Сім смертей Івлін Гардкасл

23

Багно просочує мої черевики, коли я поспішаю в морок дерев, відчай тягне мене наче за повідець. Після невдалої спроби дізнатися що-небудь на кухні я простую до лісу, сподіваючись, що зіткнуся з Івлін, якщо йтиму по одній з помічених стежок. Я розраховую, що там, де не впорався розрахунок, мені допоможе везіння. А навіть якщо й не допоможе, я хочу, щоб Дербі був якнайдалі від спокус Блекгіту.

Я не далеко відійшов, аж червоні прапорці виводять мене до потоку, де вода струмить навколо великого каменя. Розбита винна пляшка наполовину загрузла в багні, біля неї лежить цупке чорне пальто, з кишені якого викотився срібний компас Белла. Вийнявши його з бруду, я верчу його в долоні так само, як робив це того першого ранку; проводжу пальцями по ініціалах «С. Б.» — гравіруванні під кришкою. Ініціали Себастьяна Белла. Яким же дурнем я почувався, коли Деніел вказав мені на це. На землі розкидані кілька недопалків, з чого можна припустити, що Белл стояв тут досить довго, напевно, чекаючи когось. Певно, саме сюди він прийшов після того, як отримав записку під час вечері, але що могло витягти його о такій годині в дощ і холод, я не розумію. Обшук його скинутого пальта не дає нічого, в його кишенях пусто, якщо не рахувати самотній сріблястий ключ — певно, від його дорожньої скрині.

Не бажаючи витрачати на минулого носія надто багато часу, я кладу ключ і компас собі в кишеню й вирушаю шукати наступний прапорець, не забуваючи дивитися по сторонах, чи не крадеться до мене Лакей. Це ідеальне місце для його нападу.

Лише Богові відомо, як довго я йду, доки зрештою не натикаюся на руїни того, що колись мало бути будинком Чарлі Карвера. Вогонь спустошив його, поглинув більшу частину даху, залишив лише чотири почорнілі стіни. Коли я входжу всередину, під ногами хрустить мотлох, і сполохані цим кролики мчать до лісу, замурзані мокрою золою. Схожі на скелет залишки старого ліжка в куті, самотня ніжка стола на підлозі — уламки обірваного життя. Івлін сказала мені, що цей будинок зайнявся того дня, коли поліція повісила Карвера.

Більш імовірно, що лорд і леді Гардкасл кинули свої спогади на похоронне багаття й самі запалили його.

І хіба можна їх у цьому винити? Карвер відібрав біля озера життя в їхнього сина. Здається цілком доречним, що вони здихалися його за допомогою вогню.

Гнилий паркан вказує межі садка за будинком; більшість планок попадали за довгі роки недогляду. Великі купи фіолетових і жовтих квітів розповзлися на всі боки; зі стебел, що обплутали стовпи паркана, звисають червоні ягоди.

Коли я опускаюся на коліно, щоб зав'язати шнурок, з лісу з'являється служниця.

Я маю надію, що більше ніколи не побачу такого жаху.

Її обличчя білішає, кошик падає на землю, з нього навсібіч розсипаються гриби.

— Ви Меделін? — починаю я, але вона вже задкує геть, дивлячись навколо, шукаючи допомоги. — Я не хочу вам зла, я намагаюся…

Вона зникає раніше, ніж я встигаю договорити, мчить у ліс. Плутаючись у бур'янах, я мчу за нею й чіпляюся через залишки паркана.

Підвівшись, я бачу мигцем її поміж деревами: її чорне плаття рухається набагато швидше, ніж я очікував. Я кличу її, але мій голос діє на неї як батіг, лише змушує бігти швидше. Але я все одно спритніший і сильніший, і хоча й не хочу налякати дівчину, я не можу випускати її з виду, боячись того, що станеться з Івлін.

— Анно! — кричить десь неподалік Белл.

— Допоможіть! — перелякано кричить у відповідь Меделін.

Вона вже так близько. Я простягаю руку, сподіваючись схопити її за спину, але мої пальці лише чиркають по тканині плаття; втративши рівновагу, я падаю.

Вона нахиляється, уникаючи гілки, і через це трохи затримується. Я хапаю її за плаття, від чого вона знов кричить, а потім біля мого обличчя свистить куля й з тріском влучає у дерево за моєю спиною.

Від несподіванки я відпускаю Меделін, і та тупотить до Івлін, яка виходить з лісу. У її руці чорний револьвер, який вона візьме на кладовище, але він не такий страшний, як лють на її обличчі. Один необережний крок, і вона застрелить мене, я не сумніваюсь у цьому.

