Сім смертей Івлін Гардкасл

6

— Хтось хоче моєї смерті.

Дивно казати таке вголос, неначе накликаєш собі долю, але якщо я хочу дожити до цього вечора, я мушу здолати свій страх. Я відмовляюся витрачати ще більше часу на переховування в спальні. Тільки не тоді, коли стільки питань вимагають відповідей.

Я йду назад до будинку, пильно оглядаю дерева на ознаки небезпеки, мої думки гасають туди-сюди по ранкових подіях. Знов і знов я думаю про порізи на руці та про чоловіка в костюмі чумного лікаря, про Лакея та про загадкову Анну, яка виявилася живою та здатною залишати мені записки.

Як вона вижила в лісі?

Я роблю припущення, що вона написала записку заздалегідь, до того, як на неї напали, але звідки вона могла знати, що я буду в тій хаті й сушитиму над вогнем рукавички? Про свої плани я нікому не розповідав. Може, я міркував уголос? Чи могла вона спостерігати за мною?

Хитаючи головою, я роблю крок геть від цієї конкретної кролячої нори.

Я зазираю задалеко вперед, у той час як насправді мені треба озирнутися назад. Майкл сказав, що вчора під час вечері служниця принесла до столу записку, і що відтоді він мене не бачив.

Саме тоді все почалося.

«Тобі треба знайти служницю, що принесла записку».

Щойно я заходжу у двері Блекгіту, якісь голоси манять мене до вітальні, де я не знаходжу нікого, крім двох молодих служниць, що збирають залишки обіду на дві величезні таці. Вони працюють пліч-о-пліч, пліткують, схиливши одна до одної голови, і не помічають мене.

— …Генрієта каже, що вона збожеволіла, — каже одна з дівчин, в якої з-під білого чіпця вибилося брунатне волосся.

— Не можна так казати про леді Гелену, Бет, — докоряє інша дівчина. — Вона завжди добре до нас ставилася, справедливо, хіба ні?

Бет зважує цей факт проти рясноти своїх пліток.

— Генрієта каже, що вона марила, — продовжує вона. — Кричала на лорда Пітера. Каже, що це, певно, через повернення до Блекгіту після того, що сталося з майстром Томасом. Каже, що це місце дивно на людей впливає.

— Ця Генрієта багато чого каже, я б на твоєму місці на це не зважала. Хіба ми раніше не чули, як вони сваряться? До того ж, якби то було серйозно, леді Гелена сказала би пані Драдж, хіба ні? Завжди каже.

— Пані Драдж не може її знайти, — тріумфально каже Бет, вважаючи справу проти леді Гелени неспростовно доведеною. — Не бачила її весь ранок, але…

Моя поява обриває їхню розмову, покоївки переполохано намагаються зробити реверанс, і їхня спроба швидко перетворюється в плутанину з рук, ніг і збентежених облич. Махнувши рукою, щоб вони не переймалися, я питаю в них, хто прислужував минулого вечора під час вечері, але у відповідь отримую лише пусті погляди та вибачливе бурмотіння. Я вже готовий здатися, аж раптом Бет наважується сказати, що Івлін Гардкасл розважає інших пані в Сонячній кімнаті, що в задній частині будинку, і вона має знати більше.

Після коротких переговорів одна зі служниць веде мене крізь бічні двері до кабінету, в якому я вранці зустрічався з Деніелом і Майклом. За кабінетом знаходиться бібліотека, яку ми хутко перетинаємо й виходимо з неї до темного коридору. При нашій появі темнота ворушиться, з-під маленького столика для телефона з'являється чорна кішка, хвіст якої повзе по дерев'яній підлозі. Безшумно ступаючи лапами, вона чапає вздовж коридору й прослизає до прочинених дверей у дальньому кінці. Звідти просочується тепле оранжеве світло, голоси та музика.

— Пані Івлін там, сер, — каже служниця.

Її інтонація лаконічно описує і кімнату, і Івлін Гардкасл — схоже, дівчина невисокої думки про них.

Проігнорувавши її уїдливість, я відчиняю двері, і тепло кімнати за ними вдаряє мене в обличчя. Повітря важке, п'янке від парфумів, його зрушує лише груба музика, що літає, ширяє та натикається на стіни. Великі вікна дають вид на садок за будинком, а далі складаються куполом сірі хмари. Навколо каміна розставлені крісла та канапи, на яких напівлежать схожі на в'ялі орхідеї молоді жінки, що палять сигарети та випивають. Настрій у кімнаті скоріше сторожко-очікувальний, ніж святковий. Мало не єдиною живою істотою тут видається картина на стіні: стара жінка з вугільно-чорними очима сидить і дивиться на цю кімнату; вираз її обличчя красномовно передає відразу до цього збіговиська.

