Сім смертей Івлін Гардкасл

20

У їдальні вже давно немає гостей і слуги вже винесли останні тарілки, коли по мене приходить Канінгем. Він стояв за дверима більш ніж годину, але кожного разу, коли він намагався ввійти, я змахом руки проганяв його. Після того приниження, що я зазнав під час вечері, дозволити камердинерові піднімати себе на очах людей було б занадто. Коли ж він все-таки заходить, на його губах самовдоволена посмішка. Чутки про мою ганьбу, безсумнівно, вже розійшлися по всьому будинку: старий жирний Ревенкорт і його наречена-втікачка.

— Чому ви не сказали мені про одруження Ревенкорта з Івлін? — різко питаю його я.

— Щоби принизити вас, — каже він.

Коли він дивиться мені в очі, я напружуюся, мої щоки червоніють.

Його очі зелені, зіниці нерівні, схожі на ляпки чорнила. Я бачу в них волю, здатну вести армії та палити церкви. Нехай береже Ревенкорта Бог, якщо цей хлопець колись вирішить припинити бути його опорою.

— Ревенкорт — людина марнолюбна, його легко поставити в незручне становище, — спокійним голосом продовжує Канінгем. — Я помітив, що ви успадкували цю рису, і скористався нею.

— Чому? — питаю я, вражений його чесністю.

— Ви шантажували мене, — каже він, знизуючи плечима. — Невже ви очікували, що я сприйму це покірно?

Кілька секунд я кліпаю очима, а потім вибухаю сміхом. Це гучний регіт, аж складки моєї плоті трусяться; мені подобається його зухвалість. Я його принизив, а він за це відплатив такою ж кількістю такого самого страждання, і для цього йому знадобилося лише терпіння. Хіба це не прекрасно?

Канінгем супить лоб, його брови зсовуються одна до одної.

— Ви не сердитися? — питає він.

— Я маю підозру, що вам байдуже, чи серджуся я, чи ні, — кажу я, витираючи сльозу з ока. — У будь-якому разі, я кинув камінь першим. Безглуздо жалітися, що у відповідь прилетів валун.

Моя веселість викликає в мого компаньйона усмішку.

— Виходить, між вами та лордом Ревенкортом існують все-таки певні відмінності, — каже він, зважуючи кожне слово.

— Щонайменше, в іменах, — кажу я, простягаючи руку. — Мене звати Ейден Бішоп.

Він міцно тисне мою руку, його усмішка стає ширшою.

— Приємно познайомитися, Ейдене, мене звати Чарльз.

— Що ж, Чарльзе, я не маю наміру розповідати кому-небудь про ваш секрет. Вибачте, що погрожував вам цим. Я хочу лише врятувати життя Івлін Гардкасл і втекти з Блекгіту, і маю обмаль часу і на перше, і на друге. Мені знадобиться друг.

— Скоріше за все, більше, ніж один, — каже він, витираючи рукавом свої окуляри. — Якщо чесно, ця історія така незвичайна, що навряд чи я зміг би зараз стати осторонь, навіть якщо захотів би.

— То ходімо, — кажу я. — За словами Деніела, Івлін буде вбито на вечірці, об одинадцятій. Якщо ми хочемо врятувати її, ми мусимо бути саме там.

Танцювальна зала знаходиться по інший бік від вестибюля, на шляху туди Канінгем підтримує мене під лікоть. З селища прибувають і шикуються на гравійній доріжці карети. Коні іржуть, лакеї відчиняють двері вдягненим у костюми гостям, і ті випорскують, наче канарки, яких звільнили з клітки.

— Навіщо Івлін змушують вийти заміж за Ревенкорта? — шепочу я Канінгемові.

— Гроші, — каже він. — Лорд Гардкасл має талан до поганих інвестицій, а розуму вчитися на цих помилках йому бракує. Якщо вірити чуткам, він веде родину до банкрутства. В обмін на руку Івлін лорд і леді Гардкасл отримають досить щедре вливання грошей і обіцянку Ревенкорта купити через два роки Блекгіт за кругленьку суму.

— То ось воно що, — кажу я. — Гардкасли в скруті й закладають свою дочку, наче старі брильянти в ломбард.