— Це не те, що… Я можу пояснити, — я важко дихаю, спираючись долонями на коліна.

— У таких чоловіків, як ви, завжди є пояснення, — каже Івлін, ховаючи за собою перелякану дівчину.

Меделін схлипує й сильно тремтить усім тілом. Боже допоможи мені, але Дербі це подобається. Його збуджує цей страх. Він чинив так раніше.

— Усе це… Будь ласка… Це непорозуміння, — благаю я й роблю крок уперед.

— Не сходь з місця, Джонатане! — люто каже Івлін, беручи револьвер обома руками. — Тримайся далі від цієї дівчини, тримайся далі від них усіх!

— Я не хотів…

— Твоя мати — друг сім'ї, це єдина причина, чому я дозволяю тобі піти, — перебиває мене Івлін. — Але якщо я побачу тебе біля іншої жінки, або хоча б почую про таке, клянусь, я тебе застрелю.

Слідкуючи за тим, щоб пістолет був завжди націлений на мене, вона знімає з себе пальто й вішає його на плечі Меделін.

— Сьогодні ти залишатимешся біля мене, — шепоче вона нажаханій служниці. — Я прослідкую, щоб тебе ніхто не скривдив.

Вони бредуть поміж деревами геть, залишаючи мене в лісі самого. Задравши голову до неба, я вдихаю холодне повітря, сподіваючись, що дощ охолодить моє розчарування. Я прийшов сюди, щоб завадити комусь напасти на Івлін, вірячи, що викрию цим убивцю. Натомість я сам спричинив те, чому намагався завадити. Я ганяюся за власним хвостом, побіжно налякавши невинну жінку. Можливо, Деніел має рацію — майбутнє не з тих обіцянок, які можна порушити.

— Ви знову час марнуєте, — каже за моєю спиною Чумний Лікар.

Він стоїть на дальньому краю галявини, схожий на тінь. Як завжди, він вибрав собі ідеальне місце. Достатньо далеко, щоб я не зміг його дістати, але достатньо близько, щоб ми могли відносно легко розмовляти.

— Я думав, що допомагаю, — ображено кажу я, досі вражений тим, що сталося.

— Ви досі можете бути корисним, — каже він. — Себастьян Белл заблукав у лісі.

Авжеж. Я тут потрібен не Івлін, я потрібен Беллові. Я тут для того, щоб замкнути коло. Доля водить мене навколо за ніс.

Вийнявши з кишені компас, я простягаю його на долоні й згадую ту непевність, що відчував, коли тим першим ранком пішов за тремтливою стрілкою. Без компаса Белл майже напевно не вийде з лісу.

Я жбурляю його в багно перед ногами Чумного Лікаря.

— Ось так я все змінюю, — кажу я і йду геть. — Віднесіть йому самі.

— Ви неправильно розумієте мету моєї присутності тут, — каже він, і різкість його тону змушує мене зупинитися. — Якщо ви залишите Себастьяна Белла самого бродити в лісі, він не познайомиться з Івлін Гардкасл, між ними не з'явиться та дружба, яку ви так цінуєте. Киньте його напризволяще — і вам не хотітиметься рятувати її.

— Ви маєте на увазі, що я її забуду? — перелякано питаю я.

— Я маю на увазі, що вам треба бути обережним із вузлами, які ви намагаєтеся розв'язати, — відповідає він. — Кинувши Белла, ви також кинете Івлін. Це буде безпричинна жорстокість, а ніщо з того, що я про вас знаю, не каже про вас, що ви жорстокий.

Можливо, це мені здається, але я вперше чую в його голосі дещицю теплоти. Цього вистачає, щоб спантеличити мене, і я знов обертаюся до нього.

— Мені треба побачити, як цей день змінюється, — кажу я й чую у своєму голосі відчай. — Мені треба побачити, що це можливо.

— Ваше розчарування можна зрозуміти, але який сенс переставляти меблі, якщо через це згорить весь будинок?

Нахилившись, він підіймає компас з землі та стирає пальцями з нього бруд. Те, як він крекче, які важкі його рухи, коли він підводиться, каже, що за цим костюмом літній чоловік. Задовольнившись своєю роботою, він жбурляє компас мені, і ця клята річ мало не вислизає з моїх рук, така вона мокра.

— Візьміть його й розв'яжіть убивство Івлін.

— Вона скоїла самогубство, я бачив це на власні очі.

— Якщо ви вважаєте, що все так просто, ви просунулися значно менше, ніж я вважав.

— А ви — набагато жорстокіший, ніж я вважав, — ричу я. — Якщо ви знаєте, що тут відбувається, чому не зупините? Навіщо грати в ці ігри? Повісьте вбивцю до того, як він її скривдить!