— Моя бабуся, Гітер Гардкасл, — каже в мене за спиною жіночий голос. — Портрет не надто улесливий, але ж вона й сама улесливою ніколи не була.

Я повертаюся лицем до голосу, шаріючись від того, що дюжина облич виринають зі своєї нудьги, щоб оглянути мене. Моє ім'я оббігає навколо кімнати; за ним, наче бджолиний рій, слідує шепіт.

Обабіч шахового столику сидять жінка, про яку я припускаю, що це Івлін Гардкасл, і літній, надзвичайно товстий чоловік, вдягнутий у костюм, що замалий для нього. Вони дивна пара. Івлін ще немає тридцяти років; тонке, кощаве тіло, високі вилиці, зав'язане ззаду біляве волосся — вона трохи нагадує осколок скла. На ній зелена сукня: модно скроєна, з паском на талії; різкі контури гармонують із суворим виразом обличчя.

Що ж до товстуна, то йому має бути не менш як шістдесят п'ять років, і мені важко уявити, які вправи йому довелося виконати, щоб умостити свою тушу за стіл. Його стілець замалий для нього й занадто жорсткий. Товстун страждає. На його чолі блищить піт, а просякла хусточка, яку він стискає в руці, каже, що ці страждання тривають уже довго. Він дивиться на мене дивно, на обличчі в нього щось середнє між цікавістю та вдячністю.

— Прошу вибачити, — кажу я. — Я…

Не відриваючи погляд від шахівниці, Івлін штовхає пішака вперед. Товстун повертається до гри й бере кінчиками м'ясистих пальців свого слона.

Несподівано для себе я стогну через його помилку.

— Ви вмієте грати в шахи? — питає мене Івлін, втупивши очі в шахівницю.

— Схоже, що так, — кажу я.

— То може ви зіграєте зі мною після лорда Ревенкорта?

Всупереч моєму попередженню слон Ревенкорта прямує до пастки Івлін, щоб бути вбитим турою. Далі гра товстуна зумовлена панікою, а Івлін швидко рухає свої фігури вперед, квапить його, коли він має зберігати спокій. Гра закінчується за кілька ходів.

— Дякую, що розважили, лорде Ревенкорт, — каже Івлін, кладучи його короля. — А тепер, якщо я не помиляюсь, вам треба кудись поспішати.

Це прощання не надто ввічливе, і Ревенкорт, незграбно вклонившись, виплутується з-за столу й кульгає з кімнати геть, злегка кивнувши мені.

Відраза Івлін переслідує його аж до дверей, але миттєво зникає, коли жінка вказує мені на стілець навпроти себе.

— Будь ласка, — каже вона.

— Боюсь, я не можу, — кажу я. — Я шукаю служницю, яка принесла мені записку під час учорашньої вечері, але окрім цього я про неї нічого не знаю. Я сподівався на вашу допомогу.

— Вам міг би допомогти наш дворецький, — каже вона, повертаючи рештки своєї армії на початкові позиції.

Кожна з фігур стає точно в центрі свого квадратика, лицем до ворога. Боягузам на цій шахівниці, вочевидь, немає місця.

— Пан Коллінз знає кожний крок кожного слуги цього будинку; принаймні, він робить усе, щоб вони так вважали, — каже Івлін. — На жаль, сьогодні вранці його побили. Доктор Діккі перевів його до сторожки, щоб той міг відпочити. Я, до речі, збиралася відвідати його. Якщо хочете, ходімо зі мною.

Я мить вагаюсь, оцінюючи небезпеку. Залишається лише сподіватися, що якщо б Івлін Гардкасл планувала завдати мені шкоди, вона не стала б оголошувати свій намір піти разом зі мною перед цілою кімнатою свідків.

— Ви дуже ласкаві, — відповідаю я, заслуживши цим спалах усмішки.

Івлін підводиться, чи то не помічаючи, чи то вдаючи, що не бачить спрямованих на нас цікавих поглядів. До садка можна вийти крізь великі засклені двері, але ми проходимо повз них і натомість виходимо через вестибюль, щоб мати змогу сходити спершу до своїх кімнат по плащі та капелюхи. Коли ми з Блекгіту виходимо у вітряний холодний день, Івлін досі поправляє на собі одяг.