Мої думки повертаються до ранкових шахів, до посмішки, що була на обличчі Івлін, коли я тікав з Сонячної кімнати. Ревенкорт купує не наречену, а бездонне джерело злості. Цей старий дурень хоч розуміє, уві що вплутується?

— А як щодо Себастьяна Белла? — питаю я, згадавши, що давав доручення. — Ви розмовляли з ним?

— На жаль, ні. Коли я прийшов до нього, бідолаха лежав на підлозі непритомний, — каже він зі щирим жалем. — Я бачив мертвого кролика. Схоже, у цього вашого «лакея» збочене почуття гумору. Я викликав лікаря й пішов звідти. Вашому експериментові доведеться зачекати іншого дня.

Моє розчарування тоне в музиці, що б'є ритмом за зачиненими дверми бальної зали; коли слуга відчиняє перед нами двері, звуки висипаються в коридор. Щонайменше п'ятдесят людей кружляють у залі у м'якому острівці світла від свічок на канделябрі. На притиснутій до дальньої стіни сцені з бравадою грає оркестр, але більша частина кімнати відведена для танців — Арлекіни в повних костюмах залицяються до цариць Єгипту та усміхнених дияволів. Блазні стрибають і дражнять, скидають з інших напудрені перуки та золоті маски на довгих паличках. Сукні, плащі та каптури майорять і кружляють навколо зали, ця штовханина тіл збиває з пантелику. Єдине вільне місце — навколо Майкла Гардкасла, бо гострі промені його блискучої маски-сонця стирчать від його обличчя так далеко, що наближатися небезпечно.

Ми спостерігаємо за цим з невеличкого сходового маршу, яким спускаємося в бальну залу. Мої пальці стукають в такт музиці по поруччі. Якась частина мене, що досі є Ревенкортом, знає цю пісню й отримує задоволення. Йому хочеться взяти якийсь інструмент і заграти.

— Ревенкорт — музикант? — питаю я Канінгема.

— Був ним у юності, — відповідає той. — Талановитим скрипалем. Зламав руку, коли їздив верхи, і після того вже не зміг грати так добре. Гадаю, він досі сумує за цим.

— Сумує, — кажу я, дивуючись глибині цієї туги.

Музика музикою, але я повертаюсь подумки до нагальних питань, хоч і не маю жодної гадки, як нам помітити в цьому натовпі Саткліфа.

«Або Лакея».

Моє серце сіпається. Про це я не подумав. Серед цього галасу та вертіння тіл клинок може зробити свою справу ніким не помічений.

Белл від таких думок міг би втекти назад до своєї кімнати, але Ревенкорта зроблено з міцнішої речовини. Якщо замах на життя Івлін буде зроблено тут, то хоч там як, але саме тут я і маю бути, а тому я йду сходами вниз, спираючись на руку Чарльза, дотримуючись темних країв бальної зали.

Клоуни плескають мене по спині, жінки кружляють переді мною, тримаючи перед собою маски-метелики. Я майже ні нащо з цього не зважаю і проштовхуюсь до диванів біля великих дверей надвір, де можу дати своїм ногам спочити.

До цієї миті я бачив гостей Блекгіту лише по кілька людей за раз, їхня злість була розмазана по всьому будинкові. Але бути оточеним ними так, як зараз, це зовсім інше, і чим далі я спускаюся в цей галас, тим сильніше згущається зло. Більшість з чоловіків виглядають так, ніби всю другу половину дня провели з чаркою: хитаються, а не танцюють, гарчать і витріщаються, поводяться як дикуни. Молоді жінки відкидають голову назад і регочуть, макіяж тече, волосся розплітається, поки вони переходять з одних рук до інших, змушуючи маленьку групу дружин юрбитися разом, щоб захиститися від цих скажених тварин.

«Ніщо не виявляє чиюсь справжню природу так, як це робить маска».

Чарльз біля мене стає чимдалі напруженішим, з кожним кроком його пальці впиваються в моє передпліччя сильніше. Усе це неправильно. Це святкування занадто безнадійне. Це остання вечірка перед падінням Гоморри.

