, — він робить паузу й дивиться на мене з викликом. — Бачиш, Денсе? Навіщо було Гелені все це організовувати, якби вона хотіла вбити Івлін? Вона б не стала це робити, та й не змогла б. У глибині душі вона любить Івлін. Не сильно, звісно, але достатньо. Їй треба відчути, що Івлін покарана як слід, а тоді вона почне компенсувати їй за минуле. От побачиш, Гелена знову зблизиться з нею, і тоді Івлін збагне, що насправді цей шлюб — подарунок. Повір мені, ти вийшов на хибний слід.

— Мені все одно треба поговорити з твоєю дружиною, Пітере.

— Мій щоденник у шухляді, в ньому є всі її призначені зустрічі, — він похмуро сміється. — Зараз наш шлюб складається з самих лише обов'язків, частково вони збігаються, тобі це допоможе знайти її.

Я поспішаю до шухляди, не в змозі стримати хвилювання.

Хтось у будинку — можливо, сама Гелена — вирвав цей розклад з її щоденника, щоб приховати її дії. Той, хто це зробив, або забув, або не знав, що її чоловік має власну копію, і тепер ця копія в моїх руках. Тут і зараз ми нарешті можемо дізнатися, заради чого хтось завдав собі клопоту.

Шухляда не слухається, вона розбухла від сирості. Зрештою вона здається, а в ній лежить записник. Гортаючи сторінки, я швидко знаходжу призначені зустрічі Гелени, і моє хвилювання миттєво випаровується. Більшу частину з написаного я й так уже знаю. Гелена зустрілася з Канінгемом о 7:30, причина невідома. Потім у неї призначені зустрічі з Івлін о 8:15 та з Міллісент Дербі о 9:00, обидві зустрічі вона пропустила. Вона має зустріч зі старшим конюхом об 11:30 (тобто, через годину), а потім Ревенкорт чекатиме на неї у своїй вітальні.

До нього вона не прийде.

Мій палець рухається по розкладу, шукаючи що-небудь підозріле. Про Івлін і Ревенкорта я знаю, а Міллісент стара подруга, тож це все зрозуміло, але з якої такої термінової причини їй треба було рано вранці зустрічатися з байстрюком свого чоловіка?

Коли я його питав, він відповідати відмовився, але він єдиний, хто бачив сьогодні Гелену, тож більше я його ухиляння терпіти не можу.

Я мушу витягти з нього правду.

А перед тим мені треба зайти до конюшні.

Я вперше знаю, де має бути господиня будинку.

— Ти знаєш, навіщо Гелена зустрічалася вранці з Чарльзом Канінгемом? — питаю я Пітера, знов кладучи щоденник у шухляду.

— Напевно, Гелена хотіла привітатися, — каже він, наливаючи собі нову порцію алкоголю. — Вона завжди була близька з цим хлопчиком.

— Чи є Чарльз Канінгем тим, чим тебе шантажує Стенвін? — питаю я. — Чи знає Стенвін, що він твій син?

— Ти що, Денсе?! — каже він, сердито дивлячись на мене.

Я витримую і його погляд, і осуд свого носія. Денс суне на мій язик вибачення, спонукає мене тікати звідси. Як же це мене дратує! Кожного разу, коли я відкриваю рот, щоб заговорити, я мушу спершу здолати чужу ніяковість.

— Ти знаєш мене, Пітере, а отже знаєш, як важко мені питати про такі речі, — кажу я. — Я мушу знати про цю бридку справу все.

Він міркує над цим, повертаючись з налитим келихом до вікна. Але там нема на що дивитися. Дерева розрослися так сильно, що гілля тисне на шибки. Судячи з настрою Пітера, він запросив би їх зайти, якби міг.

— Походження Чарльза Канінгема — не те, чим мене шантажують, — каже він. — Той скандал був свого часу на сторінках усіх газет, Гелена подбала про це. За це грошей не отримаєш.

— То що саме знає Стенвін?

— Мені потрібне твоє слово, що ти нікому про це не скажеш, — каже він.

— Авжеж, — кажу я, і мій пульс прискорюється.

— Ну… — він для сміливості надпиває з келиха. — Перед тим, як було вбито Томаса, у Гелени був роман з Чарлі Карвером.

— З чоловіком, який убив Томаса?! — вигукую я і трохи випростуюся в кріслі.

— Здається, того, хто наставляє іншому чоловікові роги, порівнюють із зозулею, — каже він, нерухомо стоячи біля вікна. — У моєму випадку це порівняння надзвичайно вдале. Він забрав у мене мого сина, а замість нього залишив у моєму гнізді своє пташеня.