— Дозвольте спитати, що саме трапилося з паном Коллінзом? — кажу я, подумавши, що напад на нього може бути пов'язаним з нападом на мене.

— Як мені сказали, на нього накинувся один з наших гостей, художник на ім'я Ґреґорі Ґолд, — каже вона, зав'язуючи товстий шарф. — Це був абсолютно безпричинний напад, і Ґолд устиг добряче його побити, перш ніж хтось утрутився. Мушу попередити вас, докторе, панові Коллінзу дали багато заспокійливого, тож я не певна, чи буде він здатен допомогти вам.

Ми йдемо гравійною доріжкою, що веде до селища, і мене знову вражає незвичайність мого стану. Колись, упродовж кількох минулих днів, я мав прибути сюди саме цим шляхом, радісний і схвильований, або ж роздратований віддаленістю та відлюдністю цього маєтку. Чи розумів я тоді небезпеку, в якій був, або ж зрозумів її згодом, уже тут? Така велика частка мене загублена, спогади здуло, наче опале листя вітром, але ось він я, зроблений наново. Мені цікаво, чи сподобався б Себастьянові Беллу цей чоловік, яким я став? Чи знайшли б ми взагалі спільну мову?

Не кажучи жодного слова, Івлін бере мене під лікоть, і тепла посмішка змінює її обличчя. Таке враження, ніби всередині дівчини запалили вогонь, її очі блищать життям, проганяючи похмуру жінку, якою вона була до цього.

— Як добре виходити з Блекгіту! — скрикує вона й підіймає лице назустріч дощу. — Слава Богу, що ви прийшли саме тоді, докторе. Чесне слово, ще б одна хвилина, і я б щось собі заподіяла.

— Що ж, у такому разі добре, що я завітав, — кажу я, дещо наляканий зміною в її настрої.

Відчувши моє спантеличення, Івлін сміється.

— О, не зважайте на мене, — каже вона. — Я ненавиджу повільне зближення з людьми, тому щоразу, як зустрічаю когось, хто мені подобається, я просто відразу припускаю, що ми вже друзі. Це заощаджує багато часу.

— Я можу вас зрозуміти, — кажу я. — Дозвольте спитати, чим я справив на вас добре враження?

— Лише за умови, що ви дозволите мені відповісти відверто.

— А прямо зараз ви не відверта?

— Я намагалася бути ввічливою, але ви праві, я завжди роблю не правильний вибір, — каже вона з удаваним жалем. — Що ж, якщо відверто, то мені подобається ваша меланхолія, докторе. Ви справляєте враження людини, яка радше була б деінде, і це бажання я цілком поділяю.

— Ви хочете сказати, що не радієте поверненню додому?

— О, цей будинок не був моїм домом дуже довго, — каже вона, перестрибуючи через велику калюжу. — Упродовж минулих дев'ятнадцяти років я жила в Парижі, відколи мого брата вбили.

— А як щодо жінок, з якими я вас бачив у Сонячній кімнаті, хіба вони вам не подруги?

— Вони приїхали цього ранку і я, якщо чесно, не впізнаю жодної з них. Діти, яких я знала, скинули з себе шкуру й виповзли у суспільство. Я тут така сама чужа, як і ви.

— Принаймні, ви не чужа сама собі, міс Гардкасл, — кажу я. — Можливо, вас хоча б це втішить?

— Навпаки, — каже вона, дивлячись на мене. — Мені здається, що було би просто чудово відійти від себе на якийсь час. Я заздрю вам.

— Заздрите?

— А чом ні? — каже вона, витираючи з обличчя дощ. — Ви душа, з якої зняли все, докторе. Жодного жалю, жодних ран, жодної брехні, яку треба собі казати, щоб кожного ранку мати змогу подивитися на себе в дзеркало. Ви… — вона кусає губу, шукаючи слушне слово. — Чесний.

— Також це можна назвати «беззахисний», — кажу я.

— Ви хочете сказати, що ви теж не радієте своєму поверненню?

Її посмішка дивна, в губах легкий вигин, який було б легко сприйняти як насмішку, але насправді він видається змовницьким.

— Я не такий чоловік, яким сподівався бути, — тихо кажу я, дивуючись власній відвертості. Щось у цій жінці розслаблює мене, але я, хоч вбийте, не знаю, що саме.