Ми дістаємося до канапи, і Чарльз допомагає мені опуститися на подушки. Офіціантки рухаються крізь натовп з тацями келихів, але дати їм знак з нашої периферійної позиції видається неможливим. Для розмови тут надто шумно, але Канінгем вказує на столик з шампанським, від якого гості шкутильгають, тримаючи одне одного попід руку. Я киваю й витираю з чола піт. Можливо, випивка заспокоїть мої нерви. Коли він відходить, щоб принести пляшку, я відчуваю шкірою протяг і помічаю, що хтось розчинив великі засклені двері — певно, щоб провітрити. Надворі суцільна темінь, але слуги запалили жаровні — мерехтливі вогники, що ведуть аж до оточеного деревами дзеркального басейну.

Темрява рухається, набирає форму, стає щільною та проникає всередину, на її бліде обличчя потрапляє світло.

Не обличчя — маска.

Маска-дзьоб з білої порцеляни.

Я озираюсь, шукаю Чарльза, сподіваюсь, що він поруч і зможе схопити цього чоловіка, але камердинер зник десь у натовпі. Знову повернувшись до дверей, я бачу, як Чумний Лікар прокладає собі плечем шлях поміж гульвісами.

Стиснувши тростину, я здіймаюся на ноги. Потонулі кораблі підіймають з океанського дна з меншими зусиллями, але я шкандибаю до круговерті з костюмів, що приховує мою здобич. Я йду на побачене мигцем — виблиск маски, майоріння плаща — але він наче туман у лісі, його неможливо вхопити.

Десь у дальньому куті я його гублю.

Вертячись на місці, я намагаюсь знайти його, аж раптом хтось із гуркотом врізається в мене. Я реву від злості й бачу перед собою пару карих очей, що визирають з-під порцелянової маски-дзьоба. Моє серце мало не зупиняється, я сам мало не підстрибую, але маску швидко знято й під нею я бачу худе хлоп'яче обличчя.

— Ой, перепрошую, — каже він. — Я не…

— Рочестере, Рочестере, сюди! — кричить йому хтось.

Ми обертаємося водночас — до нас наближається ще один чоловік у костюмі чумного лікаря. А за ним — ще один; ще троє — серед натовпу. Моя здобич помножилася, але жоден з них не може бути тим моїм співрозмовником. Вони всі занадто кремезні та низькі, занадто високі та худі; забагато поганих копій оригіналу. Вони намагаються відтягнути свого друга геть, але я хапаю найближчу руку — будь-яку, вони всі однакові.

— Де ви взяли ці костюми? — питаю я.

Чоловік суворо дивиться на мене, його сірі очі наливаються кров'ю. У них немає жодної іскри, жодного виразу. Пусті двері, за якими немає жодної послідовної думки. Висмикнувши від мене свою руку, він тикає мені пальцем в груди.

— Попросіть мене ввічливо, — п'яним голосом каже він.

Йому кортить побитися, і я, змахнувши тростиною, вдовольняю його потребу. Важка палиця влучає по його нозі, він лається й опускається на коліно. Щоб не впасти, він спирається на підлогу долонею, і кінчик моє тростини пришпилює її.

— Костюми! — кричу я — Де ви їх знайшли?

— На горищі, — каже він; його обличчя стає білішим, ніж скинута маска. — Їх там десятки висять на вішалці!

Він намагається звільнитися, але ж на тростину спирається лише частка моєї ваги. Я додаю трохи більше, і його обличчя спотворюється болем.

— Звідки ви про них дізналися? — питаю я і послаблюю тиск на його долоню.

— Слуга вчора знайшов, — каже він, і його очі набрякають сльозами. — На ньому вже був такий: маска та капелюх, повний набір. А в нас костюмів не було, тож він відвів нас на горище, щоб ми змогли собі щось підібрати. Він усім допомагав, там було більш як двадцять чоловік, чесне слово!

«Схоже, Чумний Лікар не хоче, щоб його знайшли».

Секунду або дві я дивлюся, як він звивається, зважую правдивість його історії проти болю на його обличчі. Переконавшись, що вони важать однаково, я прибираю тростину й дозволяю йому пошкандибати геть, тримаючись за поранену руку. Щойно він зникає з мого поля зору, переді мною з натовпу вигулькує Майкл — він помічає мене здалеку і прямує до мене. Він схвильований, щоки порожевіли. Його рот шалено рухається, але слова губляться серед музики та сміху.