— Цікава ідея, але я не знаю, хто вбивця.

— Як це можливо? — скептично кажу я. — Ви знаєте кожний крок, який я зроблю, ще до того, як я про нього подумаю. Як ви можете не знати найголовніший факт у цьому будинку?

— Бо я тут не для того, щоб його знати. Я спостерігаю за вами, а ви — за Івлін Гардкасл. Кожний з нас має свою роль.

— У такому разі я можу звинуватити в цьому злочині будь-кого! — скрикую я, підводячи руки. — Це зробила Гелена Гардкасл. Ось, бачите? Звільняйте мене!

— Ви забули, що мені потрібні докази. Самого лише вашого слова недостатньо.

— А якщо я її врятую, що тоді?

— Я не думаю, що це можливо, і вважаю, що спробами зробити це ви завадите своєму розслідуванню, але моя пропозиція зберігає силу. Івлін було вбито минулої ночі й кожної попередньої ночі. Навіть якщо сьогодні ви її врятуєте, попередні випадки це не змінить. Дайте мені ім'я того, хто вбиває або планує вбити Івлін Гардкасл, і я вас звільню.

Вже вдруге після прибуття в Блекгіт я тримаю в руці компас і обмірковую інструкції того, кому не можу довіряти. Робити так, як просить Чумний Лікар — віддатися дню, наприкінці якого вб'ють Івлін, але я не бачу способу змінити щось, не зробивши все ще гіршим. Припускаючи, що він каже правду, я або рятую свого першого носія, або кидаю Івлін напризволяще.

— Ви мені не вірите? — питає він, бачачи моє вагання.

— Авжеж, я вам не вірю, — кажу я. — Ви носите маску, розмовляєте загадками, і я ні на хвилину не вірю, що ви запроторили мене сюди для того, щоб я розв'язав таємницю. Ви щось приховуєте.

— І ви вважаєте, що стягнувши з мене костюм, ви про це дізнаєтеся? — пирхає він. — Обличчя — теж маска, просто інша, ви маєте знати це краще за інших; але ви маєте рацію, я дещо приховую. Якщо вам від цього буде легше, ховаюся я не від вас. Якщо вам якимось чином пощастить зірвати з мене маску, мене просто замінять, а ваша задача залишиться та сама. Вирішуйте самі, чи варте це клопоту. Що ж до вашої присутності у Блекгіті, можливо, ваші сумніви вгамуються, якщо ви знатимете ім'я того, хто відправив вас сюди.

— І хто ж це?

— Ейден Бішоп, — каже він. — На відміну від своїх суперників, ви прибули до Блекгіту добровільно. Усе, що відбувається сьогодні, є наслідком вашого власного рішення.

Його голос каже про жаль, але безвиразна біла маска робить це твердження зловісною пародією на сум.

— Це не може бути правдою, — вперто кажу я. — Навіщо мені потрапляти сюди з власної волі? Навіщо будь-кому чинити так з собою?

— Ваше життя до Блекгіту мене не стосується, пане Бішоп. Розв'яжіть убивство Івлін Гардкасл, і отримаєте всі відповіді на свої питання, — каже він. — А Белл тим часом потребує вашої допомоги, — він указує за мою спину. — Він там.

Не кажучи більше ні слова, він уходить у ліс, розчиняється в мороці. Моя голова тріщить від сотень маленьких запитань, але жодне з них нічим мені в лісі не допоможе, тож я відкладаю їх і йду шукати Белла. Я знаходжу його зігнутим навпіл і тремтячим від напруження. Коли я наближаюся, він завмирає, почувши, як під моїми ногами ламається гілля.

Його боязкість викликає в мені огиду.

Хоч як би він не помилявся, Меделін, принаймні, стало розуму тікати.

Я обходжу колишнього себе, щоб не потрапити йому на очі. Я міг би спробувати пояснити, що тут відбувається, але перелякані кролики — погані союзники, а надто ті, хто вважає тебе вбивцею.

Усе, що мені потрібно від Белла — щоб він вижив.

Ще два кроки — і я позаду нього, нахиляюсь, щоб прошепотіти у вухо. Від його тіла тхне потом, неначе до мого обличчя сунули брудну ганчірку. Мені важко говорити, не задихаючись.

— Схід, — кажу я й кидаю в його кишеню компас.

Задкуючи геть, я прямую до дерев, до згорілого будинку Карвера. Белл блукатиме ще близько години, тож у мене вдосталь часу, щоб повернутися по мітках до будинку, не зіткнувшись з ним.

Попри всі мої зусилля, все відбувається точнісінько так, як я пам'ятаю.