— Своє пташеня?

— Канінгем — не мій незаконнонароджений син, Денсе. Він — моєї дружини. Його батьком був Чарлі Карвер.

— От мерзотник! — вигукую я, на мить утративши контроль над Денсом, чиє обурення таке саме сильне, як мій шок. — Як це в дідька сталося?!

— Карвер і Гелена кохали одне одного, — з жалем каже він. — Наш шлюб ніколи не був… Я мав титул, родина Гелени мала гроші. Це було зручно, у певному сенсі необхідно, але приязні не було. Карвер і Гелена виросли разом, його батько був єгерем у маєтку її родини. Вона не розповіла мені про свої стосунки, але коли ми одружилися, привезла Карвера до Блекгіту. На жаль, вона дізналася про мої позашлюбні зв'язки, наш шлюб похитнувся, і через рік або трохи більше вона лягла в ліжко Карвера й незабаром завагітніла.

— Але ти не ростив Канінгема як свого?

— Ні, під час вагітності я був переконаний, що дитя від мене, але вона не могла бути певна, хто його батько, бо я продовжував… Ну, чоловік має потреби… Ти розумієш?

— Думаю, розумію, — холодно кажу я, згадуючи любов і повагу, що так довго панували у шлюбі Денса.

— Хоч там як, коли Канінгем народився, мене не було вдома, і вона підкупила акушерку, щоб та непомітно винесла його й ростила в селищі. Коли я повернувся, мені сказали, що дитина померла під час пологів, але через шість місяців, коли Гелена переконалася, що він не надто сильно схожий на Карвера, дитинча з'явилося на нашому порозі, його принесла якась шльондра, з якою я мав нещастя провести час у Лондоні, вона залюбки взяла в моєї дружини гроші й удала, що те дитя моє. Гелена грала роль жертви, наполягала, що ми маємо взяти хлопчика, і я, на свій сором, погодився. Ми віддали дитину кухарці, пані Драдж, яка виростила його як свого. Віриш чи ні, але після того нам вдалося мати кілька спокійних років. Івлін, Томас і Майкл народилися швидко одне за одним, і впродовж якогось часу ми були щасливою родиною.

Протягом усієї розповіді я шукаю на його обличчі якісь емоції, але відбувається просто перелік фактів. Я знову вражений незрілістю цього чоловіка. Годину тому я припустив, що смерть Томаса спопелила його почуття, але тепер питаю себе, чи не був той ґрунт від початку неродючим. У цьому чоловікові не зростає нічого, крім жадоби.

— Як ти дізнався про правду? — питаю я.

— Цілком випадково, — каже він, спершись руками на стіну обабіч вікна. — Я пішов гуляти й натрапив на Карвера та Гелену, які сперечалися щодо майбутнього цього хлопчика. Вона все визнала.

— То чому ти не розлучився? — питаю я.

— Щоб усі знали про мою ганьбу? — приголомшено питає він. — Позашлюбними дітьми тепер важко здивувати, але уяви собі, що сказали б люди, якби дізналися, що лордові Гардкаслу наставив роги звичайний садівник! Ні, Денсе, така можливість не розглядалася.

— Що сталося після того, як ти дізнався?

— Я відпустив Карвера, дав йому один день, щоб він забрався з маєтку геть.

— Це був той самий день, коли він убив Томаса?

— Так; він розлютився через нашу сварку та…

Його очі мутні, червоні від випивки. Він осушав і знов наповнював свій келих весь ранок.

— Через кілька місяців Стенвін прийшов до Гелени з простягнутою рукою. Розумієш, Денсе, мене шантажують не напрямки. Йдеться про Гелену, а з нею — про мою репутацію. А я лише плачу за це.

— А як щодо Майкла, Івлін і Канінгема? — питаю я. — Вони знають про це?

— Напевно, ні. Цю таємницю важко зберігати навіть якщо не ділитися нею з дитиною.

— То як про це дізнався Стенвін?

— Упродовж дев'ятнадцяти років я багато разів ставив собі це питання, але до відповіді так і не наблизився. Можливо, він приятелював із Карвером, слуги ж-бо спілкуються, врешті-решт. А якщо не так, то я не знаю. Знаю лише, що якщо це оприлюднять, мені кінець. Ревенкорт ненавидить скандали, він не стане одружуватися з родиною, що фігурує на перших сторінках газет.

Його голос стає тихим, п'яним і злим; палець указує на мене:

— Не дай Івлін померти, і я дам тобі все, що попросиш, зрозуміло? Я не дам цій сучці коштувати мені статок, Денсе. Я цього не дозволю!