Я показую, що не можу зрозуміти, і він підходить ближче.

— Ви бачили мою сестру? — кричить він.

Раптом злякавшись, я хитаю головою. Я бачу по його очах, що щось не так, але не встигаю його розпитати, бо він проштовхується крізь натовп танцюристів назад. Мені жарко, в голові паморочиться, мене гнітить погане передчуття; я проштовхуюся до свого місця, знімаю краватку-метелик і розстібую комірець. Повз мене проминають фігури в масках, оголені руки виблискують потом.

Я відчуваю нудоту; я нездатний отримувати задоволення ні від чого, що можу бачити. Я міркую над тим, щоб долучитися до пошуку Івлін, аж тут повертається Канінгем з пляшкою шампанського у відерці з льодом та з двома келихами на довгих ніжках. Метал спітнів, Канінгем теж. Минуло так багато часу, що я вже забув, куди він пішов і навіщо, тому кричу в його вухо:

— Де ви були?!

— Здалося… побачив Саткліфа, — кричить він у відповідь, і крізь музику я чую лише половину слів. — …костюм.

Виходить, з Канінгемом трапилося приблизно те саме, що й зі мною.

Я киваю, мовляв, зрозуміло; ми сідаємо та мовчки п'ємо, виглядаючи Івлін; моє розчарування зростає. Я маю бути на ногах, обшукувати будинок, допитувати гостей, але Ревенкорт на таке не здатний. У цій кімнаті надто людно, а його тіло надто стомлене. Він людина розрахунку та спостереження, а не дії, і якщо я хочу допомогти Івлін, я мушу скористатися цими навичками. Завтра я бігатиму, але сьогодні мушу дивитися. Мені треба побачити все, що відбувається в цій бальній залі, зареєструвати кожну деталь, щоб потім випереджати події цього вечора.

Шампанське заспокоює мене, але я відставляю келих, щоб не сп'яніти. Саме тоді я помічаю Майкла, який здіймається сходами, з яких добре видно всю залу.

Оркестр припиняє грати, сміх і гомін поступово згасають, усі голови повертаються до хазяїна будинку.

— Даруйте, що перебиваю, — каже Майкл, схопившись за поруччя, — але чи не знає хто-небудь, де моя сестра?

По натовпу прокочується хвиля розмов, голови повертаються, щоб подивитися одна на одну. Через хвилину стає зрозуміло, що в залі Івлін немає.

Першим її помічає Канінгем.

Торкнувшись моєї руки, він вказує її мені: п'яно хитаючись, вона йде вздовж жаровень до дзеркального басейну. Вона вже досить далеко, час від часу потрапляє у світло, потім знов зникає. У її руці блищить маленький сріблястий пістолет.

— Приведіть Майкла! — скрикую я.

Поки Канінгем проштовхується крізь натовп, я спинаюся на ноги та йду до вікна. Ніхто інший її не побачив і поступово знов здіймається гамір; тимчасове хвилювання від оголошення минає. Скрипаль грає ноту; на годиннику рівно одинадцята.

Коли я дістаюсь до дверей, Івлін підходить до басейну.

Вона хитається, тремтить.

Серед дерев, буквально в кількох кроках стоїть і пасивно дивиться Чумний Лікар; на його масці виблискує полум'я жаровень.

Срібний пістолет виблискує, коли Івлін підіймає його до свого живота; постріл розтинає розмови та музику.

Але впродовж однієї миті здається, що все добре.

Івлін досі стоїть на краю води, наче милуючись своїм віддзеркаленням. Потім її ноги слабнуть, вона впускає пістолет і падає обличчям у воду, Чумний Лікар схиляє голову та зникає в чорноті поміж деревами.

Я майже не помічаю ні крики, ні натовп за моєю спиною, що мчить повз мене на газон, а тим часом у повітрі вибухає обіцяний феєрверк, який заливає ставок різнокольоровим світлом. Я дивлюся на Майкла, який мчить у темряву до своєї сестри, яку вже запізно рятувати. Він кричить її ім'я, його голос тоне серед феєрверків, він заходить у чорну воду та підіймає її тіло. Ковзаючи та спотикаючись, він намагається відтягти її від ставка, але зрештою падає, не випускаючи її з рук. Цілуючи її обличчя, він благає її розплющити очі, але його надія марна. Смерть уже кинула кості, а Івлін сплатила за програш. Усе, що мало ціну, було забрано.