— Чому? — питає вона.

— Я боягуз, міс Гардкасл, — зітхаю я. — Сорок років спогадів щезло, і ось що під ними ховалося. Ось що від мене залишилося.

— Будь ласка, звіть мене Іві. У такому разі я зможу звати вас Себастьяном і сказати, щоб ви не переймалися своїми вадами. Ми всі їх маємо, і якби я теж щойно з'явилася на цьому світі, я теж, можливо, була б обережною, — каже вона, стискаючи моє передпліччя.

— Ви дуже ласкаві, але йдеться про дещо більш глибоке, більш інстинктивне.

— Ну то й що, що ви боягуз? — питає вона. — Бувають і гірші риси. Принаймні, ви не злий, не жорстокий. До того ж, тепер ви отримали можливість вибору. Замість збирати себе навпомацки, як це робимо ми, решта, щоб одного дня прокинутися без жодної гадки про те, яким чином ми стали тим, ким ми є, ви можете подивитися на світ і на людей навколо й обрати ті частини характеру, які бажаєте. Ви можете сказати: «Я хочу чесність того чоловіка та оптимізм тієї жінки», неначе замовляєте собі костюм на Севіл-Роу.

— Ви робите з моєї травми везіння, — кажу я, відчуваючи піднесення.

— Ну а що, якщо не це, можна назвати другим шансом? — питає вона. — Вам не подобається чоловік, яким ви були — добре, будьте кимось іншим. Вас більше нічого не зупиняє. Як я вже сказала, я заздрю вам. Решта з нас застрягли у своїх помилках.

Мені нічого на це відповісти; втім, миттєвої відповіді від мене не вимагають. Ми підходимо до двох велетенських стовпів, на вершинах яких ангели дмухають у свої мовчазні сурми. Сторожка розташована ліворуч від нас, серед дерев: крізь щільне листя подекуди проглядає червона черепиця на даху. Стежка веде до обшарпаних зелених дверей, що розбухнули від віку та вкрилися тріщинами. Івлін ігнорує ці двері й тягне мене за пальці до задньої частини будинку; ми проштовхуємося крізь гілля, що доросло аж до крихких стін.

Задні двері заперті простою засувкою, відсунувши яку дівчина заводить мене до сирої кухні; там усе вкрито шаром пилу, на полицях досі стоять мідні каструлі. Зайшовши, жінка зупиняється й прислухається.

— Івлін? — кажу я.

Вказавши жестом, щоб я мовчав, вона робить крок до коридору. Від цього несподіваного попередження мені стає моторошно, тіло напружується, але вона сміється:

— Пробачте, Себастьяне, я прислухалася, чи тут мій батько.

— Ваш батько? — здивовано перепитую я.

— Він тут живе, — каже вона. — Він мав піти полювати, але я не хотіла раптово натрапити на нього, якщо він спізнився. Боюсь, ми з ним не надто сильно подобаємося одне одному.

Не встиг я спитати її ще про що-небудь, як вона поманила мене до коридору, а потім — вузькими сходами вгору. Голі дерев'яні сходинки скриплять під нашими ногами. Я не відстаю від неї, і кожні кілька кроків озираюся. Ця будівля вузька та зігнута, двері вбудовані у стіни під дивними кутами, наче криві зуби в роті. Вітер свистить крізь вікна, приносячи запах дощу, і вся будівля, здається, торохтить на своєму фундаменті. У цьому будинку все неначе навмисно створено таким, щоб навіювати неспокій.

— А чому дворецького віднесли аж сюди? — питаю я Івлін, яка намагається вибрати одні двері з двох. — Має ж бути більш комфортне місце.

— Усі кімнати головної будівлі зайняті, а доктор Діккі наказав спокій, тишу та добрий камін. Хоч вірте, хоч ні, але тут йому, можливо, найкраще. Ходімо, спробуймо ці, — каже вона, слабко стукає по лівих дверях і штовхає їх, не почувши відповіді.

Високий чоловік у забрудненій вуглем сорочці висить на гакові в стелі, зв'язаний за руки, а його ноги ледь торкаються підлоги. Він непритомний, вкрита чорним хвилястим волоссям голова опущена на груди, на обличчі подекуди цятки крові.

— Ні, це не ті двері, — байдужим голосом каже Івлін.

— Якого дідька?! — кажу я, стривожено задкуючи. — Хто цей чоловік, Івлін?

— Це Ґреґорі Ґолд — той, хто накинувся на нашого дворецького, — каже Івлін, дивлячись на в’язня як на пришпиленого до дошки метелика. — Дворецький був на війні батьковим ординарцем. Схоже, батько сприйняв цей напад як образу.

— Образу? — кажу я. — Іві, його підвішено як свиню!

— Вишуканістю манер батько ніколи не відрізнявся; і розумом теж, — знизала вона плечима. — Мені здається, що ці дві речі пов'язані.

Вперше відтоді, як я прокинувся, моя кров кипить. Якими б не були скоєні цим чоловіком злочини, правосуддя не робиться мотузкою в запертій кімнаті!

— Ми не можемо залишити його так! — протестую я. — Це негуманно.

— Негуманним є те, що він зробив, — каже Івлін, і я вперше відчуваю її холодність. — Мати найняла Ґолда виправити кілька з родинних портретів, не більше. Він навіть не був знайомий з дворецьким, тим не менш, цього ранку він наскочив на нього з коцюбою й забив мало не на смерть. Повірте, Себастьяне, він заслуговує на гірше, ніж те, що з ним тут відбувається.

— Що з ним буде далі? — питаю я.

— З селища приїде констебль, — каже Івлін, виводячи мене з кімнати й зачиняючи за нами двері, після чого її настрій миттєво покращується. — А тим часом батько хоче, щоб Ґолд зрозумів, що господарю це не сподобалося, от і все. Ага, ось це мають бути ті, що нам потрібні.

Вона відчиняє двері на протилежній стороні коридору, і ми заходимо до маленької кімнати з побіленими стінами та з одним брудним вікном. На відміну від решти будинку, тут немає протягів, за ґратами горить вогонь, поруч приготовлено багато дров. У куті стоїть залізне ліжко, а на ньому під сірою ковдрою лежить безформною купою дворецький. Я впізнаю його. Це той самий чоловік з опіком, що впустив мене вранці.

Івлін казала правду, з ним обійшлися жорстоко. Його обличчя жахливо посиніло й опухло від ран, на подушці запеклися плями крові. Я міг би подумати, що він мертвий, якби він не бурмотів щось у своєму тривожному сні.

Біля нього на дерев'яному стільці сидить служниця, на колінах у неї лежить велика книжка. Дівчині навряд чи більше, ніж двадцять три роки; маленька — хоч у кишеню ховай; з-під чіпця випало біляве волосся. Вона обертається до нас, а зрозумівши, хто ми, закриває книжку, схоплюється на ноги та квапливо поправляє білий фартух.

— Міс Івлін, — затиняється вона, втупивши погляд у підлогу. — Я не знала, що ви прийдете.

— Цьому моєму другові було потрібно побачитися з паном Коллінзом, — каже Івлін.

Карі очі дівчини миттєво зиркають на мене, а потім знову втуплюються в землю.

— Мені дуже шкода, пані, але він за весь ранок не прокидався, — каже служниця. — Лікар дав йому якісь пігулки, щоб він спав.

— І його не можна розбудити?

— Я не пробувала, пані, але ви, коли здіймалися сходами, здійняли великий шум, а в нього навіть очі не ворухнулися. Не знаю, що може його розбудити, якщо навіть це не змогло. Він мертвий для всього світу.

Очі дівчини знову звертаються до мене й перш ніж знов опуститися на підлогу, зупиняються достатньо довго, щоб я припустив знайомство між нами.

— Перепрошую, а ми з вами знайомі? — питаю я.

— Ні, пане, насправді ні, просто… Я вам прислуговувала вчора ввечері.

— Це ви принесли мені записку? — схвильовано питаю я.

— Ні, сер, не я. То була Меделін.

— Меделін?

— Моя камеристка, — втручається Івлін. — Слуг у будинку не вистачає, тож я послала її на кухню, щоб вона там допомагала. Що ж, нам пощастило, — вона дивиться на свій годинник на зап'ясті, — Меделін понесла мисливцям закуски, але близько третьої години повернеться. Тоді ми зможемо її спитати разом.

Я знов повертаюся до служниці.

— Ви знаєте ще що-небудь про записку? — питаю я. — Може, про що вона?

Тиснучи свої руки, служниця хитає головою. Бідолаха вочевидь почувається ніяково, тому я, жаліючи її, дякую та йду геть.