Сховавши обличчя в її волоссі, Майкл схлипує.

Він не помічає, як навколо нього збираються люди. Сильні руки забирають у нього тіло сестри й кладуть на траву, щоб доктор Діккі зміг стати навколішки й оглянути її. Але його вміння непотрібне, дірка в животі та сріблястий пістолет на траві достатньо красномовно розповідають, що сталося. Не зважаючи на це, він нахиляється над нею, притуляє пальці до її шиї, щоб відчути пульс, потім ніжно витирає з її обличчя брудну воду.

Не підводячись с колін, він жестом каже Майклові підійти ближче, бере заплаканого чоловіка за руку й починає тихо щось бурмотіти — напевно, молитву.

Я вдячний за цю шанобливість.

Кілька жінок плачуть на чиїхось плечах, але їхнє акторство непереконливе. Таке враження, що бал насправді ще не скінчився. Вони досі танцюють, просто змінили па. Івлін заслуговує на краще, ніж бути розвагою для тих, кого зневажала. Лікар, схоже, розуміє це, він кожною своєю дією, бодай малою, відновлює малу частку її гідності.

Молитва триває лише хвилину, а закінчивши, він накриває обличчя Івлін своїм піджаком, неначе її нездатні заплющитися очі є гіршим видовищем, ніж криваві плями на сукні.

Коли він підводиться, на його щоці сльоза; він кладе руку Майклові на плечі й уводить того ридати деінде. Мені здається, що вони пішли вже старішими, похиленими, понесли на своїх плечах великий тягар смутку.

Щойно вони заходять у будинок, у натовпі починають гуляти чутки. Їде поліція, знайдено передсмертну записку, дух Чарлі Карвера забрав ще одне дитя Гардкаслів. Історії переходять з одного рота до іншого, і на той час, коли вони доходять до мене, вони вже достатньо прикрашені деталями, щоб їх можна було переносити звідси в суспільство.

Я шукаю Канінгема, але його ніде не видно. Я не можу навіть уявити, що він робить, але він має гостре око та завзяті руки, тож безсумнівно знайшов собі діло — на відміну від мене. Той постріл розхитав мої нерви.

Повернувшись до спустілої бальної зали, я опускаюся на канапу, на якій сидів раніше, і там сиджу й тремчу, а в голові вирують думки.

Я знаю, що завтра моя подруга знову житиме, але це не змінює ані того, що трапилося, ані спустошення, що я відчув, ставши свідком.

Івлін наклала на себе руки, і я відповідаю за це. Її одруження з Ревенкортом було покаранням, приниженням, що мало за мету штовхнути її за край, і я, не розуміючи цього, взяв у цьому участь. Саме моє обличчя вона ненавиділа, саме моя присутність штовхнула її до води з пістолетом у руці.

А як щодо Чумного Лікаря? Він запропонував мені свободу в обмін на розв'язання вбивства, яке не виглядатиме як убивство, але я бачив, як Івлін застрелилася після того, як втекла з вечері у відчаї. Не може бути жодного сумніву в її діях і мотивах, а тому я питаю себе: що спонукає мого тюремника? Чи не була його пропозиція просто черговим катуванням, дещицею надії, женучись за якою я маю збожеволіти?

«А як щодо кладовища? Револьвера?»

Якщо Івлін дійсно була настільки пригнічена, чому вона була в такому доброму на позір гуморі, коли супроводжувала Белла до кладовища, лише через дві години після вечері? А ще той пістолет, що вона тоді мала. То був великий чорний револьвер, що ледь помістився в її сумочку. А зброя, якою вона себе порішила — сріблястий пістолет. Чому вона змінила зброю?

Не знаю, як довго я сиджу там, серед задоволених плакальників, але поліція не з'являється.

Натовп рідішає, свічки тануть, вечірка мерехтить і гасне.

Останнє, що я бачу перед тим, як засинаю в кріслі — образ Майкла Гардкасла, який стоїть навколішки в траві, тримаючи на руках промокле тіло мертвої сестри.